|
|
Скачати 2.45 Mb.
|
.и і'срсдоніїїцс. Секцію економічних і соціальних наук (VI сек-мііп) Практичної школи вищих досліджень в Парижі, яку очолив Ф. Бродель, було створено 1947 р. У ній почали діяти 42 дослідницькі центри, що спирались як на державну підтримку, так і дотації з приватних фондів. У 1963 р. з допомогою уряду і доброчинних фондів було створено Палац наук про людину, VI секцію якого також очолив Ф. Бродель. Розбудова інституційних структур Школи "Анналів" забезпечила їй переважний вплив на французьку, а також світову історіографію післявоєнного періоду. Це сталося передусім через запропоновану засновниками Школи (М. Блок, Л. Февр) і продовжену її "другим поколінням" (Ф. Бродель) методологію соціально-культурної історії, яка робила наголос на вивченні розвитку і змін соціальних структур у часі і просторі, розглядала ці структури з боку їх людського чинника. Активна діяльність представників Школи проявилась у зростанні впливів "нової історичної науки": 1961 р. 41% захищених у галузі історії докторських і магістерських дисертацій охоплювали проблеми, популяризовані Школою. Вона перетворилася у провідний і офіційний напрям французької історичної науки. У 1965 р. директор Інституту дослідження й історії текстів Ж. Ґлєніссон зазначав, що на той час у Франції Школа "Анналів" святкувала свій тріумф, який "майже не залишає місця для ворожих або просто відмінних від неї тенденцій. Фактично в єдиній сім'ї істориків немає більше битв". У 60-ті роки провідні історики Школи стають постійними гостями телевізійного ефіру і газетних шпальт, здобувають світове визнання - їхні роботи перекладають багатьма мовами, а зарубіжні університети змагаються за присвоєння їм почесних звань. Так, Ф. Бродель був обраний почесним доктором Оксфордського, Кембріджського, Лондонського, Мадридського, Женевського, Флорентійського і багатьох інших університетів. Перевага методологічних ідей Школи "Анналів" значною мірою пояснювалася відстоюванням її представниками наукового характеру історії, відкритістю на інші теоретичні впливи, зокрема марксизму, увагою до "людських" проблем минулого. Проте Школа хоча й чинила великий вплив на французьку історіографію, але не вичерпувала її теоретичних орієнтацій. У післявоєнний час, разом із впливами компартії, зросла роль істориків-марксистів, котрі теж здобули наукове визнання й зайняли впливові академічні пози-ції (А. Собуль, К. Вілар). Зберегли свої позиції в історіографії й прибічники "критичної філософії історії"", найвпливовішими з яких були Р. Арон, А. І. Марру. Вони наполягали на суб'єктивному характері історичного пізнання, яке неспроможне відкривати наукові істини, тісно співпрацювали з філософами і лінгвістами, що згодом причинилися до виникнення ситуації постмодерну. 7. Наукове визнання здобули праці учня Броделя Еммануеля лє Руа Лядюрі, який намагався йти слідами свого вчителя у більш широкому охопленні історичної проблематики. У 1966 р. вийшла друком його докторська дисертація "Селяни Ланґедока (з XV до початку XVIII ст.)". У ній вчений на підставі уважного вивчення документів подав картину замкненого і самодостатнього світу селян провінції Ланґедок в рамках аграрного циклу довгої тривалості, який характеризувався як "нерухома історія". Учений дослідив два головні складники цього циклу - динаміку зростання населення і ціни на сільськогосподарську продукцію. Статистичний аналіз коливання чисельності населення, виробництва і цін, становища селян дав змогу йому встановити незбігання економічного розвитку з поширенням грамотності - остання фактично зовсім не залежала від виробничого процесу. Е. лє Руа Лядюрі про проблему неписьменності; уривок з праці "Селяни Ланґедока": "...