35. Визначальні чинники соціальної стратифікації. Поняття снобізму.
Соціальна стратифікація — це ієрархічно організована структура соціальної нерівності, яка існує в певному суспільстві в даний історичний проміжок часу. Таку ієрархічно побудовану структуру соціальної нерівності можна уявити як розподіл суспільства на страти (від лат. stratum — пласт, прошарок).
Сноб (англ. snob) — термін, що раніше характеризував людей неблагородного походження. Зараз так говорять про людину, яка наслідує аристократичні манери, вишуканість, гордовитість. Звідси виникло поняття снобізм.
Снобізм — модель поведінки або стиль життя, що полягає в копіюванні манер, смаків, поведінки вищого суспільства. Претензія людини на приналежність до вищих соціальних верств. Також словом снобізм можуть позначати конкретний вчинок або висловлювання, що характеризується подібною поведінкою. Людина, якій властивий снобізм, називається снобом. Існує визначення поняття сноб як порожньої людини, яка захоплюється зовнішнім лоском, однак таке визначення невірне. Снобізм полягає саме в тому, що сноб цінує предмети та явища не за їх якості, а тільки за те, що ці предмети та явища цінують представники еліти, до яких сноб хоче бути причетним.
37. Поняття соціального статусу
Статус - це позицiя у певнiй соцiальнiй структурi суспiльства з певними правами та обов'язками.
Наприклад - студент, професор, декан, завiдувач кафедрою, ректор - це певнi позицiї у соцiальнiй структурi Унiверситету - певнi статуси.
Статуси вiдрiзняються . правами та обов'язками , які визначаються соцiальними нормами.
Кожна доросла людина у сучасному суспiльствi має кiлька статусiв (наприклад, студент, син, приятель, громадський дiяч i т.iн. - в однiй особi).
Статус визначає, по-перше, де саме - в якiй соцiальнiй позицiї - людина,"включена" до суспiльства, "з'єднана" з ним. По-друге, статус визначає, як саме людина має поводитися з iншими людьми - представниками iнших статусiв.
Наприклад, статус дочки визначає основнi взаємовiдносини тiєї особи, що займає цей статус, з iншими членами родини.
Статус президента фiрми визначає його основнi вiдносини iз службовцями, з акцiонерами, з президентами iнших фiрм.
36. Проблема типології суспільств у теорії соціальної стратифікації
Розглядаючи проблеми стратифікації і нерівності в сучасних західних суспільствах, Е. Гідденс називає основні соціальні групи класами, але описує їх не у взаємному протистоянні, а як ранжировані спільності ("вищий клас", "середній клас", "нижчий клас"). Висновок про те, що класи і класовий поділ є приватним випадком стратифікації підтверджують такі важливі обставини:
• в історії крім класів нерівність існувала у формі кастової системи і системи верств;
• в етакратичних (державно-соціалістичних) суспільствах функціонувала система верств, заснована на владних відносинах;
• в суспільствах класового типу завжди значна (а дуже часто переважна) частина населення не входила до складу основних класів, утворюючи мозаїку верств, станів та інших соціальних одиниць;
• в сучасних суспільствах всі засоби виділення контрастних класів найчастіше стають даремними в силу ієрархічно існуючих в соціумі верств;
• крім основних груп (класів, верств) в суспільстві завжди існує тендерна, етнорасова, культурно-статусна та інші типи стратифікації.
Отже, узагальнюючим поняттям для наукового визначення і розуміння відносин між людьми з приводу розподілу влади, власності, престижу, присвоєння всіх видів ресурсів є "соціальна стратифікація". Соціальні відмінності стають соціальною стратифікацією, коли групи людей вишукуються ієрархічно впродовж шкали нерівності, яка виражається в різниці доходів, влади, престижу, віку, освіти, етнічної приналежності або за допомогою якоїсь іншої ознаки. В сучасних високорозвинутих суспільствах існує багато стратифікаційних критеріїв, за якими можна ділити будь-яке суспільство.
38. Поняття соціальної мобільності
Соціальна мобільність—це процес руху індивідів між ієрархічно організованими елементами соціальної структури.
П.Сорокін визначає соціальну мобільність як будь-який перехід індивіда або соціального об'єкта, тобто всього того, що створено або модифіковано людською діяльністю, із однієї соціальної позиції в іншу.
