|
|
Скачати 1.11 Mb.
|
Виживання, голод. Після воєнні роки Повертаючись назад на піввіку (60-65 років) у своє безрадісне дитинство, пригадую окремі картини. Коли мені було шість років, ми з сестрою Надією (4 роки) ходили в дитячий садок в Торчині. Я, як старший, повинен був наглядати за меншою, коли ми повертались додому з садка. А Надя весь час звертала з дороги і я її повертав знову і знову. Прийшовши, на кінець, додому я вигукнув: «Мамо, Надя йде туди куди дивиться»! Мати дуже сміялась і завжди пригадувала мені потім, як Надя йшла туди «куди очі дивляться» (є така народна поговірка)… А одного разу, коли ми з сестрою прийшли в садок, то завідуюча не прийняла мене, бо не було якоїсь довідки. І коли мати прийшла забирати дітей додому, то в садку була тільки Надя. А я - невідомо де. Була холодна пора. Мене знайшли в соломі, біля якогось льоху. Мати дуже сварилась з завідуючою… Пам’ятаю, як в Торчині, в центрі на стовпі встановили гучномовець і голосні звуки його було чути у всіх кутках. Звучала бадьора музика. Як провели освітлення центральної вулиці… Пам’ятаю, як в Торчині відкрився кінотеатр і я вперше в житті побачив диво – кіно. Його «крутив» на високій кінобудці Женька, що накульгував на одну ногу. Вивішувала афіші по селищу і впускала в кінозал по білетах Іванова Марія… І ще пам’ятаю, як мати оберігала нас від усього злого, «чорного», непередбаченого. Пришиваючи ґудзика на одежині дитини, нашвидкуруч, не знімаючи одяг з тіла, мати казала, щоб затиснути в зубах дитини кусочок матеріалу або комірець, «щоб не пришити біду». Про такі «дрібниці» повинні пам’ятати діти. Це зворушливо і зовсім не смішно. Тоді було смішно, тепер – сумно. Було б смішно, якби не сумно… Я не хочу довго залишатись в тому часі, коли я був жовтеням, піонером, комсомольцем в загальній, сірій масі. Але ж і тоді кожен рік тягнувся 365 діб і щоденно «просыпается с рассветом вся Советская страна» і о 7-й 20 звучала радіотрансляція ранкової гімнастики під керівництвом інструктора Гордєєва на російській мові, всиляючи нам здоровий дух патріотизму і оптимізму на наше світле майбутнє… Але жили ми тоді не у «світлому майбутньому», а у реальному світі, в середині останнього минулого, тяжкого і трагічного 20 століття. Який же він був для нас? Повертались з війни і Германії довгими дорогами люди в Торчин. Скалічені, виснажені, голодні. До дому, який не в кожного зберігся. До рідних, які не в кожного вижили… Пам’ятаю Мітьку (всі так його називали: і малі, і старші) його потім назначили базаркомом. Всі його знали, бо він не міг спокійно розмовляти, а дуже голосно кричав і тому його боялись на базарі, де він був директором. Але мало хто знав, що Мітька – це той лейтенант, який в перших боях був тяжко поранений в голову і переніс тяжку контузію і душа в нього добра, ось тільки голос лякає… Наша мама це взнала і перестала боятись його крику… Пам’ятаю, як на базарі в Луцьку (мати брала мене), я бачив фронтовика без ніг, в чорному кітелі, тільняшці і безкозирці. Він голосно грав на гармошці і співав «Раскинулось море широко…» і… люди клали йому гроші… Багато було тоді скалічених, без рук, без ніг фронтовиків, яким ось так (боюсь сказати)…пощастило вижити…Не вписувались вони в ту Сталінську епоху, як і тих людей, що повернулись з германських концтаборів і робіт, нерідко попадаючи в радянські…Тітка Надя (молодша сестра матері), повернувшись в 1947 році з рабства в Германії, кілька років проживала з нами в Торчині. Відношення до неї було неоднозначне з боку органів. І на роботу ніде не приймали. Змушена була завербуватись в Сталіно (тепер це Донецьк) на шахти, знову на нову «каторгу»… Живучи в тому суспільстві, я пробував осягнути все навколо себе, зрозуміти самого себе і зазирнути у те «світле» майбутнє. 