МОЇ МЕМУАРИ: Якби я був генералом,
якби я був академіком,
якби я був президентом, -
моїх зусиль було б замало,
щоб віддати борг моїй матері.
*Мамо, перед тобою ми в вічному боргу.
Все твоє життя – це непомітний подвиг заради життя ближніх .
ТВОЇМ ПОДВИГОМ МИ ЖИВЕМО! (Кучер Павло Вікторович: виконуючи заповіт і наказ матері – зберегти історію нашого роду). РЕКОМЕНДУЮ, ЗАПРОШУЮ, ПРЕДСТАВЛЯЮ:
Дітям
Онукам і пра…
Братам і сестрам
Племінникам
Батькам
Матерям…
2000+↑
Історія моєї родини.
Предки, нащадки
1909-24+1932-33 + 1941-47+2000
(Етапи життя, сторінки подвигу матері)
2010 р.
Від автора читачу, в рамках закону, «свободи слова» і цензури, як перед Богом, сповідь…
Представляючи себе читачу, хочу сказати, що я вже в такому віці, що не затримую свій погляд і увагу на своєму відображенні в дзеркалі, (лише тоді, коли голюсь), і не заглядаю в паспорт, щоб не бачити втрачені роки.
На моїй постаті мало хто вже зупиняє свій погляд. Як і в кожної людини є голова з усіма сигнальними системами, щоб щось побачити, дослідити, зрозуміти, розказати, уявити, зробити висновки, аналіз і знайти своє місце, оглянувшись навколо, а також, зі сторони - на себе. Боюсь показатись комусь непотрібним. Живу по «сухому» закону, без шкідливих звичок, по Конституції. Ось такий мій незакінчений портрет.
До влади, в політику «не рвусь» (брудна справа). Виконуючи свій громадський обов’язок, голосую завжди за демократію, якої все немає і немає, все тоне в корупції і «погода» в Україні не міняється. Залишаюсь простим «електоратом». Ну, ні чим особливим не відрізняюсь від інших 90% населення, яким також не позаздриш.
Почуттями і очима сина відкриваю образ своєї матері, людини незвичайної долі, яка жила не завдяки, а в супереч, наперекір долі, рятувала знедолених, жертвуючи собою. Своє життя і благополуччя мати віддала дітям. Її життя було шляхом Матері-Терези, повторивши долю дівчинки і матері з Шевченківського Кобзаря. Це погляд в історію, листаючи пожовклі сторінки материнського щоденника Кучер Уляни Семенівни(1909 - 2000). Ця історія, не міф і не легенда. Це правда і проза життя.
В моїй домовій книзі стоїть моя прописка: смт. Клавдієве, Бородянський район, Київська обл. і ще трьох членів сім’ї і живемо під одним дахом. Ось така моя візитна карточка.
Маю власний дім, гараж (пустий), ділянку землі, мінімальну пенсію, статус «дитя війни». На цьому закінчується моя довідка про доходи. Непотрібним себе не почуваю, не зважаючи, що став «бувшим» після виходу на пенсію. Ось таке моє «досьє».
За життя збудував дім (і не один), садив дерева і виховав сина, дітей… Достатньо, щоб тебе пам’ятали. «Людина, яка прожила і не залишила ніякого сліду – марно прожила» - справедливо сказав колись Л. Кравчук (Президент України)…
Був інший мною збудований дім і посаджені дерева та інша прописка в домовій книзі і, також, трьох інших членів моєї сім’ї. В думках я завжди з ними. І прошу Бога, щоб щаслива була у них дорога…
Я був таким як є, не мінявся, ріс і прозрівав. Завжди був собою. Був жовтеням, піонером, комсомольцем, а комуністом не був тоді, а тепер став пенсіонером. Змінити минуле неможливо, але в мріях я хотів би…переживши, прозрівши і зрозумівши…
Всі події і явища на землі мають свою історію. А яка історія мого роду? Прийшов час писати мемуари про історію моєї родини на основі згадок свого минулого життя, моїх найближчих родичів і матері Кучер Уляни Семенівни (1909 - 2000), і її щоденника. Виразити свою точку зору на родинну історію. Скоро мені сімдесят, хочу згадати своє минуле, що і в мене була мати і був батько, яке було наше життя та наших предків. Потрібно встигнути це зробити, бо паспорт не обманути. Це, мабуть, повинна робити кожна людина на такій сходинці життя.
Хочу зробити «аналіз» минулих подій, які відбувались в моєму житті і моєї родини, критично і самокритично розглянути їх під мікроскопом сучасного аналітика. Серед сотень думок вибрати необхідну і в найкращий спосіб виразити її. Особисті емоційні відчуття подій в родині поєднати з сучасністю.