Існує два основних типи соціальної мобільності: горизонтальна і вертикальна.
Під горизонтальною соціальною мобільністю, або переміщенням, розуміють перехід індивіда або соціального об'єкта із однієї соціальної групи в іншу, що знаходиться на тому ж рівні.
Під вертикальною соціальною мобільністю розуміють ті відносини, які виникають при переміщенні індивіда або соціального об'єкта з одного соціального пласта в інший.
67.Соціологія права як галузь соціологічної науки,її предмет ,еволюція
Право — це система встановлених чи санкціонованих державою загальнообов'язкових соціальних норм, що регулюють дії, поведінку і стосунки людей (їхніх груп, державних і суспільних органів, організацій і установ) і забезпечених державним примусом чи його погрозою.
Право носить нормативний характер, тобто наказує чи забороняє ті або інші вчинки, ту або іншу поведінку. Його настанови відрізняються загальністю й обов'язковістю для всіх членів суспільства, знеособленістю, чіткістю і визначеністю.
Соціологія права, у свою чергу, неоднорідна і має досить складну внутрішню структуру, пов'язану насамперед із системою самого права. Так, говориться про соціології державного (конституційного) права, карного, цивільного, сімейного, адміністративного й іншого права. Не всі галузі соціології права одержали однакову розробку в нас і у світі в цілому. Найбільш широко і глибоко розроблені проблеми соціології карного, сімейного і деяких інших галузей права.
Предметом соціології права є суспільні відносини, за яких формувалися правові норми та акти, соціальна зумовленість права, а також вплив права на соціальні процеси, формування і розвиток суспільних відносин.
68.Право як соціальне явище.
Соціальна природа права полягає як у тому, що воно існує і діє тільки у суспільстві. Право, яке не реалізується, не діє, не є правом.
Верховенство і пріоритет права по відношенню до законодавства знаходить свій вияв в тому, що держава не створює змісту права, а лише юридично оформляє потреби соціального розвитку і відносини, що склались у суспільстві. Отже, необхідно мати на увазі, що чинне право не тотожне з законодавством. Реальні суспільні відносини є набагато складніші і різноманітніші, ніж передбачені законодавством. Закон лише закріплює те, що вже існує у суспільстві, або те, у чому виникла потреба, яка вимагає свого оформлення в законі. Існування законів та інших форм права не є абсолютним свідченням існування права, оскільки сам закон може бути як правовим, так і неправовим.
Правовий закон— це такий закон, зміст якого відповідає інтересам і волі населення, а також вимогам справедливості, служить суспільному прогресу.
Неправові закони, які суттєво відхились від принципу справедливості, не відображають інтересів суспільства, є шкідливими для суспільного прогресу або є вкрай неефективними.
Неправовий закон не є правом, проте забезпечується силою державного примусу і є загальнообов’язковим, відповідно підлягає неухильному виконанню. У країнах із демократичним режимом (а такою є Україна) ця вимога не поширюється на явно злочинні розпорядження і накази.
69. Право як соціальний інститут ,його функції.
Право як соціальний інститут-це система правових норм, що визначають правову поведінку громадян, так і систему правових установ (суд, міліція), які регулюють правові норми і правові відносини.
Як дієвий регулятор суспільних відносин право виконує три соціальні функції:
Регулятивна функція права полягає в тому, що кожна норма права відбиває найбільш істотні ознаки відносин, регульованих цією нормою права, в тому числі:
1) визначає умови, за яких норма діє;
2) коло суб'єктів, які підпадають під її дію;
3) конкретні права та обов'язки, які можуть виникати у суб'єктів правовідносин.
Охоронна функція права виражається у встановленні заборон, вчинення яких тягне за собою застосування одного із заходів, передбачених санкцією порушеної норми.
Кожен усвідомлює заходи, які будуть до нього застосовані у разі недотримання відповідної заборони чи покладення обов'язків.
Загроза настання відповідальності може підсилюватися ефективною діяльністю держави по виявленню та покаранню винних осіб. Значна частина суб'єктів правовідносин діє правомірно, тому що боїться загрози юридичної відповідальності.