2000 рік для мене здавався тоді далеким, не досяжним, і що буде мені дуже багато років, якщо доживу (аж біля 60!). Кожен прожитий наступний рік за роком ставав непомітною реальністю. І ось тапер вже непомітно підкрався 2010 рік і я знову поринаю у минулі роки після війни, де ми жили, що їли, в чому вдягались і взувались, як вчились, розвивались. ГОЛОДНИЙ, ХОЛОДНИЙ СОРОК СЬОМИЙ… Тоді від роду мені було шість, брату Устиму – дев`ять, сестрі Наді - чотири роки. Була ще мамина сестра (наша тьотя) Надя, яка щойно повернулась з рабства в Германії. З нами, трьома малими дітьми була Мама. Незабуду, як ми ходили на зібрані вже колгоспні поля збирати колоски ( це тоді було небезпечно) і як я був радий, що в моєму мішечку багато колосків, і до сліз було жаль, коли з мого мішечка забирали в загальний мішок і він знову порожнів… Ми ходили серед колючої стерні, обдираючи ноги і оглядались, чи не помітить нас вершник-польовий. І не могли збагнути, чому ми повинні ховатись від нього з тими колосочками, бо це поле через день-два буде переоране. Зерна з цих колосків, вдома ми товкли в ступі дерев’яною трамбівкою, оббитою цв`яхами, або перемелювали на жорнах (два плоских, круглих каменів - верхній крутили за ручку) і одержували борошно чи крупу. Колоски рятували нас від голоду… Я пам’ятаю, як після війни ми жили біля першого містка через річку по вулиці «Червоної Армії» (тепер Козацька) в кімнаті довгого бараку, де колись жили знищені німцями євреї. На другому кінці бараку була примітивна пекарня і якісь склади. Тяжко було матері годувати, одягати, обігрівати нас трьох малих дітей. Зимою, щоб обігрітись ми з братом Устимом виходили на замерзлу річку, щоб нарізати лопатою чи серпом очерету, щоб напалити грубу. Як я, семирічний, невміло користуючись серпом, глибоко врізав собі мізинця на лівій руці (ось шрам у мене). Мати купляла нам молоко у сусідки Воїнихи, яка держала корову і жила навпроти. Мати шила на швейній машинці, перешивала, перелицьовувала старий одяг, виконувала замовлення громадян, шила «бурки», щоб на базарі продати, щоб якось вижити… Мати самотужки, в 1946-47 роках, зліплювала, зв’язувала невеличку хатинку на пустирі (тепер це вулиці Набережна, збереглося фото). А одного разу, прийшовши до незакінченої хатинки на пустирі (де у війну було ГЕТТО), мати в прим’ятій соломі знайшла маленький пістолет (дамський), хтось ночував там. І потім показуючи цю знахідку знайомому подружжю Вавровів, то Юзик зразу ж забрав пістолет собі, нічого не пояснюючи. В цій хатині, яку спорудила мати в ті тяжкі часи, ми проживали аж до 1959 року. Всі мої шкільні роки. Пам’ятаю ту піч і лежанку, де ми грілись, а під піччю свистів цвіркун…Звуки швейної машинки, яку крутила мати, (часто засинаючи від втоми, схиливши голову на станок), шиючи людям одяг… МИ РАНО ДОРОСЛІШАЛИ… Пам’ятаю далеке і далеко нещасливе наше радянське дитинство, голодні післявоєнні роки в Торчині, коли в хлібний магазин привозили хліб і довга черга людей, ще до відкриття магазину, чекали коли, нарешті, привезуть і почнуть видавати на «одні руки», по картках, по буханці і мати будила нас спозаранку, щоб стати в чергу, з якої нас потім нерідко виштовхували, бо ми вже нібито другий раз стаємо… Мати бачила, як продавщиця видавала хліб «по знайомству» в першу чергу. Рішуче заходила за прилавок і заставляла продавщицю по-чесному видавати хліб. Пам’ятаю, як при світі керосинової лампи, яка завжди коптила, ми вдома робили уроки. В Торчині довгий час після війни не було електрики і освітлення було на керосині, який купували в льоху перед старим кінотеатром, а потім стали продавати в погребі, ось там в центрі, де тепер стоїть гастроном і дім цигана Макара. Між цими будівлями був прохід до погребу, де ми купували керосин по 6 коп. за літр. ПРО ЩО ПАМ'ЯТЬ ЗБЕРЕГЛА Дитинство моє босоноге! З того