|
|
Скачати 2.45 Mb.
|
40. Перебудова історичної науки. Повне опанування компартійними кадрами науково-освітніх установ у ЧССР робило неминучим перебудову історичної науки та зміну її кадрового складу. Процеси в організації й змісті історичних досліджень та історичної освіти, що відбулися після листопада 1989 р., мали на меті зберегти спадкоємність у розвитку науки (Я. Панек) і, водночас, усунути елементи попереднього режиму, котрі негативно позначалися на її стані й авторитеті. У 1990 р. пройшла заміна керівних кадрів провідних історичних інститутів АН ЧСР, університетів. Представники офіційної історіографії були замінені істориками, що у попередній період перебували в опозиції до влади. Так, И. Мацек очолив Чехословацький національний комітет істориків, В. Пречан - новоство-рений Інститут сучасної історії ЧСАН, покликаний до життя, щоб вивчати суспільний розвиток і зміни у Чехословаччині XX ст., Я. Мезнік став на чолі Історичного інституту у брненському Університеті ім. Т. Масарика, Я. Кржен - Інституту міжнародних досліджень Кардового університету в Празі, Ф. Шмагєл, який багато років пропрацював водієм трамваю, став директором Інституту історії ЧСАН тощо. За ініціативою цих та інших вчених розпочалася структурна і кадрова реорганізація історичної науки в Чехії та Словаччині. Вона не передбачала кадрових "чисток" - всі історики отримали можливість вільної, необмеженої офіційним диктатом наукової діяльності, частина представників старшого покоління відійшла на пенсію, до університетів і академічних установ повернулася велика група істориків середнього покоління, котра у 70-80-ті роки була усунута з них. Не вдалося зовсім уникнути окремих політичних "порахунків", але жодних репресій або переслідувань вчених не було. Зміни заторкнули також організації історичної науки: у зв'язку із скороченням державного фінансування академії наук її інститути втратили попереднє привілейоване становище, деякі з них були ліквідовані (наприклад, Інститут історії Центральної і Східної Європи ЧСАН), а в інших проведено скорочення наукових співробітників; натомість зросла роль історичних інститутів провідних університетів країни. Були закриті всі компартійні установи -Інститут марксизму-ленінізму, Вища політична школа при ЦК КПЧ, Музей К. Ґотвальда тощо. Для підтримки наукових досліджень були створені спеціальні державні установи - Ґрантовеагентство Чеської Республіки і Ґрантове агентство АН ЧР, а також подібні установи окремих міністерств, які на конкурсній основі фінансували науково-дослідні теми інститутів і окремих учених. До кінця 1990-х років сформувалася сучасна система організації історичної науки ЧР. У її складі діють історичні інститути провідних чеських університетів, Академії наук ЧР, архівні установи і музеї, спеціалізовані заклади з охорони історичних пам'яток. Найбільш розбудованою і авторитетною структурою історичних досліджень та освіти країни залишається празький Карлов університет, де діє декілька інститутів історичного плану — Інститут чеської історії, Інститут економічної та соціальної історії, Інститут славістичних і східноєвропейських студій, Інститут археології тощо. Згідно з європейською системою вищої освіти у Карло-вому та інших чеських університетах немає вузькоспеціальних факультетів, історики готуються в рамках філософських або педагогічних факультетів, при яких діють численні спеціальні інститути, що проводять науково-дослідну роботу й, водночас, беруть участь у підготовці фахівців. Зокрема, Інститут чеської історії Кар-лова університету (директор 3. Бенеш) складається з чотирьох відділів ("семінарів"): середньовічної історії (И. Жемлічка), чеської ран-ньоновочасної історії (Е. Маур), нової чеської історії (Я.Рихлік), теорії та методології історії (3. Бенеш). Інститут економічної та соціальної історії має два відділення - економічної історії (Д. Янчік) і соціальної історії (І. Штайф). Два інші давні чеські університети -ім. Т. Масарика у Брно та ім. Ф. Палацького в Оломоуці - також традиційно готують фахових істориків і проводять дослідницьку роботу. Крім того, історична наука і освіта успішно розвивається у новостворених університетах - Південночеському в Пльзно, Університеті ім. Я. Е. Пуркінє в Усті-над-Лабою, Остравському університеті, Університеті в Пардубіце. Історична секція АН ЧР сьогодні містить шість інститутів -Інститути археології (у Празі і Брно), Інститут історії (Історичний інститут), Інститут сучасної історії, Інститут історії мистецтва. Декілька інститутів, які розробляють історичну тематику, входять до секції соціально-економічних та гуманітарних і філологічних наук АН ЧР: Інститут Масарика, Інститут психології, Інститут соціології, Інститут етнології, Інститут філософії, Інститут орієнталістики, Слов'янський інститут. Найбільш розбудованою академічною установою є нині Інститут сучасної історії АН ЧР, створений 1990 р. з метою поглибленого вивчення історії 1938-1989 рр. Цей Інститут (директор О. Тума) нараховує дев'ять відділів (історії другої світової війни, кардинальних питань періоду 1945-1989 рр., історії після 1989 р., єврейських студій, історії науки, центр усної історії тощо), а також філіал Інституту в Брно, видає часопис "Сучасна історія" ("8оисюЬе сіеііпу"), а також декілька інших періодичних видань ("Джерела до історії чехословацької кризи 1967-1970 рр.", "Свідчення про добу і людей", "Голоси минулого", "Чеське