Як і кожна наука, історіографія повинна визначити свій об'єкт пізнання та його предметну сферу. Варто нагадати основні поняття наукової гносеології теорії


НазваЯк і кожна наука, історіографія повинна визначити свій об'єкт пізнання та його предметну сферу. Варто нагадати основні поняття наукової гносеології теорії
Сторінка1/18
Дата18.03.2013
Розмір2.45 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Історія > Документи
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18
1.Об'єкт і предмет історіографії. Як і кожна наука, історіографія повинна визначити свій об'єкт пізнання та його предметну сферу. Варто нагадати основні поняття наукової гносеології (теорії пізнання). Об'єктом пізнання вважається та річ або явище реальної дійсності, на яке спрямовані пізнавальні зусилля дослідника. Предметом пізнання вважаються ті риси і властивості об'єкта пізнання, які проявляються у його (їх) взаємодії з дослідником або іншими об'єктами та явищами реального світу.

Зважаючи на ці позиції і попередні міркування, можна встановити, що об'єктом пізнання в історіографії є історичні знання, представлені в працях і виступах (лекціях, доповідях) фахових дослідників минулого — істориків, які формують науковий образ минулого на засадах поширених в історичній науці моделей і схем історичного пізнання (дослідження).

Треба зауважити, що в сучасній світовій та українській історичній /гумці існують значні розбіжності у трактуванні об'єкта вивчення історіографії. Ним вважають і історичну науку в цілому, і "історіографічний процес", й історію історичної думки тощо. На наш погляд, такі визначення заводять дослідника в інші, непритаманні історіографії галузі - наукознавство, інтелектуальну історію, пери.) історії. Саме історичне знання, здобуте в результаті пізна-инлі.ни.ч зусиль дослідника, є об'єктом вивчення історіографії як наукової дисципліни, а підсумком пізнавальних зусиль - одержання нового - історіографічного знання - про історичне знання і способи його створення та сприйняття. Запропоноване визначення об'єкта дозволяє чітко окреслити його предметну область, яка дає змогу одержати нове знання про історичне знання, а також, що не менш важливо, розмежувати історіографічне та історичне знання.

У зв'язку з цим виникає непросте питання про співвідношення історіографії та історичної науки (щодо якої теж часто вживається термін "історіографія"). Окреслення наведеного вище об'єкта пізнання історіографії дозволяє, на нашу думку, задовільно розв'язати цю суперечність. Історична наука створює знання про минулу реальність (люди, події, явища), в той час як історіографія розкриває процес створення цих знань істориком, їх парадигмальний характер, методологічну і соціально-культурну зумовленість.

Предметну сферу визначеного нами об'єкта пізнання історіографії - історичних знань - можна окреслити, зважаючи на їхню структуру:

1) світоглядний складник, що включає в себе ідеологічну Компоненту - систему ідей і цінностей історика, з позицій яких він і м іппмас і пояснює навколишній світ, часто неусвідомлено перено-( ІЧИ (х па минулі події;

2) методологічний (теоретичний) складник, що передбачає наявність у дослідника знань про мету, принципи і засоби (методи) ідіМспепня історичного пізнання, а також його приналежність до ■ИЯначеного наукового напряму, школи, інституції;

І) фактологічний (джерельний) складник, пов'язаний з умінням дослідника працювати з історичними джерелами і реконстру-юііііііі на їх підставі минулу дійсність;

4) соціально-культурний складник, який забезпечує присутність \ > іиорюваних істориком знаннях впливів соціального (родинного) 01ОЧЄННЯ, його ментальних структур, зокрема історичної пам'яті;

5) психологічний складник, що відображає присутність інди-иі і\.піі.но-емоційних переживань, симпатій та антипатій історика у добутих ним знаннях;

6) мовнолінґвістичний складник, що передбачає використаним дослідником відповідного вербального представлення історичної інформації, яке забезпечує зрозумілу й прийнятну для фахівців іпкріїретацію історичних знань.

Через окреслену вище предметну сферу історіографія прагне якомога повніше реконструювати шлях формування історичних шані, та їхню значущість як для створення, доповнення або зміни її горичної картини, так і для обслуговування пізнавальних потреб і опіуму в цілому. Зрозуміло, що вивчення історичних знань через визначену предметну сферу є завданням надзвичайно складним і Працемістким. Але вона, як ідеал дослідження, загострює увагу ісіоріографа — дослідника історії історичних знань — на потребі врахування всіх цих складників з метою глибокого наукового аналізу оприлюднених і поширюваних історичних знань.

