|
|
Скачати 3.09 Mb.
|
Що це - “вузлики на пам’ять”? Чи “мозолі” на пам’яті?Такі малюнки стали називати прикрасами. Г. Плеханов, досліджуючи земне, матеріальне походження цих прикрас, твердив: “Прикрасою є тут образ того, що вживалося раніше з утилітарною метою”. Зауваження точне. Безперечно, зображення того, що раніше було практично корисним, стало прикрасою.Але чи саме таким буо призначення цих малюнків з самого початку? Тобто, чи свідомо первісний майстер ставив собі завдання: “А прикрашу-но я цю сокиру!”? Навряд!. . Це ж треба тільки уявити собі, чого важило подібне рішення “прикрасити” обух! Сокира ж була із кременю, кремінним було і знаряддя, що ним належало вишкрябати якесь зображення! Ну, а коли й так, то чому не прикрашали обух зображенням, скажімо, квіточки, метелика чи посмішки коханої? Щось тут не так, егеж? Тим більш, що не лише на гребінцях, сокирах та горщиках з’являлися подібні “прикраси”. Щось подібне відбувалося кожного разу, з кожним знаряддям, виготовляючи яке, люди попервах зв’язували окремі частини, що їх складають, поєднували їх, комбінували їх26. Проти ствердної відповіді на питання “чи свідомо майстри саме так “прикрашали” свої найперші комбіновані вироби?” свідчить рутинний характер самих зображень.”Малювали” майстри те - тільки те й виключно те, - як раніше виготовлялось саме це знаряддя. Розглядаючи химерне, вузлувате плетиво ліній на зображенні того, як раніше виготовляли ці гребінці, горщики, сокири і т.д., так і хочеться сказати: стародавні майстри в’язали своєрідні “вузлики на пам‘ять” собі й іншим, аби не був загублений (забутий) спосіб виготовлення, що дістався у спадок від предків. А може, це не стільки “вузлики на пам‘ять”, скільки - “вузли” -своєрідні “мозолі” - на самій пам’яті? 2.20. Формування “художніх смаків”Процес естетизації, що супроводжується синхронними процесами етизації та сакралізації освоюваного людиною реального та уявного довкілля, є становленням етно-національного духовного світу. Художнє через це в генезі збігається, співпадає з національним. Все своє, рідне подобається людям, воно видається гарним, прекрасним, таксамо як чуже (неосвоєне чуже!) - негарним і навіть огидним. Тому мають рацію ті, хто вважає, що художнє - завжди національне. (Звідси, варто зауважити, зовсім не випливає, ніби все національне вже тим самим - художнє. Не обов”язково також, щоб усе, що сприймається людьми, приналежними до певного етносу чи нації, як прекрасне, художнє, мало те саме етнонаціональне походження, але неодмінною умовою визнання, сприйняття певного явища як художнього є ідентифікація його як частини етнонаціонального духовного світу). Спочатку - і то впродовж досить тривалого часу - люди милувалися “красою” неусвідомлювано. Як, втім, робить це абсолютна більшість людей і зараз: вони просто втішаються, духовно “насолоджуються” тим, що здається їм гарним, та й годі. Однак у частини людей, особливо причетних до виготовлення речей, які сприймаються сучасниками як “прекрасні”, “огидні”, ”трагічні” або “комічні” тощо, виникає і посилюється прагнення осягнути, що ж являє собою оте “прекрасне” чи “огидне” і т.д.? чому воно сприймається саме в такий спосіб? як, зрештою, воно “змайстроване”?.. Осмислення ж “будови” речей та явищ, які видаються естетично так чи інакше “забарвленими”, приводить до певних узагальнень щодо того, як належить виготовляти подібні предмети. Осмислення цього та відповідні узагальнення відбуваються на різних, так би мовити, рівнях: окремих речей, подібних до них і т.д. Іншими словами: відбувається історичний процес осягнення закономірностей творення окремих («художніх»!) виробів, далі - певного виду мистецтва (ремесла), нарешті, - художньої творчості загалом. З точки зору результатної, предметної, процес цей набирає позірного вигляду кристалізації художньої форми. Суб”єктивно ж він являє собою не що інше, як становлення й усвідомлення певних правил (прийомів, принципів і т.п. - словом методів) творення художніх предметів, що видаються і сприймаються як закони мистецтва, закони краси і т.д. і т.