Втрачений шанс стати «Генералом»
В 1958 році я закінчив Торчинську середню школу. Мені було 17. По направленню Військкоматом поїхав в міста Рига, в той же рік поступати в військове училище, авіаційне радіотехнічне. Дорога була безкоштовна, по військовому квитку. Але екзамени вступні не здав. Точніше, фізику, яку потрібно було здавати на російській мові, і я заплутався в термінах. Потім мене і тих хто не поступив в місті Ризі, відвезли в м. Калінінград в артилерійське училище – там прийняли без екзаменів. Ми були там з товаришем моїм однокласником, який також не поступив в Ризі. Він не захотів там залишатись і я також. Повернулись додому. Ось так закінчилась моя військова кар’єра і солдатська мрія стати генералом. Але цей факт був моєму житті.
І заглядаючи на 50 років вперед (це можна зробити на папері), я з гумором пригадую вже свіжий факт в теперішньому житті, коли Галя (мати моїх дітей) стала докоряти, що я винен в тому, що нам погано живеться, а он тим людям краще, що вона трудиться вдома, а я тільки лежу на дивані і дивлюсь футбол (звичайна сімейна драма, але я люблю комедію). У відповідь я кажу, що на цей час я міг бути генералом у відставці, а вона була б генеральшею біля мене і тоді б у нас все було, якби я колись, 50 років назад, поступив в військове училище. А тепер я лежу на дивані і дивлюсь футбол. А Галя прибирає в кімнаті, миє підлогу і не перестає докоряти мені. Вона не любить футбол.
Але ось коментатор футбольного матчу голосно говорить, що суддя зупиняє гру, бо при вкидання м’яча «гравець відірвав ноги». Таке порушення правил часто буває у футболі. Цю фразу чує Галя, затихає на півслові докорів і кидається до екрану з криком: «Ой, та кому ж це там відірвали ноги!» Я ледь не впав з дивану зо сміху! Ось такий з мене генерал і з Галі генеральша і футбол з «відірваними ногами»…
Це був невеликий відступ у майбутнє – теперішнє (для розрядки) і знову вертаюсь у минуле. Як же далі виростали наші корені і гілки в ті радянські часи?
«Что нам стоит дом построить?»
Повернувшись в Торчин після невдалої спроби стати «генералом», я став працювати сезонно (тільки в літку) на цегельному заводі. Тачкою возив сирець на сушку в шопи. Заробляв на цеглу для будівництва свого дому. Брат Устим також працював на печі де випалюють цеглу. Мати взяла кредит на 1200 карб., виписала наряд на «фінський домик», цемент.
На той час дуже непросто було, щоб виписати наряд на цеглу. Його виписували в облвиконкомі чиновник, який розпоряджався ресурсами області. І коли почалась ця тяганина, бюрократія і відкази з випискою наряду, мама вийшла на цього чиновника в облвиконкомі, доведена до відчаю, що вдові, матері, діти, якої працюють на цьому заводі і неможливо виписати необхідну кількість цегли (а не по частинах щороку або «після дощику в четвер»). Вона стала діяти по методу Хрущова, який з трибуни ООН, нещодавно, перед всім світом доказував «Кузькину мать», погрожуючи кулаком… (Ось як ми замахнулись!): «Ось подивіться на фото, в якій хаті живе 4-ро людей! Ваш кабінет в два рази більший мого дому. Я ж не вимагаю квартири, лише цегли, щоб своїми руками…».
Діяла рішуче і переконливо, змусила чиновника виписати цегли не скільки він хоче, а скільки сама скаже. Виписали 22 тисячі штук. Це в два рази більше ніж нам потрібно. Потім мама поділилась цим нарядом на купівлю цегли з знайомою родиною, яка також будувалась…
Ось так ми в 1959 р. розпочали будівництво дому. Комунгосп (районна організація по будівництву) виділила нам муляра. Повільний, незграбний чоловік в літах. А ми вже повинні йому підсобляти. Ось така була у нас бригада. Фундамент у нас вже був залитий навколо старого дому і цеглу розмістили по периметру фундаменту (збереглось фото). Муляр розпочав кладку, але дуже повільно, часто сидів, перекурював це нас не влаштовувало. Відказались від спеціаліста і на другий же день я став сам перший раз в житті, в 18 років, взяв в руки кельму муляра і збудував мій перший дім, материнську хату, з якої я вийшов у світ, в самостійну важку дорогу. Ось так, самотужки, ми будували свій дім і життя в нім.