Вищесказане свідчить про те, що історіографія на сьогодні достатньо відмежувалася від історичної науки, залишаючись пов'я-НШОЮ з нею через систему історичних знань. Натомість, з іншого )Ку, для розв'язання власних завдань вона повинна тісно співпрацювати з багатьма іншими соціально-гуманітарними науками, з яких запозичує насамперед методи і термінологію пізнання, - філо-софією, методологією історії, спеціальними історичними дисциплі-нами, соціологією, політологією, психологією, культурною антропологією, мовознавством, економікою, наукознавством, інформатикою та деякими іншими, без яких неможливо розкрити вказані вище складники історичних знань.

Методологічні аспекти. Як і кожна наукова дисципліна, історіографія виробила свої теоретичні підстави - методологію, що містить такі пізнавальні категорії як об'єкт, предмет і методи. Оскільки історіографія творить особливі історіографічні знання, що спираються на історіографічні факти і містять їх теоретичні узагальнення (концепції, теорії), то їй властиві всі головні компоненти пізнавальної діяльності - творення історіографічних фактів, їх генералізація (узагальнення) і конструювання теоретичних історіографічних знань. На кожному з етапів історіографічного пізнання - від постановки історіографічної гіпотези (моделі) і до одержання теоретичних історіографічних знань - використовуються як загальнонау-кові (аналіз, синтез, індукція, дедукція тощо), так і адекватні для цього предмета дослідження методи (див. предметну сферу). Областю, в якій збігаються різні методи історіографічного дослідження, Є нині вивчення ментальних структур свідомості історика(ів), в яких концентруються як зовнішні (освіта, наука, соціальне середовище, інституції, державна політика тощо), так і внутрішні (індивідуальні особливості дослідника, його культурно-ціннісні орієнтації, світогляд) чинники (І. Колесник).

Сучасні історіографи виокремлюють два основні рівні методів історіографічного пізнання: (1) методи конкретного історіографічного аналізу і (2) методи історіографічного синтезу. Якщо перший рівень безпосередньо пов'язаний з особливістю предмета вивчення (соціальні, культурні, психологічні, інституційні, мовні та інші складники історичних знань), то методи другого рівня спрямовані на узагальнення (генералізацію) здобутих з допомогою попереднього аналізу історіографічних джерел знань.

Історіографічне джерело - це текст наративного чи документального характеру, який містить інформацію про минулі події та явища і постає як результат свідомої пізнавальної діяльності суб'єкта у певних соціально-культурних обставинах. У такому випадку кожний історичний текст є водночас і історіографічним, тобто таким, що є продуктом творчості (конструювання) особи, незалежно від того, усвідомлює вона це чи ні.
2. Від модерну до цосі модерну в історіограф її*. Злам XIX-XX ст. ознаменувався фундаментальними науковими відкриттями, що підважили попередні уявлення, на яких базувалася сформована на той час наукова картина світу (теорія відносності, квантова теорія, генетика тощо). Вони змінили такі фундаментальні категорії наукових теорій, як час і простір, закон і закономірність, причинність, розвиток тощо. Посилився релятивізм в оцінці об'єктивності наукових знань, проявилася криза світоглядних орієнтацій. Усе це спричинило рух за перегляд попередніх методологічних підвалин науки в цілому й історичної зокрема, появу плюралізму у виборі іюслідницьких моделей. Перегляд засновних категорій поклав початок періоду модернізму як переходу від класичних до некласич-них (плюралістичних) стилів мислення і презентації у науці, куль->. мистецтві.

На розвиткові історичної науки позначилися успіхи інших наук про Людину і Суспільство - соціології, психології, етнології, антропології, географії тощо. Сама система міжлюдських взаємин та їх трактування значно ускладнилися внаслідок постійного нагромадження все нових наукових знань. Немаловажний вплив на розвиток історіографії вчинили бурхливі події суспільно-політичного життя - війни, революції, соціальні, національні та антиколоніальні рухи. Ці події, на перший погляд, промовляли на користь марксистського передбачення розвитку історичного процесу до його "логічного" завершення. Суспільно-політична боротьба та змагання різних ідеологій як всередині країн, так і у світовому масштабі підпорядковували історію та істориків цим змаганням, спонукаючи ставати на той чи інший бік. Небагато вчених у світі, а ще менше пересічних громадян могли чинити опір ідеологічному іполітичному тиску. Історики та історичні знання в багатьох країнах опинилися на службі державної влади чи політичних партій й виконували їхні замовлення. Суперництво ідеологій і суспільно-політичних систем набуло глобального характеру.