величезного світу, що відкривався переді мною, пригадую, як я в 1948 році пішов до школи в старій одежині, яку шила мама і взутий в пошиті мамою бурки, які були завжди мокрі і в мене мерзли ноги… Як помітивши це, вчителька, за рахунок школи, водила мене на примірку в взуттєву майстерню, щоб пошити мені чобітки. Ці сліди залишаться назавжди в моїй пам’яті, як і сліди відморожених нігтів на моїх ногах, які лякають тепер моїх дітей. Ось таке було моє «босоноге» дитинство в прямому не переносному значенні… Навіюються незабутні картини з шкільного життя. Пригадую простору школу, з великими сонячними вікнами і класами, довгим коридором, в якому відбувались лінійки і інша виховна робота, висіли на видному місці правила для учнів, портрети вождів, вчених, письменників і поетів. При вході в школу, ліворуч, стояв бачок з краником і водою для пиття. Школа знаходилась біля стадіону. Кожного вересня я приходив в наступний клас цієї школи, формував характер і знання. Я старанно вчився, виконував домашні завдання, читав літературу, займався в акробатичному гуртку, приймав участь в спортивних виступах в будинку культури і шкільних вечорах. Але, іноді, порушував шкільні правила, дисципліну. В 9-му класі мене виключили зі школи за те, що палив, мисливський димний, вибуховий порох в класі, на перерві, …в себе на долоні (цирковий фокус!). Качина (учень) приніс порох, а я палив… І коли я, засмучений цим наказом директора прийшов до дому, мати розпитала мене, заставила розповісти все і задала мені складне питання: «А чому не виключили Качину?»… Це ж саме питання мати задала і директору школи, коли рішуче зайшла в учительську, на перерві, де були всі вчителі і директор, який в цей час грав в шахи…Після такої несподіванки наступила в учительській хвилинна Гоголівська «німа сцена», тишина і відповідь директора: «Хай Кучер приходить в школу…» Розповідала потім мати… За 10 років навчання в Торчинській середній школі, директорами в різні роки були Барановський, Перепеча, Печерський. Завуч – Тур С. Й. Це був 11-й випуск (1958 р): 2 класи (53 учні) і 9 екстернів – посадовців з Луцька, які не встигли закінчити школу до війни. КОЛИ ДЕРЕВЦЯ БУЛИ ЩЕ МАЛИМИ Перефразовую по іншому той відомий вираз, який поставив яскравий знак в моєму житті…Посадити…, виростити…, збудувати…, - залишити помітний знак на землі для майбутнього. Але тоді, з самого початку, я не міг цього оцінити, осягнути…Лише потім, через роки… Пам’ятаю, як ми, учні 10-х класів в 1957 році висаджували, ось той великий, (біля 2 га) парк в Торчині невеликими деревцями клену, каштану, берези – 200 деревець… (А в центрі його потім поставили пам’ятник Вождю). Ми старанно садили деревця: викопували ямки, засипали їх родючим грунтом, кілька днів поливали до приживлення, огороджували і прив’язували до кілочків. Вони росли, ми їх доглядали, як дітей… Тоді ці деревця були маленькими, (нашого зросту), а ми старшими і більшими… Це було тоді, «коли деревця були ще малими»… А потім вони росли без нас самі: гуртом, разом і нерозлучно… А ми роз`їхались, розійшлись… Через 20 літ (1978) ми зустрілися (фото зустрічі випускників). Кожен рік, приїжджаючи в Торчин, дивуюсь, які високі і товсті дерева стоять в нашому парку! «Діти переросли своїх батьків…». Це особливе почуття, що підіймає, тішить, радує душу. Тепер цим деревам більше піввіку. Це помітний, яскравий слід існування життя на землі! Дерева пережили бурі, урагани, всі епохи, пережили пам’ятник Вождю… А були такі маленькі!.. Щорічно приїжджаючи до рідних в Торчин, ці дерева також стали рідними. І я, ніби, повертаюсь в ті далекі роки, коли дерева були малими, стаю молодшим більш ніж на піввіку… Уявляючи картину майбутнього цього парку в Торчині, опишу її словами. Заочно потурбуюсь про його долю. Щоб зробити картину парку більш