Таким чином, всупереч існуючим стереотипам, не економіка визначає розвиток культури. У даному випадку вона мала б сприяти занепадові народної освіти. Навпаки, це культура, яка при повному застої у виробництві, попереджує майбутній розвиток економіки й сприяє майбутньому відновленню матеріального зростання, тому, яке розпочнеться, починаючи з 1720 р. Культура попереджує, і ми можемо навіть додати, що вона визначає; поруч з іншими факторами вона сприяла з 1700 р., з хронологічного початку століття Просвітництва, закладенню основ, підготовці умов майбутнього економічного піднесення. Дуже повільне поширення початкової освіти внаслідок згаданих заходів досягає найвіддаленіших сіл, впливає на стан економічних чинників: внаслідок цього процесу клас великих фермерів, ще неписьменний наприкінці XVI ст., у своїй більшості стає письменним наприкінці XVII ст. Це ясно показує співставлення проставлених наприкінці документів знаків і підписів" (Ж.-Б. Дюпон-Мельниченко, В. Ададуров. Фран-гіузька історіографія XX століття. Львів: Класика, 2001, С. 112). Увага до "малорухливої історії" і стійких суспільних структур виводила французьких істориків на свідомісний рівень. У своїй інавгураційній промові в Колеж де Франс Е. лє Руа Лядюрі проголосив, що історія є "одвічною неперервністю, довгим терміном і постійним коригуванням". В основі її "нерухомості" лежать глибинні структури - "історія зерна і хліба, історія морських шляхів, історія посухи і зрошення, історія рівноваги між голодом та родючістю". Така історія скеровувала увагу дослідників на свідомісні структури - менталітет, в якому закріплювалася ця малорухливість. Одними з перших такий перехід до свідомості зробили Філіп Арієс, Робер Мандру, Жак лє Ґофф, Жорж Дюбі. Робер Мандру в докторський дисертації (1968) з'ясував, як формувалися уявлення про "нечисту силу" і чому в середні віки влаштовувалися процеси над відьмами. Ж. Дюбі на прикладі однієї битви між французами і німцями при Бувіні у 1214 р. змалював уявлення, спосіб життя, звичаї і стиль мислення французів у ті давні часи. Проте поворот до історії ментальностей з особливою силою проявився у послідовників Школи у 70-80-ті роки, коли почали задавати тон представники т.зв. "третього покоління". Усі вони вийшли з лона Школи, заступили свого Метра на керівних посадах в VI Секції, на кафедрі і в редакції "Анналів". Найбільш відомими його представниками стали Е. лє Руа Лядюрі, Ж. лє Ґофф, М. Фер-ро, П. Нора. У 1974 р. вони опублікували тритомну колективну працю "Техніка історії"", в якій під впливом постмодерну проголосили намір створити "нову історію", що повинна відійти від вивчення соціальних структур і надструктур, відмовитися від "великих наративів", "глобальних схем" і зосередитися на дослідженні сві-домісних явищ, індивідуальних і колективних уявлень, описі подій. Історія, на думку авторів, повинна бути відкрита всім впливам, співпрацювати з багатьма науками, повернутися обличчям до окремої людини та її переживань. Поворот в історіописанні був закріплений в колективній роботі "Нова історія" (1978), яка вийшла під редакцією Ж. лє Ґоффа. У ній простежувалася сильна тенденція до зв'язку історії з культурною антропологією, вивченням індивідуального і колективного досвіду. Ініціатори звороту до "нової історії"" своїми дослідженнями створили взірці нового історіописання. У 1975 р. великим накладом вийшла праця Е. лє Руа Лядюрі "Монтайю, окситанське село з 1294по 1324 р." Це була історія ізольованої в Піренеях сільської громади в добу середньовіччя. На основі 92-х томів актів докладного розслідування на предмет поширення в селі катарської єресі, історик реконструював цікаву картину життя та уявлень селян, їхнього господарства, звичаїв, сімейних стосунків. Блискуче написана книжка читалася як роман, стала бестселером, побила всі рекорди популярності (загальний наклад 2 млн примірників), принесла автору комерційний успіх. Подібна реакція була й на наступну роботу Е. лє Руа Лядюрі 1979 р. "Романський карнавал", де він взяв сюжет про соціальні заворушення у місті Роман, спрямовані проти засилля