|
|
Скачати 1.11 Mb.
|
|
Київські сенсації (Хочете знати, якого борця неможливо перемогти? Горбатого! Бо його неможливо на дві лопатки покласти). В спорті я був гордим і злим, поважав «авторитетів», але не лякався їх, колінки не трусились, частенько робив «сенсації». Ціною виснажливих тренувань здобував фізичні якості необхідні для перемоги: силу, витривалість, швидкість, волю до перемоги, гнучкість, спритність і технічні дії… Всі ці фізичні якості в тій чи іншій мірі потрібно проявити, виходячи на сутичку, щоб здобути перемогу в боротьбі… Ніхто тобі не допоможе, надіятись тільки на себе. Це не футбол, де тебе можна замінити і команда переможе. В кожній своїй сутичці я настроював себе на перемогу. Якщо ти зумів проявити ці фізичні якості в спортивній боротьбі, цю наполегливість, то і в інших моментах свого життя, в інших сферах своєї діяльності, виконуючи різну роботи – зможеш досягнути таких же успіхів. І не раз були мені в пригоді… Зал боротьби та боксу інституту знаходився на центральному стадіоні (нині це Олімпійський, де іде реконструкція до Євро 2012). В цьому ж спортзалі на борцівському килимі проводили свої тренувальні сутички і Г. Гамарник і І. Богдан, В. Синявський, Саунін (легенди боротьби) можу заплутатись перечислюючи їхні звання і титули. Моїми тренерами були: Карпінський, Ялтирян, Тверський. Вчитись боротьби було в кого. Перемоги були і великі, і малі, і знамениті, і сенсаційні. В 1961 році я будучи ще першорозрядником на першості Києва зайняв 1-ше місце, вигравши чисто в трьох чемпіонів Союзу різних років – Фішмана, Широкова, Ніколаєнка. Це була сенсація! Одержав скромний подарунок, як транзистор, а могли б і більш вагомий, від такої поважної і авторитетної федерації боротьби Києва, якщо позаздрити колегам - сучасникам. Був другим на чемпіонаті Києва і серед молоді в 1962 році. Будучи на канікулах дома на Волині в 1963 році, виступав в команді Волині на матчевій зустрічі трьох областей України, виграв у майстрів спорту: Комарницький, Вдовін, з Тернополя і Хмельницького. Волинська обласна газета відмітила мої блискучі перемоги над досвідченими борцями України. У складі команди республіканського «Буревісника» (студентське спорттовариство) на міжвідомчій першості союзу серед інших товариств були третіми в Союзі. На першості Союзу серед першорозрядників в м. Гомелі, 1963 році був першим, вигравши 8 зустрічей серед 62 учасників в моїй ваговій категорії. Це була найбільш пам’ятна перемога. Ціна перемоги Кожні змагання це не тільки шоу для глядача, який платить за те, щоб одержати задоволення від дій його учасників, які вкладають великі зусилля, на межі людських можливостей, віддаючи для перемоги своє здоров’я, потом і кров’ю, здобуваючи її, ризикуючи і втрачаючи… Спортсмени (борці, боксери, футболісти…) – учасники змагань - перш за все захищають інтереси і престиж якогось колективу (клубу, району, області, держави). І цінити це потрібно на належному рівні… Це та ж праця, як і кожного робітника на підприємстві, а не раба… Нам платили тоді лише командировочні (харчування, проживання, приїзд – від’їзд), нагороджували грамотами, дипломами, жетонами і значками, кубками, медалями, (які, до речі, в мене вкрали в гуртожитку). А тепер за ті ж самі перемоги, які я здобував, я міг би одержати не тільки моральну, а і матеріальну винагороду ( машину, квартиру… ). Звичайно, по доброму заздрячи молодим колегам (знаю, це не легка, напружена праця і заслужена нагорода). Це суперечило тоді Радянському устрою моралі. Той спорт