суспільство після 1945 р." тощо). Співробітники Інституту реалізували й продовжують реалізовувати значну кількість грантових проектів, які увінчалися виданням численних документальних збірників, монографій і статей. Серед них є фундаментальні документальні видання про формування і діяльність комуністичного режиму, "Празьку весну" 1968 р., політику "нормалізації"", діяльність демократичної опозиції. Ще 1990 р. була створена Державна комісія з вивчення подій 1967-1970 рр., яка зібрала багатий документальний матеріал (нині зберігається в архіві Інституту сучасної історії), опублікувала двотомник "Чехословаччина в 1968 р." (1993). Вийшли друком документальні збірники з історії "оксамитової"" революції 1989 р., діяльності антитоталітарної опозиції, стосовно репресій комуністичної влади, історії Другої світової війни. Усі ці видання розкривають зовнішні і внутрішні механізми становлення комуністичного режиму в післявоєнній Чехословаччині, діяльність репресивних органів, реакцію чеського і словацького суспільств тощо. У виданнях Центру історії науки проаналізовано процес підпорядкування історичної науки політичним завданням компартії. Центр усної історії (від 2000 р.) розпочав збір і публікацію свідчень учасників історичних подій XX ст., які сформують відповідний архів. Наукові працівники Інституту сучасної історії публікують багато наукових і науково-популярних праць з найбільш вразливих питань недавнього минулого, переважно політичної історії, в яких часом відчутні політичні симпатії та антипатії їх авторів, прагнення "розрахуватися" з минулим. У наукових проектах Інституту останніх років можна зауважити поступовий відхід від політичної тематики і перенесення уваги на вивчення свідомості і поведінки різних соціальних груп населення країни (молоді, політичних еліт, різних соціальних категорій). Інститут історії (Історичний інститут) АН ЧР, який на початку 90-х років очолив Ф. Шмагєл, реалізував програму усунення ідеологічних нашарувань, що обтяжували інтерпретацію подій чеської історії з часів середньовіччя до сучасності, включення у дослідження процесів еволюції ширшого суспільного компоненту, зокрема різних соціальних груп і станів, релігійних течій і громадянських утворень в контексті суспільно-політичних та інтелектуальних трансформацій на європейському континенті. Маючи перед собою вельми широке поле досліджень, що включають чеську та всесвітню історію від середньовіччя до наших днів, вчені Інституту змушені концентрувати увагу на вибраних темах, котрі відображають суспільний інтерес і потреби науки. В Інституті діють відділи середньовічної історії (Й. Жемлічка), історії раннього нового часу (І. Мікулєц), чеської історії XIX ст. (М. Главачка), чеської історії XX ст. (Я. Нємечек), біографічних студій (П. Вошаглікова), енциклопедії, бібліографії; діє також філія Інституту у Брно (О. Вічек). У складі Інституту працюють редакції часописів "Чеського історичного огляду" (Я. Панек) і "Слов'янського часопису" (М. Тейхман). До структури Інституту входить створений спільно з Карловим університетом Чеський історичний інститут в Римі, працівники якого збирають і публікують документи з фондів Ватикан-ського архіву ("МопитеЩа УаНсапа"). Свою діяльність вчені Інституту зосереджують навколо провідних наукових проектів (що не виключає індивідуальних тем): "Енциклопедія чеської історії", "Біографічний словник чеських земель" (перший том з'явився 2004 р.), "Історичний атлас міст Чеської Республіки" (в рамках загальноєвропейського проекту з історії міст; до 2006 р. вийшло 14 книг з історії чеських міст, підготовлених за європейським взірцем), "Бібліографія історії чеських земель" (створено електронну базу даних і опубліковані чергові випуски бібліографії). В останні роки Інститут історії бере участь у реалізації низки престижних міжнародних наукових проектів -"Окупація в Європі. Вплив націонал-соціалізму і фашизму 1938— 1945", "Християнізація і формування держав в Північній і Центральній Європі 900-1200 рр.", "Представлення минулого і національні історії в Європі". У 2005 р. Інститут очолила Сватава Ракова - фахівець з всесвітньої історії, яка змінила на цій посаді Ярослава Панека. Окреме місце серед державних установ історичного профілю посідає створений 2003 р. Національний інститут нам 'яті з багатьма регіональними відділеннями і значними коштами для дослідження, збереження та реставрації історичних пам'яток. На Інститут та його відділення в усіх чеських землях покладено завдання розробки концепції і методів охорони пам'яток, здійснення їх консервації, каталогізації та збереження з метою здійснення єдиної державної політики в цій галузі (генеральний директор А. Крейчи). За порівняно короткий час існування Інституту з його видавництва вийшли численні наукові публікації з історії і сучасного стану матеріальних і духовних пам'яток минулого Чехії. В останнє десятиріччя XX ст. історики Чехії реорганізували діяльність фахової громадської організації - Історичного клубу (існує від 1872 р.), а 1996 р. перетворили його на Об'єднання (Бсіги-їепі) істориків Чеської Республіки. Оновлена організація взяла на себе ініціативу скликання VIII з'їзду істориків ЧР у вересні 1999 р. і видання його матеріалів, підготовки і публікації низки праць з історії і нинішнього стану історичної науки, зокрема "Лексикону сучасних чеських істориків" (Я. Панек, П. Ворол, 1999). Зріс авторитет часопису Об'єднання - "Звіт Історичного клубу". Першим головою Об'єднання став знаний дослідник Е. Шимек, якого змінив Я. Лібор. Об'єднання присуджує почесні премії імені И. Шусти і Й. Пекаржа за кращі праці молодим історикам. Основні напрями досліджень. Після 1989 р. на перший план історичних досліджень вийшли проблеми XX ст., передусім пов'язані з вивченням періоду комуністичного правління. У 90-ті роки опубліковано численні документальні збірники, монографії і спогади про репресії та переслідування громадян, які не поділяли комуністичних переконань. Більшість видань вийшла під грифом Інституту сучасної історії АН ЧР. Серед них виділяються дослідження К. Кап-лана "Чехословаччина в 1953-1966 рр.: суспільна криза і корені реформи" (1992), "Соціальні причини кризи комуністичного режиму в 1953-1957 і 1968-1975 рр." (1993), в яких змальовано картину нав'язування чеському (і словацькому) суспільствам моделі радянського тоталітарного устрою, що суперечила національним традиціям і соціальним очікуванням мас. Багато уваги було приділено судовим процесам проти противників комуністичного режиму, реакції різних верств населення на комуністичну диктатуру, зокрема в період "нормалізації'", а також напередодні і під час "оксамитової"" революції. 43. Одним з нових динамічних напрямів російської історичної науки є інтелектуальна історія. Головним її осередком є Центр інтелектуальної історії в Інституті всесвітньої історії РАН, створений 1998 р. і очолюваний Л. П. Рєпіною. Центр 1999 р. почав видавати альманах "Диалог со временем. Альманах интеллектуальной исто-рии", який пропагує широкий підхід до вивчення минулого, трактуючи його як постійний процес культурної ідентифікації людей певної історичної епохи. Під керівництвом Л. П. Рєпіної російські дослідники почали вивчати процеси формування і трансформації історичної пам'яті як важливого елементу суспільної свідомості і само-ідентифікації людей в Європі в період Середньовіччя і ранній Новий час. Результати досліджень представлені в праці "Образи минулого і колективна ідентичність в Європі до початку Нового часу" (2003). 44. Етапи розвитку історичної думки. Сучасний Китай є спадкоємцем однієї з найдавніших цивілізацій світу. Ще 2000 р. до н. е. правитель Юй Великий заснував першу царську династію Ся, яка правила від 2005 до 1800 р. до н. е. Надалі відбувалися зміни правлячих династій з одночасним вдосконаленням матеріальної і духовної культури багатоманітного за етнічним походженням населення, об'єднаного спільністю писемної традиції, духовного співжиття і державною організацією. До поширення буддизму і даосизму в перших століттях н. е. в Китаї панували пантеїстичні вірування. Перехід від міфологічних уявлень до раціонального осмислення навколишнього світу припав в Китаї на т. зв. "вісьовий час" VIII—II ст. до н. е., коли було здійснено кодифікацію китайського ієрогліфічного письма і з'явилися перші твори давньої китайської літератури ("І Цзінь" - "Книга перемін"). Особливістю китайської писемності було відображення у графіці об'єктів ("тіней") навколишнього світу. У той час виникає вчення китайського мислителя Конфуція (Кон Фуцзи, бл. 551-479 рр. до н. е.), якому судилося визначально вплинути на свідомість багатьох наступних поколінь китайців та їхні світоглядні обрії. Конфуцій створив систему ідей і засад вдосконалення людини впродовж всього її життя, спираючись на моральні цінності і традиції, в яких стрижневим поняттям була "людяність" ("жень"). Слідування "людяності", за Конфуцієм, означало "не роби-ти іншому того, чого не побажаєш собі". Конфуцій також стверджував, що, знаючи минуле, можна передбачити майбутнє. Цим він визначив схиляння китайців перед традицією і давниною. Ранні історичні твори на зразок літописів і хронік з діянь правителів з'явилися в Китаї за часів Конфуція, який, за переказами, відредагував першу хроніку "Весна і Осінь царства Лу". Від найдавніших часів китайці з великою повагою ставилися до історіо-писання (як і до писемності в цілому), вважаючи, що тільки історичні події були цілком достовірним "проявом волі Небес". "Геродотом" китайської історіографії вважається Сгша Цянь (бл. 145-86 pp. до н. е.), який створив перший взірець історіописан-ня в книзі "Ши Чзи" ("Історичні записки"), застосувавши описовий і біографічний методи. Наступні покоління істориків наслідували Симу Няня, описуючи історії правителів і царств. Упродовж багатьох століть, аж до XIX ст., історіографія перебувала під пильним контролем дворів правителів. Натомість династична історіографія китайського середньовіччя була дуже розлогою. Уже у VIII ст. Лю Чжицзи у творі "Ши тун" ("Проникнення в історію") запровадив критичний метод історіописання, засудивши тенденційність усіх династичних історій. У середньовіччі численна історична література була доповнена появою "енциклопедій" або "книг класифікованих відомостей" ("леішу"). Розвитку писемності значно сприяли винайдення паперу (І ст.) і книгодрукування (VII ст.). На початку XV ст. було складено колосальний звід відомостей "Юнле дадянь", до якого увійшли всі писемні пам'ятки минулих часів, але через величезний обсяг його не змогли надрукувати і багато рукописів згодом зникло. У XVIII ст. Чжан Сюечень написав першу методологічну працю "Вень ши тун-і" ("Загальний сенс літератури та історії""), в якій звернув увагу на роль свідомості й моралі історика в написанні історичних творів. Китайське середньовіччя