|
|
Скачати 2.45 Mb.
|
їй. | > і і 1111 тощо. ( ною історію засновники Школи називали "тотальною". Воші ніднсртала увагу від опису політичних подій і видатних осіб, Пі і" носячи погляд на суспільну масу, яку слід розглядати під иуічм тру тих чинників, насамперед свідомісного плану, котрі иіНінукають людей до соціальної діяльності. Історичний дискурс, «пропонований "доктриною "Анналів", був спробою нав'язати іііііоі і людьми минулого, проникнути у світ їхніх ідей та пережиті І н. і І його допомогою отримати більш різноманітну й наближену і.. реальності картину інших часів. Запропоновану модель історич-мїмо пізнання засновники Школи назвали "новою історією" або Новою історичною наукою". її становлення і поширення в умовах и ■ покійного" XX ст. розтягнулося на декілька десятиріч, а сама .....рина зазнала суттєвого розвитку та змін. Засновники Школи "Анналів" не встигли створити "класичні по іпірця" реалізації своєї доктрини. Ця роль припала т. зв. "дру-іим\ поколінню" Школи, зокрема її визнаному лідеру Фернану Бро-а. < (1902-1985). Проте виконати свій задум йому вдалося лише ми іч ілкінчення Другої світової війни. Дві його великі праці - "Се-i» тюмне море і світ Середземномор'я в епоху ФіліпаП" і "Мате-і'і.іи.іш цивілізація, економіка і капіталізм ХУ-ХУІІІ ст." (З томи) - I ШИЛИСЯ друком, відповідно, тільки наприкінці 40-х і в 60-70-х роті \ XX ст. Обидві праці стали конкретизацією методологічної доктрини "пової історії'", яка невдовзі отримала назву "структурної п Юрії" і стала популярною в багатьох європейських країнах. Бро-ці'ііінеі.кий приклад "структурної історії" називають також "гло-"і її.ною історією" через спробу представити суспільні трансформації на всій земній кулі. У центрі моделі історіобачення французького вченого стоїть . ішгеч суспільних проявів Людини в конкретному історичному часі і просторі. Людина є творцем історії як культури в широкому розумінні терміну - цивілізації. Події та особи залишаються на другому II ції і і, а на першому - взаємодія людей з навколишнім середовищем в процесі господарських стосунків, політичних, соціальних, 10. Прогрими історичних досліджень була недосяжна без залучення II.....ііп і теорій інших наук про Людину - соціології, психології, І і м. > і, н її, географії тощо, а також нових видів джерел - господар-■ < і и\ і правових актів, судових справ, епістолярії, етнографічних їй. | > і і 1111 тощо. ( ною історію засновники Школи називали "тотальною". Воші ніднсртала увагу від опису політичних подій і видатних осіб, Пі і" носячи погляд на суспільну масу, яку слід розглядати під иуічм тру тих чинників, насамперед свідомісного плану, котрі иіНінукають людей до соціальної діяльності. Історичний дискурс, «пропонований "доктриною "Анналів", був спробою нав'язати іііііоі і людьми минулого, проникнути у світ їхніх ідей та пережиті І н. і І його допомогою отримати більш різноманітну й наближену і.. реальності картину інших часів. Запропоновану модель історич-мїмо пізнання засновники Школи назвали "новою історією" або Новою історичною наукою". її становлення і поширення в умовах и ■ покійного" XX ст. розтягнулося на декілька десятиріч, а сама .....рина зазнала суттєвого розвитку та змін. Засновники Школи "Анналів" не встигли створити "класичні по іпірця" реалізації своєї доктрини. Ця роль припала т. зв. "дру-іим\ поколінню" Школи, зокрема її визнаному лідеру Фернану Бро-а. < (1902-1985). Проте виконати свій задум йому вдалося лише ми іч ілкінчення Другої світової війни. Дві його великі праці - "Се-i» тюмне море і світ Середземномор'я в епоху ФіліпаП" і "Мате-і'і.іи.іш цивілізація, економіка і капіталізм ХУ-ХУІІІ ст." (З томи) - I ШИЛИСЯ друком, відповідно, тільки наприкінці 40-х і в 60-70-х роті \ XX ст. Обидві праці стали конкретизацією методологічної доктрини "пової історії'", яка невдовзі отримала назву "структурної п Юрії" і стала популярною в багатьох європейських країнах. Бро-ці'ііінеі.кий приклад "структурної історії" називають також "гло-"і її.