п. Їх подальше узагальнення кладе початок різним художньо-естетичним системам у творчій практиці та різноманітним теоріям у мистецтвознавстві та естетиці. Так чи інакше (в окремих деталях), але не підлягає сумніву, що історично саме з цього моменту - моменту певного осмислення самого процесу творення художніх предметів і свідомого використання результатів цього осмислення у творчій практиці - і починається новий етап у розвитку художньої культури людства: етап художнього виробництва. Це зовсім не означало й не означає автоматичного відмирання спонтанної художньої самодіяльності й стихійного продукування мистецьких творів усіх видів та жанрів (народний малюнок, вишивання, декоративно-ужиткові речі, поетично-пісенна та музична творчість і т.д. і т.п.). Художнє виробництво як свідома доцільна діяльність заснована на більш-менш точному знанні “технології” виготовлення мистецьких предметів. «Проростаючи» на спонтанній «самодіяльній» творчості, «виростаючи» з неї, художнє виробництво розвивається поряд з нею, вступає з нею у складні й суперечливі взаємозв”язки, що ускладнюються й багатоманітно множаться з часом. 2.21. Що таке “Прекрасне”, або процес Естетизації Давно була помічена трудність з відповіддю на це питання.Легко вказати на прекрасний предмет, явище, але надзвичайно важко скакзати що таке прекрсне. Відтоді, як Сократ, за словами Платона, сформулював цю теоретичну трудність, безліч мислителів дали безліч формулювань. Жодне з них, наскільки відомо, не здобуло всезагального визнання. Причина – в суб’єктивності людських уподобань: що одним видається прекрасним, іншим може видаватись огидним і навпаки. Звідси виходить, що прекрасне – це те, що “нам” (“вам” – йому, їй, їм) подобається (дуже подобається). Отже, проблема теоретичного з”ясування “що є прекрасне” зводиться до питання про те, чому, коли і як щось починає нам подобатись і, зрештою, стає для нас прекрасним. Коротко на це питання можна відповісти так: в результаті звички. Але слово “звичка” звучить надто буденно, не те що не “академічно” - навіть не “науково”, не “естетично”. Тому вдамося до традиційного термінологічного арсеналу із мистецтвознавчої сфери і вживемо для означення процесу, який нас цікавить, слово естетизація. Що ж таке “естетизація”?. Почнемо з логічного прояснення терміна. Тут не місце з”ясовувати, наскільки виправдано, але загальнопоширеним є уявлення, ніби естетика (від грецького (естетикос) - здатний відчувати, обдарований почуттям, той, що відчуває) - учення про прекрасне. Відтак у побуті під естетизацією розуміють умисне приписування або й навіть штучне прищеплювання естетичних якостей речам, завідомо їх позбавленим. Кажуть “естетизація насильства”, “естетизація злиднів”, “естетизація смерті” і т.д. Прикладів подібної “естетизації” явищ, які на це не заслуговують, в наш час більш ніж достатньо –на сцені, в літературі, на екранах “великих” та “малих”. Але, повторюємо, це - побутове слововживання. Наукове розуміння поняття “естетизація” принципово відмінне. Насамперед, йдеться не про умисний, цілеспрямований і навіть не свідомий процес, а зовсім навпаки: під естетизацією мається на увазі цілком спонтанний, стихійний процес освоєння людей у довкіллі, в ході і в результаті якого те, що було (насправді лише здавалось людям!) естетично індиферентним чи навіть неприйнятним, зрештою набуває (в “очах” людей - в їхніх смаках, уподобаннях, відчуттях, уявленнях, думках тощо “набуває”) певних естетичних якостей або змінює “знак” цих якостей на протилежний: (+) (-) чи (-) (+).Тобто огидне “стає” прекрасним або – навпаки. Пояснимо на конкретних прикладах. Ось факт із літературно-історичної практики – з життя і творчості видатного українського вченого-сходознавця Агатангела Кримського. Досконало знаючи арабську поезію, літературу, зокрема й Коран, що вважається мусульманами богодарованою книгою і вершинним зразком поезії, Аатангел Кримський наводить численні факти суперечливого ставлення й оцінок саме художніх достоїнств цього писання як літературного твору. Справжня трудність полягає в тому, що як серед тих, хто висловлював захоплення, так і серед тих, хто різко негативно ставився до мови, стилю, образної структури цього арабського літературного