представлене великою кількістю історичних творів як загального, так і регіонального рівнів - літописів, хронік, описів, біографій. їхньою спільною рисою аж до XX ст. залишалося моралізування і тісний зв'язок з політикою. У XIX ст. Китай увійшов як імперія династії Цин, за зовнішньою могутністю якої приховувалися старі вади аграрної деспотії: відсталість виробничого й технічного потенціалу, перенаселеність і бідність, корупція владних структур. Усе це проявилося під часповстання тайпінів (1851-1864) і перших зіткнень з капіталістичними країнами Заходу. Колоніальне проникнення західних держав в Китай супроводжувалося поступовим підпорядкуванням країни їхнім впливам і її перетворенням на напівколонію. Водночас відбулося ознайомлення китайців з європейською суспільно-політичною і науковою думкою. Під їхнім впливом китайські правителі розпочали реформи, котрі відкривали шлях до модернізації за європейським взірцем. Радикальні республіканські сили 1911 р. здійснили революційний переворот й утворили Китайську Республіку на чолі із засновником Національної партії (Гоміньдан) Сунь Ятсеном (1866-1925). Однак це призвело до поділу Китаю на низку самоврядних територій під контролем військових угруповань, котрі вели між собою війни за поширення впливів, розраховуючи на підтримку зовнішніх сил. До цього долучився конфлікт між Гомінь-даном і китайськими комуністами, які зміцнилися на півночі країни. Новий лідер Гоміньдану Чан Кайши (1887-1975) намагався провести суспільні реформи, але зустрівся з експансією Японії, яка, починаючи з 1931 р., опанувала частину території Китаю (Маньчжурію), а 1937 р. розпочала відкриту й затяжну війну з Китаєм. Після капітуляції Японії у 1945 р. Гоміньдан відновив свою владу на більшій частині території Кигаю. У бурхливий період першої половини XX ст. формувалася модерна китайська історіографія, на яку значний вплив мав позитивізм і марксизм. Перші фахові історики - Лян Цічао (1873-1929), Ху Ши (1891-1962), ЛіДачжао (1888-1927) - сприяли популяризації європейських історичних взірців, насамперед критичного аналізу джерел. Однак традиційний підхід до історії як опису правлінь окремих династій, забарвлений конфуціанською філософією, мав міцні позиції. Політичні битви викликали небувале зростання інтересу до історії: у міжвоєнний період у Китаї видавалося понад 1300 різних історичних часописів. Китайські комуністи 1949 р. за підтримки СРСР оволоділи всім континентальним Китаєм, встановили свою диктатуру і проголосили Китайську Народну Республіку (КНР). Під керівництвом лідера комуністів Mao Цзедуна (1893-1976) КНР стала на шлях будівництва соціалізму за радянською моделлю. Mao Цзедун 1952 р. проголосив політику "великого стрибка", яка передбачала різке підвищення виробництва внаслідок нещадної експлуатації біль-шості і без того бідного населення. Після провалу цієї політики, прагнучи зберегти особисту владу, китайський вождь 1966 р. проголосив "велику культурну революцію", яка мала на меті руками фанатизованої молоді ("хунвейбінів" - "червоноармійців") розправитися з усіма незадоволеними та інакодумними. Внаслідок репресій, переслідувань, "перевиховання" кадрів постраждало близько ста мільйонів осіб, загинуло близько 800 тис. Тільки смерть вождя у 1976 р. поклала край "культурній революції"; її основні ідеологи були заарештовані, а сама вона кваліфікована як "велика помилка" і "національна трагедія". Проте компартії вдалося зберегти владу в країні. Новий лідер КПК Ден Сяопін (1904-1997) проголосив програму модернізації КНР, усунення шкод, завданих країні у попередній період. Поступово були відновлені освітні та наукові установи, з'явилася певна свобода творчої думки в рамках марксизму і маоїзму. Наприкінці XX ст. Китай став більш відкритою країною, допустив на свою територію іноземні інвестиції. Нині КНР залишається соціалістичною країною, де вся повнота влади належить компартії (хоча існують також вісім невеликих некомуністичних партій). Країна з населенням 1,3 мільярди мешканців розвивається доволі динамічно, належить до "клубу" ядерних і космічних держав світу. КНР 1997 р. відновила свій суверенітет над Гонконгом, 1999 р. - над Макао. Водночас існує Китайська Республіка на о. Тайвань, в якій створена й розвивається демократична система правління; Тайвань належить до найбільш розвинутих в економічному відношенні країн світу. Дискусійні проблеми китайської історіографії. Після утворення КНР визначально на розвиток історичної науки впливала правляча комуністична партія. До кінця 50 х років XX ст. під її керівництвом і за зразком СРСР було здійснено організаційну та ідеологічну перебудову історичної науки: створено АН КНР, а в її складі низку історичних інститутів (інститути археології, історії, нової історії тощо), почало діяти Історичне товариство, виникли історичні факультети і відповідні кафедри в університетах та педагогічних інститутах. Як і в інших країнах під управлінням комуністів, історична наука та історичні знання трактувалися інструментально -вони мали формувати комуністичну свідомість, доводити закономірний характер соціалістичного будівництва і керівну роль КПК у ньому. Під виглядом засвоєння марксистсько-ленінської методоло-гії проводився курс на індоктринацію історичних знань, застосування формаційної моделі історичного процесу до минулого країни. Водночас розпочалася копітка робота зі збору й опрацювання історичних