|
|
Скачати 2.45 Mb.
|
11,12. Проте поворот до історії ментальностей з особливою силою проявився у послідовників Школи у 70-80-ті роки, коли почали задавати тон представники т.зв. "третього покоління". Усі вони вийшли з лона Школи, заступили свого Метра на керівних посадах в VI Секції, на кафедрі і в редакції "Анналів". Найбільш відомими його представниками стали Е. лє Руа Лядюрі, Ж. лє Ґофф, М. Фер-ро, П. Нора. У 1974 р. вони опублікували тритомну колективну працю "Техніка історії"", в якій під впливом постмодерну проголосили намір створити "нову історію", що повинна відійти від вивчення соціальних структур і надструктур, відмовитися від "великих наративів", "глобальних схем" і зосередитися на дослідженні сві-домісних явищ, індивідуальних і колективних уявлень, описі подій. Історія, на думку авторів, повинна бути відкрита всім впливам, співпрацювати з багатьма науками, повернутися обличчям до окремої людини та її переживань. Поворот в історіописанні був закріплений в колективній роботі "Нова історія" (1978), яка вийшла під редакцією Ж. лє Ґоффа. У ній простежувалася сильна тенденція до зв'язку історії з культурною антропологією, вивченням індивідуального і колективного досвіду. Ініціатори звороту до "нової історії"" своїми дослідженнями створили взірці нового історіописання. У 1975 р. великим накладом вийшла праця Е. лє Руа Лядюрі "Монтайю, окситанське село з 1294гю 1324 р." Це була історія ізольованої в Піренеях сільської громади в добу середньовіччя. На основі 92-х томів актів докладного розслідування на предмет поширення в селі катарської єресі, історик реконструював цікаву картину життя та уявлень селян, їхнього господарства, звичаїв, сімейних стосунків. Блискуче написана книжка читалася як роман, стала бестселером, побила всі рекорди популярності (загальний наклад 2 млн примірників), принесла автору комерційний успіх. Подібна реакція була й на наступну роботу Е. лє Руа Лядюрі 1979 р. "Романський карнавал", де він взяв сюжет про соціальні заворушення у місті Роман, спрямовані проти засилля знаті, здійснив реконструкцію світосприйняття мешканцями Ланґедока свого часу і власного місця у ньому. Заколот у Романі 1580 р. змальовано в химерній атмосфері карнавального дійства, в якому люди в силу обставин і звичаїв виступають в певних ролях, про які й самі не здогадуються. Культурна антропологія стала найбільш популярним захопленням представників "третього покоління" Школи "Анналів". Гучного розголосу і наслідування набули праці Філіпа Арієса, який у 70-ті роки опублікував декілька книжок про ставлення до смерті в різні часи та його відображення в поведінці людей ("Людина перед обличчям смерті", 1972; "Нарис смерті на Заході", 1975). Після того чимало істориків почали вивчати народження, шлюб, почуття, кохання, секс, одяг та інші прояви людського життя у минулі часи. Зокрема, Жорж Дюбі написав роботу "Лицар, жінка і священик. Шлюб у середньовічній Франції"" (1981), Мішель Фуко - "Історію сексуальності в класичну добу" (1984, 2 томи) тощо. У цьому ж напрямі працював і Жак лє Ґофф, якого цікавили системи колективних уявлень та ідей людей середньовіччя, "учена" та "народна" культура. Героєм його творів стали прості люди та їхні повсякденні проблеми, звичаї, вірування, забобони ("мовчазна більшість"). Культурно-антропологічний підхід усунув з історії події й постулював "неподієву історію" - ментальність, змусив запровадити у дослідження нові типи джерел (фольклор, казки, ритуали, артефакти). Усе це дало змогу значно глибше проникнути у внутрішній світ людей певної епохи. Культурно-антропологічна історія стала вершиною вивчення свідомісних проявів поведінки людей. Проте у 80-ті роки в середовищі французьких істориків виникли дискусії щодо фрагментаціїсторії і кризи історичної науки. Редакція "Анналів" провела декілька міжнародних