пам’ятника VII століття, були люди з безперечно високими, всесвітньо визнаними художніми смаками й уподобаннями. “Що Кораном, принаймні останніми сурами, можуть захоплюватися люди з незаперечним естетичним смаком, - писав А. Кримський, - видно на прикладі Пушкіна /1799-1837/, який писав /дуже невдалі, втім/ віршовані “Подражания Корану”27. Справді, почитаймо хоч би ось цей вірш Пушкіна: Земля недвижна; неба своды, Творец, поддержаны тобой, Да не падут на сушь и воды И не подавят нас с тобой До цієї строфи поет робить примітку: ”Плохая физика; но зато какая смелая поэзия!” А загалом до циклу “наслідувань Корану” Пушкін залишив таке прикметне зауваження: “Нечестивые, пишет Магомет /глава Нагреби/, думают, что Коран есть „собрание новой лжи и старых басен”. Мнение сих нечестивых, конечно, справедливо; но, несмотря на сие, многие нравственные истины изложены в Коране сильным и поэтическим образом”.28 Полишаємо читачам самим визначитись, наскільки правий Пушкін у своїх оцінках Корану i чи був правий Кримський у своїй оцінці згаданих пушкінських поезій, та послідуємо за дальшим ходом його думок. Навівши ще кілька аналогічних пушкінській позитивних оцінок художніх достоїнств Корану як літературного твору, академік зупиняється й на негативних, котрі переважають у світовій літературі. “Найбільш убивче засудження естетичних якостей Корану висловлене у Дозі, - писав Кримський і цитував: “Серед всіх скільки-небудь відомих староарабських творів я не знаю жодного, у якому виявилось би так багато несмаку і так мало оригінальності і який був би настільки розтягнутий та скучний, як Коран”. Дозі дивується з того, що “пишномовну риторику і той, часто зовсім безглуздий, набір образів, який виявляється в мекканських сурах, дуже серйозно сприймали за поезію і тому захоплювались нею!”29 Від “огидного” до “прекрасного” – як від “смішного” до “великого”: один крок. Після всебічного аналізу різних, зокрема й протилежних, точок зору на предмет дискусії з властивою йому особистою (надмірною!) Скромністю А.Кримський висловлює з цього приводу і свою власну думку, своє ставлення, і воно дуже цікаве та повчальне: “Якщо б знадобилося і мені висловитися про художні достоїнства Корана, - писав А. Ю. Кримський, - мені довелося б зізнатися, що в перші роки моїх занять сходознавством Коран наганяв на мене нестерпну нудьгу, яка взагалі з’являється при читанні поетів третьорядних, окремі іскорки поезії не винагороджують за ту водянисту риторику, що загалом переважає.”30 Навіть згодом, через багато років, розповідає академік, беручи участь у складанні хрестоматії з арабської поезії, він вагався, яку суру з Корану дати як приклад. Але, веде він далі, “після нього мені довелося багато читати й вчитуватися в історію Магомета, освоїтися (!) З його психологією, довелося тривалий час жити серед арабів на Сході і часто слухати благоговійне читання Корана в мечеті в урочистій піднесеній обстановці, і в результаті виявилося, що непомітно для самого себе я Коран прямо полюбив, копи читаю його, то відчуваю задоволення, з яким, наприклад, читаєш твір симпатичної і близько знайомої людини, хоча б це і був талант досить пересічний. Мені здається, - зізнавався А. Ю. Кримський, - що почуття арабіста в ньому відношенні близько підходять до почуттів віруючого мусульманина. Але у своїх слухачів-студентів я завжди помічав пряму огиду до Корану, хоча вони бувають уже підготовлені до його читання”31.. Чи не правда - цінне зізнання й навдивовиж глибоке спостереження?! Те, що було (насправді лише видавалося) естетично неприйнятним, внаслідок освоєння його набуло (лише у почуваннях Кримського набуло!) прямо протилежних якостей: він “Коран прямо полюбив”... Видно, зовсім не даремно люди кажуть “стерпиться - злюбиться2... За цим - багатовіковий досвід, - часто-густо гіркий, - спостережень і самоспостережень за еволюцією почуттів (іноді далеко не довільною), за їх навіть переродженням і зламом... Саме в цьому - в тривалому повторенні, з покоління в покоління, певних звичаїв, форм громадського спілкування, засобів і знарядь домашнього вжитку - причина того, що вони стають “приємними” і формують