документів, проведення археологічних розкопок з метою вивчення давнього минулого. У цих напрямах за нетривалий період було досягнуто значних успіхів. Проте вже у 50-х роках було розпочато традиційну для докт-ринальної історіографії дискусію щодо періодизації китайської історії, яка повинна була визначити хронологічні межі суспільно-економічних формацій стосовно Китаю. У ній визначилися два підходи: одні історики-марксисти прагнули в основу періодизації покласти класову боротьбу і соціальні рухи, розтягаючи феодалізм на період з І тис. до н. е. до середини XIX ст.; інші дослідники шукали джерела змін у розвитку продуктивних сил і завершували період феодалізму в XIV ст. Прагнення застосувати апріорні європейські моделі до специфіки історичної еволюції Китаю створювало історикам значні труднощі - з одного боку, давність і високі досягнення китайської цивілізації штовхали істориків до "віднайдення" рис суспільно-економічних формацій (рабовласництва, феодалізму, капіталізму) у дуже віддалених часах, щоб "довести" готовність країни до соціалістичних перетворень, а з другого, - мало місце нехтування особливостями реального стану китайського суспільства на конкретних етапах його еволюції. Історія штучно підганялася під схеми, вироблені переважно в СРСР. Окрема увага була звернена на нову і новітню історію, яка трактувалася крізь призму національно-визвольної боротьби і комуністичного руху (розпочато кампанію "хоу цзінь бо гу" - "більше уваги сучасності, менше - давнині"). У 50-ті роки було опрацьовано і опубліковано багато документів з історії соціальних рухів і повстань (тайпінів, іхетуанів, нянцзюанів тощо), Сінхайської революції 1911-1913 pp. Розпочалася змістовна дискусія щодо формування китайської нації: 1954 р. Фан Веньлань виступив з поглядом, що китайська нація склалася ще в III тис. до н. е., але його не підтримали історики-марксисти, апелюючи до марксистсько-ленінських визначень буржуазної і соціалістичної націй. У 1956 р. вождь КПК Мао Цзедун висунув гасло "нехай квітнуть усі квіти, нехай змагаються всі вчені", яке нібито відкривало можливості різних методологічних підходів і поглядів. Однакневдовзі КПК започаткувала політику "великого стрибка", яка в суспільних науках означала гостру боротьбу проти "правих елементів", а фактично проти всіх, хто не поділяв поглядів Мао Цзеду-на. Історики були змушені переключити увагу з фахових досліджень на викриття численних "внутрішніх і зовнішніх" ворогів Китаю і КПК, здійснення нереальних наукових проектів. Так, Інститут археології АН замість планової науково-дослідної роботи за короткий термін підготував 17 тис. "дацзибао" (настінних листівок) з викриттям уявних ворогів соціалізму. Третій Інститут історії АН зобов'язався за п'ятирічку підготувати й опублікувати новий синтез історії Китаю, історію всіх громадян країни (!) обсягом 6,2 млн. ієрогліфів. Усі грандіозні плани, пов'язані з "великим стрибком", зазнали невдачі як в економіці, так і в сфері науки. У результаті загострення політичної боротьби у керівній верхівці КПК різко зріс політичний диктат партії щодо суспільних наук: вони трактувалися як зброя для розгрому супротивників та інструмент "класового виховання народу". Під партійним контролем було розпочато "кампанію чотирьох історій" - масового написання (необов'язково фахівцями) історій заводів і фабрик, сіл, народних комун і родин, котрі повинні були продемонструвати всьому світові високу культуру китайців і "великий дух китайського народу, що є сильнішим за зброю". Розрив відносин з СРСР, що відбувся на початку 1960-х років, спричинив нагнітання інвектив і погроз на адресу північного сусіда. Розпочата 1966 р. "нова пролетарська культурна революція" спричинила масові репресії передусім інтелігенції, повний розгром наукових і освітніх закладів, припинення будь-якої наукової роботи. Марксизм-ленінізм був доповнений його китайським різновидом - "маоїзмом" - набором догматичних положень з праць вождя. Кампанії переслідувань і репресій проти партійних працівників та інтелігенції, здійснювані з допомогою хунвейбінів - молоді, "не-затуманеної усталеними поглядами", - фактично поклали край історичній науці. Історія стала винятковою прерогативою Мао Цзе-дуна і трансформаторів його ідей. У небагатьох незакритих газетах друкувалися лише праці на зразок Ши Хунбіна "Займемо всі позиції в історичній науці непереможними ідеями Мао Цзедуна", в якій автор писав: "Подивіться на всіх цих істориків та їхні твори, будь-то "Чунцю" Конфуція, "Ши цзи" Сими Цяня чи "Чзи чжи тун-цянь" Лян Цичао, Ху Ши, Цянь Му та ін. Хіба вони всі не докладають зусиль, аби приховати і спотворити історію класів і класової боротьби? (...) Тільки поява ідей Mao означає банкрутство старої феодальної і буржуазної історичної науки, повний перегляд історії"". Дотримуючись установок Mao, "революційні групи"' 60-ти установ AH КНР створили "Об'єднаний комітет революційних цзаофа-нів АН КНР із захоплення влади" і почали боротьбу проти знаних учених, яких обзивали "потопаючими щурами". Наукові установи були вщент дезорганізовані. Після смерті Mao Цзедуна (1976) ситуація в країні змінилася, крайнощі "культурної революції-" було відкинуто. Але тільки з 1979 р. почалося відновлення інститутів та університетів. Відбудова проходила під керівництвом нової верхівки КПК на базі поміркованого марксизму-ленінізму із вкрапленнями ідей Mao. У 1977 р. була створена окрема