ною історією" через спробу представити суспільні трансформації на всій земній кулі. У центрі моделі історіобачення французького вченого стоїть . ішгеч суспільних проявів Людини в конкретному історичному часі і просторі. Людина є творцем історії як культури в широкому розумінні терміну - цивілізації. Події та особи залишаються на другому II ції і і, а на першому - взаємодія людей з навколишнім середовищем в процесі господарських стосунків, політичних, соціальних, культурних взаємин, повсякденному житті. Під час таких взаємин виникають і повільно змінюються економічні, політичні, соціальні і культурні структури, кожна з яких змінюється в рамках різного історичного часу. Ці суспільні структури, що є передусім свідо-місно-культурними феноменами, котрі виникають в процесі суспільних взаємин, чинять вплив на людські стосунки з різною силою. Одні структури є міцними і тривалими, а їхні зміни відбуваються у часі "великої тривалості"; до них належать уявлення про навколишній світ, цивілізаційні цінності. Менш стійкі структури змінюються дещо швидше - вони проходять у "часі середньої тривалості" - економічні стосунки, соціальні зв'язки. Ще інші - передусім політичні зміни - розгортаються у "часі короткого тривання". Усе це пов'язано з особливостями відображення і закріплення в людській свідомості певних стійких культурних уявлень (стереотипів). Завдання історика полягає у виявленні цих, часом невловимих і прихованих, структур свідомості, котрі, однак, визначають суспільну поведінку людей. Таке дослідження заторкує не факти й події, що лежать на поверхні, а вимагає проникнення у внутрішній світ людей, що творили ці явища. Воно більш складне, тому що вимагає іншого способу роботи з історичними джерелами з метою витягнення з них "прихованої"" інформації. Броделівський історичний синтез був протилежним марксистському моністичному уявленню про жорстку зумовленість всіх суспільних проявів незалежними від людей "зовнішніми" явищами об'єктивного світу - результатами людської діяльності. Він демонстрував відмінність протікання різних суспільних процесів, котра зумовлювалась особливостями їх відображення у людській свідомості. За таких умов можна було значно адекватніше пояснювати історичні явища, які не вписувалися у жорстку марксистську схему, а історична картина, що виникала, була багатоманітнішою і ближчою до минулої реальності. На прикладі "матеріальної цивілізації" Ф. Бродель показав, що економічні відносини охоплюють не просто "ринкові відносини", а включають в себе значно ширше коло взаємин - умови життя, трудову діяльність, потреби, харчування, одяг, медицину, техніку і технології, надії та ідеали, цінності і правила поведінки тощо. Така історія відкривала неоглядну перспективу для продовження досліджень за встановленим взірцем в напрямку вивченняіімигиклсішого життя", культурно-антропологічних вимірів історії......кі буття, в центрі якого перебувають структури свідомості як и. іпПрлжсиня структур суспільного буття в часі й просторі. Уривок з праці Ф. Броделя "Матеріальна цивілізація, економіки і капіталізм ХУ-ХУІІІ спи ": "Читач зауважить, що серед закономірностей я висував на і Мрший план ті, які залежали від характеру цивілізацій та культур, і 11-і книга не без причини називається "Матеріальна цивілізація" - і ні гиідомо обрана мова. Справді, цивілізації створюють зв'язки, ! цебто порядок, між тисячами благ культури, фактично різно- і Шерстних, на перший погляд чужих одне одному, - від тих, що по- ! і'їзані з духовним життям і розумом, до предметів і знарядь пов- і і чі* пенного життя" (Ф. Бродель. Матеріальна цивілізація, економіка і ( кііпіталізм XV—XVIII ст. Т. 1: Структура повсякденності: можли- і М ' неможливе / Пер. з фр. Г. Фіпіпчук. Київ, 1995. С 484). Модель "глобальної" і "структурної" історії справила величі ший вплив на розвиток західної історіографії, щоправда пере-НИЖію в її "структурній" частині. У 50-70-ті роки XX ст. чимало МОЛОДИХ на той час істориків зайнялися дослідженням різних соні І п.них структур як "зовнішнього" (соціальні групи, господарські і......пі процеси), так і "внутрішнього" (свідомісного) плану. Зму- іікіп співпрацювати з методологічним інструментарієм інших со-інінп.