знаті, здійснив реконструкцію світосприйняття мешканцями Ланґедока свого часу і власного місця у ньому. Заколот у Романі 1580 р. змальовано в химерній атмосфері карнавального дійства, в якому люди в силу обставин і звичаїв виступають в певних ролях, про які й самі не здогадуються. Культурна антропологія стала найбільш популярним захопленням представників "третього покоління" Школи "Анналів". Гучного розголосу і наслідування набули праці Філіпа Арієса, який у 70-ті роки опублікував декілька книжок про ставлення до смерті в різні часи та його відображення в поведінці людей ("Людина перед обличчям смерті", 1972; "Нарис смерті на Заході", 1975). Після того чимало істориків почали вивчати народження, шлюб, почуття, кохання, секс, одяг та інші прояви людського життя у минулі часи. Зокрема, Жорж Дюбі написав роботу "Лицар, жінка і священик. Шлюб у середньовічній Франції"" (1981), Мітель Фуко - "Історію сексуальності в класичну добу" (1984, 2 томи) тощо. У цьому ж напрямі працював і Жак лє Ґофф, якого цікавили системи колективних уявлень та ідей людей середньовіччя, "учена" та "народна" культура. Героєм його творів стали прості люди та їхні повсякденні проблеми, звичаї, вірування, забобони ("мовчазна більшість"). Культурно-антропологічний підхід усунув з історії події й постулював "неподієву історію" - ментальність, змусив запровадити у дослідження нові типи джерел (фольклор, казки, ритуали, артефакти). Усе це дало змогу значно глибше проникнути у внутрішній світ людей певної епохи. Культурно-антропологічна історія стала вершиною вивчення свідомісних проявів поведінки людей. Проте у 80-ті роки в середовищі французьких істориків виникли дискусії щодо фрагментації 8. "Нова історія міжнародних відносин". Історія міжнародних відносин і дипломатії теж спиралася на міцні історіографічні традиції, що засновувалися на методології опису подій дипломатичного життя, війн, мирових угод, переговорів тощо. Після Другої світової війни такий підхід був скомпрометований, оскільки провокував істориків на апологетичне ставлення до власних держав і, у підсумку, провадив до спотворення реальної картини минувшини. Засновники Школи "Анналів" висловлювали невдоволення тим, що історики обмежували свої студії політичними чинниками, не беручи до уваги інших. У 1929 р. Л. Февр написав полемічну статтю "Проти дипломатичної історії як такої", де зазначив, що історики "живляться королівськими примхами, царським дрантям або великими намірами міністрів". Такий поверховий погляд не розкриває всіх механізмів зовнішньої політики, залишаючи поза увагою її внутрішню сутність. Формування нових підходів до історії міжнародних відносин у французькій історіографії пов'язане з ім'ям професора Паризького університету П'єра Ренувена (1893-1974). Його погляди формувалися у суспільно-політичній атмосфері Франції перших десятиріч XX ст., коли перед істориками стояло завдання виправдати зовнішню політику своєї країни і "ошляхетнити" її цілі у Першій світовій війні, поклавши вину за її розв'язання на Німеччину та її союзників. П. Ренувен, як учасник цієї війни і учень А. Олара, цілком підходив на цю роль. У 1928 р. він був включений до грона знаних французьких істориків, які за дорученням уряду підготували і опублікували - у відповідь на німецьку версію дипломатичної історії - 32-томне видання "Французьких дипломатичних документів 1871-1914 рр." (1929-1957). Міжвоєнні праці П. Ренувена хоча й перебували в річищі тогочасних офіційних оцінок війни, де основна вина покладалася на центральні держави, вирізнялися спробами кинути більш широкий погляд на події. Друга світова війна внесла перелом у світогляд і методологічні погляди П. Ренувена. Після її закінчення він працював у провідних університетських центрах Франції, очолював низку дослідницьких установ і редакцію часопису "Історичний огляд", був засновником Міжнародного комітету з історії Другої світової війни. Його погляди на історію міждержавних відносин у завершеному вигляці були представлені у 8-томній "Історії міжнародних відносин", яка вийшла під його загальною редакцією у 1953-1958 рр., і книзі "Вступ до історії міжнародних відносин" (1964), написаної спільно з його учнем Ж.