Академія суспільних наук КНР (ACH), до якої увійшли реорганізовані історичні установи: Інститут історії Китаю, Інститут нової та новітньої історії Китаю, Інститут світової історії, Інститут національностей тощо. Було відновлено філіали академічних інститутів у великих містах, а також історичні інститути та кафедри університетів (Пекін, Яньбань, Фучжоу, Куньмінь тощо). Наприкінці XX ст. діяло понад 90 історичних факультетів в університетах. Відновлено старі й засновано нові історичні часописи -"Ліши яньцзю" ("Вивчення історії""), "Шицзе ліши" ("Світова історія") та багато інших. У 1980 р. знов стало діяти Всекитайське історичне товариство, що складалося з понад 50-ти регіональних і спеціалізованих товариств. Після тяжких років "культурної революції" китайська історична наука поступово відновила свій організаційний та кадровий потенціал, вийшла на міжнародну арену. Проте історики КНР залишаються серйозно заангажованими в політичну систему комуністичного режиму, зберігаючи значну залежність від установок ЦК КПК, трактування партійними ідеологами положень марксизму та маоїзму. Наприкінці XX ст. історики КНР здійснили декілька вагомих науково-історичних проектів: завершено підготовку й видання 10-томної "Загальної історії Китаю", 3-томної "Історії Китайської буржуазної республіки", вийшли друком двотомна "Давня історія Китаю" Лю Цзехуа, "Історія селянських революцій в давньому Китаї"" Фам Ваньланя тощо. Слабше дослідженою залишається но-вітня історія Китаю, зокрема КНР, пов'язана зі збереженням впливів ідеологічного спадку Mao Цзедуна. У дослідженні давньої історії Китаю теж залишається чимало слабо вивчених і дискусійних проблем. Надалі існують значні розходження в періодизації, хоча більшість учених погоджується, що рубежем між давнім і середньовічним періодом в історії Китаю стала імперія Хань (II ст. до н. е. - II ст. н. е.). Сенсаційні археологічні знахідки 1980-х років, виявлені під час розкопок трьох могил ханського часу неподалік м. Чанша провінції Хубей, збагатили науку манускриптами, писаними по шовку, на бамбукових і дерев'яних паличках (120 тис. ієрогліфів), що містять філософські трактати Лао Цзи, численні тексти інших давньокитайських мислителів, дипломатичні документи й кореспонденцію сановних осіб, твори з астрономії, медицини тощо. Ще 1974 р. поблизу м. Сіансі провінції Шаньсі розкопано поховання першого китайського імператора Цинь Шихуанді (III ст. до н. е.), в якому виявлено армію теракотових статуй воїнів, що охороняють могилу правителя: у тунелі завдовжки 230 м, 63 м завширшки і висотою 5 м було 520 статуй воїнів у натуральну величину і 24 коні. Подібні статуї було знайдено під час розкопок в м. Янцзявань (1965 теракотових фігур піших і 583 кінних воїнів в повному бойовому обладунку висотою до півметра) у похованнях китайських воєначальників епохи Хань. І таких відкриттів стає все більше. Однією з важливих проблем давньої історії Китаю є визначення характеру тогочасного суспільного устрою. У нинішній час поширена думка, що від III ст. до н. е. формуються феодальні відносини, причиною чого був занепад т. зв. "системи колодязних полів", який прискорив крах рабовласництва і виникнення власності на землю при збереженні загальнодержавної власності. Частина дослідників вважає, що феодальні відносини формувалися (або подібні до них відносини землекористування) у III-IV ст. н. е. Історики КНР багато уваги приділяють виникненню перших централізованих держав-імперій за часів династій Цинь і Хань (III ст. до н. е. — II ст. н. е.). Відомий дослідник Лінь Цзяньмінь у праці "Чернеткова історія Китаю" (1981) зазначив, що реформи імператора Цинь Шихуанді (III ст. до н. е.), який вперше об'єднав під своєю владою розрізнені державні утворення, поклали край рабовласницькому суспільству і сформували державу із системою спіль-них законів, державним апаратом, господарською організацією, подібною до феодальної Європи. Натомість період імперії Хань демонструє певний розвиток і стабілізацію сформованих відносин на підставі імператорської влади і дрібноселянського землекористування. Не менш складними залишаються проблеми особливостей і тривалості феодального устрою Китаю. Серед різноманітних оцінок "китайського феодалізму" найбільш повну його характеристику можна знайти в працях Лю Чана. Цей історик вважає, що особливістю феодальних відносин в Китаї впродовж тривалого періоду залишалися: 1) дрібноселянське господарство; 2) централізоване самодержавство; 3) конфуціанство як державна ідеологія. Усі вони разом робили надзвичайно тривкою традицію, спричиняли постійне повернення китайського суспільства на феодальні рейки, протистояли модернізації. Йдучи слідом за європейською історичною думкою, історики КНР багато дискутували над питаннями "кінця феодалізму" і "початку капіталізму". Останнім часом в історичній думці Китаю стали застосовувати термінологію модернізації - переходу від традиційного аграрного до модерного індустріального суспільства. Лі Ваньчжи звернув увагу на те, що на ХУІ-ХУІІ ст. припадає початок переходу до найманої праці у сільському господарстві і соціальна диференціація селян, що, на його думку, можна вважати зародженням капіталістичних відносин. Пен Чзеї, досліджуючи розвиток ремесла, також схиляється до раннього формування капіталістичних стосунків від XVII ст. Проте більшість учених вважають, що окремі риси розвитку торговельно-ринкових відносин ще не означали формування модерного суспільства. Фу Ілін показав, що у ХУІІ-ХУІІІ ст. паростки нових стосунків в господарстві, соціальних відносинах, культурі всіляко гальмувалися державним бюрократичним апаратом, який за будь-яку ціну намагався зберегти вірність традиціям, зокрема під час існування імперії Цин (ХУШ-ХІХ ст.). На розвитку суспільних відносин негативно позначалася відсутність воєнно-дворянського стану, який міг би протистояти монархічному апаратові: його місце посіло бюрократичне чиновництво, котре, вирізняючись освіченістю, було, однак, цілком залежним від монарха, зберігало вірність традиції. Усе це слугувало перешкодою для модернізації Китаю і спричинило його відставання у суспільному поступіВ орбіті тривалих дискусій перебуває також проблематика, пов'язана з визначенням межі нової та новітньої історії Китаю. Під впливом кон'юнктури частина дослідників вважає початком новітньої історії 1949 рік - утворення КНР (Лі Сінь, Пен Мін). Проте нині більшість істориків цією датою вважають 1919 рік, пов'язуючи її з патріотичним "Рухом 4 травня", який поклав початок національно-демократичній революції, що увінчалася створенням Китайської Республіки (1927). Водночас початок нової історії, а значить і кінець середньовіччя, історики КНР майже бездискусійно визначають Першою опіумною війною (1840-1842), яка через колоніальну політику західних держав примусово включила Китай в орбіту світової капіталістичної системи. Залишаючись на позиціях марксизму, китайські історики розходяться у визначенні провідних тенденцій розвитку в новий час: частина дослідників (Лю Яо, Лі Шиює) роблять наголос на формуванні нових класів і революційній боротьбі, інші (Чжан Кайюань) більшого значення надають національному антиколоніальному рухові, який, на їхню думку, відображав становлення капіталістичних відносин і широкий спектр емансипаційних рухів. Показовою в плані дослідження проблем нової та новітньої історії є творчість відомого китайського історика Лю Даняня. Будучи тісно пов'язаним з компартією і очолюючи у 50-ті роки провідні історичні установи, він потрапив під колесо репресій і тривалий час був усунутий від фахової діяльності. Тільки 1977 р. він повернувся на роботу і очолив Інститут нової історії ACH КНР. Авторитетним істориком він став після того, як 1949 р. опублікував монографію "Історія американської агресії в Китаї"", що потім багато раз перевидавалася. Після "культурної революції"" вийшли нові узагальнюючі праці Лю Даняня - "Нарис нової історії Китаю", "Проблеми нової історії Китаю" тощо. Історика цікавлять проблеми взаємин між Сходом і Заходом в плані взаємовпливів і запозичень. Він показує, що в ментальності китайців дуже міцно вкорінилися конфуціанські ідеї щодо китайців як "обраного народу", який немає потреби нічому вчитися від інших, а лише навчає навколишніх. Лю Данянь стверджує, що понад двотисячолітнє панування конфуціанства у свідомості китайців спричинило їхню ізоляцію від світу і сформувало феномен "застійного суспільства" (японці, які сприйняли ідеї конфуціанства, писемність та інші китайські цивілізаційні здобутки, змогли швидше подолати "застій" і адаптувати західні модерні досягнення). Історик висвітлив також коріння відмінностей у ставленні та сприйнятті світу між народами Сходу і Заходу: китайці, відповідаючи на запитання про цінність буття сучасного і буття взагалі, надавали перевагу другому (Піднебесна - вічна і людина змушена до неї пристосовуватися), в той час як європейці найбільше цінували буття нинішнє. Лю Данянь виступає прихильником "модернізації'" Китаю, але не його "вестернізації", наголошуючи на необхідності збереження традицій, серед яких, на його думку, є й такі, що їх корисно перейняти й західним суспільствам - вміння взаємодіяти з природою без збитків для неї та людини, етика праці й самодисциплінування, пріоритет сімейних взаємин над особистими, самовдосконалення особистості тощо. Дослідження новітньої історії Китаю, зокрема історії КНР, перебуває під значним впливом ідеологічних чинників компартії. Незмінним залишається співвіднесення міркувань істориків з ідеями марксизму й підкоректованого маоїзму. Мао Цзедун був автором теорії "двох типів демократичної революції"": демократичної антифеодальної революції 1911-1913 рр. і нової демократичної революції під керівництвом комуністів у 1919 р., після чого остання, мовляв, поступово переросла в соціалістичну, завершившись проголошенням КНР (праця "Про нову демократію"). Схема Мао тривалий час залишалася обов'язковою у трактуванні новітньої історії Китаю. Однак у 80-ті роки почався її перегляд, оскільки вона грунтується на апріорних розмірковуваннях і вступає у суперечність з відомими документами (у 1919 р. про серйозні впливи марксизму і соціалізму ще годі говорити). У дискусіях партійних ідеологів та істориків з проблем історії китайського соціалізму, що тривають донині, традиційно застосовується "езопова мова", коли обирається якась історична постать, навколо якої розгортається жвава дискусія з асоціаціями до сьогодення. Наприклад, у центрі спорів опинилася постать китайського просвітника Лю Цзюйцая, котрий у своїх творах одним з перших згадав Карла Маркса; надалі дискусія проводилася шляхом приписування просвітнику "пропаганди марксизму", щоб довести раннє "поширення марксистських ідей в масах". Наприкінці XX ст. в ідеології, політиці та історіографії КНР з'явилися відчутні