|
|
Скачати 3.09 Mb.
|
2.11.Що таке національна свідомість Як випливає з попереднього аналізу суспільної свідомості, національна свідомість - це суспільна свідомість нації←. Оскільки за своїм змістом вона являє собою усвідомлення власного, притому позитивного, досвіду, національна свідомість завжди егоцентрична й самодостатня. Цим вона нагадує оте чарівне дзеркальце героїні пушкінської казки.Проте на відміну від того казкового, дзеркальце національної свіломості -лукаве, воно лестить своєму господареві за будь-яких обставин, подаючи у викривленому вигляді представників інших націй. Вони постають у дзеркалі іншої національної свідомості диваками, нездарами, невігласами, “некультурними”, а то й дикими. Ппридивівося з цього поляду до оцінок знаменитого Афанасія Нікітіна всього того, що йому довелось побачити, почути, пережити під час його вікопомного “хождєнія за три моря”. В свою чергу і російські нрави видавались зарубіжним відвідувачам не менш дивними та дурними. "У книзі Адама Олеарія зарисовано, між іншим, такий малюнок московської вулиці першої половини ХVII століття: "Вулицею йдуть два військових - "стрельцы". Назустріч їм іде піп, цілковито п'яний. Військовики спішать підійти до попа під благословення, але той не втримує рівноваги й падає в вуличне багно. Тоді "стрельцы" підводять попа, ставлять його на ноги і одержують від нього - п'яного й забрудненого - благословенне"14. Заслуговує з цього погляду й історія перебування на Московщині "гольштинського вченого Олеарія", що її переповідає И.Василевский у книзі "Романови". Опинившись проїздом із Персії в Москві, Олеарій удостоївся честі бути запрошеним на службу до царя - першого з династії Романових. "Ведомо нам учинилось, - звернулися до іноземця від імені царя його грамотєї, - что ты гораздо учен астрономии и географус, небесного бегу, и землемерии, и иным многим подобным мастерствам и мудростям, а нам, великому государю, такой мастер годен". Олеарій, начуваний про те, що може спіткати чужинця у Московії, категорично відмовився. Однак навіть сама лише чутка про спробу такого запрошення спричинила у Москві бунт. Олеарія вважали чаклуном, і московський люд зажадав, аби його негайно втопити. Врятувавшись, Олеарій написав свою знамениту книгу про побут та нрави московитів. Моторошні відчуття залишають записки Олеарія. За його висловом, судді "без міри дерли і скоблили шкіру з простого люду". "Судді ніякими дарунками не вдовольняються, а висмоктують у позовників мозок із кісток до того, що обидві сторони стають злидарями". "Росіяни знань ніяких не люблять. Неможливо зустріти у всій землі людину, котра розумілась би на латині". А саме латина, нагадаємо, у ті часи виконувала роль міжнаціональної наукової мови. Московитяни, свідчить Олеарій, вимагали спалення маляра-німця лише за те, що в його багажі виявили череп. Відразу по прибутті до Москви Олеарія з усіми його супроводжуючими особами по суті арештували: приставили 12 вартових, "аби ніхто з них із будинку не виходив, а рівно й до них ніхто не з'являвся"15. 2.12. Що таке національна самосвідомість В процесі подібних порівнянь з первісної етнонаціональної свідомості виростає, "викристалізовується" уже й народна (етнічна, національна) самосвідомість, - як осмислення, усвідомлення власної самобутності (своєрідності - від “своє рідне”), відмінності від інших, і як правило -власної зверхності. (“Что для русского - здорово, то для немца - смерть!”). Цілком зрозуміло, що ця самосвідомість, яка зросла на ґрунті самодостатньої етнонаціональної свіломості, не може не бути егоцентричною. "Своє рідне", за визначенням сприймається і видається як природне, само собою зрозуміле, справді, якщо не єдино, гідне, істинне, справедливе, мудре... Іншими словами: народна (етнічна, національна) самосвідомість найчастіше, - а на перших порах - як правило, - залишається мало, а то й зовсім не самокритичною. Над те: поспіль апологетичною, самохвальною та ксенофобною. "Мені довелося розмовляти з послами у Варшаві 1940 року, - згадував І. Солоневич. - В нещастях, які спіткали Польщу, були "винуваті" всі: і німці, і москалі, і англійці, і євреї. Одні лиш вони, поляки, без будь-якого винятку, діяли і чесно і розумно, - діяли так, як, само собою зрозуміло, діяти й належно. А результат? - В результаті винні всі інші"16. Варто і, як здається, повчально порівняти з вищенаведеним спостереженням відомі факти звинувачень у національних знегодах гітлерівцями - євреїв, росіянами - "жидомасонів", прибалтами - росіян і т. д. А наші сьогоднішні прикрощі? За них ми покладаємо вину на кого завгодно, але тільки не на самих себе. В цьому зв'язку уявляється не позбавленим сенсу простежити за думкою Солоневича далі: "Я ніяк не збираюсь твердити, що російський народ завжди діяв розумно, - якби це було так, то більшовицької революції у нас не було б. Не було б також і кріпацтва. Трохи раніше - не було б і татарського іга: все це розплата за наші власні глупства і слабкості - найнебезпечнішою слабкістю завжди є глупство. Але вже один той факт, що євразійська імперія створена нами, а не поляками, доводить, що глупств ми робили менше від них"17. Відтак Солоневич робить порівняння історичних вчинків росіян і поляків та німців саме з цієї, імперської, точки зору: "В Росії, - твердить він, - вся нація впродовж всього періоду її існування безперервно будує і підтримує єдину верховну царську владу... В Польщі шляхетство і духовенство - при повному нейтралітеті і пасивності решти шарів населення - всіляко утинали королівську владу і залишили