Інтелектуальна криза початку XX ст., яка розтягнулася аж до закінчення Другої світової війни, позначилася й на історичній думці. З одного боку, вона породила нові філософсько-історичні конструкції, засновані на "абсолютному історизмі" італійського вченого Бенедетто Кроче (1866-1952), "морфології історії"" Ос-вальда Шпенґлера (1880-1936), "історії цивілізацій" Арнольда Джозефа Тойнбі (1889-1975), теологічної історії П 'єра Тейяра де Шардена (1881-1955). Усі вони намагалися сконструювати нові концепції закономірної світової історії, однак їхній вплив на історіографічну практику виявився не таким відчутним. З другого боку, історичну громаду, яка у більшості надавала перевагу нейтрально ідеологічному позитивізму, не залишали байдужими нові методологічні підходи, що мали практичне застосування.

З цього погляду на еволюцію історіописання більше вплинула (щоправда, з бігом часу) критика історіографії прихильниками неокантіаншської течії у філософії, що пролунала наприкінці XIX -початку XX ст. її представники Вільгельм Дільтей (1833-1911), Вільгельм Віндельбанд (1848-1915), Генріх Ріккерт (1863-1936), Ґеорґ Зіммель (1858-1918), продовжуючи розвивати ідеї класичної німецької філософії, звернули увагу на особу історика та його пізнавальні дії. Підсумком їхніх розмірковувань став висновок, по-перше, про суб'єктивний характер всіх історичних джерел, котрі не є прямим і безпосереднім відображенням минулої реальності, а лише суб'єктивним, опосередкованим станом свідомості відображення цієї свідомості; по-друге, про те, що пізнаючи минуле, історик здатний лише наблизитися до сприйняття стану свідомості людей попередніх епох, а остання містить тільки суб'єктивну інформацію про колишню реальність. З цього випливало, що історія, якщо і є наукою, то дуже особливою, такою, що має справу з неповторними свідомісними феноменами й повинна займатися їх вивченням, не претендуючи на повну об'єктивність. Неокантіанці спрямовували історіографію на дослідження переважно неповторних культурних явищ, які не піддаються поясненню, а лише розумінню. Подальші студії природи людського пізнання і соціальної ІСТИННОСТІ в річищі або під впливом неокантіанства були продовжені багатьма західними філософами і теоретиками історії - Ед-щундом Гуссерлєм (1859—1938), Хосе Ортеґою-і-Гассетом (1883— И>55), Карлом Ясперсом (1883-1969), Мартіном Хайдеґґером (1889-1976), Жаном-Полем Сартром (1905-1980), Гансом Ґеорґом УОдамером (1900-1989), Робіном Джорджем Коллінґвудом (1889-19.(3) та іншими. У підсумку вони заклали цеглини у підвалини майбутньої постмодерністської картини світу.

Особливе місце серед "руйнівників" класичного канону поїм іивістської історіографії належить німецькому історику, соціологу і філософу Максу Веберу (1864-1920). Йому вдалося подолати крайній релятивізм, властивий деяким неокантіанцям, і запропонувати своє трактування процесу пізнання минулого, яке спиралося ми т. зв. "ідеальні типи" - моделі співвіднесення об'єктів реальності з їх вербальним представленням. Усі поняття і категорії, що використовуються у пізнанні, вважав цей вчений, є ідеальними розумовими конструкціями, котрі, однак, забезпечують розуміння та орієнтацію людей в реальному житті у минулому й сучасності. Зближення "ідеальних типів" і реальності досягається за рахунок "раціоналізації"" людського пізнання і соціальної діяльності. Таким чином, підставою "раціоналізації"" є пізнання і практика, котрі становлять зміст суспільного життя і культури. Підхід М. Вебера усував перешкоди на шляху пізнання реального минулого, залишаючи лише частку релятивізму.

На зламі XIX і XX ст. великий вплив на модернізацію історіографії мали праці ще одного німецького історика - Карла Ламп-рехта (1856-1915) та дискусія, що розгорнулася навколо них в багатьох європейських країнах й отримала назву "спір про метод". Автор чотиритомної роботи "Господарське життя Німеччини у середні віки" (1885-1886) показав, що економіка багатьма нитками тісно пов'язана з соціальним поділом суспільства, культурою і психологією мас, і, щоб зрозуміти історичний стан суспільства, треба в аналізі всіх сфер його життя звертати увагу передусім на "психологію" основних груп населення (читай - суспільну свідомість). Соціальна психологія, якою оперував К. Лампрехт, виводила його на широкий обрій культури даного суспільства, що виступала інтегратором всіх суспільних процесів. Хоча погляди німецькоговченого зустріли гостру критику з боку багатьох представників фаху, вони віддзеркалювали пошуки шляхів поєднання об'єктивних і суб'єктивних моментів як історичного процесу, так і його пізнання. Вони спонукали багатьох європейських дослідників підійти до історії з "людськими" мірками і врахуванням дихотомії людини - її свідомості та об'єктивізації цієї свідомості у суспільній діяльності.