Знаю, що не так просто буде викласти на папері свої думки і мрії (ними я багатий), які зберегла моя пам'ять, літопис мого роду, хроніку життя матері, пригадуючи ту реальну дійсність і розповіді та записи моєї матері. Попробую розібратись, з`єднати в одне ціле всю цю інформацію. Чи зумію привести її в зрозумілий послідовний порядок на папері? Надіюсь відкрити в собі цей талант.
Мій план викладення такий: спочатку про себе, про нащадків, про нас, про матір, потім – про них «предків», всю географію і історію нашого роду. Трагічну історію життя родини спробую поєднати з прозою і лірикою, оцінити її критично, іноді - сатирично, з глибоким гумором. Спробую порівняти, поєднати, оцінити події минулого і сучасного в нашому роду. Від цього наша історія не збідніє. Спробую зробити це вперше в житті…
ВИКОНУЮЧИ ЗАПОВІТ МАТЕРІ
Щорічно (на Паску і Різдво) приїжджаючи в рідний край (с.м.т. Торчин) з Київщини, де я живу з 1980 року, до своєї рідні, щоб пом’янути матір, я відвідую історико-краєзнавчий музей в Торчині, де так близько, що можна доторкнутись до давно забутого, до нашої історії. Люблю свій рідний край, його древню історію, яку відтворив шановний односельчанин Г. Гуртовий в історико-краєзнавчому музеї і книзі «Торчин – Передзвін віків», де відзначено багато односельчан Торчина, які прославили рідний край і державу, що і в нас є творці Української історії…
На спортивному стенді музею і сторінках книги згадується і деякі мої спортивні досягнення, як першого майстра спорту рідного краю, а також і мого старшого брата Устима. Згадується і про нашого батька, який «пропав без вісти» на фронті в серпні 1944 року і ім`я його викарбовано на граніті Братської Могили, серед інших односельчан Торчина.
Історія рідного краю сколихнула мене написати історію свого роду. Пам’ятаючи розповіді матері про моїх предків і спогади про нащадків, своє життя-буття, щоденник моєї матері Кучер Уляни Семенівни (1909р.н., Київська губернія, з 1941р. проживала в Торчині), її заповіт і наказ -- зберегти історію родини. Це мене стимулює, надихає, зобов’язує написати історію роду.
Багато рідних загинули, пропали безвісти. Не можна допустити, щоб пропала історія нашого роду. Не можна допустити, щоб нащадок знав тільки батька і матір (або лиш одного і не дай Бог – нікого…) і не знав глибші свої покоління і корені (діда, бабусю і пра…) Наші корені не повинні розриватися, відмирати, загублюватись, зникати безслідно…
РОЗКРИЛИ МОГИЛИ, ЗАГОВОРИЛИ АРХІВИ І ІСТОРІЯ
Революція 1917р., Громадянська війна, боротьба з релігією, середняком (куркулями), їх виселення і депортація, примусова колективізація на селі, голодомор 1932-33 років (7 млн. жертв), репресії 1937-41 років (11 млн. жертв), війна і голод 1941-45 – 1947 років(8-10 млн. жертв), війна в Афганістані (14 тисяч жертв), Чорнобильська трагедія (статистика не закінчена), втрати 7 мільйонів співвітчизників за останні 20 років «війни за демократію», ганебні рейтинги держави, пограбування особистих зберігань в держбанках, кредитні, трастові, квартирні афери з дозволу і без контролю уряду – все це негативна історія України, та її чорні сторінки. Але вона не пройшла мимо моєї родини…залишила слід. Ми ще і далі проживаємо в небезпечній ситуації… «палає бікфордів шнур»… Жахлива статистика, жахливі висновки!!!
Воювали і боролись! Якщо не було з ким боротись, вожді (були такі) вигадували нових «ворогів народу» і знищували їх, або інші (є такі) - не давали жити в Україні, змушуючи народ виїздити на заробітки…
Осінню 1980 року, проживаючи в Києві, я поїхав в Биківнянський ліс по гриби. Заглибившись в ліс, в праву сторону від Броварського шляху, я побачив невелику, не до кінця розриту і неглибоку яму, а не далеко – і другу. Заглядаю – бачу: кістки, прогнилий одяг і різне взуття. Кісток безліч розкидано, а в гнилих кірзових чоботах ще збереглись кістки від ніг людей…Не довго я розглядав ці ями. Кругом були багаторічні сосни і дуби, глушина і напівтемрява. Холод по тілу пройшов, волосся на голові заворушилось, на душу впав неприємний осад… Повернувся до дому, розповів про бачене. Ніхто не міг пояснити однозначно…
Лише ще через 20 років розкрили тайну Биківні. Розкрили могили тайних поховань, заговорили архіви НКВД і КГБ, документи 1937 – 41 років…Знайшлися родичі, кожне дерево пов`язали червоною стрічкою, будується меморіальний комплекс (була телепередача). І лише тоді я пригадав той давній епізод в лісі, коли я став випадковим свідком злодіянь, в результаті репресій проти «ворогів народу».