від неї саму порожню оболонку”. "Російський народ завжди виявляв виняткову політичну активність. І в моменти серйозних загроз незалежності країни піднімався більш-менш, як одна людина. В Польщі основна маса населення - селянство - завжди залишалась політично пасивною - і польські заколоти 1831 і 1863 років, спрямовані проти чужоземних завойовників, ніякого відгуку і підтримки у польському селянстві не знайшли. До поділів Польщі польське селянство залишилось цілком байдужим, і польський Сейм ("німий" гродненський сейм 1793 р.) одностайно голосував за другий поділ... За умови збереження його шляхетських вольностей. Мініних у Польщі не знайшлось - бо для Мініних у Польщі не було ніякого ґрунту”. "Росія, позбавлена своєю географією виходу до морів, всю свою історію прагнула до них дорватись. Польща виявила до цього цілковиту і важкозбагненну байдужість. Дуже дивний збіг: у 1242 році Олександр Невський громить німецьких рицарів на льоду Чудського озера, а за шість років до цього - в 1236 році - князь Конрад Мазовецький запрошує тих же рицарів у тодішню Польщу, віддає їм Кульську та Пруську землі для того, "щоб запровадити там добрі звичаї та закони для зміцнення віри і встановлення благополучного миру між мешканцями". Польща не піклується про море, не піклується про торгівлю, не піклується про промисловість, все це віддається в оренду німцям - і саме вони будують Штетин (польське Щитно), і Данціг (польський Гданськ), і Кенігсберг (польський Кролевець), цілком автоматично відтинаючи Польщу від моря і від усього, що з морем пов'язано". "Свою увагу Польща спрямувала на Схід - і в цьому напрямі... демонструє наполегливість, якій воістину не позаздриш. Перше заняття Києва поляками трапилось в 1069 році - в Київ увірвався князь Болеслав Хоробрий і з трудом вийшов звідти живим: жителі, за словами літописця, побивали поляків "отай", тобто організували партизанську війну. Сторіччя підряд такі ж спроби повторювали Сапеги та Вишнивецькі. Майже через дев'ятсот років після Болеслава точно таку саму спробу і точно з такими ж результатами повторив - імовірно, уже зовсім в останнє - Йосиф Пілсудський... Але в 1943 р. Польський уряд, що сидів уже в еміграції, знову повторив традиційну вимогу "Польща від моря до моря" - тобто від Риги до Одеси. Польща занедбала море і тягнулась на Схід в пошуках кріпосних душ для шляхти і католицьких душ - для ксьондзів. І в Києві, і в Ризі, і в Вільно Польща тисячу років підряд - при Радзівілах, Сапегах, Вишнивецьких, Пілсудських - провадила завжди одну й ту ж політику: придушення і закріпачення всього нешляхетського і некатолицького. Польща, принаймні, впродовж останніх років з п'ятсот, вела політику професійного самогубства, і, як показала історія, вела її досить успішно. До всієї трагічної долі Польщі і католицтво доклало свою страшну руку: при Пілсудському, по суті, цілковито так само, як і при Вишнивецьких, всі іновірці, дисиденти, особливо ж православні, карами та катуваннями заганялись у лоно католицької церкви, спалювались православні храми (за два роки перед другою світової війною їх було спалено близько восьмисот), і на східних окраїнах виникла люта зненависть до потрійних ґвалтівників: ґвалтівників над нацією, економікою та релігією. І, створюючи ось таку психологічну атмосферу, Польща при Сапегах, Радзівілах та Вишнивецьких намагалась спиратись на козацькі війська, а в 1939 році послала проти німецької армії корпуси, сформовані із західноукраїнського селянства: корпуси воювати не стали". Остаточний вирок Солоневича спирається на іронічне польське прислів'я Polska nerządem stoji ("Польща безладдям тримається"). І заклятий антикомуніст, великодержавний російський шовініст, "народний монархіст" і зоологічний антисеміт не гребує навіть цитатою Енгельса, оскільки вона про те, ніби Польща "нічого ніколи, окрім войовничих глупств, не робила". "Якби Польща не була католицькою, - вважав Солоневич, - то східноєвропейська імперія була б, звичайно, польською, а не російською: для цього Польщі свого часу було цілком достатньо відмовитися від шляхетсько-ксьондзівської політики на Україні - і "Польща від моря до моря" була б забезпечена"18. Подібним чином Солоневич вивершує російську національну самосвідомість і в уявному історичному герці з Німеччиною: мовляв, німцям, які ще в 473 році розгромили Римську імперію, завдяки своєму національному характеру так і не вдалося за півтори тисячі років створити на її руїнах, та й на руїнах цілої Європи, свою імперію, як вони до цього прагнули. Бо головною, коли не єдиною зброєю і "будівельним інструментом" у них, на думку Солоневича, був меч: насильство. Натомість Росії, з огляду на національний характер росіян, таки вдалося створити “неперевершену імперію, яка існує від Олега до Сталіна"... Проте іншої думки дотримуються сусіди Росії. У них своя "національна картина світу", зокрема й власна точка зору на російський національний характер взагалі та його "історичне породження" - російську імперію,- зокрема й особливо. Погляньмо ж, як виглядає “російська самосвідомість» , наприклад, в “дзеркалі" української свідомості. Розглянемо одну з таких “картин”, представлену досить виразно Є. Маланюком, який так само, як і Солоневич, був заклятим ворогом більшовизму і комунізму, а також - і націоналістом. Проте не російським - а українським. Маланюк, як і Солоневич, відразу впізнав за декоративним фасадом більшовизму (“комунізм”, “інтернаціоналізм”) справжню сутність оновленої держави, що її столицею була Москва. Мовлячи про тих, хто і в