семінарів з обговорення проблем історичної методології. У дискусіях підносилися питання про цілісність бачення історії, сгавлення до "мікроісторії", що набирана популярності. Стверджувалося, що загальна картина минулого нагадує розколоте на друзки дзеркало, яке добре відображає окремі світи, але не світ у цілому. Подрібнення історіографічних практик і вузька спеціалізація дослідників на початку XXI ст. ставить під питання існування такого феномену як Школа "Анналів". Відображенням змін у підходах стала зміна назви часопису, який від 1994 р. вже другий раз поміняв назву з "Аннали: економіка, суспільство, цивілізація" на "Аннали історії та соціальних наук". Різноманітність зацікавлень представників Школи нині є значною. У 1988 р. група істориків (Ж.-П. Азема, Ж.-П. Ріу, М. Сі-рінеллі та інші) опублікувала збірник за редакцією Рене Ремона "За політичну історію". Автори привертали увагу до потреби вивчати політичну історію як події "часу короткої тривалості", враховуючи вплив політики на суспільну свідомість. Заклик був почутий: з'явилися праці знаних дослідників, в яких простежувалася роль політики у суспільній та індивідуальній свідомості. Прикладом є монографія Ж. лє Ґоффа "Людовик Святий" (1996), в якій представлено політичний портрет французького короля крізь призму політичної думки та ментальності його епохи. Досліджено зміст і механізми політичної влади, її стосунків зі суспільством, ритуали, символіку, способи самоідентифікації. Такий образ політичної історії докорінно відрізняється від традиційної подієвої історії, подає значно об'ємнішу і складнішу картину політичних дій. Водночас більша увага приділяється історичній свідомості та її функціонуванню в суспільстві. Дослідження проблем історичної свідомості відкрило завісу маніпулювання нею з боку держав, політичних партій та ідеологій, а також показало жахливі наслідки такої маніпуляції (наприклад, взаємне поборювання націй під час розпаду Югославії у 90-ті роки XX ст.). Марк Ферро розглянув цю проблему на прикладі біографії маршала Ф. Петена (1987). Він показав, що завдання історика не "судити" минуле, а зробити його зрозумілим сучасникам. На прикладі ставлення до маршала Петена, якого у 1940 р. обожнювали, а у 1945 р. викреслили з офіційної пам'яті, історик ствердив, що завжди "офіційна" історія та колективна пам'ять вступатимуть у суперечність. Робер Амбелен у книзі "Драми та секрети історії 1306-1643" (1981) переконливо довів, що офіційна історіографія впродовж століть намагалася приховувати одні та перебільшувати значення інших подій минулого, щоб представити його у вигідному для держави, церкви чи партії світлі. Тому історична пам'ять та історична свідомість в останні роки привертає все більшу увагу істориків. У 1984-1993 рр. у Франції було опубліковано семитомне видання під редакцією П'єра Нора "Місця пам'яті". У його підготовці брали участь фахові історики, політологи, соціологи, мовознавці, культурологи тощо. Вони вивчили і презентували уявлення французів про символи і ритуали, котрі об'єднують їх у націю. Дослідження показало, що символічні уявлення, які цементують сучасну французьку націю, склалися тільки в останні два століття й сягають періоду Французької революції XVIII ст. Проте в історичній пам'яті завжди присутні й елементи, які роз'єднують її. 13. Історія Великої Французької революції. Як і в більшості національних історіографій, у Франції однією з ключових проблем, що були і залишаються під прискіпливим оком істориків, є Французька революція кінця XVIII ст. У XX ст. вона найбільше привертала увагу істориків лівої політичної орієнтації, які бачили в ній прояви соціальної боротьби та революційних рухів знедолених мас. Натомість історики Школи "Анналів" відсунули революційну тематику на другий план, закликаючи вивчати історію "довгої тривалості", вважаючи