ііо-гуманітарних наук, невдовзі вони опинилися в дуже віддалених один від другого напрямах "нової історичної науки" (про іи і ітиметься далі). У першій половині XX ст. певні метаморфози відбулися з Марксистською історіографією на Заході. Вплив марксистської моделі історіописання мав свої привабливі сторони для багатьох чихідних дослідників старовини. Марксистський метод, однак, був підданий серйозному оновленню вже в працях неомарксистів міжво-гпного періоду (К. Каутський, Д. Лукач, К. Корш, А. Грамши, Франкфуртська школа та інші) і післявоєнних років. Під впливом здобутків снігової науки західні історики-марксисти поступово позбувалися уявлень про жорсткий соціально-економічний детермінізм в історії, надавали більшої ваги свідомісним процесам у визначенні мотивів соціальної поведінки людей. "Натхненниками" таких змін були ідеї М. Вебера, Е. Дюркгайма, психоаналіз 3. Фройда, доктрина Школи "Анналів" та інші Еволюція Школи "Анналів". Друга світова війна та її наслідки справили глибокий вплив на свідомість і світогляд французів. Один із засновників Школи "Анналів" Л. Февр, який пережив катаклізми війни, продовжив "бої за історію", яка повинна була не описувати події, а пояснювати їх, звертаючись насамперед до людини в історії. Ці ідеї, починаючи з 50-х років, розвинув учень Февра Фернан Бродель (1902-1985), з творчістю якого пов'язане запровадження в історіографію "глобальної" і структурної історії, а також становлення "нової історичної науки". У 1949 р. він замінив Февра на посаді керівника кафедри сучасної цивілізації в престижному Колеж де Франс, а в 1956 р., після смерті вчителя, очолив часопис "Аннали" і згадувану VI Секцію Практичної школи вищих студій. На цих посадах він пропагував ідеї глобальної історії, яка повинна охопити всі прояви людської діяльності, історичного синтезу, що покликаний встановити цивілізаційну (культурну) природу людського буття у часі і просторі. Ф. Бродель пропонував зробити це з допомогою синхронного вивчення соціальних структур, через побудову їх моделей (докладніше про це йшлося вище). Концепція соціально-культурної історії стала підставою для розроблення його учнями окремих суспільних структур - економічних, політичних, соціальних, культурних в їхніх різноманітних проявах і поєднаннях - географічних, етнічних, психологічних, ментальних тощо. Крім "Середземномор'я" і "Матеріальної цивілізації"", про які йшлося вище, Ф. Бродель дотримувався усталеного взірця історіо-писання у своїй останній великій роботі "Ідентичність Франції"" (2 томи вийшли вже після його смерті, два наступних він не встиг написати). У ній він аналізує змодельовані ним структури-цивілі-зації, змальовує структуру "нерухомої історії"" взаємин людей з навколишнім природним середовищем, географічні й кліматичні умови Франції та їх вплив на антропологічну, мовну, економічну, політичну різноманітність її регіонів. Назагал, це дослідженняфранцузької самобутності у "часі довгої тривалості" - стосунках між містами і селами, впливі на них ландшафтів, розвитку комунікацій тощо. Людей у цьому дослідженні майже не видно, вони "розчинені" в середовищі. Автор прагнув наголосити, що "люди творять історію, але й історія створює людей, вона нерідко формує їхню долю - це анонімна, але глибоко й часто мовчазна історія". Таку структурну "історію без людей" розвинули у 60-70-ті роки учні Броделя Ж. лє Ґофф, Е. лє Руа Лядюрі, М. Ферро та інші. Дроблення суспільства на структури поступово призвело до фрагментації історичних знань, переносу центру ваги з соціальних процесів на свідомісні, пошуку причин змін у індивідуальній і колективній свідомості, у мотивах людських діянь. Учні і прихильники Школи підхопили й розвинули саме цей аспект історичного пізнання. У 1953-1956 рр. вони опублікували семитомне видання "Загальна історія цивілізацій" під редакцією М. Крузе, на підставі якого були підготовлені шкільні підручники з історії. У них йшлося про нескінченні зустрічі та взаємодії часів та регіонів, цивілізацій і "світів". На початках учні Ф. Броделя захоплювалися вивченням соціально-економічних суспільних структур. У 1955-1957 рр. П'єр Шоню