був любительський, хоча й займався я професіонально, не одержуючи оплати. Той спорт був аматорський, гонорарів не давали. Ось такий був замкнений круг, в якому ми крутились і не могли вийти за «кордони» Радянського устрою моралі і держави… Звичайно, мої успіхи в спорті не такі вже й великі, якщо порівнювати з Європейськими, Світовими, Олімпійськими. Зовсім інша справа, як їх тоді оцінювали спортивні урядовці. Часто вони були невдячні і несправедливі до людини… Перемоги на змаганнях різного рангу формувались на особистому ентузіазмі і патріотизмі. Мене знала рідна Волинь, Київ, область, Україна в спортивній боротьбі, гирьовому спорті, багатоборстві. В житті було багато боротьби, іншої форми і стилю, не менш запеклої, чим в спорті. Ми постійно боролись з бюрократами-чиновниками, корупцією, бідністю, фінансовими «пірамідами» і аферами. За 20 років незалежності України це нагадувало боротьбу з вітром і вітряками. Дай Бог мені більше перемог в житті, чим в спорті. «Жити на цій землі, це постійно боротись і перемагати» - сказав відомий хірург Пирогов. Відчутною «нагородою» залишились тепер травми суглобів (колінного і тазобедренного) на моїй лівій нозі і болі в кишечнику (від частої згонки ваги харчовим режимом, перед змаганнями, дали про себе знати з віком). Приплюсувавши мою грижу живота, виходить повний дефолт, фіаско. От що дає великий професійний спорт після його закінчення. Знав би наперед чим це може закінчиться… Іншим повезло більше, на жаль, не мені. Цінували мене на кафедрі боротьби в інституті. П’ять років тренував мене тренер Марк Тверський в інституті фізкультури. Він дивувався, як я міг перемагати знаменитих майстрів спорту, чемпіонів СРСР. І ще довго після мого випуску з інституту розказував своїм новим учням, ставлячи мене в приклад, що був такий борець Кучер з Волині і ніхто не міг захиститись від його (моїх) блискавичних кидків прогином через себе, хоч і не було для них секретом і знали, що він(я) буде виконувати ці кидки. Про це мені розповідав земляк з Волині (Улітовський), який навчався в інституті після мене. Це для мене є найвища оцінка моїх перемог і майстерності. ЗВОРОТНИЙ БІК МЕДАЛІ Побувавши на вершині своєї мрії, от вже 45 років, я, раптом, усвідомив, що здобувши вищу педагогічну освіту і спеціальність викладача фізичного виховання, а також тренера по боротьбі, ставши майстром спорту СРСР і відомим в Києві та області, на Волині, на рубежах України і СРСР в спортивній боротьбі, гирьовому спорті, багатоборстві я перейшов вниз по драбинці в статус середнього пенсіонера. ,,Втомившись минулою славою,, - оглянувся кругом себе – де та слава і багатство?.. А слава здобута була в нелегкій боротьбі! Все це лишилось на папірцях спортивної преси і похвальних грамот, залізячках і в минулому. Хотілось би навпаки, щоб не було того реєстру моїх заслуг, а було останнє (матеріальне). Все це лише один бік моїх медалей, якими мене нагороджували. По-перше – вони не золоті і не срібні, якщо попробувати на «зуб» (смішно кричати «Караул! Нас обманули!»). як із гумором заглядаючи на їх боки. Це лише символ. Смішно, якби не було так сумно. Загляну на другий бік (державної нагороди). Буду відвертим, я не вибираю своїх виразів в оцінці, констатуючи так факти. Поглянемо на іншу сторону. Коли наступили 90-ті роки минулого століття, період розвалу у всьому, і я недоробивши до пенсії (в нас пенсійний вік – 55р.), бо на тренерській, викладацькій роботі в школах не можливо було прогодувати сім’ю і зарплату видавали не щомісяця. Я