-Б. Дюрозелем. Методологічною підставою оригінального підходу П. Рену-вена послугували марксизм і Школа "Анналів". З'єднавши їх раціональні ідеї, вчений запропонував теорію "глибинних сил", що діють у міжнародних відносинах, а точніше - у відносинах між народами, а не державами. На його думку, міжнародні відносини визначаються не стільки дипломатією урядів, скільки синтезом географічних і демографічних умов суспільств, їхніх економічних і фінансових інтересів, технологій, внутрішніх соціальних структур, ідеологій, вірувань, моралі, ментальності. Врахування всіх цих "глибинних сил" може прояснити основне в міжнародних відносинах - мотиви, причини та наміри. На відміну від представників Школи "Анналів" П. Ренувен не перебільшував значення соціальних процесів, з повагою ставився до "історії-події", вважаючи її необхідним елементом історичного аналізу і пояснення. Він відкидав моністичний погляд на причини розвитку цих стосунків, зазначав, що у конкретних обставинах провідну роль можуть відігравати різні чинники. Тому при розгляді історії міжнародних відносин поряд з політичними та дипломатичними процесами він наводив дані про розвиток науки і техніки, соціально-економічне становище, національні і соціальні рухи та колективну психологію. ; Уривок про "Кінець бісмарківської Європи" з праці П. Ренувена "Історія міжнародних відносин" (1955): "Падіння Бісмарка 18 березня 1890 р. прискорило кризу. Після відставки канцлера німецький уряд розірвав таємний союз з Росією, таким чином відмовившись від визначальної ролі бісмарківської політики. З цього моменту готується подія, якій Бісмарк намагався запобігти і якої йому можливо вдалося би ще певний час уникати: ізольована внаслідок цього розриву Росія переорієнтовується на союз з Францією. В міжнародних відносинах у Європі це -лінія глибокої зміни. Як її пояснити і як окреслити значення? Відставка канцлера є наслідком конфлікту з молодим імператором Вільгельмом II. У цьому конфлікті значне місце посідаютьмотиви особистого порядку: не є несподіванкою, що згода між 70-і річним міністром та 25-річним монархом буде важкою; вона стає і і ще важчою, коли віч-на-віч стикаються амбітний суверен, захопле- і і ний ідеєю "великого царювання", та призвичаєний домінувати і І канцлер (...) Внутрішня політика також створює ситуації для сер- і і йозних непорозумінь: канцлер, який з 1879 р. веде запеклу бо- І ! ротьбу проти соціалізму та синдикалізму, не хоче від неї від- і і мовлятися, навіть попри те, що домігся тут менш ніж посередніх і ! результатів; він зробив цю проблему передвиборчою платформою, і і щоб не допустити соціалістів до рейхстагу; а імператор боявся і і опору і не бажав розпочинати своє царювання наступом проти і і робітничих мас, що міг допровадити до кривавих заворушень. Але суперечності зазначились також у сфері зовнішньої по- і і літики. Вільгельм II охоче прислухався до критичних голосів з боку і ! військового командування на адресу російської політики Бісмарка, і і особливо до думки генерала фон Вальдерзее, а також голосів з | ! кабінетів міністерства закордонних справ, де кілька співробітників і і канцлера розпочинають подвійну гру, щоб відмежуватися від свого і і начальника, зірку якого оповиває морок (...) В керівництві Гене- ' і рального штабу певні особи вважають, що було б на часі розв'язати і і війну проти Росії "ще до того, як вона зміцнить свої сили" (...) Як тільки Вільгельм II вручив Бісмарку його відставку, люди і | "нового курсу" розпочали змінювати орієнтацію німецької політи- і і ки щодо Росії. Наступник Бісмарка Капріві є хорошим