опублікував і захистив докторську дисертацію, що була представлена 12-томною працею "Севілья і Атлантика 1504-1650 рр." (у співпраці з Г'юїт Шоню). У ній він статистично обробив і проаналізував документи порту Севільї, що був одним з основних центрів торгівлі між Іспанією та Америкою, відзначивши його вплив на всю європейську економіку. Вчений застосував статистичні методи обробки інформації, організував матеріал у т. зв. "серії даних", через що кліометричні дослідження у Франції отримали назву "серійної історії". Вивчення соціальних структур супроводжувалося введенням до наукового обігу масових джерел - описів маєтків, парафій, демографічних матеріалів тощо. Квантифікація і "вимірювання" історичної інформації увійшло в моду. Молоді історики, які легко засвоювали нові віяння й математичні методи, вважали, що відбувається "онаучнення" історії, шукали і обробляли масові джерела, представляючи їх мовою цифр і рівнянь. Ще в 1973 р. один з провідних представників Школи Е. лє Руа Лядюрі писав, що "історія, яка не є квантифікованою, не може претендувати на те, щоб вважатися наукою". У цьому річищі стали відомими праці П'єра 5. Проблема історичного синтезу. Однією з непростих проблем сучасної світової історіографії є історичний синтез. Синтез, зокрема його версії національної або світової історії, відіграв і продовжує відігравати важливу соціальну функцію у формуванні історичної і суспільної свідомості спільнот. Національні та всесвітні історії, що з'явилися у ХІХ-ХХ ст., мали завданням легітимізувати нації чи держави, універсальний поступ людства, певну культуру чи цивілізацію. У другій половині XX ст. фахове історичне середовище піддало гострій критиці історичні синтези як такі, що засновані на "метанаративах" - доктринах і теоріях, у підставах•■мі\ лежить певна провідна ідея - нації, держави, партії, поступу іиіцо, котра, у підсумку, спотворює минуле, породжує міфи і сте- і......пій, зверхність одних культур і цінностей над іншими. У 1990-ті роки західні наукові центри провели декілька між-Иіродних форумів, на яких розглядали питання створення й до- ......пості створення історичних синтезів з всесвітньої історії. На ми\ відзначалося, що спроба типологізації суспільного розвитку, і ні якої неможливо презентувати глобальну історію, неуникненно провадитиме до втрати багатьох суттєвих рис та явищ і, у підсумку, цо нівеляції та "зникнення" реального минулого. Постмодерніст-і ька візія, що нині впливає на свідомість дослідників, змушує швидше деконструювати минуле на фрагменти суб'єктивних візій в межах певних світоглядів і культурних полів. Це не скасовує спроб шайти "спільний знаменник" для створення глобальних, регіональних чи національних синтезів минулого. Але такий синтез неминуче буде вибірковим і спотворюватиме реальну культурно-свідоміс-ну багатоманітність бачення минулого. На думку знаних сучасних істориків, "глобальна історія" сьогодні бачиться швидше як культурно-антропологічна і компаративістська. У ній увага зосереджується на окремих глобальних процесах - поширенні й сприйнятті ідей, ціннісних орієнтацій, культурних здобутків, подоланні глобальних загроз для людства тощо. Прикладом може бути праця британського історика Нормана Дейвіса "Європа: історія" (1996). Натомість під питання поставлені філософсько-історичні доктрини, котрі шукають сенс або спрямування історичного процесу; вони суперечать плюралізму людських прагнень. Історія перестала асоціюватися із закономірною послідовністю природничих явищ, перемістившись у сферу людської думки з її, насамперед, багатоманітними культурними вимірами. Це дає змогу сподіватися на відтворення істориками її минулих станів без особливої надії на зведення до єдиного знаменника. На думку французького вченого Моріса Емара, головне питання, яке ставить перед істориками суспільство - "як люди роблять історію" - залишається без переконливої відповіді: "соціальна фізика" (зовнішні дії) і "соціальна феноменологія" (внутрішні стосунки) все ще залишаються неузгодженими. Перехід від мікроаналізу до макроаналізу породжує великі методологічні труднощі. Німецькі історики (Ю. Кокка) запропонували для історичного синтезут. зв. "подвійну перспективу" бачення подій або "об'ємну конструкцію", де структури і процеси доповнюються презентацією ідей та світоглядів. Проте такий підхід виявляє незбігання соціальних і свідомісних змін. Тому єдиним способом історичного синтезування в сучасних умовах стану історичної думки залишається соціально-культурна історія, в якій еволюцію суспільних структур розглядають через еволюцію окремих процесів - економіки, політики, культури. У центрі цих процесів перебуває феномен культури, яка є містилищем і людських мрій, і людських дій. Сучасні західні синтези світової історії багато в чому ґрунтуються на соціально-культурній історії взірця Школи "Анналів" (наприклад, колективна робота американських істориків М. Чам-берса, Р. Крю, Д. Герліхи, Т. Рабба, І. Волоха "Західний досвід", 1995 або посібник П. Стернса "Світова історія: зразок змін і конти-нуїтету", 1995). Інші автори намагаються урізноманітнити картину цивілізаційних змін, запроваджуючи до тексту виникнення та особливості еволюції різних культурних систем та їх взаємодію між собою, з якої виростає сучасний глобалізований взаємозалежний світ (Ф. Ральф, Р. Лернер, С. Мічем, А. Вуд, Р. Халл, Е. Берне "Світові цивілізації, їх історія та культура", 1997). Ще інші автори підходять до синтезу з традиційних позицій соціально-політичної історії (Р. Гофф, В. Мосс, Я. Террі, Ю. Г. Апшур "Двадцяте століття: коротка глобальна історія", 1998). Свій варіант "розпорошеного" синтезу пропонують історики Колумбійського університету (США) в праці під редакцією Р. Бул-літа "Історія XX століття" (1998). Редактор і автори обрали шлях перегляду основних змін, які відбулися у всіх головних сферах людського життя на планеті й відобразилися на свідомості людей та їхніх діях. Вони зважають на те, що історія як індивідуальний і колективний досвід не може бути стабільною і незмінною: "Подібно до того, як люди не здатні уникнути змін, що відбуваються під час їхнього життя чи життя їхнього покоління, так і історія не може уникнути змін, тому що її складники кожний раз по-новому збираються у цілісність та інтерпретуються під впливом невпинно змінюваних обставин". Наприкінці XX ст. ініціативи щодо створення полідисциплі-нарного історичного синтезу вийшли з кіл представників культурно-антропологічної та соціальної історії. Вони вважають, що для ч'ясування уявлень і цінностей, якими керувалися люди в своїй діяльності, необхідно також зрозуміти, чим визначалися зміст і зміни цих уявлень і цінностей. Адже буденна свідомість, спираючись на традицію, містить в собі також усю сукупність сприйняттів, уявлень, понять, котрі виникали під дією безпосередніх умов життя людей. Відповідно й об'єктивні процеси, що визначали ці умови, так само вимагають спеціального дослідження і врахування, як і факти буденної свідомості, через які вони реалізуються. Індивідуальний чи колективний суб'єкт історії діє у мінливому соціальному середовищі, утвореному складним переплетенням різних спільнот (сімейно-родинних, фахових, локально-територіальних, етнополі-тичних тощо), потрапляє у ситуацію, яка сама складається з попередньої соціально-історичної практики, з бажань, прагнень, дій інших індивідів і груп. Дослідження механізму перетворення потенційних причин на дійсні мотиви людської діяльності вимагає комплексного аналізу обох її сторін - об'єктивної і суб'єктивної, соціальної і культурно-свідомісної. У середині 1990-х років було запропоновано нові варіанти інтегрування мікро- і макропідходів, які умовно називають "романським" (франко-італійським), "англосаксонським" і "німецьким". Співробітництво представників італійської школи мікро-істо-рії і французьких істориків, що гуртуються навколо часопису "Аннали", спричинило появу парадигми "іншої соціальної історії". її принципові засади відобразилися в колективних працях під керівництвом Бернара Лепеті і Жака Ревеля "Форми досвіду: інша соціальна історія" (1995) та "Ігри з масштабами: від мікроаналізу до досвіду" (1996). Обидві праці продемонстрували зміщення до-слідницього інтересу в бік вивчення мотивацій