революції "феєрверками" та "катастрофами", а зміни, спричинені ними, короткочасною кон'юнктурою. У студіях над Французькою революцією впродовж тривалого часу панували політичні пристрасті, стикалися погляди та оцінки різної політичної орієнтації. Після Другої світової війни одним з перших зробив спробу змінити ситуацію у вивченні історії Французької революції Жорж Лєфевр (1874-1959). До війни він належав до прихильників марксизму. Післявоєнні обставини спонукали цього маститого вченого врахувати нові тенденції в розвитку світової історіографії, зокрема праці представників Школи "Анналів". Він залучив до групи дослідників революції вчених різної політичної орієнтації, об'єднавши їх зусилля в рамках "Товариства Робесп'єра" та часопису "Історичні аннали Французької революції"". Водночас Ж. Лєфевр закликав фахівців вивчати революцію "знизу", синтезуючи соціальні, по-літичні й ментальні характеристики народних мас (праці "Директорія", 1946, "Французька революція", 1951). Учений прагнув оновити підходи до революційних процесів взагалі, запровадивши у дослідження вивчення стану суспільної свідомості. Пошуки Ж. Лєфевра продовжив його учень Альбер Собуль (1914-1982), який змінив Метра на керівних постах на кафедрі історії Французької революції Паризького університету, товаристві, редакції. Тут, а також в інших наукових центрах було підготовлено чимало фахівців з історії революції (М. Вовель, Ж. Брюа, Ж.-Р. Сюррето). А. Собуль вивчив становище і настрої бідніших міщан, об'єднаних назвою "санкюлоти". У монографії "Паризькі санкюлоти у ІІ-му році" (1958) та інших працях він доводив відмінність соціальних інтересів якобінців і санкюлотів, що призвело до неминучого їх зіткнення. У пізніших студіях А. Собуль застосував марксистський підхід до соціальної стратифікації французького суспільства, представив боротьбу класів, яка, на його думку, відображала процес переходу від феодальних до капіталістичних стосунків ("Цивілізація і Французька революція", З томи, 1970-1982). Марксистська інтерпретація історії революції не була єдиною. Ще у 50-ті роки спільними зусиллями французького історика Жака Ґодшо і американського дослідника Роберта Палмера була сконструйована т. зв. "атлантична" концепція революційних подій кінця XVIII ст. На Міжнародному конгресі історичних наук в Римі (1955) обидва історики сформулювали ідею про спільні риси й причини Французької та Американської революцій, котрі зродили інші революційні рухи по обидва боки Атлантики й створили підстави сучасної євро-американської цивілізації. її змістом було утвердження демократії та громадянського суспільства (праця Ж. Ґодшо "Революції. 1770-1795 роки", 1963). Проте чимало французьких істориків зауважили в цій концепції елементи тодішньої політичної кон'юнктури. Іншу візію Французької революції розвивали історики консервативно-теологічної орієнтації, прагнучи насамперед підважити марксистську концепцію. Одним з відомих представників цих кіл був професор Католицького університету в Парижі Жорж- Бернано. Віін звернув увагу на антигуманні дії під час революції, зокрема, на страту революціонерами 16-ти юних дівчат-монахинь, які відмовилися зректися віри і чернечого сану. Історик стверджував, що рево-люція не створила у Франції громадянського суспільства, а перетворила людей на пішаків, якими керувала стихія; революція представлялася йому "суцільним злом". У 60-ті роки сформувалася "ревізіоністська" концепція історії Французької революції, яка мала спростувати марксистську. Першою ознакою ревізії стала поява двотомної праці Ф. Фюре і Д. Ріше "Революція" (1965-1966). Автори переконливо показали, що революція не мала антифеодального і буржуазного характеру; напередодні її вибуху у Франції не було кризи сільського господарства, активно розвивалася промисловість і торгівля, комунікації. Головні причини революції, на їхню думку, лежали не в площині соціально-економічного життя, а політичних стосунків - відсутності громадянських прав основної маси населення, гальмуванні реформ частиною привілейованих верств. Автори виокремили в революційному процесі три взаємопов'язані революції, які відбувалися у паралельних площинах: революцію ліберального дворянства і буржуазії, котрі прагнули політичних реформ; селянську консервативну революцію, спрямовану проти капіталістичних стосунків; санкюлотську революцію, найбільш ворожу капіталізму, оскільки вона послуговувалася демократичними гаслами соціальної рівності. Вчені вбачали значення революції не у переході від феодалізму до капіталізму, а в її політичному досвіді, здобутому у боротьбі за громадянське суспільство. У книзі "Осмислити революцію" (1978) Ф. Фюре зазначав, що Французька революція створила суспільство перехідного типу, яке шукало свого нового "колективного обличчя", нової схеми влади й державного устрою, була "першим експериментом з демократією", вперше застосувала форми новітніх владних устроїв - демократії й тоталітаризму. У наступних працях Франсуа Фюре розвинув і поглибив накреслені обриси "ревізіоністської"" концепції Французької революції, намагався розкрити механізми виникнення диктаторських тенденцій в надрах молодої демократії. Він показав, що диктатура народилася тоді, коли відбулося ототожнення народу-суверена з владою: віра у їх тотожність стала "матрицею тоталітаризму". "У царстві терору, - писав Ф. Фюре, - суверенна легітимація влади -чиста демократія, - повністю підмінила собою конституційну законність - представницьку демократію: ворог стає жертвою терору, тому що він загрожував усьому колективу". Франсуа Фюре 1988 р. у співавторстві з М. Озуф підготував і опублікував фундаментальний "Критичний словник Французької революції"" (1200 сторінок текстів), який утверджував новий погляд на цю історичну подію; праця стала авторитетною у фахових колах і серед громадськості. Напередодні 200-річчя від початку Французької революції дискусії навколо її змісту й оцінки набули суспільно-політичного звучання. Історики марксистського ("якобінського") напряму відстоювали версію революційного переходу від феодалізму до капіталізму. Так, Ґі Лємаршан з допомогою кліометричних досліджень прагнув показати боротьбу феодальних і капіталістичних елементів в одному з районів Нормандії, яка призвела до революційного вибуху у 1789 р. ("Кінець феодалізму в області Ко", 1989). Мішель Вовель, який змінив А. Собуля на посаді директора Інституту історії Французької революції, вивчав менталітет учасників революційних подій - окремих осіб і груп ("Революційний менталітет. Суспільство і менталітет під час Французької революції"", 1985). Під керівництвом М. Вовеля напередодні ювілейної дати революції було опубліковано п'ятитомне видання "Французька революція. Ілюстрації та розповідь" (1986), в якому презентовано зібрання малюнків, картин, гравюр революційного періоду, що свідчили про формування нової системи суспільних цінностей. З іншого боку, послідовники "ревізіоністської"" інтерпретації революції шукали і знаходили аргументи на користь її свідомісно-політичних вимірів. Зокрема, Мішель Ґоше у роботі "Революція і права людини" (1988) поглибив пояснення причин невдачі утвердження демократичної політичної системи у Франції. Він з'ясував, що у країні спостерігалося прагнення встановити народний суверенітет у формі колективної волі відповідно до філософських доктрин просвітників, що призводило до злиття держави і суспільства, у той час, як, наприклад, у США громадяни і держава були чітко розмежовані - тут народний суверенітет ототожнювався з індивідуальною волею кожного громадянина. Активна і гостра дискусія навколо проблем Французької революції розширила наукову картину цього складного явища, виявила його різноманітні пласти, котрі часом не збігалися й навіть входили у суперечність. Одноманітне соціально-економічне пояснення її подій змінилося більш глибоким і диференційованим поясненням окремих соціально-свідомісних структур - громадськоїдумки, менталітету, артефактів. Нове покоління французьких істориків знаходить кожного разу нові й неочікувані ракурси революційного минулого. Проте головним наслідком дискусії навколо Французької революції стало закріплення цієї події в колективній історичній свідомості французів. Незважаючи на відмінні оцінки революції, утвердилося уявлення про історичну значущість цього явища, яке слугує однією з віх національної ідентифікації французів. У 1989 і 1999 рр. Франція і світова громадськість урочисто відзначили 200- і 210-річний ювілеї цієї події як переломової для французької та європейської історії. 14. Захоплення "нових істориків" пошуком наукових істин спонукало до колективних досліджень із залученням представників інших наук. У 1964 р. в Кембриджському університеті була створена "Група з вивчення народонаселення і соціальних структур XVII-XIX ст." під керівництвом Пітера Ласлетта. Члени групи провели велику дослідницьку роботу, зібравши і обробивши численні документи про соціальне становище народних мас Англії. Результати студій вони виклали в колективній роботі "Вступ до англійської історичної демографи"" (1966) під редакцією Е. А. Ріґлі і праці П. Ласлетта "Світ, який ми загубили" (1966). У них простежувалася динаміка народонаселення країни в зв'язку зі станом господарства і соціальними умовами. Подібні тенденції розвивалися в університетах Оксфорда, Ворріка, Сассекса, Ессекса, Лестера. Зокрема, в Оксфорді під керівництвом Р. Семюеля 1967 р. постала "Історична робітня" з одноіменним часописом, в рамках якої молоді дослідники вивчали становище широких верств населення, передусім робітництва, його повсякденне життя, свідомість, форми соціального протесту. У 1984 р. група перетворилася на Центр соціальної історії, розширивши дослідження на різні соціальні спільноти - жінок, дітей, конфесійні Групи тощо. Впливовий Центр соціальної історії 1968 р. виник в університеті Ворріка, де його засновником був знаний іс-торик-марксист Е. П. Томпсон. Дослідники Центру акцентували увагу на вивченні робітничого класу. Особливе місце в британській історіографії займає наукова творчість колишнього професора Лондонського університету і прихильника марксизму Еріка Гобсбаума - автора численних праць з історії робітництва і робітничого руху. Світову славу здобули його синтези, присвячені ХІХ-ХХ ст. ("Вік революції 1789-1848", "Вік Капіталу 1848-1875", "Вік Імперії 1875-1914", "Вік екстремізму. Коротка історія XX століття"). У них він намагається зберегти цілісність європейської історії, розглядаючи зміни суспільних структур як взаємозв'язані процеси трансформації всіх сфер людського життя - від господарства до свідомості. Історик зазначав: "Те, що я намагався зробити в цій книзі, а також інших, які їй передували.., так це зрозуміти і пояснити світ в процесі революційної трансформації. Прослідкувати коріння нашого сучасного, зануреного в ґрунті минулого, і, можливо, крім іншого, подивитися на минуле якна пов'язане ціле.., ніж як на зібрання окремих тем: історію різних держав, політики, економіки, культури тощо. З того часу, як я почав цікавитися історією, мені завжди хотілося знати, яким чином і чому всі ці аспекти минулого (або сучасного) життя з'єднуються між собою". Виконуючи це завдання, Е. Гобсбаум в своїх роботах уважно аналізував не країни, а процеси - політичні, економічні, соціальні, культурні. Водночас він знаходив те важливе, що їх об'єднувало і впливало на напрям змін - ідеї та дії. На розвиток соціальної історії в 60-70-ті роки значний вплив мали праці Лоуренса Стоуна. Він