Магія цифр, загадка мого існування…
Маючи невеликі аналітичні здібності розглядати всі дії і явища з усіх сторін, я поставив собі питання: хто я такий на цьому світі? Намагаюсь оцінити себе, ніби, з сторони на моє існування (поглядом Всевишнього, він кожного бачить).
Я народився, вперше побачив світ в спалахах і вибухах феєрверків, в гуркоті грізного «салюту» гармат, - початку другої Світової війни... (А хотів чути колискову пісеньку…) Над моєю головою пролітали літаки і снаряди, (а не голуби і ластівки…) Так відкрилось мені життя.
А потім, вже після Перемоги, коли ми вижили і мати оформляла нас з молодшою сестрою Надією в дитячий садок в Торчині, мені виписали метрику: Кучер Павло Вікторович – громадянин України…
Ось дата мого народження: 19.05.1941р. Що вона мені віщує?
В дні дати мого народження є цифра «9». Досліджено, що «9» є цифра магічна і якщо вона тут присутня, то це є ознакою довголіття. Я вдячний Матері Божій і маю велику надію на Божу ласку. Дай Бог!
Але є ще одна загадка в даті мого народження. Я провів власне дослідження за датою мого народження простим арифметичним розрахунком, на основі логіки, що кожен день, кожен місяць і кожен рік добавляє нам вік (+), але не може ні відняти (-), ні помножить (*) чи поділити (:). Мені скоро виповнилось 69 років. Отже записую дату народження і вік так: 1+9+5=1+9+4+1=6+9 (Боже, що віщує ця рівність). Сума цифр дня і місяця мого народження рівна сумі цифр року і рівна сумі цифр мого віку. Потрійний збіг магічної для мене цифри «15»! Магічний результат, невідоме мені магічне значення потрійного збігу, що трапляється, я думаю, вкрай рідко. Якась фантастична магія в цьому. Дату народження неможливо поміняти на протязі всього життя – її дає Матір Божа.
Неймовірно, але факт
В моєму житті було декілька неймовірних випадків, коли майже побачив Бога. Точніше, - відчув його дуже близько, почув його присутність і подих… Він помилував мені і дітям життя. Ці історії можна назвати фантастичними, якби вони не відбулись в реальності…
1. Під час ремонту причілка мого дому, я зірвався з висоти біля 6м. Падав я вниз головою на огорожу з дощок і мерзлу землю. За ці 1,5 – 2сек. мого падіння в моїй голові встигло промайнути все моє життя! Лише сильно хотів вхопитися за життя… Я летів на той світ головою вниз! Мені тоді було 66 років. На перший погляд таке падіння не залишало мені ніяких шансів. До цих пір не можу збагнути, як за 2сек., з швидкістю світла, неначе в калейдоскопі, в моїй свідомості промайнуло все моє життя. Життя перевернулось! Це не можливо в земній цивілізації така швидкість життя-буття.
Впавши головою вниз з 6-ти метрової висоти я, абсолютно, ніякої травми і ніякого серйозного удару не відчув. Здалось, що я перебуваю в іншому світі… .
Першої миті після падіння головою вниз, в цій критичній миті мого життя я відчув лише спалах світла і тепла (болі ніякої). Від такого нервового потрясіння, коли прийшлось «заново народитись», не міг вимовити ні слова… «Синок, ти живий!» - почувся неземний голос, який повернув мене знову в цей світ… Я озирнувся, кругом нікого не було…
Сльози виступили в мене в очах. Вцілів лише дивом. Ті дві (66) мого віку за плечима, при падінні вниз головою, перевернулись разом зі мною на дві (99) довголіття життя… Чи може інше пояснення цього?..
В кожної людини є 3-4 дати коли вона може померти, невідомо хто повідомив мені. Такий святий порядок цього тимчасового життя на землі.
2. Молотом в 5кг, я вирівнював товсту трубу на подвір’ї. Поруч, навпроти мене, стояли двоє моїх дітей 5 і 6 років. Раптом, під час замаху молот зривається з ручки і летить на дітей, вгрузає в землю, якраз між дітьми. «Діти живі» - хтось прошепотів мені остовпілому, приводячи мене до свідомості…
Ну хіба ж це не Божа воля і материнське благословення рятує моїх дітей і мене!