На початку спортивного шляху
Паралельно з усіма цими життєвими подіями, моїм захопленням ще зі школи (10 клас) були регулярні тренування по вільній боротьбі. Незважаючи на щоденні фізичні навантаження, в вечорі я завжди три рази на тиждень йшов на тренування. Часто після тренувань повертався додому з синяками, чи роздертим носом. Бачачи це мама, жаліючи мене, умовляла, щоб я не мучився так, але це не зупиняло мене. Умови для тренувань були не ідеальними: і втома, і харчування неналежне, і робота, і зимове полювання…
Але бажання було. Брат Устим також тренувався і ще 10-12 хлопців. Тренувались ми у шкільному класі додаткового корпусу школи, зсовуючи парти, розкладаючи гімнастичні мати, а потім (після тренувань) ставили все це на місце. Тренером був щойно присланий в район майор КГБ Віктор Богомаз. Під його керівництвом, я тренувався на протязі трьох років, а потім поступив в Київський інститут фізкультури в 1960 році.
За три роки занять, ми не раз виступали на обласних змаганнях з вільної боротьби і гирьовому спорту. Багато раз були чемпіонами і призерами Волині. Стали першорозрядниками, здобули багато грамот і дипломів.
Голова ради Торчинського спортивного товариства «Колос» К. Климович також тренувався в секції з вільної боротьби, хоча й був неабияким футболістом, капітаном команди. В боротьбі досяг великих успіхів, ставши переможцем обласних, а також сільських ігор України.
«Охота хуже неволи…»
Моїм захопленням в житті було полювання. Мій брат Устим заохотив мене з 1958 року до охоти (ось такий каламбур, тавтологія). І це захоплення не тимчасове, а на все життя, з усіма своїми складностями і задоволенями.
Торчин, тоді ще районний центр Волині, знаходиться на розломі земної кори Західного Полісся - з півночі, і початку Волино-Подільського плоскогір’я - з півдня. Лінія розлому пролягає по двох, колись широких річках Сарна і Стриж з їх широкими лугами, непролазними болотами, які зливаються в єдине русло, утворюючи великий острів посеред Торчина. В ріках водилась щуки, в’юни, водоплавна дика птиця…
Що притягувало мене на ті безкрайні до горизонту поля, горби і долини в зимову заметіль, осінню непогоду в той різноманітний рослинний і тваринний світ Волинської природи? Щодня, зранку до вечора, восени і взимку. Які почуття я відчував тоді, виходячи на полювання? Це відчуття подібне моряку, який виходить в море; планериста – який летить на крилах…Там я наповнювався енергією природи.
Я попадав в інший світ на 8-10 годин щоденно, коли на деякий час зникають всі твої проблеми. Він починався ось там за Торчинським цегельним заводом №3, де я одержував першу трудову зарплату в 17 років, в кар’єрах якого знайшли кістки мамонта - експонати історичного музею.
Цей світ відкривався за окописьком – кладовищем євреїв, де було закопано 4000 євреїв, розстріляних фашистами в 1942 – 43роках. Цей світ відкривався за Швайковською горою, де в 1944році проходив великий танковий бій і ще довго на полях чорніли розбиті німецькі «тигри», де ми колись проводили свої дитячі війни, знаходили патрони, снаряди і гранати. Де ми ховались серед цього грізного, товстого металу в середині і під танками, які стояли прямо на окопах. Згодом ці танки були порізані на шматки і перевезені на склад металобрухту, що знаходився в Торчині на пустирі, де зараз будівля музею…
Цей світ знаходився за Сарнівкою, де вдалині темнів Садівський ліс, в якому ще довгий час після війни радянські кагебісти ловили і привозили в Торчин живих і мертвих вояків з УПА і виставляли їх на площі (де зараз знаходиться клуб, дискотека) для народного осуду з табличками на грудях. Фашистські методи радянських нацистів.
За кордонами цього я бачив інший світ, було інше відчуття, відкриття невідомого, щасливі переживання – все це дарувала мені природа, тваринний і рослинний світ, який я бачив з середини і ззовні, все що росло і жило на землі. Я бачив не вимальовану на картині, не написану на папері, а натуральну з кольорами радуги, природу, з іншою енергетикою з позитивними, вільними емоціями в гармонії з натуральною природою. Якби я був художником…
Кожного дня я поринав у той світ. Там легше дихати, там піднесений настрій, там видно весь світ, там інше життя, здається мені. А вийшло так, що ти живеш на місці, де багато не вирішених проблем. Це, мабуть, відчуває кожна людина в своєму житті і думає, що краще там «де нас нема»…
Це мій рідний край, де я виріс, де я вижив, одержав метрику, атестат зрілості, путівку в самостійне життя, паспорт, став громадянином України і вилетів у світ.
Тільки через півстоліття я можу сказати про того 17-19 річного «Я» моїм дітям незалежно від віку, освіти, заможності – цінити, дорожити, поважати навколишній світ, не забувати мудрих і тих хто є для них другим, після Бога.