Європі сяк-так підтримував "офіційну ідеологію Москви" (як єдину, на думку автора, "контрідеологію ненависного націоналізму"), Є. Маланюк твердив: "Ці ж самі чинники - від самого початку відреставрованої большевизмом імперії вперто називали й називають її "Росією", мимо конституційних в ній змін, всупереч офіційній назві СРСР. Ця "Росія", видно, більше відповідає їх сентиментам, а одночасно лоскоче імперіалістичні амбіції большевиків, що стали "дворянами" імперії"19. Наводячи факти, свідком котрих був, розповідаючи про події, учасником яких довелось йому стати, Є. Маланюк твердив: "В першім же подуві большевизму, з першою ж промовою Леніна люд московський крізь "марксистичну" фразеологію відчув традиційний дух автократії, дух історичного царизму, дух, істотно москалеві рідний"20. І далі: "Єсть в Ленінє керженський дух, ігуменській окрік в декретах", - співав трохи згодом Ніколай Клюєв, московський народний поет, старовір і селянин з походження. В аспекті релігійно-національної свідомості зустріли большевизм не лише талановитий поет Московії, селянин Сергій Єсенін (що напередодні революції 1917 р. друкував був вірші, присвячені останній цариці), а й син професора, рафінований поет-ерудит Андрій Бєлий (Бугаєв), останній великий поет імперії - Олександр Блок (поема "Двенадцать"), критик-культурист Іванов-Разумник і багато інших родовитих москалів, які були серцем і мозком свого народу, а не приблудами з "южнорускіх" босяків (як славнозвісний Маяковський), чи з півінтелігентних хахлів (як Дем'ян Бєдний), не кажучи вже про хмари "одеситів", що, як сарана, злетілись на жир до більшовицької Москви. "Большевиками" буквально на очах (кажу це, як наочний свідок, - підкреслював Маланюк) робилися в старій армії найвидатніші старшини генерального штабу і дали большевицькій армії фаховий генералітет на чолі з Брусиловим"21. До білих з "царських генштабістів", за Маланюком, "пішов, щонайбільше, "третій сорт" - Корнілов не був руським", армію Денікіна складали "старшини типу "росіян" - малороси, малогрузини і навіть малополяки. Ядром білих були козаки - донські чи кубанські". "Зрештою, є річчю аксіоматичною, - твердив Маланюк, - що з большевиками воювали лише т.зв. окраїни, але не національна Московщина"22. "Т.зв. Російська революція, що була в істоті своїй розпадом імперії,- вважав Маланюк, - знайшла в большевиках зміну обслуги імперської машини. Її вже не в стані були обслуговувати здегенеровані нащадки історичного, поважно ослабленого культурно-чужими "окраїнними" домішками "служилого дворянства". Та ще й в такім критичнім моменті для імперії, коли вона в блискавичнім темпі тратила загартовані колонії й опинялася в стані "голої" етнографічної Московщини"23. Відомий напіванекдотичний епізод з часів передодня жовтневої революції 1917 р. Зинов'єв та Каменєв сумнівалися, чи зможуть більшовики утримати владу, саме тому й виступили проти курсу на збройне повстання, заявивши про це у пресі. Факт, що дав привід звинувачувати їх у зраді і "доносительстве": виказували справжні наміри більшовиків. Але, в контексті нашої теми, важливішим видається аргументація Леніна проти сумнівів опонентів: якщо царською Росією правили 140 тисяч дворян, то чому наша партія, яка налічує вже десятки тисяч, не зможе тією Росією правити? Влітку 1917 року в більшовицькій партії було близько 80 тисяч, на початок листопада -240 тисяч членів. Навівши цей факт, Є. Маланюк говорить про Леніна: "одне йому треба признати (опріч характеру, без якого, річ ясна, він Леніним ніколи б не став) - ця людина чудово знала: 1) психіку московського народу, 2) механіку московської історії, 3) коріння московської культури, 4) природу влади"24. Критик має рацію. І щодо характеру Леніна - типово російського характеру, і щодо знання Леніним "психіки" росіян та "механіки" російської історії й "коріння" московської культури. Бо в основі того, іншого й третього лежить одна і та ж "річ" - російська національна ідея, яка становить домінанту психіки росіян, відіграє роль "двигуна" в механіці їхньої історії, живить коріння російської культури. Формула цієї "ідеї" здавна і широко відома: "перший оплот християнства - Рим загинув, другий "Рим" – Константинополь також упав, Москва - "законна спадкоємниця перших двох - "третій Рим", а четвертому не бувати... Вже звідси ясно, що т.зв. національні ідеї "проростають", щоб не сказати паразитують, на національній свідомості, є однобічно-тенденційним виявом, коли не хворобливим проявом, національної самосвідомості. Що таке нація? Термін нація походить від латинського слова natio (націо). Це слово мало у стародавніх римлян кільканадцять значень: 1) народження, походження, рід; 2) плем’я, народність, народ; 3) клас, стан, каста, розряд, прошарок, секта або школа; 4) порода; 5) сорт; 6) у формі грамат. множини загальне означення “язичницьких” (тобто тих, що не сповідували християнство) народів.