лише мав роботу, але не мав способу існування. Таке нестабільне життя змушувало нас (вчителів, науковців…) ставати за прилавок на базарах, працювати в інших професіях або шукати роботу за кордоном, як і зробили інші мої колеги по професії. Пішов я на заробітки по будівельних спеціальностях, на дачних комплексах, поблизу Клавдієве, де я жив і живу в даний час на протязі 30 років в збудованому мною будинку. Працював чесно, якісно, всі були задоволені: робив каміни, грубки, укладав оздоблювальну плитку та інші роботи. На одному дачному товаристві, де я будував в кожному домі однієї вулиці, мешканці на загальних зборах вирішили назвати свою вулицю (просіку) моїм іменем (вул. П. Кучера). Я не переймаюсь, що масштаби цього дачного товариства не великі, але люди пам’ятають… Щоб тебе пам’ятали, потрібно творити добро людям, не обов’язково бути героєм… В Лубенському районі Полтавщини самостійно збудував котедж на протязі двох місяців, заробивши своїми зусиллями і мозолями значну суму для забезпечення майбутнього сім`ї. За свій робочий день (12-14 год.) не легкої праці, я заробляв, приблизно, місячну зарплату тренерської, вчительської роботи, яку я змушений був покинути… «ЗЛОЧИНЦІ ГРАБУЮТЬ БАНКИ, А БАНКИ – ЛЮДЕЙ» По такому сценарію відбуваються події в нас на Україні. Це ні для кого не секрет. Багато людей може це підтвердити злим і не тихим словом… «Дай Боже теляті, вовка з`їсти» - кажуть в народі про такі жахливі апетити. Всі зароблені гроші я поклав в держбанк на особисті рахунки своїх дітей і свій. Суми були значні, сподівався, що забезпечу майбутнє дітей. Яка доля цих вкладів відома всім хто їх мав… Нас кинули! Можна до хрипоти кричати : « Караул! Нас обманули! Обікрали!». Ніхто не допоможе… Пробували віддати нам «тисячу». Ну якби це було б кожного року, то через 60 років мені б повернули заощадження – було б не погано. 50+60=110років. Непогано, для довгожителя. А так тільки один раз… за 20 років. Якщо такими темпами, то мені потрібно жити рівно ще 300 років (як ворону). 50+300=350років. Але життя не вкладається в цю арифметику. (А раптом, не протягну!). Пробували (на словах) приймати оплату компослуг з рахунків ощадкнижки – не ропочали навіть… Хотів розбагатіти, а одержав «розбите корито», як у тій казці. Де наші трудові гроші які ми поклали в карман державі? І де та держава і влада, в яку ми вірили? Ось так обікрали народ, а не тільки мене одного. Я хочу, щоб повернули мені те, що в мене забрали… НЕ ВСЕ ТАК ПРОСТО, ПОЗИТИВНО, ЧИ НЕГАТИВНО… Я дуже не хотів би, щоб хто не-будь відчув таке почуття. Про щоб ми не говорили, а мова завжди іде про гроші… І тоді, і тепер, і потім. Їх завжди не вистачає і мільйонеру, і жебраку… І всі знають, що краще бути бідним і здоровим, чим – багатим і хворим… Мабуть не в мене одного така доля, але від цього не стає легше… Ось на цій мінорній фінансовій фразі я хотів закінчити, але вона нагадала мені невеличку, недавню (2008р.) історію. З віком дались знати мої колишні травми, на які я, колись, не звертав уваги, терпів, чекав, «що пройде», переболить – молодий організм видержував. Зіскочила бедренна кістка в суглобі і болі в колінному суглобі. І я вже довгий час шкутильгав з паличкою. В Бородянській районній лікарні хірург подивившись на мої ренгензнімки і не дивлячись на мою коротшу на 6 см. і тоншу ліву ногу, на моє запитання, що мені далі робити, відповів, що з такими ногами 70% людей живуть і ніякі ліки мені не допоможуть. Ось такий діагноз «спеціаліста». І від такої відповіді «костолома», світила медицини, мені повинно бути легше? І я повільно пошкутильгав додому, не знаючи скільки у мене процентів життя, неначе вкрали в мене гаманець і не знаю, що мені робити…Здоров’я дорожче грошей…І його і їх немає…вкрали. Ось така ціна моїх неоціненних перемог, ціна моєї праці і заслуг в званні майстра спорту вже неіснуючої, двадцять років тому, країни СРСР і сучасної України! «Матовий цейтнот» - можна назвати шаховою термінологією наші взаємовідносини з державою. Хто з нас Остап Бендер? Хто виграв – хто програв у цій партії? Хто порушує правила гри?.. Ми всі хочемо бути багатими, мати багато грошей і жити краще. Всіх цікавить слава і гроші, а не протилежне. Не соромтесь признатись. Про що б ми не говорили, в кінці виходить, що про гроші і своє благополуччя. Один з багатих людей світу, американець Біл Гейтс, маючи більше 130 млрд. доларів в банках, сказав журналістам: «Не в грошах щастя!». Він трудиться вдень і вночі за комп’ютером, складаючи важливі програми і проекти, обідаючи і вечеряючи за пультом (недавно бачив телепередачу про нього). Щастя - не гроші, а праця - так треба розуміти Гейтса. Щоб це зрозуміти, треба їх мати (гроші). І щоб сказав Гейтс, коли б його гроші були в банках України і він залишився у «розбитого корита»? Залишаю свою думку між цими рядками… Я не фінансовий геній, не Мавроді і не Гейтс – не будував пірамід для свого збагачення… Хіба можна забути матір? Матерів не вибирають. Іншої людини на її місці я не бачу. Мати, своїм особистим прикладом, дала мені не менше, чим школа, інститут, держава. Матерів не буває багато. Мати в кожного одна. В її житті не було легких перемог і завжди перед нею стояла висока планка… Мати навчила нас жити, вселила віру в сутність нашого життя і бути завжди самим собою. Мені здається, що мати завжди з нами… На уроках минулого я живу сьогодні, на уроках минулого я планую, будую майбутнє. Так як вчила мати. Хіба можна забути руки матері,очі матері, погляд, турботу, піклування, переживання та терпіння, щоб ми жили. Як мурашка, - вічно в русі. Як бджілка, як ластівка ліпила своє гніздечко і годувала пташенят. Своє святе життя мати віддала дітям. Я прожив материне життя на собі… Не один раз проводжала мене мати, дивлячись крізь сльози на дорогу, хрестила і молилась мені вслід, бажаючи щасливої дороги і повернення до дому. А потім радо зустрічала, коли я, ненадовго, повертався на канікули чи в відпустку відвідати її… «До дому їду! А дома мама…» - летів думкою в Торчин… Мати назвала нас, дітей, іменами своїх братів і сестер. Я, Павло, моя сестра Надя, брат Устим – діти війни, в вічному боргу перед нашою Матір’ю – матір’ю війни та «матір`ю» голодомору. Мама розповідала, що росла в багатодітній сім’ї. В школу ходив старший брат, всі інші брати і сестри сиділи дома, бо були менші і не було одягу зимою. Коли старший приходив зі школи і робив уроки, домашні завдання, то всі інші також повторювали ті ж самі вірші і писали букви, рахували свої пальчики. Так мама навчилась писати, читати та рахувати. Потім і сама закінчила початкову школу, (лікнеп) навчаючись влітку там нам на Черкащині. А далі життя для неї стало університетом. Щоб бути розумним, мудрим, універсальним не обов’язково закінчувати держуніверситет. Я пам’ятаю, коли я ще навчався в школі в Торчині, то мама, бувало, читала книжки вечорами. До кінця свого життя любила «Кобзар» Шевченка. Уважно читаючи «Кобзар» мати задумувалась, вголос розмірковувала, дивувалась від гострого слова, який (як вона висловлювалась) так точно описав її особисту долю. Гордилась, що вона народилась на Канівщині, Черкаської обл., де вічно спочиває Пророк. Відвідуючи сестру Настю, яка проживала на Канівщині, мати брала нас дітей, і ми заїжджали на могилу Шевченка в Каневі. Так я вперше в 60-х роках піднявся на Чернечу гору дерев’яними східцями (360сходинок- змійкою) на могилу Шевченка. Пророчі думки Шевченка глибоко западали в душу матері і знаходили місце в її житті. В матері був свій «Кобзар». Кожну думку Шевченка в «Кобзарі» вона критично оцінювала. Одного разу (це було в 1961р.) вона задала питання Г. Гуртовому - історику, прочитавши в «Кобзарі» суперечливі рядки відносно України: «Згинеш, погибнеш Україно, не буде сліду на землі…». Вислухавши ці рядки Шевченка, Г.Гуртовий не повірив матері, що це слова Шевченка. Мати знала, що в цих рядках Пророк передбачив голодомор (1932 – 33) в Україні, 75 років тому від цієї події, яку і вона пережила і бачила, як гине Україна. На другий день мама принесла «Кобзар» і підтвердила свої слова. Ось такою була мама: насмілилась дискутувати з заслуженим істориком, доказуючи факт і значення тих рядків. Пророчий Тарасів «Кобзар» В святі християнські поминальні дні я їду в Торчин, щоб згадати найдорожчу людину. Беру в руки материнський «Кобзар» Шевченка, з яким вона «жила», який був її душевною втіхою наставником і співрозмовником, на рівні з Біблією останні десятиріччя свого життя. По зовнішньому оформленню книги, яке зробила мати, можна судити, що ця книга для неї значила. Вона вишила на швейній машинці, на зеленому матеріалі, наклеїла цвітну аплікацію і назву «Кобзар». Листаю сторінки і читаю, пізнаю які думки тривожили і хвилювали матір. Багато рядків підкреслено. Це мамин Кобзар, написаний словами і думками Шевченка. Шевченко став пророком в її житті, повторивши долю сироти і матері на чужині. Співпало Шевченкове розуміння материної долі, її поневіряння на чужині. Кожне слово Пророка було доленосним для неї. Вона сприймала його душею і серцем. Сила матері не в величині мускулів і зросту, це щось від Бога і Пророка. Читаю «Кобзар» і виникає думка: а чи не мати було прообразом творів Шевченка, знаючи долю матері. Але терміни не співпадають… 1. Ось трагічні події в сім`ї матері, коли їй було 15 років пригадались матері, коли читала «Кобзар» (рядки підкреслені):
2. Пригадався матері голодомор 1932-33р. на Київщині, коли читала «Кобзар» (підкреслила ці рядки). Ось що сказав пророк про майбутній голодомор в Україні, 75 років тому назад від події:
3. Ось тяжкі роки окупації та післявоєнні роки голоду і холоду, життя на чужині одинокої «советки» з трьома дітьми, «київкі», як тоді називали її в Торчині деякі лихі люди, неначе вона була причиною їхніх бід. Все це пригадалось матері читаючи «Кобзар» (рядки підкреслені, сльози закапали з очей на сторінки Кобзаря):
Ось тут, читаючи ці зворушливі розпачливі звертання Шевченка до людей, защеміло в матері серце, пригадуючи дійсні події свого життя. Все це пережиті матір’ю події в 1941-47р.р. в словах Пророка. ЧУЖА СЕРЕД СВОЇХ: 1. Провокації і поневіряння на чужині В тяжкі післявоєнні роки 1946-47 р.р., живучи в Торчині з трьома малими дітьми в розвалинах, мати почала будувати, ліпити і зв’язувати хатинку (див. фото). Одного вечора йдучи до не збудованої ще хатки, щоб взяти якесь топливо там, проходячи мимо хати Гайдая, який жив найближче до материної будівлі і не раз висловлював невдоволення, що мати тут будується – мати помітила, як на подвір’ї Гайдая мелькнула тінь в сутінках і зникла за рогом дому. Через мить з іншого боку дому Гайдая мати побачила спалах і почула звук пострілу. «Ой, за що ж це!»