Ясновидінням володіє кожна людина. Але в більшості випадків воно проявляється не завжди, лише в екстремальних випадках. Я небезгрішний, не особливий – Бог простить, - але глибоко віруючий в силу Божу і Матір Божу. Я сам собі робив проблеми і потім боровся з ними, помилявся і вчився на помилках. Не боюсь це прямо сказати і засудити себе більше чим хтось інший. І якісь неземні сили допомагали мені вчитись і прозрівати.
3. І ще один напівмагічний випадок в моєму житті. Це було в 1993 році, коли в Україні була купонна система розрахунків, коли ми всі були «мільйонерами». Пенсіонерам давали продуктові картки. Стоячи в черзі для отоварення своєї картки біля магазину, я зробив зауваження одному громадянину, який напідпитку, держачи в руках недопиту пляшку, вів себе зухвало, чіплявся до кожного, обзивав, грубив. Громадянин на моє зауваження, як себе вести, нічого не говорячи, бере свою пляшку за горловину, розбиває нижню частину об стовп і намагається кинутись на мене з цим гострим предметом…
Люди в черзі біля мене відступили назад, з переляку. Я, свідомо контролюючи ситуацію, мобілізувавши і спрямувавши всю свою внутрішню енергію, миттєво зосередившись, приготувався його зустріти технічними діями бійця, впевнений в собі.
Але сутички, чомусь, (по Божій волі!) не відбулось… Кинувшись в мою сторону і піднявши свій гострий предмет, він впав, не дострибнувши кроку, як підкошений в мене в ногах. Обезсилений, розбитий, в крові, довго не міг піднятись. Все це відбулось так швидко, що люди не замітили, що я його і не доторкнувся, тільки побачили, що це я його звалив на землю. Тільки в кіно таке буває…
Щоб зупинити п’яного хулігана, достатньо було мобілізувати і спрямувати мою внутрішню енергію.
Мій сусід Кузьменко, який стояв у тій черзі і бачив цю картину, довго потім хвалив мене, що я так швидко справився з хуліганом, не помітивши того, що я і не доторкнувся пальцем до нього…
Дійсно, ситуація була екстремальна, коли і нападник мав справжні наміри, а не тільки налякати, і я це відчув всім своїм організмом. Проникнувся тією загрозою всіма своїми почуттями і тому зміг мобілізувати свою внутрішню енергію в одному напрямку. Такого результату не вийде, якщо попробувати «розіграти» лише по домовленості, без справжнього відчуття особливої екстремальної ситуації.
Війна! Початок біографії
Червнева, тепла, солов’їна, найдовша ніч 1941 року закінчувалась. Ось – ось землю освітить і зігріє перший промінчик сонця. Заливались співом солов’ї і кувала зозуля в зарослях на річці Західний Буг. Так було вічно ось тут на західному кордоні України з Польщею, куди приїхав на роботу мій майбутній батько з Сумщини, а згодом - і мати в цей мальовничий куточок на кордоні…
Але цю, ще сонну землю, тієї останньої ще мирної доби, не сонце розбудило і освітило. Сліпучі спалахи і страшенний гуркіт вибухів і моторів підняв людей в ту ніч…Запалало небо і земля. Затихли в лузі солов`ї. В річці Буг, як у дзеркалі, засіяли, заблищали вогні…
Я народився біля Устилугу в селі Тростянка на західному кордоні України. Там мій майбутній батько, Котенко Віктор Андрійович, родом з Сумщини, працював вільно-найманцем на будівництві укріплень (ДЗОТІВ) в будівельній бригаді, яку командирували сюди на захід, що в 1939-му, став Українською територією. Ось сюди, мати в 1940 році приїхала з Черкащини з своїм двохрічним сином Устимом до мого майбутнього батька, по його виклику з прикордонної зони. Жили там на квартирі в сільській хаті, в громадянському шлюбі.
Коли почалась війна, мені було 1 місяць і три дні. На світанку того дня кувала зозуля, ритмічно відраховуючи мені багато літ життя… Так відкривався мені світ.
Мати розповідала, як починалась війна. Страшний гуркіт і спалахи розбудили її. Вона схопила дитину на руки і з страхом дивилась у вікно. При кожному вибуху дитя в її руках здригалось. (І це був я). Трьохрічний Устим притулився до ноги матері і тихо схлипував. Всі в домі перелякано зірвались з своїх ліжок і з страхом, і тривогою дивились у вікна, нічого не розуміючи: чи гроза, чи буря, чи ураган здійнявся. Батько вийшов надвір і, повернувшись назад, промовив тривожно і тихо: «Це війна…».