Крім того, Natio /Націо/ – ім’я римської богині народження). Сьогодні цим терміном означується усвідомлювана історично сформована спільнота людей, єдність якої заснована на спільності (початково) етнічного походження, території розселення, єдності економічного (господарського) життя, загальних рис повсякденного побуту, психологічних рис характеру (): стереотипів “почування” (емоційних реакцій), “бачення“ (картин світу), “діяння” (дієвих реакцій). Оскільки досягнення й особливо усвідомлення цієї єдності здійснюється за допомогою мови, багато хто до визначальних факторів відносить і спільність мовну та мовленеву. Проте, як засвідчує життя, історія і сучасність надають чимало прикладів того, коли за спільності мовної люди ідентифікують себе з різними, хоча й “спорідненими”, національностями (німці, австрійці та частина швейцарців, англійці та англомовні американці й канадійці, - з одного боку та євреї, які розмовляють мало не всіма мовами світу, - з боку іншого). Тим не менш, формування сучасних націй історично тісно пов”язане з народними мовами, перетворенням останніх з місцевих діалектів на загальне (всенародне) культурне надбання. Сталося це завдяки винайденню книгодрукування, а відтак і перших засобів масової інформації – газет. До цього єдиною культурною мовою у цілій Європі вважалася лише латинь. На ній писались книги, вона правила у різних країнах за офіційну (державну) мову. Подібнм чином за офіційну, «наукову» мову у слов»ян тривалий час првила «словенська» (старослов»янська). Винайдення й вдосконалення друкарства зробило можливим представленя й поширення культурних надбань, принаймні, споріднених, народів, на одному із загалом зрозумілих цим народам (племенам) діалектах, і в такий спосіб сприяти уявленню, усвідомленню, принаймні, освічених представників цих народів, своєї спорідненості, своєї єдності, своєї спільності. (Див.: Бенедикт Андерсон.Уявлені спільноти.Міркування щодо походження й поширення націоналізму.-К.,2001. 271 с.). 2.13. Що таке реальність? Слово “реальність” походить від латинського res (рес) - предмет, річ, а також (у переносному значенні) – справа. До слова, звідси бере початок термін республіка (res + publica (публіка) - народ) = respublica (Народна справа). Додаванням до кореня цього слова (r)e суфікса alis був утворений прикметник realis (реальний). Так у латинській мові утворюється чимало прикметників, сліди яких ми надибуємо майже на кожному кроці -соціальний, спеціальний, зодіакальний, плагальний, радикальний...). Спочатку прикметник realis дослівно означав речовий, предметний і слугував терміном для означення буття (існування) явищ у зіставленні з їх небуттям (неіснуванням, а також - з імовірним, можливим їх існуванням. Певний час в історіїї філософії денотат поняття реальність відрізняли від денотату поняття дійсність - як чогось істотного в речах від загалом наявного в них:як нібито такого, що містить істотне й неістотне. Згодом більшість філософів стали трактувати реальність 1) як синонім об”єктивної реальності або 2) як означення всього сущого (існуючого).Таким чином, термін реальність втратив первісний зміст слова “реальність”, пов”язаний з уявленням про предметність, речовість, і вживається для означення явищ як об”єктивного так і суб”єктивного світу людини - почуттів, снів, мрій, спогадів і т.д. і т.п. словом - реальність - це все існуюче. 2.14. Що таке “дух” ? Слово дух, подібно як і слово душа, походить від дієслова дихати (дмухати). Порівняйте російські дышать -душа . ...На шляху до самоусвідомлення, пізнання самої себе, людину підстерігали й підстерігають численні несподіванки, труднощі й перешкоди. І чи не найпершими і безперечно, найважливішими серед них постали - і стоять досі! - питання про природу, сутність життя та смерті. “Що таке сон? Він так подібний до смерті! Що таке смерть - вона так схожа на сон? Сон - це короткочасна смерть? Смерть - це тривалий сон? Якщо це так, то - коли настане пробудження?”... Коли людина бадьора, вона спокійно дихає (дмухає), коли біжить або тяжко працює - дихає (дмухає) важко й часто, коли спить - ледве чутно її дих (дух), коли вмирає - перестає дихати, дух покидає її (згадайте рос. “дух (душа) из него вон)”.Що ж таке - цей дих (дух)?.. І якщо він, цей дих/дух, є в мені, в тобі, в третьому-десятому, очевидно, що є у тварин, - то чому б йому не бути в дубі, річці, озері, камінчику?..”. Що уявлення про дух та душу походять від явища дихання, дмухання, свідчать і їхні поняття-відповідники в інших мовах. Не кажучи вже про слов'янські (чеш.: duch - дух і dmuchadlo - ковальський міх, повітродувка; польськ.: duch - дух i dmuchac - дути; хорв. duh, dah - дух, a disanje i dah - дихання тощо), по-грецьки дух - психе (), однак первісне, власне значення цього слова, що є складовою частиною багатьох відомих у нас термінів (від психології до психопата) - дихання; також по-латині дух - спірітус (spiritus) в первісному значенні - віяння, подув (від spiro (спіро) - віяння, дмухання, подув); подібно в романських мовах: англ.: spirit - подув, дух, повітря, вітер; фр: esprit - дух i respiration - дихання; ісп.: espiritu - дух та respiracion - дихання. Щоправда, по-німецьки дух означується словом, яке походить від слів, що означають думку, думання,- die Geist. Коли я сплю і „бачу”, що до мене хтось приходить, або я до когось ходжу уві сні, і я з ним спілкуюсь, а на ранок інші кажуть, що нічого цього не було, а я ж знаю, відчуваю, упевнений, що щось-таки діялось, то що це було? Що таке ж - сновидіння? Думка спирається на свідчення чуттів - результати власної діяльності. Почуття ж, їхні свідчення, на відміну від даних розуму, - самодостатні. Вони не потребують підтвердження з “незалежних” джерел. Точніше кажучи - не можуть, не здатні використовувати інші джерела. Навіть доводи розуму для них - не аргумент. І якщо думку можуть змінити роздуми: робота самої думки на підставі свідчень власних почуттів і результатів розмірковувань інших людей, то вони рідко коли можуть вплинути на почуття. Вони змінюються, як і виникають, переважно, якщо не винятково, лише під дією інших чуттєвих же свідчень. У цьому криється як причина трагедій кохання, так і