Мати прожила всі ті історичні події в Україні: голод, голодомор, війни і лихоліття. Була «зв`язковою» між цими епохами і «проваллями» часу, багато розповідала нам і описала в своєму щоденнику. Деякі події ввійшли і в мою біографію, були безпосередньо перед моїми очима, як свідка і учасника, я відчув на своїй «шкурі» -(про це буде далі). Це були роки людської зневіри, коли по всьому світу розбігались люди України. Всі ці трагічні ключові події в історії мого роду і народу, суттєво змінила нашу долю і життєвий статус.
Ця розповідь – мій святий обов’язок висловити почуття сина про матір, розказати її історію життя та мого життя і моїх предків та нащадків. Історія в повістях про них і нас. Розказати про прожите життя, про звичайне і незвичайне, позитивне і негативне. Про смішне і сумне. Про страшне і трагічне. Про себе, близьких і найдорожчих, нагадати про вічне, святе і непорушне. Про вічне покликання і священний обов’язок матері. Про нашу родинну енергетику…
Про те що не встиг зробити. Знайти місце нагромадженню згадок і вражень про трагічну історію України і моєї родини. Про придбане і втрачене назавжди, чого неможна повернути. Багато загублено, втрачено дарма часу, коли я шукав себе, свою точку опори, рухаючись правильним шляхом радянського життя: жовтеням, піонером, комсомольцем, спортсменом, студентом, вчителем і спортивним тренером на Волині і Київщині. Мій педагогічний стаж – 31 рік благородної, але не благодатної роботи. Ось така моя трудова книжка. Перебуваючи в тому житті, коли ми спочатку «успішно» працюємо, створюємо складнощі і проблеми, потім думаємо, боремося з ними… Про погане не хочеться згадувати - воно пригнічує…
Все це, здається, звичайні речі, з чого складається моє життя, з багатьма варіантами його існування. Треба лиш пригадати, подумати, замислитись…Що було, що є, що буде…
ЧИТАЮЧИ, ГЛИБШЕ ЗАДУМАЙТЕСЬ…
Це розповідь про все, але і про щось. Коли щось губиш, втрачаєш лише, тоді шкодуєш оцінюєш по-справжньому. Життя назад не повернути. Прожити інакше вже ніхто не зможе.
Все дивно переплітається в історії моєї родини, яку нам розповідала мати і писала в своєму щоденнику, з сльозами на очах, і було в нашому прожитому часі і залишилось в моїй пам’яті. Головне, щоб історію родини ніколи незабуло майбутнє її покоління, щоб події минулого стали уроком майбутнього.
Якщо цю історію буде читати старше покоління, то, надіюсь, сприйме і усвідомить нормально, бо їм це ближче, а молоде покоління, (передбачаючи їх скептичну думку), ще не задумуючись глибоко, які більше чим ми можуть викинути з свого життя, забути, розлучитись з минулим назавжди і не взяти з нього пам’ятні уроки - може не погоджуватись з автором, який ось так прямо, не кліпнувши, говорить в вічі. Мою думку про історію ніщо не змінить і не зупинить. І знаю, що не всім доведу свою особливу думку. Але хай пам’ятають, з яких предків і часів вони нащадки. Хто в них дід, баба і пра…
ЗАДУМАЙТЕСЬ! Увімкніть свої святі почуття: поклонитись і нагадати вічно святу істину, що є Бог на світі…І не дай Бог нікому забути, загубити свою історію, це наша з вами пам'ять.
Заглядаючи в очі предків на фотографії, задумуюсь, прислухаюсь і ловлю їх думку. Хочу зберегти пам'ять про близьку і найдорожчу людину. Почуттями і очима сина відкриваю образ Матері, заглядаю в її душу – людини незвичайної долі, яка жила не завдяки, а в супереч, наперекір долі, самотужки рятувала знедолених, жертвуючи собою. Її життя було шляхом Матері – Терези, долею дівчини з Шевченківського «Кобзаря». Моя розповідь - це не Гоголівська уява, а дійсність. Не хотів би, щоб читач хоч на хвилину засумнівався в її реальності. Не хочу стомлювати вашу увагу, а лише загострити, зацікавити.
Читайте уважно, не лише проглядаючи і не забувайте думати, думати…
Читаючи наступне речення не забувайте минуле і що попереду майбутнє.