привабливою, його слід обгородити і облаштувати: прокласти доріжки, поставити лавочки для відпочинку, по периметру прокласти бігову доріжку. В центрі парку, де стояв пам’ятник Вождю, спорудити дитячий майданчик, турнік. На вхідних воротах парку написати: «ПАРК ВИПУСКНИКІВ ШКОЛИ», посаджений в 1957році… Залучити громадськість, організації, школу, ПТУ…Ось така вийшла уявна картина примітивного художника на просторому полотні… І хотів би, щоб нею зацікавились авторитетні і вагомі люди селища по благоустрою його загальної картини… (Розмріявся, «размечтался», знай всьому міру! - підказують мені присутні мого дому). Жаль… Думки і мрії летять далеко і… залишаються…Ними я багатий! Бажань більше чим умінь до здійснення мрій… ХЛІБ – У ВСЬОМУ ГОЛОВА! Давно не чув я в сучасному житті цю народну поговірку. Давно чомусь забута, а я пам’ятаю її ще з шкільних уроків і сприймали її люди з великою увагою. Частіше і всюди (в їдальнях, лікарнях, магазинах) читав наказ: «Бережіть хліб!», хоча в їдальнях він був безкоштовним, ті декілька кусочків, які давали до страви. Осуджували тих людей, які згодовували тварин хлібом. Контроль хліба був великим. Видно тепер люди втратили надію зекономити щось на хлібі, хоча і боротьба за врожай продовжується. Змінилось відношення людей до хліба. В післявоєнні роки, мати, працюючи в заготзерні берегла кожну зернинку. Її старанність і бережливість поважав завідуючий. Ні одна крихта хліба не пропадала в матері зі столу. Для неї найсмачнішим від інших продуктів харчування був хліб український. Закінчувала їжу завжди шматочком хліба. Нарізуючи хліб на столі, всі крихти згрібала в долоню. Найсмачніший хліб для мене - домашній. Його пекла Устимова Галя (мого брата жінка - вічна їй пам’ять). Ситний і запашний, як і материних коржів у ті післявоєнні голодні роки. МАМИНІ КОРЖІ Якби я мав бажання зайнятись бізнесом на хлібі, борошні - розпочав би з цієї яскраво оформленої реклами: «Мамині коржі». У матері було особливе, святе відношення до хліба, незалежно від його якості: чи з кукурудзою, чи з соєю, чи іншого народного благополуччя. І хоча мати не була в блокаді Ленінграду, справжню ціну хліба, і його значення в житті людини вона знала, переживши голод 1921-23р., голодомор 1932-33р. разом з 5-ма сиротами на Київщині, війну і голод 1941-47 років на Волині разом з трьома малими дітьми на руках (моїм братом і сестрою). Вона ніколи не забувала голодних дітей того періоду, коли їй приходилось під скиртою, по зернинці вибирати з мишачих нір зерно, щоб нагодувати їх (пригадує вона в щоденнику). Пам’ятаю смак материних коржів, які вона пекла, замішуючи тісто з перемеленого зерна зібраних нами колосків. Мати пекла їх на сковорідці, а ми, малюки, з нетерпінням чекали, коли вона відломить по кусочку запашного, ще гарячого коржа і їли з молоком (від Воїнихи)… Ще мати варила нам ,,затірку,,- суп з кусочками тіста. Хліб в магазин не часто привозили в ті голодні роки і він ніколи не був для нас гірким і черствим… ПРО НАРОДНУ МУДРІСТЬ І КМІТЛИВІСТЬ Поринувши в далеке не безхмарне дитинство, коли я вірив у все написане і прочитане в книгах, які я читав з бібліотеки, пригадую і одночасно проводжу аналогію прочитаного. Мати змогла зробити те ж, що я читав у Некрасова чи то в Салтикова-Щедріна (вже не пам’ятаю) в короткій повісті про мужика, який у безвихідній ситуації зумів двох генералів на безлюдному острові прогодувати і врятувати (пам’ятаєте?). Мужик проявив кмітливість і мудрість, щоб прогодувати і врятувати генералів, що і суп варив генералам в пригорщі рук та інші чудеса творив… Аналогія цієї казки стала реальною в житті матері. Підкувати блоху, звичайно, складніше чим зварити суп з сокири. Але що більш життєво необхідне?.. Мати вміла з непотрібної вже, відслужившої речі – дати їй друге життя. І не тільки