нездоланність релігійних переконань засобами просвіти, пропаганди та інших розумових операцій. Бо релігійна віра, як і любов, ґрунтується на свідченнях особистого чуття, даних індивідуального переживання, що іменується духовним досвідом. Як неможливо буває матері переконати закохану дочку, що вибір її помилковий, так безнадійні спроби навернути до атеїзму людину, що відчула, пережила своєрідне емоційне потрясіння від навіть уявного спілкування з “надприродними силами”. Хоч свідчення про почуття і бувають неправдивими, самі ж почуття - завжди істинні, якщо переживання щирі Один із перших дослідників Гвіани не без грайливого подиву зауважив, що місцеві жителі мають дивний звичай покладати на людину відповідальність навіть за ті її “вчинки”, які кому-небудь ... наснились! Тубілець, прокинувшись, повідав, що бачив (уві сні, звісно), як ось цей чоловік робив те-то і те-то, і заявив з цього приводу серйозні претензії. Подібно і мандрівник по Північній Америці ще в минулому столітті засвідчив щось достоту схоже. Місцевий житель, найнятий гребцем на човен, втомлений, всю ніч безпробудно спав, а на ранок навідріз відмовився сідати за весла: йому, як з'ясувалось, наснилось, ніби він усю ніч веслував, а тому вважав несправедливим примушувати його далі працювати... Сьогодні, коли людина перестає чітко розрізняти, де сон, а де яв, це вважається ознакою нездоров'я. Але з дітьми подібне часто-густо трапляється в нормі. Те ж стосується і загалом дитинства людності. Зрештою, й сьогодні відсутні достатньо повні наукові дані про природу явищ сну, сновидінь, смерті... Що ж дивного, коли стародавні люди мали (багато хто й сьогодні має) перекручені уявлення про них? Та справа не тільки в уявленнях самих по собі. Люди не так не можуть довідатись, що насправді являє собою смерть, як не хочуть, не бажають, не можуть змиритися із смертю. Звідси, із страху перед смертю (див. Танатофобія), із прагнення подолати смерть і продовжити життя, так чи інакше, але виходять практично всі набутки культури - від науки й техніки до філософії, мистецтва та релігії. Не знаючи природи дихання, не вміючи його раціонально пояснити, людини наділили це явище спочатку властивостями метафізичними (тобто “надприродними”), а далі - й містичними ( таємничими).Це й послужило одним з початків виникнення релігії. (Див.: Сакралізація, Релігієзнавство). 2.15. Що таке “національний дух”? Відомо, що в нашому тримірному просторі найбільш стійкими спорудами виявляються ті, що зведені на трьох опорах. Це здавна помітили люди, і споконвіку найпростішими і найнадійнішими пристроями були саме триноги - від побутових таганків до священних жертовників. Як це не дивно спершу може видатись, подібне стосується і державного устрою (тільки ті системи виявляються стабільно саморегульованими, які опираються на три “ноги” - три владні структури: законодавчу, виконавчу та судову), і навіть сфери духу - як містичного (християнський Бог - сам троїстий та й, згідно з народним прислів’ям, “полюбляє трійцю”), так і метафізичного, зокрема - національного. Бо й справді, те, що часто-густо означується розпливчастим, щоб не сказати туманним, терміном “національний дух” має три, принаймні, - три, сказати б, іпостасі (від первісного й основного значення грецького слова ύποστασίς - підставка, основа) - етнонаціональна -(народна) етика, етнонаціональна (народна) естетика й етнонаціональна (народна) релігія. Саме ця триєдність, ця трійця й визначає реальну сутність того явища, яке йменується національним духом. (Див.:Етизація, Естетизація, Сакралізація) І благополучна, щоб не сказати щаслива, історична доля тих народів, у яких ця “трійця” - справді “єдина і нероздільна”, і, навпаки, - нещасні ті, у котрих порушується ця триєдність, у яких одна з “духовних опор” розтріскується і розщеплюється. Легко помітити, що принаймні найтвердішою, коли не найважливішою, “іпостассю” у цьому “триножнику” є елемент сакральний, Не важко й збагнути - чому саме: бо за самим визначенням святе, священне є досконалим, недоторканним, отже,- вічним та незмінним.Отож релігія – найефективніший консервуючий (цементуючий?) фермент етно-національної культури. Досить провести бодай побіжні порівняння, аби переконатися у цьому. Чи не найкрасномовніший приклад подає тут єврейський народ. Розсіяний по всьому світу, вимушений віками жити в інонаціональному, іноетичному, інорасовому середовищі, гнаний, переслідуваний, часом безневинно і гвалтівно винищуваний, він умудрявся і умудряється зберегти свою ідентичність. І то - завдяки додержанню єдності етичних установок, естетичних уподобань і релігійних вірувань. Причому саме останні, записані в заповітах біблейських предків, детально витлумачені в “Торі”, закодовані в “Каббалі”, підтримувані неухильним щоденним додержанням культових правил дозволяють утримувати у непорушній єдності освячені традицією естетичні та етичні принципи, отож і національну самоідентичність.25 Подібне можна сказати і про арабів. Племена, чиїм споконвічним заняттям було супроводження торговельних караванів по Аравійській пустелі, на початок VII століття, внаслідок занепаду цього шляху з незалежних від арабів причин, опинились у безвиході. Проповідь Магомета, що поєднала в собі віру в богообраність та цілком певну модель суспільного життя з відповідними етичними та естетичними нормами, зафіксована згодом у “Корані” і підтримувана ритуалом, стала основою для об’єднання цих племен, прищепила їм дивовижну життєздатність. Всього за кілька десятиліть по суті половина відомого тоді європейцям світу, упокорена халіфом - спадкоємцем Магомета, виявилась під впливом ісламу. І в сьогоднішньому світі іслам як певна релігійно-політична і морально-етична система надійно стоїть на сторожі національної самоідентифікації “правовірних”... Аналогічна національна монолітність характерна і для японців, хоча там “цементуючим” елементом “триєдності” виступає не релігія, а скоріше - традиційна народна етика. Мир, спокій і злагода характеризують життя і тих народів Індії, де спостерігається упродовж віків така єдність етичного, естетичного та священного. Існування впродовж тисячоліть стародавніх цивілізацій також грунтувалося на цій єдності. І занепадали вони, як і розвалювалися великі імперії, коли порушувалася, з тих.