За просто сказаними чи написаними словами, не завжди закінчується думка, а іноді криється, вкладається глибокий зміст – думайте, замислюйтесь. Кожне слово має значення… Пам’ятайте, що світ, в якому ми живемо, глибший, ніж здається і глибина його знаходиться в нашій історії.
Моя правдива і чесна розповідь для кола моїх родичів , для тих хто називає мене братом, дядьком, батьком, дідом, прадідом…
Можливо зацікавляться цією історією мої знайомі, односельчани, однокласники, друзі дитинства, співробітники учбових закладів, де я працював… Я жив серед них, вони завжди були рядом, в нас були спільні інтереси і проблеми…
РОДИННІ УЗИ І ЗВ`ЯЗКИ
Особливий інтерес знати свою родинну історію для наступних поколінь, хоча б просто поцікавитись та пам’ятати свій родовід, знати, що на роду написано, і для яких все ще попереду.
-
Розгляньте схему сімейних зв’язків між поколіннями родини «Кучер» (про цю родину вся ця історія). Дивлячись на цю схему родинного дерева кожен з нащадків може знайти свою гілочку, яка ще росте, або тільки-но відростає. Замітьте, що гілки першого і другого покоління і деякі третього мають траурні символи – обрізані. Пом’янемо згадкою, жалем і побажаємо їм Царства небесного і вічної пам’яті. Ось їх поминальний список:
перше покоління «Кучер»: Устя та Семен;
друге покоління: їх 10 дітей: Ганна, Устим, Уляна, Михайло, Петро, Микола, Павло, Настя, Варвара, Надя.
Третє покоління: Олексій, (Канів), Микола (Донецьк) і 2-х річна Катя (с. Синявка)
На даний час (2010р.) живуть 81 осіб прямих нащадків родини Кучер і розвиваються гілки третього покоління і їхні гілочки (діти), четвертого покоління (онуки), п’ятого покоління (правнуки). Родина вступила в шосте покоління. (Див. схему сімейних зв’язків між поколіннями родини).
Бажаю довголіття і Божої благодаті третьому поколінню: Устим, Надія (с. Торчин), Павло (с. Клавдієве - автор), Віра (м. Миколаїв), Микола (м. Київ), Катерина (м. Київ), Галина (м. Миколаїв), Ліда (м. Шепетівка), Валя (м. Луцьк), Галина (м. Канів), Віра (Казахстан), Вітя (Ужгород), Валя (Черкаси), Володимир (Київ) - їх дітям, онукам.
В Торчині станом на 2010р. проживає 23 прямих нащадків (8 сімей), не рахуючи їх жінок чи чоловіків в шлюбі.
У Луцьку проживає сім’я Валентини Чайко з двома дітьми і онуками.
В м. Рожище проживають сім’ї Лілі Кучер і Ніни Кучер з дітьми, онуками. В Клавдієве проживає сім`я (4 - прямих нащадків родини).
Велике сімейство Небесних із 6 сімей і їх дітей, онуків і правнуків проживають в інших містах України та за кордоном.
В Ужгороді, Черкасах, Києві, Казахстані проживають 4 сім`ї Кучерів з дітьми, онуками, правнуками.
Всього станом на 2010 р. в великій родині Кучер налічувалось 94 особи (див. схему сімейних зв’язків між поколіннями родини).
Хоча й рідко спілкуюсь з ними (деяких вже не бачив більше 30 років – на жаль). Зовсім не знаю їх дітей. Мабуть і онуки вже ростуть…З плином часу все більше втрачається наш родинний зв'язок між поколіннями. Жаль!.. Розкидало нас життя і доля по великій географії, по довгих дорогах. Але є пошта, телеграф, мобільний зв'язок.
Я звертаюсь до нащадків нашого роду «Кучер», зберегти пам'ять про їх тітку і бабусю Уляну, яка врятувала рід в роки голодомору 1932-33р.р. на Київщині їх матерів:
1. Настю (Небесну, с. Литвинець під Каневом) – діти: Віра, Микола, Катя, Галина, Ліда, Олексій.
2. Варвару (Чайко, с. Торчин) – дочка Валя.
3. Надію (Кучер, м. Донецьк) – дочка Галина, син Микола.
Врятувала Михайла, Миколу, своїх братів в роки голодомору на Канівщині, для яких вона була названою матір’ю, врятувала і нас трьох своїх дітей: Устима, Павла, Надю в роки війни і післявоєнного голоду.
Дякую за увагу і пам'ять. Залишаюсь разом з вами – нащадок третього покоління, син Кучер Уляни Семенівни, яка врятувала рід і зберегла цю історію, і ім`я мені мати дала святого апостола -- Павла.
|