Виховна функція права розуміється як вплив права на свідомість громадян, інших осіб з метою вироблення у них поваги до діючого права і установок на правомірну поведінку.
70.Соціальна природа правомірної та протиправної поведінки
Правова поведінка-може бути як правомірною, так і протиправною. Головна ознака правової поведінки — її соціальна значущість. Вона перебуває під актуальним або потенційним контролем свідомості та волі індивіда, чітко регламентована, підконтрольна державі. Правомірна і протиправна поведінка суттєво відрізняються. Передусім вони мають протилежне соціальне значення (правомірна поведінка зміцнює правомірні відносини, протиправна — ослаблює та руйнує їх). Якщо правомірна поведінка мотивується відчуттям обов´язку, особистими інтересами, які не суперечать суспільним, то протиправну зумовлюють егоїзм, агресія, корисливість. До того ж, правомірна поведінка визначається нормами, що зобов´язують або дозволяють, протиправна — нормами, що забороняють. Контроль правомірної поведінки спрямований на заохочення та охорону її, протиправної — на заборону та запобігання.
Соціологія права визначає головні мотиви правомірної поведінки: ідейна переконаність у суспільній значущості, корисності вчинку; обов´язок перед суспільством, правовий обов´язок; професійне відчуття відповідальності; практична корисність вчинку для інших; стереотип, звична поведінка; конформізм; боязнь юридичної та моральної відповідальності; особиста користь від вчинку; егоїстичні інтереси; негативні мотиви (помста, ревнощі та ін.), які реалізуються правовими засобами.
Важливими передумовами такої поведінки є рівність громадян у суспільстві та принцип поваги до особистості.
Протиправна поведінка (правопорушення, злочини) привертає увагу юристів, соціологів, психологів більше, ніж правомірна поведінка, оскільки вона є деструктивним, небезпечним чинником для суспільства. Соціологія права вивчає соціальні проблеми злочинності, їх вплив на суспільство, причини і чинники, що їх породжують, особистість злочинця, делінквентну (злочинну) субкультуру загалом. У соціальному сенсі головне у протиправній поведінці — її несприйняття, ігнорування існуючих суспільних відносин, нанесення шкоди правам та інтересам громадян, груп, суспільства.
71.Поняття правової культури і правового нігілізму
Правова культура — особливий різновид культури, змістом якої є система духовних і матеріальних цінностей у сфері функціонування права. Найважливішими складовими правової культури є право, правосвідомість, правовідносини, правопорушення, правова діяльність. З іншого боку, — це цілеспрямована систему заходів просвітницького та освітнього характеру, які формують повагу до права, цивілізованих способів вирішення спорів, профілактики правопорушень.
На певних етапах суспільного розвитку окремі категорії населення, що мають низький рівень правосвідомості і правової культури, негативно, неповажно ставляться до права, законів, правопорядку в цілому, проявляють зневагу до правових цінностей і традицій. У науці це явище отримало назву правового нігілізму.
Нігілізм - напрям суспільної думки, одна з форм світосприйняття і соціальної поведінки, виражає негативне ставлення суб'єкта до певних цінностей, поглядів, ідеалів. Найбільшого поширення отримує в XIX ст., Різновидом соціального нігілізму є правовий, який, з одного боку, можна розглядати як певний стан суспільства, а, з іншого — як особисті переконання окремих осіб, що знаходять прояв у відповідних діях (особисті переконання можуть відрізнятися у осіб, які належать до різних соціальних верств, вікових груп, здобули різну освіту і виховання)..
72.Соціологія науки як галузь соціологічного знання її предмет
Соціологія науки — галузь соціології, яка досліджує закономірності виникнення, функціонування й розвитку науки, взаємодії її як соціальною явища із суспільством та різними соціальними інститутами. Це нова галузь і водночас стара, оскільки її предмет сам по собі не є новим. Проте, лише у зв'язку з бурхливою науково-технічною революцією виникла нагальна потреба у спеціальному вивченні соціологічних проблем її розвитку. Наука нині вступила в стадію зрілості, перетворюється у розвинену й цілісну систему, в якій основні соціальні тенденції і закономірності проявляються досить чітко.