чи тих причин, - стабільність, рівновага цих трьох складових („іпостасей”) національного духу.. Чимало підтверджень цьому надибуємо ми і в сучасному світі. В Індії, в цілому в Індокитаї порушено мир і злагоду відтоді, коли вторглося мусульманство і розщепило, підірвало одну з опор єдності - релігійну. Те саме трапилося на Близькому Сході. Копи говорять про тривалий арабо-ізраїльський конфлікт, що час від часу набуває гострих форм, забувають (чи не бажають згадати): ізраїльтяни, євреї, як і араби, зокрема палестинці. Належать до однієї “народної” групи - семітів. Чвари в цій сім‘ї виникли з огляду на розкол насамперед і головним чином на грунті релігійному. Особливо ж це стає ясним на прикладі Лівану, де не затухає громадянська війна: бо там. В арабсько-семітсьній сім‘ї, крім згаданих іудаїзму та ісламу, спрацьовує ще й християнський “фактор”, який, в свою чергу, також позбавлений внутрішньої єдності. Щодо “подій в Ольстері”, то релігійний характер братовбивчої війни, яка триває близько 800 років, здавна і відверто визнаний: католики проти протестантів. Натомість цей мотив цілковито завуальований у зображенні подій Балканської колотнечі Загальновживана формула “воюють у Боснії хорвати, серби і мусульмани” не тільки порушує правила елементарної логіки -єдність критерію для розрізнення категорій. (Ця формула нагадує висміяне ще Чеховим:, “Йшли дощ і два студенти. Один їв пиріжок з яблуками, другий - із задоволенням... “). Дві сторони розпізнаються за етнічною ознакою (“серби” і “хорвати”), третя - за релігійною (“мусульмани”). Остання ж і видає сокровенне: ця братовбивча війна - в основі своїй релігійна. Воюють бо брати - слов”яни: хорвати - католики, серби - православні та мусульмани - серби (переважно) і хорвати... Багато які біди нашого народу - як у минулому, так і тепер, -також завдячують відсутності монолітної єдності духовного життя. Якщо можна ще твердити про спільність народної етики (що вважається добрим, а що - поганим) та естетики (уявлення про красу, смішне, трагічне, нице і т. д. ), то у сфері уявлень про священне така єдність геть відсутня. З одного боку - атеїсти, з іншого - релігійні віруючі, останні, в свою чергу, поділені на ряд віросповідань та церков, що мають усталену репутацію (католики, греко-католики, православні - автокефалісти, підпорядковані хто московському, хто - київському патріархату) та цілий ряд “сектантських” релігійних об’єднань. Не кажучи вже про наявність і діяльність інших конфесійних громад серед “національних меншин”... У ньому “вузлі” - джерело всіх українсько-національних тривог та клопотів… Як зазначалося вище, - при тому - неодноразово, - етизація, естетизація та сакралізація становлять лише умоглядно розрізнювані аспекти (риси, грані, сторони) єдиного етнокультурного процесу. Насправді, реально, у житті – це єдиний етнокультурний процес.При цьому етизоване піддається естетизації та сакралізації, подібно як сакральне – етизації та естетизації, а естетизоване - етизації та сакралізації. Цим процесам піддається геть усе, з чим доводиться людям тривалий час мати справу - навіть те, що являє собою певну протилежність цим визначеностям (добра, краси, святого) і, здавалось би, не може, не повинно б естетизуватися, етизуватися та сакралізуватися..Насправді естетизації, етизації та сакралізації піддається все - і огидне, і мерзенне, і “аморальне”, і жахливе…(Див.: С.Безклубенко. Теорія культури”. К.,2001) 2.16. Що таке “форма”? Походження терміна “форма” прийнято виводити від латинського однозвучного слова forma, яке вже у стародавніх римлян мало кільканадцять значень: вигляд, вид, обличчя, зовнішність, краса, зображення, образ, малюнок, фігура, креслення, характер, устрій, побудова, організація, начерк, проект, явлення, видіння, чекан, форма (для литва) і т.д. Давньоримська багатозначність цього слова й сьогодні дається взнаки на його уживанні в українській мові. Так, у галузі матеріального виробництва “формою” називають особливий пристрій для литва (у металургії, машинобудуванні, скульптурі, навіть у хлібопекарській промисловості - формовий хліб), у математиці - це особливого роду багаточлен (бінарний, тернарний, лінійний тощо), в теорії держави та права - термін “форма” використовується у значенні устрій (форми правління: республіка, монархія тощо), в діловодстві під “формою” розуміють встановлений зразок документа (форма № 4, форма № 6 і т.д.), в армії - встановленого зразка одяг (парадна, польова і т.д. форма), в літературі - усталена сукупність прийомів побудови твору (наприклад, віршована форма). Можливо, посприяє уточненю смилу цього слова, відтак - осягненню поняття “форма”, посилання на першоджерело його походження: давньогрецький іменник (формос). Утворений від дієслова έ (форео) - носити, іменник в перекладі українською означає кошик, плетінка, корзина...