цілком певні уподобання, смаки, тобто оціночні установки свідомості і майже підсвідомі стереотипи поведінки. Саме в цьому, в багатовіковому, з покоління в покоління, “насадженні”, наприклад, християнських приписів і церковних свят та обрядів - одна з причин їх “укорінення”, причина того, чому вони, що зовсім не сприймалися нашими предками спочатку, та й ще довго -кілька століть! - після офіційного запровадження християнства на Русі, стали здаватися людям, врешті решт, якщо й не прекрасними, то все ж прийнятними. Зрештою, не стосується будь-яких речей і явищ. Наприклад, творів мистецтва, виконавців, котрі завдяки тривалому, масованому нав’язуванню врешті решт, якщо навіть попервах викликали спротив, чи й огиду, можуть уже сприйматися не пише терпимо, а й з очікуванням - як зустріч із давнім “знайомим”, хоч би й був він людиною не надто цікавою. Нам, хто живе в умовах постійного, щоденного впливу різноманітних засобів масової інформації, дуже легко переконатися в цьому на особистому досвіді. Подумайте лишень і пригадайте - ви неодмінно зауважите: те, що ще зовсім недавно викликало у вас принаймні неприязнь, якщо не роздратування, при першій своїй появі на вашому домашньому екрані, через якийсь час - будь то пісня, обличчя диктора чи манера коментатора - в результаті багаторазового, щоденного нав’язування його як неодмінного гостя ‘; у вашім домі поступово стає звично терпимим, а далі й уже ніби бажаним. Взяти для прикладу хоч би так звану сучасну манеру співу. Хіба не ображало попервах наш “здоровий”, - тобто звичний, - смак чуже як класичному бельканто, так і традиційному народному вітчизняному співу оте гортанне, придушене, та ще в ніс звуковидобування - як співаками, так і співачками? Або їхні манери? Або вбрання? (А. Пугачова, В. Леонтьєв на початку їхньої кар’єри?). Та й самі ритми і мелодійні малюнки, прийоми аранжування й гармонізації? Скільки фейлетонів у газетах, в’їдливих пародій по радіо і телебаченню, в художніх фільмах! А офіційного й напівофіційного осуду на всіляких “зібраннях громадськості”! Ну, то й що?! Досить швидко - на протязі появи і зростання всього лише одного покоління! - завдяки масованому “насадженню”, нав’язуванню по телебаченню, радіо, з естради, платівок, магнітофонів воно стало вже звичним, терпимим і для людей старшого віку, які достеменно мали інші смаки. Що ж до молодших, то вони сприйняли цей “стиль” з пелюшок, всотали, як то кажуть, з молоком матері - коли не раніше: їм видається все це “природним”, “нормальним”, тобто гарним, навіть прекрасним. Ось свідчення преси про явище з недавньої історії телебачення (і не тільки). У жовтні 1987 р. На екрані тодішнього першого каналу Останкіно з’явилась нова передача “Взгляд”. Несподівана, нетрадиційна, гостра до зухвалості, вона відразу наразилась на обопільну критику - і з боку фахової преси, і з боку численних глядачів, зокрема людей середнього та похилого віку, особливо - партократів. Зрештою, критики добились свого - напередодні 1989 р. Програма була “прикрита”. А копи у травні 1989 р. Вона знову з’явилась в ефірі, з’ясувалося чимало цікавих речей, зокрема й таких, що про них розповів один із творців цієї програми А.Лисенко. “Ось мій сусіда, - розповідав він, - скільки разів мені говорив: старий, та прибери ти цих мерзотників (тобто ведучих “Взгляда” - С. Б.) з екрану, я тобі півлітра поставлю”. Згодом, через два-три тижні після того, як хлопців зняли (нічого, правда, він мені не поставив), приходить і каже: “Старий, слухай, без них ще гірше. Поверни їх!” Укотре я переконався, яку неймовірну здатність до звикання мають телеглядачі”32. “Метаморфози” Ейфелевої вежі .Вищенаведені факти - свідчення процесу цілеспрямованого і навіить,певною мірою, примусової естетизації певних явищ. Ми ж маємо на увазі насамперед і головним чином спонтанний, стихійний процес. І ось факт,спроможний, здається, переконати будь-кого. Йдеться про метаморфози, що трапились із Ейфелевою баштою. Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що для більшості людей Франція - це передусім Париж, а Париж - це насамперед Ейфелева вежа: еталон краси індустріального витвору, національний символ Франції. Але чи так було завжди? Почнемо з того, що “по-справедливості” вежа зовсім не Ейфелева, скоріше вже Кехленова, оскільки справжнім її автором був швейцарський інженер Морис Кехлен, який, працював у будівельній фірмі, очолюваній Олександром Ейфелем. Саме Кехлену належать й ідея, й авторство проекту цього ажурного залізного дива.Подібні несправедливості трапляються в історії не так уже й рідко.Варто лише згадати, що наш земляк Йосип Тимченкоко перший в історії публічний показ фільму, відзнятого на сконструйованому ним же апараті влаштував ще у січні 1895 р., -майже на цілий рік раніше від братів Люм”єрів! Не кажучи вже про те, що континенти “Нового Світу” названо ім”ям не першовідкривача, а того «щасливця», який під час перших подорожей Колумба ще торгував у портах квашеною капустою... Та мова у нас не про це: Кехлен, зрештою, одержав солідну “компенсацію”, тривалий час очолюючи товариство по експлуатації вигаданої ним конструкції. Річ про подивугідні “перипетії” в історії самої вежі. Як відомо, вона була задумана і споруджувалась до відкриття Паризької всесвітньої промислової виставки. Так от, тільки-но залізне плетиво конструкцій виткнулось з-за оспіваних дахів Парижа, як над ще незавершеною спорудою здійнялась смертоносна рукотворна буря. Учинила її французька творча інтелігенція: письменники, музиканти художники, архітектори і т.д. Близько 300 відомих митців (а видатні таки чи не всі поголовно, в їх числі Гі де Мопасан, Олександр Дюма-молодший, Шарль Гуно, Сюллі Прудом та інші) зажадали негайно припинити будівництво “цієї варварської споруди, що ганьбить Париж”.Ситуація складалась драматична.З одного боку - авторитетна думка представників художньої еліти нації, в чиїх естетичних смаках та уподобаннях мало хто наважувався сумніватись.З іншого - “на носі” відкриття виставки, та й грошей уже чимало “закопано”...Не без труднощів, та пощастило таки, зрештою, досягнути тимчасового компромісу: хай високоповажні противники будівництва вежі трохи потерплять деякий естетичний дискомфорт - після відкриття Виставки вежу буде демонтовано, як панове інтелектуали того справедливо вимагають... Проте, як писали в старих повістях, не так сталося, як гадалося. Збудована вежа, мало сказати: “сподобалася” - справила “фурор”: потрясла уяву як учасників, так і гостей Виставки. Зображення її сотнями тисяч розтиражовується по світу.З усіх кінців приїздять цікаві, аби на власні очі побачити це модернове архітектурне диво... Коротше: з незалежних причин виконати обіцянку щодо негайного демонтажу “цієї варварської споруди” виявилось неможливим.Та й прибуток чималий почав надходити від її експлуатації. За перші двадцять років кошти, витрачені на будівництво, були цілком “повернуті”... А що ж колишні супротивники зведення вежі? Час робив своє - дехто відійшов до “ліпшого світу”, дехто потроху освоювався з “варварською спорудою”: звикали.Навіть найзатятіший опонет, Мопасан, час від часу почав навідуватися до ресторану на вежі.Заскочений там якось журналістами, у відповідь на єхидне запитання, чому він тут, на ненависній йому башті, він нібито сказав: “Бо це єдине місце у Парижі, де вона не муляє мені очі!” Що ж до решти, особливо молодих, французів, зокрема парижан, то вони увіходили в життя, коли вежа вже бовваніла на обрії, і для них вона була цілковито органічною й невід”ємною частиною не тільки міського пейзажу, а й його “обличчя”... Коли ж, напередодні відзначення 100-річчя Вежі, журналісти витягли на сторінки газет той давній конфузний скандал, один американський багатій запропонував: якщо ця штукенція ще й досі так нелюба французьким інтеліктуалам, то він готовий купити її за будь-яку ціну; потім демонтує, упакує кожну деталь у целофан, перевезе через океан і там заново її змонтує у себе на ранчо...