і стратегій індивідуальної та колективної поведінки в річищі ідей II. Бурдьє, який стверджував, що дії людей і соціальних груп, котрі володіють різними ресурсами економічного, соціального і культурного капіталу, відтворюють або видозмінюють існуючу структуру їх розподілу. Автори постулюють "культурну історію соціального", центральним пунктом якої є співвідношення між нормами, уявленнями і практиками осіб та груп в процесі соціального життя: усі вони по-різному, залежно від статі, віку, етнополітичних, соціальних і культурних відмінностей сприймають, репрезентують ідеї та діють у конкретних історичних ситуаціях. Вивчення цих відмінностей іутворенпя на їх підставі різноманітних соціальних спільнот приводить у підсумку до кращого розуміння макросоціальних процесів. Це глибший погляд на суспільство з боку його різноманітних складових частин. Прикладом застосування такого підходу стали праці італійської дослідниці Сімони Черутті про фахові корпорації в Турині XVII—XVIII ст. ("Місто і ремісники. Виникнення мови корпорацій'1, 1990 тощо), в яких вона показала, що індивідуальна і групова свідомість туринських ремісників формувалася не на підставі економічних відносин, а внаслідок дії комплексу позаекономічних чинників. "Англосаксонський варіант" історичного синтезу грунтується на теорії структурації англійського соціолога Ентоні Ґідденса. Ця теорія стверджує, що соціальні структури (інституції) формуються в процесі суспільної практики, задаючи, тим самим, певні правила взаємодії людей, їхні ролі, відносини і значення, котрі або сприймаються, або змінюються наступними поколіннями. Вивчення різних рівнів і груп таких структур - "верхів", "центру", "низів", "марґіналів", "периферії"" тощо - дає змогу робити переконливі висновки про їх функціонування. Таке вивчення завжди передбачає багатоманітність діючих осіб та колективів, врахування їх психологічних та культурних особливостей. Цей підхід знайшов прибічників в британській та американській історіографіях. "Німецький варіант" синтезуючого підходу в історії запропонував Мартін Дінґес в програмі "культурної історії повсякденності". На його думку, культура є посередником, що зазнає впливу з боку всіх інших сфер життя (економічної, соціальної, політичної, релігійної тещо), і тому історична антропологія у поєднанні з соціальною історією дає змогу сформувати теорію "стилів поведінки". Останні подають як моделі способу життя, що залежать від ресурсів (матеріальних і культурних), типу сім'ї і господарства, ціннісних установок. З таких позицій, на думку вченого, можна здійснювати комплексний аналіз соціальних структур, в якому враховується як вплив об'єктивних, так і суб'єктивних чинників. Представлений вище далеко не повний образ сучасної еволюції світової історичної думки дає підстави говорити про існуючу багатоманітну картину історіописання. Для неї характерна фрагментація історичних знань, що супроводжується, з одного боку, їх поглибленням за рахунок більш умілого використання здобутківінших наук про людину і суспільство й відкриває небачені до цього можливості розуміння минулої дійсності, а з другого - настільки ускладнює саму історичну дійсність, що підважує уявлення про її єдність. Сьогодні історія звертається до найрізноманітніших проявів людської активності в минулому. "Історія - це не все, - пише М. Емар, - але все це історія, принаймні потенційно може нею стати". Беззаперечним фактом, що випливає з огляду еволюції світової історіографії, є її послідовна гуманізація, повернення обличчям до конкретної людини у змінюваному світі. Загальна картина еволюції історичної науки в сучасному світі не вичерпується асоціацією з новітніми взірцями історіописання, котрі є насамперед продуктом найрозвинутіших історіографій західних країн, що виступають "законодавцями моди" в царині історичної епістемології. У більшості країн, в тому числі і західних, поширені різноманітні зразки історіописання - від традиційних позитивістських до описово-романтичних. Історія надалі нерідко виступає інструментом легітимації молодих держав і націй, спільнот, котрі в історичних конструкціях бачать потужний важіль обґрунтування своїх прав на існування. Молоді країни, зокрема Азії та Африки, докладають чималих зусиль, щоб творити власну історичну "біографію". Проте слід зазначити, що більшість фахових істориків сьогодні значно краще розуміють культурну зумовленість своєї праці, намагаються дистанціюватися від політико-ідеологічних залежностей (наскільки це взагалі можливо), консолідуються навколо міжнародних фахових організацій. 