Те, в чому щось носять, утримують. А те, що в ньому утримують, вміст (зерно, наприклад) відтак набирає, набуває його обрисів у просторі… Отже, ми можемо зробити певне узагальнення: форма взагалі - це вигляд предмета: обриси предмета у просторі, контури його на площині і т.п. Здається само собою зрозумілим, що цей вигляд предмета залежать від його змісту (від того, що він являє собою): обриси качана капусти і дині, контури риби, рака завідомо відмінні). Стосовно мистецтва, таким чином, виходить, що форма (= художня форма) - це зовнішнє вираження внутрішнього змісту твору. 2.17. Що таке “художнє” Слово «художнє» (та похідні від нього: художній, художня, художність і т.п.) - синонім до слова «мистецьке» та похідних від нього. Художній значить мистецький, приналежний до мистецтва, такий, що має всі ознаки мистецького твору. Художній образ – мистецький образ. Художній твір - мистецький твір (або твір мистецтва). Художній фільм - твір кіномистецтва (або мистецтва кіно). Хоча вираз «художній фільм» іноді вживають неточно: в розумінні ігровий, постановочний, на противагу хронікальному, документальному, науково-популярному тощо). Художник - маляр, взагалі майстер художеств (традиційних образотворчих мистецтв, насамперед живопису та графіки), але також – ми(с)тець. Художність = “мистецькысть”: це визначальна якісна особливість того предмету, що вважаэться “мистецьким твором”. Без неї він перестає бути власне твором мистецтва, залишаючись в ранзі звичайного виробу ремесла чи промисловості (коли йдеться про предметно-речові види творчості) або, коли йдеться про літературу, кіно, телебачення і т.д., - твором якогось із різновидів спорідненої з ними діяльності (журналістики, науки, педагогіки, юриспруденції, політики, філософії тощо). У першому випадку вирішальною прикметою художності є майстерність, з якою виготовлено річ. В другому випадку самої лише майстерності виявляється замало. Майстерність у зображально-виражальних галузях творчості становить елемент необхідний, але не достатній. Тут, крім майстерності, потрібна ще й наявність цілісного образу того, що становить предмет зображення чи зміст самовираження. А що власне означає слово “художній” саме по собі? Звідки воно? Адже “гніздо” однокореневих досить обмежене (художній, художність, художник, художество) і це слово ніби й не має родичів в українській та братніх мовах. Не на порожньому ж місці з”явився у росіян жарт: “художник - от слова худо”! Проте останнє не споріднене: слово “худо” (та похідні від нього) - “родичі” порівняльного ступеня прикметника худой (в значенні поганий). Таксамо нічого спільного у художникиів нема із “худобою”. Слово “художнє” іншомовного походження. Давно колись, понад півтори тисячі років тому, сусідами - і треба відзначити сварливими сусідами! - наших предків на пвденному Заході були племена германського походження - готи. Сьогодні про них нагадує чимало що і в географії (напр., острів у Швеції Готланд - букв. земля готів), і в мистецтві ( напр., готичний стиль в архітектурі), і в історії (копалинні пам”ятки культури готів по місцях колишнього їхнього розселення). Крім того, що готи відзначалися неабиякою войовничістю, славилися вони і виробами своїх майстрів. Отож від них, з їхньої мови і було в сиву давнину ще запозичене нашими предками слово, що після відповідної до мовленеих законів нашого народу дістало ось цю форму - художній. А слово це - hаndus (хандус) і означало воно у готів назву ... руки! Хандус - це рука!... Але як це можливо, щоб від руки та вийшов такий “вишуканий” термін?! Виявляється, метаморфоза можлива, коли рука - не просто така собі звичайнісінька “верхня кінцівка”, - а розумна, вміла, ловка, спритна рука. Подумайте лишень над складом і значенням слова ремесло та попередніми його формами: рукоуметно, рукомество, рукоместло - ремесло! Отож первісне значення слова художній може бути потрактоване як рукотворний. Що подібна трансформація таки й справді відбулась, виразно натякають значення слів, похідних від “хандус”, у споріднених із готською європейських мовах. Наприклад, в сучасній англійській рука - hand, і десятки слів, що мають цей “корінь”, означають речі або види діяльності, пов”язані з ремеслом та мистецтвом: handicraft - ремесло, художество, рукоділля; handicraftsman - ремісник і художник; handili - ловко, майстерно (рос. искусно) проворно, зручно; handiness - мистецтво, спритність, моторність, проворність; handiwork- рукоділля, витвір рук, виріб, робота, справа; handsome - гарний, прекрасний, вишуканий; handsomenes - краса, вишуканість, зваба (рос.прелесть) і т.д. Подібно й у сучасній німецькій мові: die Hand - рука; die Handarbeit- ручна робота, рукоділля; Handwerk - ремесло; Handwerker - ремісник і т.