Жили вони тоді в хаті жінки, яка стала для мене хрещеною матір’ю. Порушуючи послідовний порядок подій повідомляю, що я в 1961 році з мамою відвідали мою хрещену, яка вже тоді лежала в ліжку паралізована, але впізнала матір і я вперше, двадцятилітній побачив її, і ту місцевість, ДЗОТИ, які грізно виднілись на полях і колись будував мій батько…
Перед ранком 22 червня 1941 року від вибухів в селі горіли хати. А вдень мати бачила повітряний бій нашого літака з трьома німецькими, які підбили його і він впав між хатами, а потім підстрибнув, вдарившись об землю і перелетів через хату, не загорівся, тільки розбився…
Мати бачила, як німці витравили з ДЗОТА наших бійців (12 солдатів були мертвими).
Ще розповідала мати, як звечора 21 червня в селі з’явилось багато невідомих, які були скрізь і в клуб заходили, і з дівчатами мовчки танцювали. Ось таким був початок мого життя, моєї біографії…
Радянські війська майже ніякого опору не чинили німецькій армії в тому районі. Напад був несподіваний. Мати розповідала, що на третій день війни батька заарештували німці і відправили в Устилуг (там знаходився поліцейський відділ) видно за те, що він працював на військовому об’єкті і може знати якусь військову інформацію. Щоб вияснити…
Пройшло ще три дні, батька не відпускали. Мати пішла в поліцію в Устилуг шукати батька. Батько був сильно побитий українськими поліцаями, що зовсім не міг рухатись. В чомусь його примушували признатись і щось розказати, про яке він зовсім не знав. Але йому не вірили і катували. Віддали матері ледь живого. Мати привезла його на возі додому, попросивши людей. Батько довго видужував. Видужавши вирішили пробиратись на Черкащину в рідні краї.
Все це розповідала мама нам вже згодом. Кругом було горе, відчай і паніка. Батько привів коня, який був легко поранений в ногу але ходив, десь знайшов воза, упряж. Підлікувавши коня зв’язали всі свої прожитки і виїхали на ту розбиту дорогу на схід, до Києва. По цій дорозі пройшов фронт і наші відступали і німці наступали. Дістались до Торчина, далі їхати неможливо. Залишились, тоді ще не знали, що це назавжди. Жили в розвалинах, в чужих людей.
ОКУПАЦІЯ. ТЯЖКІ ВИПРОБОВУВАННЯ
Комендантом в містечку Торчин був майор, німець Валєнчус, командиром карального загону був есесівець, лейтенант Гампель. Мати бачила, як комендант застрелив хлопчика за те, що його корова паслась в чужому огороді.
Німці стали хазяйнувати на нашій землі. В колгоспі біля Торчина створили свій «фільварок», де примушували працювати людей. Працював там і батько. Одержав там коня, корову і ділянку землі з засадженою картоплею колгоспом якраз перед війною.
Батько держав коня, часто залишали на випасі там за містечком, а в вечорі його забирали до хати, де вони проживали. А одного вечора коня не було на випасі, коли мати пішла за ним. Мати стала його шукати, заглянула в ліс села Смолигів (2 км від Торчина), щоб знайти коня. В лісі був двір лісника. Там собака якось страшно завивала. Проходячи мимо вікна, мати заглянула і перелякалась: там була вбита сім’я лісника, тіло його ще здригалось в калюжі крові. Мати кинулась бігти додому. Розказала батькові, він сказав, що це зробили, мабуть, не німці…
Смертельна небезпека була скрізь (коня батько знайшов зранку). Тоді мати відчула, що тих людей побили в домі, не більше, як півгодини тому і як- би вона прийшла раніше, то… Тоді по гарячих слідах нікому було розслідувати вбивство.
Мати бачила, як переслідували євреїв, збирали їх в табір ГЕТТО, потім вивозили на «окописько». Там розстрілювали і заставляли жителів містечка закопувати їх у рови.
Як, мати ризикуючи життям, вночі ходила до німецької «кірхи» (склад з зерном), що знаходився там, де зараз профтехучилище, щоб з щілин між дошками в стіні вигребти розсипане зерно…(При відступі німців з Торчина кірха з зерном згоріла).
В 1943 році народилась сестра Надя. Нинішнім поколінням важко уявити, яке життя було в окупації. Для матері, яка пережила на Київщині розруху 1920 – 30 років і голодомор 1932-1933р., коли потрібно було рятувати п’ять своїх сестер і братів, наступило знову важке випробовування: рятувати трьох своїх малят.
Це було в 1944 році. Чотири роки наша сім’я жила в Торчині в окупації. Напередодні визволення, 15 квітня, фронт зупинився біля Торчина для рішучого наступу. І коли почався наступ, атака, свистіли кулі, рвались снаряди, міни. Мати з батьком і дітьми ховалась в льосі, де було багато людей. Але і туди залетіла шальна куля, яка вже втратила силу і впала на груди одного хлопця, здивувавши його і присутніх. Кулю він поклав в кишеню. А ще один хлопчина, якому натерпілось сидіти довго в льосі, кілька раз вилазив на верх, спостерігав за подіями і таємниче повідомляв польським акцентом, як на схилах Швайковської гори повзуть багато «совєтських» солдатів, а «німаки цахнули» далі…
А коли обстріл стих, мати з нами перейшла в хату, щоб поїсти, погодувати нас дітей. Мати зварила картоплю «в мундирі». В хату зненацька увійшли група німців. Ми всі перелякались. Німці були зовсім знесилені, вимазані в болото з голови до ніг. Видно загрузли і відстали, перебираючись через заболочену річку. Просили їсти. Мати дала їм картоплю. Вони стали їсти не очищаючи шкірки. Перший страх переріс в жаль, дивлячись на них. Мати держала в руках Надю, якій не було й року. Один німець довго не зводив очей з дитини. Потім підійшов, в очах у нього були сльози, хотів доторкнутись, але руки в нього були брудні. Лише на пальцях показав: двоє. Мені було тоді три роки, Устиму – шість.
МИ ДІТИ ТВОЇ, МАМО, БАТЬКУ, УКРАЇПО!
В липні 1944р. Торчин звільнила наша армія від німців. 400 торчинців були мобілізовані на фронт, як записано в Історії Торчина (Гуртовий). Мобілізованим був і наш батько. Він взяв з собою і коня. Пішов з армією назад по тій дорозі, що вела до кордону, в Європу. Пішов у безвісття, у вічність. І було йому тоді 47 років…
Мені мати розказувала, коли батько прощався з нами, я (трьохрічний) ще три місяці виходив на ріг дому і кричав до хрипоти за батьком, наче відчував, що бачив його в останнє. (Брат Устим, йому тоді було шість років, також пам’ятав це і тепер часто мені про це нагадує).
Мати розповідала, що я дуже любив батька, не злазив з його рук. Казала, що коли я тяжко захворів, у два з половиною роки на дизентерію, вона всіма способами вже не могла спасти мене і положила в ліжечко, бо я вже не подавав признаків життя і стала плакати над дитиною. Батько взяв мене на руки і став яблучним соком поїть мене з ложки (тер яблука і видавлював сік), щоденно. Мати казала, що це єдине, що врятувало мене – батьків сік з яблук. Мати була тоді у відчаї і готова була до найгіршого…Під час окупації не було ніяких ліків. Я ожив тоді і, можливо тому, я до хрипоти кричав три місяці підряд за батьком, який пішов на війну.
Зараз в Торчині на Братській Могилі є прізвище та ініціали мого батька на гранітній плиті серед багатьох односельчан, які загинули. Але це тільки літери і дата, для вічної пам’яті. Справжня могила невідома…
На вимогу матері, військкомат видав довідку: «пропав безвісті». Мабуть десь в Європі. Не має зв’язку з родичами батька з Сумщини. Батько прожив в нашій сім`ї всього чотири роки…
Мати пережила мого батька ще 56 років. Всі ці роки вона проживала в Торчині, поряд були діти, онуки, правнуки, сестра Варя. Відвідувала зі мною сестер Настю на Черкащині і Надю в Донбасі. Пережила і їх. Останньою з своєї колись великої родини покинула нас…
Останні роки, з 1980 року я проживав під Києвом (Клавдієве), але кожен рік відвідував маму. Вона радісно зустрічала мене, розповідала про своє колишнє і теперішнє життя. То були незабутні історії і трагічні, страшні, смішні. Деякі з них я тут згадую. Вона прожила довге, нелегке, трагічне життя. З 15-ти років стала «матір`ю» своїх 7-и менших сестер і братів(сиріт), врятувала їх в страшні роки голодомору 1932-33 років, врятувала нас, трьох її дітей в роки війни 1941-45 і післявоєнного голоду.
|