виступав прибічником зближення історії з іншими соціальними науками. У 1965 р. вийшла його монографія "Криза аристократії 1558-1640". У ній читач знайшов докладний образ "стилю життя" англійської аристократії - способу ведення фінансових справ, поведінки в політиці, звичаїв у родині і між родинами. Вчений показав, що англійська аристократія в XVII ст. втратила суспільний престиж і, тим самим, політичну роль, оскільки на той час вже не мала економічного потенціалу, позбулася військових функцій, була прив'язана до королівського двору і поділена на фракції. Кульмінацією студій Л. Стоуна в річищі соціальної історії стала праця "Причини Англійської революції" (1972). Прагнучи пояснити передумови революції XVII ст., історик вдався до моделювання і квантифікації, за лаштунками яких, однак, залишилися свідомісні аспекти суспільного життя. Книга зустріла критичну реакцію інших істориків у зв'язку зі спрощенням реальних процесів і малозрозумілу мову тексту, насиченого соціологічною та економічною термінологією. Це змусило дослідника дещо змінити тематику студій. У 1977 р. вийшла нова його монографія "Сім'я, стать і шлюб в Англії 1500-1800". Л. Стоун зібрав і опрацював величезний джерельний матеріал, який ілюстрував зміни моделей сім'ї від т. зв. "відкритої сім'ї'" до "закритої нуклеарної сім'ї"". Щоб охарактеризувати таку трансформацію, він розглянув сім'ю з погляду демографії, соціології, політики, господарських, психологічних та статевих стосунків. Ця книга стала переломним моментом у переході від соціальної до культурно-антропологічної історії, що почала набирати сили у 80-90-х роках. У переорієнтації британських істориків на нові теми і методи помітну роль відіграв часопис "Минуле і сучасне", який у 70-80-ті ро-ки організував дискусії і обговорення нових проблем, пов'язаних з культурою і антропологією. Як і в інших європейських країнах, зворот в бік цієї тематики здійснювали ті ж самі історики, котрі до цього були прихильниками соціально-структурної історії (Л. Стоун, П. Берк, Е. П. Томпсон, Р. Семюел). |
|
План Природа і призначення процесу пізнання. Пізнання як процес відображення... Пізнання, як і свідомість в цілому, реально існує за допомогою мови. Пізнавальний процес відображає не тільки наявні у дійсності... |
1. Наука як об’єкт філософського пізнання Укл. С. О. Гнатуш, І. О. Добропас – Львівський національний університет імені Івана Франка, 2012. – 46 с |
|
Тема МАКРОЕКОНОМІКА ЯК НАУКА Вступ в макроекономіку. Макроекономіка як галузь економічної науки. Предмет курсу "Макроекономіка". Об'єкт макроекономічної теорії.... |
Методика «Сходинки» Кожна сходинка має, тим самим, певну змістову характеристику. Дитина повинна поставити себе на одну зі сходинок і обґрунтувати свій... |
|
Тема Наука як об’єкт філософського пізнання Тема 14. Філософські проблеми екології. формування ноосферного мислення |
4. СТРУКТУРА НАУКОВОГО ЗНАННЯ Наука як система теоретичних знань. Специфіка теоретичного пізнання. Критерій науковості. Поняття суб’єкту, об’єкту та предмету природничо-наукового... |
|
1 ПРЕДМЕТ, МЕТОДОЛОГІЯ, ЗАВДАННЯ ТЕОРІЇ ОРГАНІЗАЦІЇ З теоретико-пізнавального погляду об'єкт і предмет пізнання — феномени однопорядкові, вони належать до дійсності, що оточує нас,... |
В. Ю. Биков ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ Вочевидь, що кожна з цих складових повинна сьогодні знайти свій подальший розвиток, створити тим самим умови щодо реалізації завдань... |
|
ПИТАННЯ НА ДЕРЖАВНИЙ ЕКЗАМЕН Документознавство. Діловодство Документознавство як наука. Поняття «документ», його призначення і основні характеристики |
Кожна праця вимагає відповідної оплати, бо кожна людина повинна одягатися,... Для нарахування заробітної існують різні системи нарахування заробітної плати. Системи заробітної плати поділяються на декілька видів,... |