п. Та й у нас і в росіян: рукоділля (рукоделие) - різновид мистецтва! До речі сказати, межі застосування слова художній та похідних від нього в українській та російській мовах не співпадають. В українщині, наприклад, вираз “художній твір” можна замінити ідентичним “мистецький твір”, або “(ви)твір мистецтва”, тимчасом як російський відповідник “художественное произведение” не піддається подібній трансформації ( искусственное в перекладі українською буде штучне) – по-іншому можна сказати тільки произведение искусства... Про те, як як іноземне “хандус” могло стати нашою художністю, тобто - як рукотворне набуває статусу гарного - в міру того, як із ремесла “виростає” мистецтво, - мова піде далі 2.19. Коли, як і чому «форма» стає «художньою». Відвідуючи дивовижні “стоянки печерної людини” - байдуже як: чи то безпосередньо, особисто, чи то за допомогою інших (читаючи їх опис, переглядаючи фільм чи роздивляючись фотографії), - люди, в тому числі й часто-густо мистецтвознавці, кинувши поквапний погляд на розкидані там і сям кам’яні та костяні “знаряддя праці й мисливства” - списи, палиці, дротики, рубила, голки та згребла, - відзначивши поспіхом “загадкові” знаки й “дивні” зображення на них, як правило, байдуже відводять очі від цього “історичного сміття” й спрямовують зачудований зір на барвисту настінну картину старожитнього живопису... Тимчасом, усі ці вироби, а надто - “дивні” й “загадкові” зображення на них, містять не менше, а часом і значно більше інформації про те, як із ще не-мистецтва виникало вже-мистецтво, ніж первісні фрески, що здаються такими близькими й зрозумілими витворами мистецтва... …Всім відомо ще з початкових класів, що камінь служив первісній людині матеріалом при виготовленні зброї та знарядь праці. Відомо також, що найперші камінні сокири не мали держаків. Археологи довели, що винайдення держака було для наших далеких предків справою надзвичайно складною, що їх застосовувати стапи порівняно недавно - пише наприкінці так званого четвертичного періоду. Так от, попервах держаки просто-напросто прив’язували до камінної сокири. Пройшло ще чимало часу, поки люди додумалися кріпити держална майже сучасним способом - пробиваючи в тупому кінці сокири дірку й встромлюючи туди деревину. І от що цікаво. На тому місці обуха, де колись були вузли й мотузки, якими прив’язували топорище, тепер з’явилось... їхнє зображення!. . Щось подібне сталося і в “історії” гребінця. Так, так, звичайного гребінця, що ним здавна люди розчісують волосся. Спочатку, коли люди почали розчісувати волосся, ймовірно, вони робили це п’ятірнею: як це й зараз нерідко роблять хлопці та чоловіки, коли нема під рукою розчіски. Потім стали застосовувати для цього кілька зв’язаних між собою паличок - щось на зразок все тієї ж п’ятірні. Далі вже з’явилися “пращури” сьогоднішніх гребінців: їх стали виготовляти з каменю, кістки, дощечок, нарізаючи зубці. Так от, на тому місці, де колись, у попередньому “гребінці”, - в’язанці паличок - була зв’язка, тепер з’явилося її зображення! І гребінці, і сокири - не виняток. Гляньмо на горщики. Звичайні горщики, які, за прислів’ям, „не святі ліплять”. Так от, коли люди почали їх виготовляти, то вони таки справді їх ліпили. По-різному, але саме ліпили, -як ліплять вареники, калачі, бублики, - тобто, робили їх, як тепер кажуть, від руки. Подекуди спочатку плели “скелет” посудини, скажімо, з лози, далі нарощували “м”ясо”, обмазували “кістяк” глиною, потім сушили на сонці, а з згодом стали обпалювали. В інших місцях спочатку катали глиняні бублики різного розміру, а далі викладали їх один на одного: клеїли горщика. І в тому і в іншому разі після випалу на горщику запишалися сліди того, як їх робили - смуги в місцях склейки, сітка від слідів згорілої лози чи трав”яного мотуззя, з якого виготовляли “кістяк”… І минуло чимало століть, перш ніж був винайдений гончарний круг. Тепер горщик з’являвся з-під руки гончара відразу - цілісний. Однак: після випалу на ньому стали зображати лінії, схожі на ті, які колись за необхідністю з’являлися самі, мимохіть!.. Навіщо? Або - чому? Чи - для чого люди малювали вузли на обусі сокири, на гребінці, на горщику?.. |
|
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ КИЇВ НТУУ "КПІ" 1997 МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ... МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ "КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ" |
Курс лекцій СУМИ 2003 МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ СУМСЬКИЙ... Курс лекцій спрямований на надання студентам допомоги по вивченню навчального курсу з „Торгового права” та розрахований на студентів... |
|
СПІЛКА ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ СПОРТИВНОГО ТАНЦЮ УКРАЇНИ, МОЛОДІЖНА РАДА СГОСТУ, ТСК „ЧЕМПІОН” Місце проведення: м. Київ, проспект Комарова 1, НАУ (Національний авіаційний університет), Центр культури та мистецтв |
МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ... Одним з важливих етапів процесу підготовки висококваліфікованих спеціалістів є написання та захист курсових робіт. Навчальним планом... |
|
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА» ІНСТИТУТ ПРАВА ТА ПСИХОЛОГІЇ Джужа О. М., Моісеєв Є. М., Василевич В. В. Кримінологія. Спеціалізований курс лекцій зі схемами (Загальна та Особлива частини).... |
Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни... Рецензенти: Валюх З. О., д філол н., проф. (Київський національний лінгвістичний університет); Григор’єва О. О., к філол н., доц.... |
|
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА ЕКОНОМІЧНИЙ... Дисципліна «Бухгалтерський облік і експертиза» на ІУ курсі у 7 семестрі в обсязі 50 годин, з них лекцій 26 год., самостійна робота... |
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ МІЖНАРОДНИЙ... Головченко О. М., Ананьєв Є. П. Сучасна економічна теорія: курс лекцій – Одеса: м. Роздільна ТОВ «Лерадрук», 2012. 204 с |
|
Програма для вчителів-наставників Допроектне дослідження здійснюється за підтримки консультантів з Великої Британіі Ланкастерський університет та Коледж Св Марка та... |
Київський національний торговельно-економічний університет, м. Київ Торговельне підприємство у процесі своєї діяльності постійно наражається на різноманітні ризики. Ці ризики можуть призвести до непередбачуваних... |