Ні пуху, ні пера!
Мисливство – це не лише мої почуття, але й користь (беру гріх на душу). Людина оцінює тваринний світ ще й матеріально. Повертався з полювання не з пустими руками, а з здобутими зайцями, лисицями і іншими трофеями. А це і м'ясо, і гроші за хутро.
Не марно натискував на спусковий курок. В сезоні 1959-60р.р. мені за здачу хутра (шкір зайців і лисиць) дали третю премію в районі (30 карб.!). В той час полювання дозволяли кожного дня в сезон осінь – зима. Зимою я на лижах, чи пішки з рушницею проходив на полюванні по 30-40км. за кожен день.
А вечорами, тричі в тиждень, поспішав на тренування по боротьбі. Ось уявіть собі, яка це напруга в 17-19 років. Такий режим мого життя привчив мене находити вихід, виживати в безнадійних екстремальних ситуаціях, загартували мене.
Для полювання в мене був мисливський квиток з оплаченим річним внеском, рушниця 2-х стволка 12 калібру. Набої робив сам. Гільза, капсуль, порох, пиж, дріб свинцевий і знову пиж – такий порядок формування набою. Ось тепер можна вирушати на полювання, взявши з собою шматок м’яса, хліб і чай. Вирушав ще з темна і повертався в сутінках…
Давно я вже не ходжу на полювання, залишилась добра згадка і сни з польотами над землею, давно вже зникли над тими волинськими горбами орли, які тоді ширяли наді мною і я їм заздрив, що не можу піднятись так високо. Залишилось тільки опудало орла і його фото з широко розкритими крилами в кімнаті з дітьми Ніни і Лілі. Якби я мав крила…
Друзі і суперники
Прийшов час і мені виходити на самостійну дорогу життя. Ще тоді не розуміючи добре який шлях вибрати в житті, але я знову став на ту ж дорогу, на Київ, яку в зворотному порядку здолали мій батько й мати, на початку якої я народився, а тепер повинен пройти до кінця. Я вирішив поступити в Київський Державний інститут фізичної культури.
Це початок життєвого шляху, як 19-ти річний хлопець з далекої окраїни, невідомої «глибинки» (с. Торчин – не на кожній карті знайдеш), з чотирьохсотого кілометра від Києва, який самотужки діставшись столиці, став здобувати освіту, дивувати, підкорювати спортивні вершини Києва, виходити на українські і союзні рубежі, ідучи нелегкими шляхами боротьби в спорті і житті…
В 1960 році я, маючи вже 2 роки трудового стажу (це вимагали при вступі в ВУЗ), маючи 2-й спортивний розряд з боротьби, здав вступні іспити і поступив на тренерський факультет інституту .
Жив в гуртожитку, навчався на «добре» і «відмінно» з усіх 26-ти дисциплін. Стипендії не вистачало, доводилось працювати, іноді, вечорами на товарній станції і конфетній фабриці, тренувався, успішно виступав на змаганнях бо мріяв до кінця навчання виконати норму майстра спорту.
Пам’ятаю Куренівську трагедію в Києві, в березні 1961 року. Як глядач, спостерігач, я з товаришами, однокурсниками поїхали на місце трагедії через тиждень після неї. Бачив ту масу рідкої глини, яка завалила людей, будівлі, трамвайне депо…Пам’ятаю той зворушливий факт, коли декан нашого факультету вручив мені телеграму від матері, яка там на Волині занепокоїлась трагедією в Києві і на адресу декана інституту відправила телеграму: чи я живий. Декан зобов’язав мене відповісти на телеграму…
Не раз, пригадуючи навчання в інституті згадую свого найкращого товариша Гену Мільського з Нальчика, з яким не один рік жив в одній кімнаті студентського гуртожитку, разом тренувались, змагались, підробляли вечорами і їли з однієї сковорідки щодня, підсмажену на маргарині картоплю, дихали одним повітрям. Як на фронті, щоденно, рік, два ми їли з одного «котьолка» однією ложкою. Пили чай з одного чайника і на канікулах їздили до мене на Волинь…
Зв'язок з ним загубився 48 років тому назад, коли нам було по 20. Гена, закінчивши школу тренерів в Київському інфізі поїхав додому в Нальчик, а я залишився ще вчитись на педфаку. Пробую знайти його через Інтернет.
За 5 років навчання в інституті я закінчив тренерський та педагогічний факультети (вища пед. освіта і дві спеціальності: викладач фізичної культури і тренер по боротьбі) і виконав норму майстра спорту СРСР. Це була і є мрія кожного спортсмена, і як солдата – генералом. Це було і моєю мрією: здобути вищу освіту і заслужити звання майстра спорту СРСР.