- простогнала мати і впала від такої несподіванки. Мати не ворушилась від страху з хвилину часу, але бачила, що з-за рогу виглянуло знайоме обличчя і зникло. Але дякувати Богу, що куля не влучила, але сильно налякала матір. Отямившись, мати встала і пішла. Добре, що була темрява і Гайдай, який без сумніву стріляв, був від роду косий на око. Мабуть, неабияк здивувався Гайдай згодом, побачивши матір живою і до кінця свого грішного життя мучився думкою, яка не давала йому спокою… 25 років мати жила біля Гайдаїв потім, і ні разу не згадала йому про той випадок прямо в вічі, а лише так, як наче був тоді «хтось», що стріляв у неї. Лише своїй подрузі Ганні Якимчук розказала правду. І коли Гайдай був тяжко хворий, він прийшов на подвір’я де була мати з сусідкою Ганною і просив пробачення за все погане, ловлячи руку матері тремтячими пальцями. Сусідка Ганя переконалась, що мати розказувала їй ту правду, що стріляв Гайдай в матір. « Не міг він тримати той гріх» – сказала Ганна. (Чуйна була людина, сусідка Ганя)… Пригадалось матері і інші події тих же післявоєнних років, коли Різничок, який також жив неподалік, вкрав в нас вгодовану свиню, а потім попався в подібній крадіжці свиней в інших людей. Як жінка Різничка травила нашу корову, яка паслась біля їхнього подвір’я. Закривши корову в свій хлів вона з хлібом дала їй голку. Це мати бачила через щілину в хліві, але ще не здогадувалась, що було в тому хлібі. Ми змушені були продати корову, де сторонні люди, які купили корову, виявили причину захворювання її, дорізавши її. І матері прийшлось сприймати неприємний докір від покупців, згадавши ту підлість Різничихи… |
| Лекція (2 години) Тема: Вступ до курсу “Історія України”. Українські... Дків. Саме історія може відповісти на ряд важливих питань – адже нинішній цивілізаційний стан і ситуація в Україні, зокрема, не визріли... |
Саме тут, у стінах КЗ «ЛСШ №8», зростають ті, кому жити та створювати... Я мрію виховати людину добрих помислів, почуттів і дій, яка існує в гармонії зі світом, із власним серцем, незалежно від віросповідання... |
| Фестиваль-конкурс «Таланти мої та моєї сім’ї». Мета і завдання свята Надання можливості талановитим родинам загальноосвітніх шкіл,вокалістам проявити свої творчі здібності через українську пісню,донести... |
До Генерального консульства Прошу зареєструвати народження моєї дитини та видати свідоцтво про народження моєї дитини |
| Історія моєї вулиці Закріплювати та поглиблювати знання дітей про Україну та рідний край. Продовжувати вчити розуміти зміст понять «Батьківщина», «маленька... |
Тема: Твоя родина Мета: Формувати уявлення про родину як частину суспільства, про роль і місце родини в житті людини. Розвивати уявлення про деякі... |
| Урок-психологічне дослідження Мета Роман,,Жовтий князь“ Василя Барки твір про голодомор.Історія родини Катранників як символ трагічної долі української нації. Глибоко-психологічне... |
Проект з курсу «Основи християнської етики» Щоб шанувати своїх батьків, членів родини, виробляти повагу до старших пізнавати чуття єдності в сім’ї. Формувати інтерес до особливостей... |
| Batsch Місцева назва порхавка. З родини Лікопердових Lycoperdaceae ... |
1. Дайте визначення предмету "Історія України", вкажіть на основні... Ого поселення, а також історію його предків, від найдавніших часів до сьогодення. Це історія українських земель, історія території,... |