речам… Ось і мати змогла здійснити все, в неймовірних умовах, щоб врятувати своїх рідних на такому ж ,,безлюдному острові,, як голодомор, голод, війна, різні лихоліття в нашому житті, проявляючи кмітливість і мудрість. Могла, як говорять в народі, зварити суп з сокири. Я це добре пам’ятаю, бо їжа зварена матір’ю-суп, борщ – були смачнішими, ніж зварені…Ні, не буду озвучувати, не рискну, ким зварені конкретно, «бо наступний суп буду варити сам»- (хтось збоку мене попереджає), або направлять мене в ресторан. А так хай думають, що і справді в «ресторані». В тих складних ситуаціях, в яких перебувала мати, щоб вижити потрібно було проявляти неабияку мудрість і кмітливість, навчили її рішати складні питання і в повсякденному житті. «ГОЛЬ НА ВИДУМКИ ХИТРА» Ось інший випадок. Пригадую, як мати деякий час працювала в заготзерні. Розповідала, що в заготзерно бригадири з колгоспів привозили зерно на здачу державі. Один бригадир зажурено стояв біля своєї машини з зерном. Мати підійшла до нього. ,,Біда! Не приймають моє зерно, вологе! Потрібно вертатися назад і сушити…,,Не біда, я допоможу,,- каже мати. Здивувались завідуючий заготзерна і бригадир з шофером, але згодився. Показала їм, де висипати зерно на бетонний майданчик. Далі мати розгорнула зерно по всій площі, потім лопатою, як плугом проходила вздовж і впоперек майданчика, даючи зерну просохнути. Повторила цю операцію кілька раз. Підключила до роботи бригадира і шофера. Погода була сонячна і з вітерцем. Зерно за кілька годин висохло. Зерно прийняли. Бригадир подякував матері і подарував матері 2 мішка зерна. Проблеми життя і побуту мати вирішувала сама. Була ,,майстром на всі руки,,. Якось, відвідав я матір, яка жила вже сама, а ми, діти, недалеко, я здивувався. Мати сама, викопавши картоплю біля хати 8 сотих, хоче цю вже просушену на повітрі картоплю опустити в погріб на зберігання. Для того, щоб не ходити вверх-вниз з відрами по крутих східцях (5м), мати натягнула дріт над дверима погреба і над перегородкою в погребі. І тепер відро з картоплею підвішує на цей натягнутий дріт і воно саме ковзає в погріб і, зачіплюючись за перегородку, висипає картоплю, по інерції руху, саме. А далі мати витягує пусте відро за шнурочок, який заздалегідь прив’язаний до відра з картоплею. Ось за таким діючим пристроєм, я застав матір. Здивував мене цей оригінальний пристрій матері… Звичайно, ми діти, не відказали б матері допомогти і викопати картоплю, і висипати в погріб. Але мати сама, як завжди, надіялась на свої сили, мудрість і кмітливість. ПРО БРАТІВ НАШИХ МЕНШИХ Так називають в народі не тільки людей, а і тих живих істот, за долю яких ми відповідаємо. Вічним покликанням і обов’язком матері було: допомагати, рятувати всіх знедолених, давати їм друге життя. Не було в неї «хати скраю». Не було почуття байдужості і заспокоєння. Це історія одного гусеняти. Не дивуйтесь. В українській дитячій літературі оповідання знаменитого автора про ,,гидке каченя,,. І ця історія буде не менш цікавою, трохи схожою, але не видуманою. В ній сутність, мораль, характер нашої матері. Мати жила в Торчині вже давно одна і вела своє нехитре господарство. Неподалік жили мій брат Устим і сестра Надя. А я жив в Клавдієве, під Києвом і не часто приїздив до матері. Мати часто навідувалась до сина Устима і спілкувалась по родинному. Була в нього курочка, яка висиджувала курчат. (Ось, бачите, як і в тій казці розпочинається). Підкинули під курочку і гусяче яєчко. Вилупилось разом з курчатками в курочки і гусенятко. Дивувалась курочка, піднявши набік голову, що ж то таке чудне. Стала своїм дзьобом відганяти з гурту. Стало гусенятко зовсім немічним і в добавок курка виклювала йому око. А хазяйка у брата Устима не стала піклуватись знедоленим гусенятком… Все це бачила мати, відвідуючи