Як ця, певно що напівжартівлива, пропозиція обурила французів! Вони всерйоз відчули себе ураженими: виявлено неповагу, учинено, на їх думку, нешанобливий жест, замах на національний символ Франції... Те, що спочатку для багатьох ніби було – насправді тільки видавалось! –естетично індиферентним, а частині (при тому -якій частині?! - носіям еталонних уявлень про красу !) - й зовсім неприйнятним, в результаті освоєння (простіше кажучи: звикання, звички) перетворилось на свою протилежність.. Справді, що зазнало змін? Хіба - вежа? Вона залишилась незмінною. Такою, як була задумана, спроектована і змонтована... Тепер ми можемо відповісти й на питання про “естетичні якості” цієї вежі, їх “об”єктивність”: Чи були вони самопочатково закладені у вежу, проте “високолобі естети” не відразу “впізнали” їх? Чи, може, вони поволі з”явилися, притому - всього лише в уяві людей ?.. Відповідь видається однозначною: змінились почування, а відтак - і погляди людей. Змінились же останні внаслідок звикання, в міру того, як відбувалось освоєння (не присвоєння - привласнення, а саме освоєння) людьми цієї споруди. Тобто в міру того, як вежа “увіходила”, точніше, як її образ, подобу “впускали” люди у свій внутрішній світ. В результаті те, що було “позаестетичним” (видавалось таким), навіть - “позанаціональним”, завдяки призвичаюванню перетворилось на свою протилежність – еталон краси (і то не тільки для французів!), а для них –над те! - стало національним символом і святинею. Два важливі висновки.Звідси ми можемо зробити, принаймні, два важливих висновки – теоретичний та практично-політичний: 1).Нема, ніколи не було й не існує так званих “законів краси”.Уявлення людей про прекрасне надто суб”єктивні (“краса дівчини – не на її обличчі, а душу закоханого юнака”, “краса – не в пустелі, а в душі бедуїна, що живе тут” і т.д.) відтак надзвичайно рухливі.. Вони змінюються від континенту до континенту, від країни до країни, в межах однієї країни – від часу до часу, вони різняться навіть в межах одного народу, однієї сім”ї в той самий час Єдине, що залишається при цьому певним, так це те, що ці уявлення формуються в процесі освоєння людьми певного об”єкта, тобто кажучи по простому – залежать від звикання, звички. 2).Ніхто не повинен претендувати на монопольне право визначати, що “прекрасне”, а що – ні. |
|
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ КИЇВ НТУУ "КПІ" 1997 МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ... МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ "КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ" |
Курс лекцій СУМИ 2003 МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ СУМСЬКИЙ... Курс лекцій спрямований на надання студентам допомоги по вивченню навчального курсу з „Торгового права” та розрахований на студентів... |
|
СПІЛКА ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ СПОРТИВНОГО ТАНЦЮ УКРАЇНИ, МОЛОДІЖНА РАДА СГОСТУ, ТСК „ЧЕМПІОН” Місце проведення: м. Київ, проспект Комарова 1, НАУ (Національний авіаційний університет), Центр культури та мистецтв |
МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ... Одним з важливих етапів процесу підготовки висококваліфікованих спеціалістів є написання та захист курсових робіт. Навчальним планом... |
|
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА» ІНСТИТУТ ПРАВА ТА ПСИХОЛОГІЇ Джужа О. М., Моісеєв Є. М., Василевич В. В. Кримінологія. Спеціалізований курс лекцій зі схемами (Загальна та Особлива частини).... |
Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни... Рецензенти: Валюх З. О., д філол н., проф. (Київський національний лінгвістичний університет); Григор’єва О. О., к філол н., доц.... |
|
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА ЕКОНОМІЧНИЙ... Дисципліна «Бухгалтерський облік і експертиза» на ІУ курсі у 7 семестрі в обсязі 50 годин, з них лекцій 26 год., самостійна робота... |
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ МІЖНАРОДНИЙ... Головченко О. М., Ананьєв Є. П. Сучасна економічна теорія: курс лекцій – Одеса: м. Роздільна ТОВ «Лерадрук», 2012. 204 с |
|
Програма для вчителів-наставників Допроектне дослідження здійснюється за підтримки консультантів з Великої Британіі Ланкастерський університет та Коледж Св Марка та... |
Київський національний торговельно-економічний університет, м. Київ Торговельне підприємство у процесі своєї діяльності постійно наражається на різноманітні ризики. Ці ризики можуть призвести до непередбачуваних... |