великодержавні тенденції. Вони простежуютьсяу створенні і поширенні концепції "єдиного багатонаціонального Китаю", що з'явилася у 80-ті роки. Згідно з нею Китай від давніх часів був "єдиною і багатонаціональною" державою, в якій всі народи, що до неї входили, брали участь у формуванні китайської нації (за взірцем "єдиного радянського народу" в СРСР). Асиміляція малих народів, усупереч їх пригніченню та експлуатації імперією, розглядається як благо. Ідея "єдиної китайської нації"" стала ідеологічною підставою багатьох робіт суспільствознавців КНР. У зв'язку з цим китайські історики виступили з переглядом всієї історії взаємин Китаю з сусідніми народами, передусім Росією. У численних публікаціях 80-90-х років зроблено спроби переглянути минуле тих народів, котрі у давнину входили в орбіту китайської цивілізації - ороченів, таджиків, казахів, монголів, уйгурів тощо. Так, Су Бейхай у низці праць ствердив, що казахи та їх історичні попередники були підданими китайських імператорів, а пізніше - завойовані царською Росією. Історія китайсько-російських взаємин у XVI-XIX ст. розглядається як постійна експансія і загарбання Росією земель і народів китайської цивілізації, як вияв прагнення Росії до світового панування. Для вивчення історії територіальної експансії Росії в Азії створено спеціальний Центр досліджень історії формування кордонів Китаю ACH КНР. Китайські історики, спираючись на документальні матеріали, показали, що територіальна експансія Росії на Далекому Сході за допомогою нерівноправних договорів поглинула значну частину китайських територій на північ від р. Амур, зокрема китайський порт Хейшенвей, переіменований на Владивосток. У 1984 р. з'явилася праця Чжоу Вейчжоу "Короткий історичний нарис агресії Англії та Росії щодо Тібету нашої країни", в якій показано проникнення двох держав у райони Тібету під приводом вивчення буддизму і намагання відірвати їх від Китаю. У книзі "Царська Росія і північний Схід" (1985) територіальна експансія Росії в Азії прямо кваліфікується як агресія проти Китаю. Подібні погляди відображено в колективній роботі "Загальні відомості про Радянський Союз" (1986), де автори характеризують зовнішню політику Росії в XVI-XIX ст. як політику експансіонізму й загарбницьких війн. У 1990 р. Інститут нової історії ACH КНР опублікував четвертий том багатотомного видання "Історія агресії царської Росії в Китаї"" (редактор - Юй Ше'у), в підготовці якого взяли участьвідомі історики Люй Іжань, Ян Шихао, Лі Цзягу та інші. Автори зібрали й опрацювали величезний документальний матеріал китайських та іноземних архівів, праці російських і західних дослідників, обґрунтовано показали, що царська Росія мала амбітні плани оволодіння територією Великої китайської стіни, підпорядкування Китаю своїм впливам і завоювання провідних позицій у Східній Азії. На початку XX ст. Росія прагнула домовитися з Японією щодо визнання "сфер впливу" у Східній Азії, а з Великою Британією - щодо Центральної Азії. Критично оцінюючи політику царської Росії, китайські історики вважають, що сучасним Китаю та Росії ще доведеться повернутися до питання докладного визначення китайсько-російського кордону на Далекому Сході. Останнім часом публікації з історії китайсько-російських стосунків в КНР набули закритого характеру. Сучасна історіографія КНР розвивається в рамках офіційної партійної доктрини. Досягнуто значних успіхів у вивченні давніх і нових часів. Водночас новітня історія Китаю залишається сильно індоктринованою суспільно-політичними впливами, в яких домінують марксистсько-маоїстські схеми із певними домішками традиційного конфуціанства. |
|
План Природа і призначення процесу пізнання. Пізнання як процес відображення... Пізнання, як і свідомість в цілому, реально існує за допомогою мови. Пізнавальний процес відображає не тільки наявні у дійсності... |
1. Наука як об’єкт філософського пізнання Укл. С. О. Гнатуш, І. О. Добропас – Львівський національний університет імені Івана Франка, 2012. – 46 с |
|
Тема МАКРОЕКОНОМІКА ЯК НАУКА Вступ в макроекономіку. Макроекономіка як галузь економічної науки. Предмет курсу "Макроекономіка". Об'єкт макроекономічної теорії.... |
Методика «Сходинки» Кожна сходинка має, тим самим, певну змістову характеристику. Дитина повинна поставити себе на одну зі сходинок і обґрунтувати свій... |
|
Тема Наука як об’єкт філософського пізнання Тема 14. Філософські проблеми екології. формування ноосферного мислення |
4. СТРУКТУРА НАУКОВОГО ЗНАННЯ Наука як система теоретичних знань. Специфіка теоретичного пізнання. Критерій науковості. Поняття суб’єкту, об’єкту та предмету природничо-наукового... |
|
1 ПРЕДМЕТ, МЕТОДОЛОГІЯ, ЗАВДАННЯ ТЕОРІЇ ОРГАНІЗАЦІЇ З теоретико-пізнавального погляду об'єкт і предмет пізнання — феномени однопорядкові, вони належать до дійсності, що оточує нас,... |
В. Ю. Биков ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ Вочевидь, що кожна з цих складових повинна сьогодні знайти свій подальший розвиток, створити тим самим умови щодо реалізації завдань... |
|
ПИТАННЯ НА ДЕРЖАВНИЙ ЕКЗАМЕН Документознавство. Діловодство Документознавство як наука. Поняття «документ», його призначення і основні характеристики |
Кожна праця вимагає відповідної оплати, бо кожна людина повинна одягатися,... Для нарахування заробітної існують різні системи нарахування заробітної плати. Системи заробітної плати поділяються на декілька видів,... |