сина. Задумалась, замислилась мати, пригадалось… Ось це бідне гусенятко нагадало їй власну долю! І не змогла бути байдужою до знедоленої крихітки. Хто ж його пожаліє обігріє, нагодує, врятує! Воно також хоче жити! Взяла сирітку, притулила до тіла, до грудей, щоб було тепло йому і пішла до дому. Стала доглядати, годувала, клала прямо в ротик, поїла, вигрівала теплом свого тіла, спала з ним…Здружились, сирітка-гусенятко відчуло в ній свою маму… Стало клювати їжу і пити водичку прямо з маминого рота. Назвала мати його Мариком. Підростало, стало відкликатись на свою кличку: «Марик!»--«Га!» Не відходило від матері. Куди вона - туди і Марик… Виріс, дорослим став. В хату заходив гордий як хазяїн. Коли: о чудо! Зніс яєчко! О диво! Помилилась мати з іменем… Та це ж гусочка була! Це смішно і потішно…Несла гусочка великі яєчка. Мати не раз пригощала мене… Ось так, рік за роком жили Марик і мати. Дев’ятий десяток віку за плечима у матері. Переселилась мати до дочки Наді і забрала Марика з собою. Марик, сліпий на одне око, любив гуляти по вулиці, заходив далеко, купатись в калюжах від дощу. Вийде мати на вулицю і кличе Марика, він відкликається і повертається. Вся вулиця в Торчині знала Марика, його історію. Сім років ось так пролетіло. Важко стало матері доглядати Марика. Скоро 90 їй. Хто догляне Марика, бідкається мати. Він такий довірливий і до своїх, і до чужих, одне око не бачить, знає, як його звати, хай доживе свій вік, щоб не зарізали…В нього така незвичайна доля, як і моя, бідкається мати…Все життя рятувала дітей, врятувала Марика, він же жива, розумна істота…Стало жаль Марика. Забрав я Марика з собою в Клавдієве, щоб виконати прохання матері. Став жити в мене, купався в канаві на вулиці. Не зміг я передбачити біду. Довіра Марика до людей і не повний зір, стала для нього роковою. Жила неподалік п’яничка і вкрала його. Прожив тільки пів року в мене… Пригадуючи свою матір, її мудрість кмітливість і милосердя до всього, що нас окружає, я знову хочу повернутись в роки своєї юності, які пов’язані з сучасністю. |
| Лекція (2 години) Тема: Вступ до курсу “Історія України”. Українські... Дків. Саме історія може відповісти на ряд важливих питань – адже нинішній цивілізаційний стан і ситуація в Україні, зокрема, не визріли... |
Саме тут, у стінах КЗ «ЛСШ №8», зростають ті, кому жити та створювати... Я мрію виховати людину добрих помислів, почуттів і дій, яка існує в гармонії зі світом, із власним серцем, незалежно від віросповідання... |
| Фестиваль-конкурс «Таланти мої та моєї сім’ї». Мета і завдання свята Надання можливості талановитим родинам загальноосвітніх шкіл,вокалістам проявити свої творчі здібності через українську пісню,донести... |
До Генерального консульства Прошу зареєструвати народження моєї дитини та видати свідоцтво про народження моєї дитини |
| Історія моєї вулиці Закріплювати та поглиблювати знання дітей про Україну та рідний край. Продовжувати вчити розуміти зміст понять «Батьківщина», «маленька... |
Тема: Твоя родина Мета: Формувати уявлення про родину як частину суспільства, про роль і місце родини в житті людини. Розвивати уявлення про деякі... |
| Урок-психологічне дослідження Мета Роман,,Жовтий князь“ Василя Барки твір про голодомор.Історія родини Катранників як символ трагічної долі української нації. Глибоко-психологічне... |
Проект з курсу «Основи християнської етики» Щоб шанувати своїх батьків, членів родини, виробляти повагу до старших пізнавати чуття єдності в сім’ї. Формувати інтерес до особливостей... |
| Batsch Місцева назва порхавка. З родини Лікопердових Lycoperdaceae ... |
1. Дайте визначення предмету "Історія України", вкажіть на основні... Ого поселення, а також історію його предків, від найдавніших часів до сьогодення. Це історія українських земель, історія території,... |