6. Суспільно-політичний розвиток Франції після Другої світової війни характеризувався подоланням наслідків воєнного конфлікту й колоніальної спадщини, труднощів формування післявоєнного порядку в Європі, розв'язанням складних соціальних проблем. Особливо актуальними ці проблеми були в 40-50-ті роки, коли французькі уряди намагалися утримати свої позиції в колоніях - Індокитаї, Марокко, Тунісі, Алжирі, а всередині країни настрої населення були різко поділені між лівими та правими політичними силами при певній перевазі лівих (комуністів і соціалістів). Криза політичної ситуації у Франції, яка досягла апогею влітку 1958 р., завершилась приходом до влади генерала Ш. де Ґоля і зміною Конституції, що знаменувало початок V Республіки і стабілізації всіх сфер життя. Проте ліві та лівацькі впливи залишалися поважними, і на тлі економічних негараздів вони призвели в травні 1968 р. до серйозних студентських і робітничих заворушень, які з великими труднощами вдалося залагодити шляхом значних соціальних поступок. Водночас загроза комуністичного тоталітаризму, що виходила від СРСР і соціалістичного табору, зміцнила позиції прихильників демократії, змусила ліві партії здійснити ревізію ідеологічних засад. Інтеграція країни до європейських структур дала змогу залагодити внутрішні проблеми. Надалі представники лівих сил, які займали провідні позиції за президентства соціаліста Ф. Міттерана, домоглися закріплення і розширення соціальних здобутків громадян, що, водночас, стримувало розвиток економіки й породжувало інфляцію. Це дало шанс консервативним силам на початку 90-х років зайняти провідні позиції в управлінні країною, чим вони скористалися, щоб реалізувати свою програму. Після війни відбулося оновлення французької історичної науки. Воно значною мірою було пов'язане зі становленням та інсти-туціоналізацією Школи "Анналів", поширенням її впливу на акаде- |
|
План Природа і призначення процесу пізнання. Пізнання як процес відображення... Пізнання, як і свідомість в цілому, реально існує за допомогою мови. Пізнавальний процес відображає не тільки наявні у дійсності... |
1. Наука як об’єкт філософського пізнання Укл. С. О. Гнатуш, І. О. Добропас – Львівський національний університет імені Івана Франка, 2012. – 46 с |
|
Тема МАКРОЕКОНОМІКА ЯК НАУКА Вступ в макроекономіку. Макроекономіка як галузь економічної науки. Предмет курсу "Макроекономіка". Об'єкт макроекономічної теорії.... |
Методика «Сходинки» Кожна сходинка має, тим самим, певну змістову характеристику. Дитина повинна поставити себе на одну зі сходинок і обґрунтувати свій... |
|
Тема Наука як об’єкт філософського пізнання Тема 14. Філософські проблеми екології. формування ноосферного мислення |
4. СТРУКТУРА НАУКОВОГО ЗНАННЯ Наука як система теоретичних знань. Специфіка теоретичного пізнання. Критерій науковості. Поняття суб’єкту, об’єкту та предмету природничо-наукового... |
|
1 ПРЕДМЕТ, МЕТОДОЛОГІЯ, ЗАВДАННЯ ТЕОРІЇ ОРГАНІЗАЦІЇ З теоретико-пізнавального погляду об'єкт і предмет пізнання — феномени однопорядкові, вони належать до дійсності, що оточує нас,... |
В. Ю. Биков ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ Вочевидь, що кожна з цих складових повинна сьогодні знайти свій подальший розвиток, створити тим самим умови щодо реалізації завдань... |
|
ПИТАННЯ НА ДЕРЖАВНИЙ ЕКЗАМЕН Документознавство. Діловодство Документознавство як наука. Поняття «документ», його призначення і основні характеристики |
Кожна праця вимагає відповідної оплати, бо кожна людина повинна одягатися,... Для нарахування заробітної існують різні системи нарахування заробітної плати. Системи заробітної плати поділяються на декілька видів,... |