Соціологія науки має своїм предметом і виявлення взаємодії науки і суспільства. Наука впливає на суспільство насамперед через свої технічні втілення. Техніка може розглядатися як в системі продуктивних сил, так і в більш ширшій - соціально-економічній системі. В першому випадку має місце технологічний аспект її розгляду, у другому — соціально-економічний .Ще одним важливим аспектом предмета соціології науки є аналіз взаємодії науки і виробництва. Йдеться про аналіз того, як взаємодіє з матеріальним виробництвом і технікою на різних етапах свого розвитку не "наука взагалі", а ті чи інші її структурні ланки.
73.Інституційні аспекти науки як соціального явища
У сучасних умовах дослідження проблем суті науки, її гуманістичних, світоглядних, методологічних основ, шляхів розвитку і функціонування в різних соціальних системах, глибини і характеру впливу на суспільне життя і долю людства набула величезну актуальність, велику теоретичну і, особливо, практичну значущість. Це зумовлене, насамперед, бурхливим ходом науково-технічної революції, що призвело до перетворення науки в безпосередню продуктивну силу, зростанню її всепроникаючого впливу на суспільне життя, глобалізації і суперечність її соціальних наслідків.
Наука - складне багатомірне соціальне явище і різні галузі знання, в різних конкретно-історичних умовах, вивчають її з різних сторін. Особливість соціології науки та, що вона, відволікаючись від змісту наукового знання, його структури і логіки розвитку, розглядає науку як соціальний інститут, як своєрідну форму і сферу діяльності.
Для більш глибокого розуміння місця і ролі науки в сучасному світі, для виявлення її актуальних і потенційних можливостей доцільно визначити саме поняття наука, його суть. Однак, тут підстерігає цілий ряд труднощів. Справа в тому, що в сучасному науковеденні відсутнє загальноприйняте і досить адекватне визначення науки, а Джон Бернал, наприклад, навіть вважає таке визначення неможливим і навіть безглуздим.
74 .Пролеми розвитку науки в Україні
Слід звернути увагу на наступні проблеми, які може зазначити і пересічний громадянин країни: фінансово - матеріальний аспект, адміністративний аспект, особистісний аспект. Що мається на увазі? Під фінансово-матеріальним аспектом – недостатність коштів і ресурсної бази для реалізації досліджень і подальшої реалізації напрацювань науковців. Результатом є пошук можливостей із-зовні для фінансування досліджень і як наслідок – робота на підвищення наукового потенціалу країни, резиденти якої інвестували кошти в розробки. Слід зазначити, що даний процес вже став тенденцією для сучасної наукової України. Звичайно, слід відокремити випадки рівноправного міжнародного співробітництва, проте слід наголосити, що для членства у відомих наукових організаціях також потрібні кошти, на що звертається мало уваги з боку сучасних адміністративних структур країни. Фактично, членство у світових чи міжнародний наукових організаціях є первинним елементом забезпечення мінімального наукового потенціалу. На жаль, у більшості випадків цей потенціал зосереджується на вивченні перекладених з російської мови, чи в кращому випадку – з іноземної мови, псевдонаукових джерел. Таким чином, фінансова і інтелектуальна залежність пов’язані діалектичним зв’язком.
Адміністративний і особистісний аспект – фактично, протилежні і одночасно дуже близькі елементи системи. Так, скажімо, при бажанні особистості з високим потенціалом можливо реалізувати навіть найскладніший проект, що вимагає чимало ресурсів. Однак, при значній чисельності адміністрації і одночасно слабкій мотивації - результат буде як максимум середнім. Згадати навіть формат реалізації терористичних актів – велика розосередженість, вмілість і мотивація організаторів спричиняє паніку і неможливість якісних дій адміністративних структур навіть із значними фінансовими ресурсами. Суть даного прикладу полягає не в потребі реалізації панічних настроїв, а в дослідженні якісної управлінської складової, що є інновацією у світі управління. Так, використання мережевих структур різного формату і об’єму дає можливість поєднати сильних і досвідчених індивідів, які знають, як і що можна зробити для вирішення тієї чи іншої проблеми, проте потребують напарників - партнерів мережевої структури. Таким чином, інноваційне поєднання особистісного і колективного, індивідуального і загального – можливе при значній мотивації і взаємопідтримці нових партнерів.
|