Щоб виконати норму майстра спорту СРСР по боротьбі потрібно було одержати 25 перемог на протязі року над першорозрядниками і майстрами спорту (перемога над майстром спорту прирівнювалась, як дві перемоги над першим розрядом). А саме головне при цих перемогах це зайняти 1-ше – 6-те місце на республіканських змаганнях. Я перевиконав всі ці норми.
Ким хотів бути? Бути чи не бути?
Спортивний клуб інституту (СКІФ) відправив мої документи з перемогами на різних змаганнях по класичній боротьбі в Комітет ф. к. в Москву на присвоєння звання майстра спорту СРСР. І коли нарешті, через 8 місяців очікування, голова спортклубу повідомив мені, що моє посвідчення і значок майстра спорту вже знаходиться в Київській Міській Раді (на Хрещатику) і ще кількох спортсменів інституту. Відправив мене, з довіреністю їх одержати для клубу. Я приїхав до Міськради і не чекаючи ліфта, як на крилах, летів на 11 поверх де знаходився спортивний відділ, одержав свій значок та посвідчення № 43898, яке щойно прислали з Москви. Мрія збулась!
Навчаючись в інституті на протязі 5 років, щорічно, на 1 і 9 травня, і 7 листопада приходилось приймати участь в спортивних парадах на Хрещатику перед урядовою трибуною. За місяць до цих знаменних дат проводилась щоденна виснажлива, стройова і гімнастична підготовка після занять в інституті. А на передодні дат – нічна генеральна репетиція вже на Хрещатику. контроль був строгий і ніяка погода не була цьому перешкодою.
Серед 26 дисциплін, які я вивчав і здавав заліки і екзамени в інституті були такі 3, які в кожного тепер викликають сміх: історія КПРС! науковий комунізм! Марксистська ленінська філософія! Ха-ха-ха. І державний екзамен з історії КПРС!!! Це я повинен був знати всі 24 з’їзди КПРС (на той час), всю політику Леніна – Сталіна – Хрущова (КПРС). І як ми, всією радянською комуністичною системою будували розвинутий соціалізм і для нинішнього покоління радянських людей ось-ось збудуємо комунізм, де кожен буде жити по своєму споживанню (як у казці). Готовий, закінчений анекдот.
В 1966 році, я перебуваючи на службі в армії (1 рік) і трьохмісячних курсів офіцерів запасу, на змаганні по боротьбі класичній на першості Прикарпатського військового округу в м. Львові зайняв 1-ше місце і був нагороджений 15-ма добами відпустки від командуючого округом.
Після закінчення інституту і армії, я працював в Рожищенському зооветтехнікумі викладачем фізкультури (1966-75) На базі технікуму готував районну команду по боротьбі. В 1970 році ця команда в місті Ковелі (я був тренером та учасником) зайняли перше місце на обласних змаганнях по вільній боротьбі, перемігши сильні команди Ковеля, Луцька і інших районів. Хоч і поселили нас (команду) в готелі на вокзалі, де не було умов для відпочинку.
А в 1973 році обласні змагання по класичній боротьбі відбулись в м. Рожище, де моя команда, з моєю участю, зайняла 1-ше місце. Призерами обласних змагань наша команда була на протязі 1967 – 75р.р.
Успішно виступав я і по гирьовому спорту на обласних змаганнях, займаючи призові місця. З 1965 – 1997роки працював в школі і технікумі Рожищ (9 років), профтехучилищах Волині, Києва і області, інструктором по спорту і тренером ДЮСШа Бородянського району. Тепер пенсіонер. Мій педагогічний стаж – 31 рік благородної, але неблагодарної роботи, коли я, поряд з розумним, сіяв добре і вічно потрібне здоров`я дітям (перефразовуючи освітянський девіз).
В спортивній боротьбі, як і в інших видах діяльності людини, трапляються не чесні люди, авантюристи, які можуть використовувати «заборонені прийоми» (в прямому і переносному значенні) на килимі чи поза ним. Я вирішував питання переможця боротьби - чесно, на килимі, а не поза ним «забороненими прийомами».
Працюючи на Волині і виступаючи в якості в якості тренера і учасника обласних змагань по боротьбі, я побачив такого авантюриста «заборонених прийомів» на килимі і поза ним. Це відомий на Волині майстер спорту Шахраюк Антон(і прізвище його характеризує). На килимі з ним ми не зустрічались – різні категорії. Пропадає бажання виходити на килим, коли кругом нього бігає, викрикує, обзиває суддів і суперників, веде таку боротьбу поза килимом цей Шахрай - юк. (Це не помилка). Він і протоколи змагань може переписати заново в користь своєї команди, коли його жінка входить в суддівську бригаду, секретарем . Приходилось боротись на два фронти… На килимі і поза ним.
|