генералом, [ і непоганим адміністратором, проте не має жодного досвіду в питан- і і нях зовнішньої політики; тож його спрямовували співробітники, ; і особливо барон Фріц фон Гольштейн, який на простій посаді радни- | і ка-референта в міністерстві закордонних справ починає відігравати • і вирішальну роль у сфері зовнішньої політики (...) В цьому "повороті" ! і німецької зовнішньої політики вплив Гольштейна є величезним (...) ; Це німецьке рішення спричинилося - після довгих вагань - до | ; переорієнтації зовнішньої політики царя. Значення цієї диплома- | ! тичної еволюції є настільки вагомим, що тут слід розглянути її де- ' і тальніше, поетапно: всі ці пошуки навпомацки російської зовнішньої ; ! політики відкривають захоплюючі перспективи для історичної інтер- і і претації..." (Ж.-Б. Дюпон-Мельниченко, В. Ададуров. Французька \ '. історіографіяXXстоліття. Львів: "Класика". 2001, С. 119-121). У 60-70-ті роки XX ст. під керівництвом П. Ренувена було підготовлено низку докторських дисертацій, присвячених економічним і фінансовим взаєминам Франції з іншими державами в XIX і XX ст. Серед учнів здобули авторитет П'єр Ґюйєн, РаймонПуадевен, Рене Жіро, Жак Тобі. Рене Реман зробив вдалу спробу показати вплив міжнародних стосунків на формування суспільної свідомості на прикладі ставлення французів до американців ("Сполучені Штати в очах французької громадської думки (1815-1852)", 1962). Серед учнів Ренувена виділяється творчими здобутками професор Сорбонни Жан-Батіст Дюрозель - автор численних праць з історії міжнародних відносин і передусім популярного синтезу "Історія дипломатії від 1919 року до наших днів", який тільки у Франції витримав дванадцять видань, був перекладений багатьма мовами світу (український переклад з'явився 1995 р.). Його працям властива увага до глобальних соціально-економічних, політичних і культурно-духовних зрушень, котрі чинять безпосередній вплив на міжнародні відносини. Нове покоління французьких істориків міжнародних відносин утримує на високому рівні планку досліджень, продовжуючи і збагачуючи концепцію П. Ренувена завдяки новітнім методологіям. |
|
План Природа і призначення процесу пізнання. Пізнання як процес відображення... Пізнання, як і свідомість в цілому, реально існує за допомогою мови. Пізнавальний процес відображає не тільки наявні у дійсності... |
1. Наука як об’єкт філософського пізнання Укл. С. О. Гнатуш, І. О. Добропас – Львівський національний університет імені Івана Франка, 2012. – 46 с |
|
Тема МАКРОЕКОНОМІКА ЯК НАУКА Вступ в макроекономіку. Макроекономіка як галузь економічної науки. Предмет курсу "Макроекономіка". Об'єкт макроекономічної теорії.... |
Методика «Сходинки» Кожна сходинка має, тим самим, певну змістову характеристику. Дитина повинна поставити себе на одну зі сходинок і обґрунтувати свій... |
|
Тема Наука як об’єкт філософського пізнання Тема 14. Філософські проблеми екології. формування ноосферного мислення |
4. СТРУКТУРА НАУКОВОГО ЗНАННЯ Наука як система теоретичних знань. Специфіка теоретичного пізнання. Критерій науковості. Поняття суб’єкту, об’єкту та предмету природничо-наукового... |
|
1 ПРЕДМЕТ, МЕТОДОЛОГІЯ, ЗАВДАННЯ ТЕОРІЇ ОРГАНІЗАЦІЇ З теоретико-пізнавального погляду об'єкт і предмет пізнання — феномени однопорядкові, вони належать до дійсності, що оточує нас,... |
В. Ю. Биков ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ Вочевидь, що кожна з цих складових повинна сьогодні знайти свій подальший розвиток, створити тим самим умови щодо реалізації завдань... |
|
ПИТАННЯ НА ДЕРЖАВНИЙ ЕКЗАМЕН Документознавство. Діловодство Документознавство як наука. Поняття «документ», його призначення і основні характеристики |
Кожна праця вимагає відповідної оплати, бо кожна людина повинна одягатися,... Для нарахування заробітної існують різні системи нарахування заробітної плати. Системи заробітної плати поділяються на декілька видів,... |