Від крайнього релятивізму західну історіографію "вберегли" засновники потужного і впливового аж до кінця XX ст. напряму, який отримав специфічну назву Школа "Анналів". Ними були французькі історики Марк Блок (1886-1944) і Люсьєн Февр (1878-1956). У 1929 р. вони розпочали видавати "Аннали (щорічник) економічної та соціальної історії", навколо якого згуртувалася група їхніх учнів і прибічників, котрі почали застосовувати запропоновану ними нову модель історіописання - "доктрину "Анналів". Цьому напряму в сучасній історіографії присвячено багато уваги, тому коротко окреслимо лише головні елементи його методологічної концепції.

Маючи ґрунтовну фахову освіту, здобуту в різних європейських університетах, чималий досвід особистих досліджень, оприлюднених в численних виданнях, засновники Школи "Анналів" виступили за глибоке оновлення підході» до історіописання, пізнавального інструментарію та історичної теорії. Вони закликали вивчати історичну Людину у всіх її проява* і взаємодіях у географічно-природному середовищі, господарських, політичних, соціальних і культурних взаєминах, повсякденному житті з його ритуалами і забобонами. Синтетичний образ такої Людини і Суспільства по суті був горизонтальним зрізом певної епохи з її соціально-культурному вимірі. Цементуючим елементом такого синтезу виступала "соціальна пам'ять" або ментальність - поєднання індивідуальної і колективної свідомості, в якій відображаються тривкі уявлення і стереотипи (ментальні структури), що їх можна пізнати з допомогою історичних джерел.

Водночас, вважали французькі вч^ні, історик-дослідник повинен відмовитися від звичайної описовості подій і фактів, зосередити увагу на проблемах історичного минулого, котрі є важливими для розуміння і пояснення колишньої дійсності: діалог історика з джерелами повинен у підсумку принести нове знання, приховане за звичайними поодинокими подіями. Йшлося про вивчення суспільних структур - економічних, соціальний, свідомісних тощо. ТакаПрогрими історичних досліджень була недосяжна без залучення

II.....ііп і теорій інших наук про Людину - соціології, психології,

І і м. > і, н її, географії тощо, а також нових видів джерел - господар-■ < і и\ і правових актів, судових справ, епістолярії, етнографічних

їй. | > і і 1111 тощо.

( ною історію засновники Школи називали "тотальною". Воші ніднсртала увагу від опису політичних подій і видатних осіб, Пі і" носячи погляд на суспільну масу, яку слід розглядати під иуічм тру тих чинників, насамперед свідомісного плану, котрі иіНінукають людей до соціальної діяльності. Історичний дискурс, «пропонований "доктриною "Анналів", був спробою нав'язати іііііоі і людьми минулого, проникнути у світ їхніх ідей та пережиті І н. і І його допомогою отримати більш різноманітну й наближену
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Схожі:

План Природа і призначення процесу пізнання. Пізнання як процес відображення...
Пізнання, як і свідомість в цілому, реально існує за допомогою мови. Пізнавальний процес відображає не тільки наявні у дійсності...
1. Наука як об’єкт філософського пізнання
Укл. С. О. Гнатуш, І. О. Добропас – Львівський національний університет імені Івана Франка, 2012. – 46 с
Тема МАКРОЕКОНОМІКА ЯК НАУКА
Вступ в макроекономіку. Макроекономіка як галузь економічної науки. Предмет курсу "Макроекономіка". Об'єкт макроекономічної теорії....
Методика «Сходинки»
Кожна сходинка має, тим самим, певну змістову характеристику. Дитина повинна поставити себе на одну зі сходинок і обґрунтувати свій...
Тема Наука як об’єкт філософського пізнання
Тема 14. Філософські проблеми екології. формування ноосферного мислення
4. СТРУКТУРА НАУКОВОГО ЗНАННЯ
Наука як система теоретичних знань. Специфіка теоретичного пізнання. Критерій науковості. Поняття суб’єкту, об’єкту та предмету природничо-наукового...
1 ПРЕДМЕТ, МЕТОДОЛОГІЯ, ЗАВДАННЯ ТЕОРІЇ ОРГАНІЗАЦІЇ
З теоретико-пізнавального погляду об'єкт і предмет пізнання — феномени однопорядкові, вони належать до дійсності, що оточує нас,...
В. Ю. Биков ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ
Вочевидь, що кожна з цих складових повинна сьогодні знайти свій подальший розвиток, створити тим самим умови щодо реалізації завдань...
ПИТАННЯ НА ДЕРЖАВНИЙ ЕКЗАМЕН Документознавство. Діловодство
Документознавство як наука. Поняття «документ», його призначення і основні характеристики
Кожна праця вимагає відповідної оплати, бо кожна людина повинна одягатися,...
Для нарахування заробітної існують різні системи нарахування заробітної плати. Системи заробітної плати поділяються на декілька видів,...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка