Питання 2/б.
Німецький філософ Освальд Шпенґлер (1880–1936), продовжуючи ідеї філософії життя Ф. Ніцше, вважає: всі країни і народи Європи вступили у “всесвітньо–історичну фазу” згасання західної культури.
С
 утність нового підходу до суспільства, висунутого О. Шпенґлером, - це концепція колообігу локальних культур-організмів.
До кінця ХІХ ст. соціальна філософія розглядала життя людства як лінійну еволюцію єдиної системи, всі елементи якої підпорядковані спільному порядкові: історія сприймалася як поступальне сходження від періоду Давнього світу через античність та середньовіччя до наших днів.
За Шпенглером, історія людства –
це ряд паралельних світів, які називаються культурами.
Кожна культура – це окремий організм,
який свого часу народжується з хаосу буття,
здійснює закладені в ньому можливості й гине.
Кожна культура має свою “душу”, яка виражається у притаманних їй цінностях – релігії, наукових знаннях, мистецтві, моралі, стилі та законах мислення, соціальних та політичних інститутах тощо.
Жодного внутрішнього зв’язку між культурами не існує.
Людство як єдиний суб’єкт світової історії – порожня абстракція.
О
 . Шпенґлер виділяє вісім типів культурних організмів:
єгипетська,
вавилонська,
індійська,
китайська,
антична,
арабська,
західна,
культура народу майя.
Ці культури утворюють вісім самостійних циклів розвитку. Кожне коло містить у собі спільний для всіх порядок, який неминучо несе в собі й кінцевий пункт їх існування – кожна культура неминучо має загинути.
Завершальний етап існування кожного суспільства – цивілізація. Це епоха занепаду, що відрізняється від доби піднесення культури так, як мертвий механізм відрізняється від живого організму. “Переоцінка всіх цінностей”, про яку говорив Ф. Ніцше – обов’язковий для кожної культури вияв її переходу в стан цивілізації.
О
 знаки переходу культури в цивілізацію:
Покладаючись на ілюзорну могутність розуму, людина намагається здолати свою долю, утвердити свою зверхність над природою. Усі повинні дотримуватися її політичного, соціального, економічного ідеалу або загинути – західна мораль завжди є “наказ і вимога покори”.
О рганічне, “душевне” ставлення до світу замінюється в суспільстві на розсудкове, раціональне. Згасання свободи творчості, опора на раціональне дослідження дійсності, замість легкого і радісного художнього сприйняття, інтелектуальна рефлексія замість безпосереднього переживання.
Усе це – ознаки стомленої душі, яка втратила здатність сприймати життя як наочну достеменність, як накреслену Богом невідворотну долю.
О
.Шпенглер. “Присмерк Європи” (1918– 1922 р.):
В основу “філософії майбутнього”, яка має створити образ світу як історії, О. Шпенґлер покладає протиставлення світу історії та світу природи. Центром його філософії є ідея долі. Це поняття означає у філософії життя не лише песимістично–романтичну покірливість фатумові, але, завдяки Ніцше, волю до майбутнього, приреченість до виконання місії, призначеної країні, народові, расі чи окремій людині. Доля – це неминучість, її не можна пізнати розумом. Але її можна любити, з гордим усвідомленням власного призначення йти їй назустріч. Коментуючи ніцшівське “amor fati” – любов до приреченості, Шпенґлер підкреслює, що життя можна знищити, але в ньому нічого не можна змінити.
Цей незмінний порядок життя виявляється у поділі на нижчу та вищу форми життя – “етику хижаків” та “етику травоїдних тварин”. Доля людей–“травоїдних” – бути приниженими, маленькими та боязкими, доля людей–“хижаків” – влада, перемога, гордість, ненависть. Це стосується не лише окремих індивідів, а й цілих народів. Для “сильних” доля – матінка, для “слабких” – недобра мачуха.
Кожна культура має свою ідею долі, власну “душу”. Оскільки “душі” культур не мають внутрішніх зв’язків, людина одної культури ніколи не зможе зрозуміти людину іншої культури.
Історія є “образ відомої душі”, “результат одноразового дійсного переживання”. Тому в ній нема законів, які поширюються на всі об’єкти, а є ідеї, які символічно розкриваються у явищах. У кожній “душі” – як окремої людини, так і народу – живе невситиме прагнення повністю себе реалізувати. Це прагнення спонукує до творчості, до творення специфічної реальності, яка в символічній формі утверджує незбагненний зміст цієї “душі”. Світ культури – це сукупність усіх форм самовираження “душі” народу. “Закінчений світ є випромінення, є перемога душі над чужими силами… Існує стільки ж світів, скільки людей та культур”.
Щось “остаточно розпалося” в житті європейської культури – про це свідчать пошуки “природної” релігії, повстання проти культу та догматів християнства, протиставлення “природного” права історичному, створення “стилів” у мистецтві замість свободи творчості, прагнення замінити державу “соціальним устроєм”. Життя фаустівської людини відривається від своїх природних коренів, переміщується у великі міста, перенасичується технікою. Почуття витіснюються інтелектом, інстинкт – розумом. Руйнується органічний порядок, настає час панування маси. Маса – це “кочовики світової історії”, “кінець, цілковите ніщо”. Небезпека стала такою неминучою та руйнівною, що необхідно з абсолютною ясністю усвідомити реальний стан справ, і не існує можливості мудрого відступу, нема альтернативи загибелі західної культури. “Оптимізм – боягузтво”. Фаустівська людина має хоробро пройти до кінця приречений їй шлях. “Терплячо чекати на безнадійному посту без надії, без спасіння – такий обов’язок”. Дата загибелі фаустівської душі, яку називає О. Шпенґлер, – 2000 рік.
|
Питання 2/в.
На думку М. Гайдеґґера, вирішальним для всієї філософії є питання:
чи готова людина у своїй дотеперішній сутності до того,
щоб узяти на себе панування над Землею?
Відповідь Гайдеґґер дає в дусі Ніцше:
щоб відповідати своєму призначенню,
людина повинна вийти поза межі самої себе.
М
 . Гайдеґґер розширив хронологічні рамки описаного Ніцше нігілізму:
нігілізм починається в дохристиянські віки і заповнить собою не лише ХХ, а й найближчі наступні століття, він виповнює собою весь спостережуваний історичний простір.
Нігілізм означає:
історія не має смислу
потрібно не переоцінювати, а повністю звільнитися від традиційних цінностей і визначити смисл буття заново.
вийти за межі абсурду можна, лише занурившись у “ніщо”.
Тому нігілізм не можна здолати – він не є хворобою, це нормальний стан європейського людства, основна закономірність історії Заходу. Його причини – в неспроможності людського розуму розкрити незбагненні шляхи буття.
Карл Ясперс (1883 – 1969) намагається зрозуміти витоки історії людства та її мету. Історія повинна дати відповідь на питання:
які можливості для сучасного розвитку ховає в собі минуле?
Н
 а противагу теорії культурних циклів О. Шпенґлера, Ясперс стверджує: людство має єдине походження і єдиний шлях розвитку, спільну для багатьох народів “вісь світової історії”. Це час між 800 та 200 роками до н. е. У цьому проміжку часу паралельно в Китаї, Індії, Персії, Палестині та Стародавній Греції виникли духовні рухи, які сформували сучасний тип людини:
Людина втрачає безпосередність у ставленні до світу та самої себе, вона усвідомлює свої межі, своє безсилля перед “межовими питаннями буття” – перед смертністю, скінченністю.
Закінчилася міфологічна епоха з її самозаспокоєністю, “само–собою–зрозумілістю”. Цю загальну зміну людського буття Ясперс називає одуховленням. Людина відтепер не замкнена в собі. Вона невідома для самої себе, а тому відкрита для нових безмежних можливостей.
Пробудження духу й було початком загальної історії людства.
Карл Ясперс. «Смисл і призначення історії»: “Погляд, звернений у минуле, занурює нас у таємницю людського буття. Той факт, що ми взагалі маємо історію, що історія зробила нас такими, якими ми видаємося сьогодні … примушує нас запитати: Звідки це? Куди це веде? Що це означає?”
Осьовий час – час народження світових релігій, що замінили собою поганство, і філософії, яка прийшла на зміну міфологічному світоглядові. Основне, що зближувало духовні осередки нового світосприйняття – це прорив міфологічного мислення, яке становило основу попередніх культур. Людина ніби вперше прокинулася до ясного, чіткого мислення, виникла рефлексія, недовіра до безпосереднього досвіду та емпіричного знання – ґрунт, на якому вперше виросло філософське мислення.
Те, що вогнища напруженого духовного життя виникли паралельно в різних, далеких одна від одної культурах, свідчить про духовну єдність людства. Ця єдність живиться з таємничого, трансцендентного джерела. “Осьовий час” – це священна епоха світової історії. Хоча вона протікає на землі, але корені й смисл її перебувають поза межами посейбічного, земного життя. Справжнє єднання людей засноване на незнанні: люди, об’єднані навколо трансцендентної таємниці, сповнені смирення та подиву, а не фанатизму та самовпевненості. Філософія набуває особливої функції – об’єднати всіх людей за допомогою філософської віри, яка повинна служити протиотрутою від раціоналістичних утопій, що претендують на створення земного раю, але в дійсності руйнують моральні та культурні засади людського співжиття.
…Історія перетворила людину на істоту, яка прагне вийти за свої межі, а отже, і за межі історії, до основи буття, точки, яка підноситься над історією як її початок. Людина виходить поза межі історії, коли звертається до природи; до вічних, позаісторичних істин наукового знання; до історичності світобудови в цілому; до найвищих витворів людського генію. Нарешті, ми виходимо за межі історії, коли осягаємо безумовність допомагає позасвідоме, присутнє в нас. К. Ясперс порівнює свідомість із гребенем хвилі, вершиною над широкою та глибокою основою.
|
В
своєї відповідальності та вибору свого місця у світі.
Долаючи історію, ми рухаємося від раціональності до позасвідомого. У кожній нашій свідомій дії нам
 иходячи з того, що найархаїчніші писемні джерела історіографії датуються починаючи від 3000 р. до н. е., К. Ясперс визначає термін тривалості історії:
приблизно 5 тисяч років.
Тобто доісторичне становлення людини, яке сформувало фундамент нашого людського буття, тривало незрівнянно довший час. Історія порівняно з доісторією – лише перша мить нового процесу. Вона подібна до тонкої оболонки над кратером вулкана.
Історія – це велике питання, яке ще не одержало свого розв’язання.
Вона може виявитися миттю, проміжною ланкою між неісторичними існуваннями людства у тому разі, якщо тонка оболонка нашої історичної основи буде скинута силою тих чи інших обставин і нам загрожує небезпека знову перетворитися на людей кам’яного віку.
Фундаментальні властивості людини, які склалися за доісторичної доби, невідворотно притаманні нашій природі, отже, по суті, ми ніколи не перестаємо бути людьми кам’яної доби.
Однак історія може стати також проривом обмежень, які навіть в образі безмежних нещасть у цілому ведуть до того, що людина здобуде нові, досі невідомі можливості.
Історія стає шляхом до надісторичного – її велич, надихаючи нас, пов’язує зі сферою, яка підноситься над історією. Таким чином, смисл та призначення історії – вивести людину поза свої межі. Однак у цьому рухові людини до трансцендентних основ буття немає шляху “в обхід” історії, він пролягає лише через історію.
Питання 2 / г.
Видатний іспанський мислитель Хосе Ортеґа-і-Ґасет (1883 – 1955) вважає філософською темою нашої доби питання: хто в суспільстві є реальним суб’єктом прийняття екзистенціальних рішень?
Історичну дійсність витворює “чисте прагнення жити, потуга, подібна до космічних сил”, споріднена з тією силою, “що хвилює море, запліднює звіра, заквітчує дерево та розпалює жар у зорях”. Життя – це хаос, у якому людина намагається знайти орієнтири, щоб не загубитися. Однак схеми, які вона при цьому конструює, – облудні. “Ясну голову” має лише той, хто відкинув ілюзорний порядок цих схем і до кінця усвідомив, що в житті все проблематичне, що жити – значить почувати себе загубленим. Усяке життя – це боротьба й зусилля бути собою. Життя особисте чи історичне є такою річчю у всесвіті, субстанція якої – небезпека, драма.
Життя – це завжди широкий репертуар можливостей, з яких людина мусить вибирати. Але водночас це “первень приреченості”, збіг обставин, який нав’язує нам певний набір “траєкторій” нашої долі, перетворючи життя на “фатальний примус користуватися свободою, вирішувати, чим ми будемо в цьому світі”. Такі обриси має не лише індивідуальне, але також і колективне буття, соціум.
|
С
успільство являє собою динамічну єдність двох чинників:
меншин та мас.
Меншини (еліта) – це особи чи групи осіб, здатні виконувати функції управління своїм власним та чужим життям.
Маса – сукупність індивідів без спеціальної підготовки, “рядові люди”, “суспільна безформність”, людей, що не відрізняються одні від інших і лише повторюють загальний тип.
Центральна, провідна думка Ортеґи-і-Ґасета:
маси не здатні і не повинні керувати власним буттям,
а тим більше життям суспільства як цілого.
Маса – це не просто велика кількість людей, це певний психологічний та соціальний тип. Головні
його характеристики:
“Людина–маса” – це примітив. Вона не дає сама собі обґрунтованої оцінки – “доброї” чи “злої”, вирішальний орієнтир її самооцінки – “така, як усі”. Однак цю пересічність вона не сприймає як ваду – навпаки, вважає свій усереднений, простацький рівень за добрий, взірцевий, довершений.
“Людина–маса” переконана, що життя легке, багате, позбавлене трагічних обмежень, а завтра воно буде ще багатшим і щасливішим. Вона “просякнута почуттям влади й тріумфу”. По суті, це почуття розпещеної дитини, яке в дорослих людях постає як тип “самовдоволеного панича” – людини, яка прийшла у світ, щоб робити те, що їй заманеться.
"Людина-маса” – це варвар. Варварство – це відкидання норм співжиття, відмова від необхідності вести діалог та досягати позуміння з іншими людьми.
Сучасна доба, коли маси перестали коритися меншинам і дістали у своє розпорядження весь репертуар можливостей меншин – “вертикальна навала варварів”. Історія вперше залежить від рішення простої людини як такої.
“Європа переживає тепер найтяжчу кризу, яка лише може охопити народи, держави чи культури… Це – бунт мас”.
Тому сучасна епоха
“вища за інші часи і нижча від себе. Потужна і рівночасно непевна свого призначення. Горда зі своїх сил і рівночасно застрашена ними”.
Самовпевненість “людини-маси” породжена надмірними можливостями цивілізації ХХ століття – надмірними порівняно з примітивним рівнем потреб та здібностей цієї людини. Необхідною умовою, “законом” людського життя є співмірність засобів, що є в розпорядженні людини, та проблем, які вона мусить розв’язувати. У кінці ХІХ – ХХ ст., коли пересічна людина влаштовується у світі багатств, коли вона зустрічає надмір засобів, не врівноважених життєвими труднощами, виникають деформовані зразки людського життя. Найважливіша деформація – це засаднича невдячність “людини-маси” стосовно всього, що уможливило їй легке і забезпечене життя. Вигоди цивілізації вона сприймає не як плоди тяжких зусиль та творчих здібностей, а як готову безпосередню реальність, котрої можна домагатися на засадах природного права.
Люди всіх попередніх епох жили за умов, недостатніх щодо захищеності та комфортності, у світі, в якому не було нічого певного, багатого, сталого. Це прищеплювало їм почуття обмеженості власних можливостей, а водночас – присутності когось іншого, вищого та сильнішого, виховувало дисципліну та усвідомлення свого місця і своєї співвіднесеності з іншими людьми. Соціальний світ ХХ століття створює у людини враження, що все дозволено, бажання не обмежені, а обов’язків не існує. Вона звикає не зважати на інших, а головне – на вищих за себе, не знати жодної інстанції поза собою.
Культура передбачає наявність загальновизнаних інстанцій, що встановлюють обов’язкові для всіх норми. Варварство маси полягає в тому, що вона не визнає зверхності жодних інстанцій над собою – вона не знає дисципліни та самообмеження. Тому “людина-маса” всюди втручається, накидаючи всім свій простацький погляд на речі. Культура передбачає доведення рації тих чи тих поглядів, апеляцію до аргументів. “Людина-маса” не лише нераціональна в своїй поведінці, вона принципово “не хоче давати аргументів і не хоче мати рації”, новизна її позиції в тому, що вона обстоює своє “право не мати рації, ґлузд безґлуздя”.
В останній третині ХІХ ст. почалася інволюція, регрес до варварства – до наївності та примітивізму людини, що не має минулого або забула його. Історичні рухи маси є керовані людьми пересічними, несвоєчасними, без доброї пам’яті та “історичного сумління”. Такими є, зокрема, більшовизм та фашизм.
Демократія та загальне виборче право самі собою не утверджують всевладдя маси: вони лише спонукують масу прихилятися до рішення тієї чи іншої меншини. Однак за сучасних умов сформувався новий тип державної влади, в якому панують “всі ці натовпи, що переповнюють тепер історичний кін”.
“Людина-маса” не має мети і пливе за течією. У державах, де тріумф мас найбільш помітний, “державна влада, уряд, живе сьогоднішнім днем; він не виступає як щирий представник майбутнього…, він не стає засновником чогось, що мало б уявлений розвиток чи еволюцію”. Він оминає конфлікти дня, а тим нагромаджує ще більші конфлікти на майбутнє.
Ми автентичні лише в тому разі, коли приймаємо і виконуємо своє призначення, коли ж відкидаємо – ми заперечуємо та фальшуємо самих себе. У сучасному суспільстві майже всі позиції, займані та проголошувані, є в істоті фальшиві.
Бунт мас – це зрада власного призначення, повстання проти себе самого. Бо призначення маси – не діяти самостійно. Вона прийшла на світ для того, щоб її вели, переконували, репрезентували, організовували. Її призначення – орієнтувати своє життя на вищі інстанції, складені з добірних меншин.
Нації Європи фундували шляхтичі – “люди, гідні подиву за їхню відвагу, за їхній хист володарства, за їхнє почуття відповідальності… Але з усіма цими чеснотами серця шляхтичі завжди мали слабу голову. Вони жили другою половиною душі. Були вони дуже обмеженого розуму, почутливі, імпульсивні, інтуїтивні, словом, ірраціональні”. Така природа шляхтичів призвела до їх програшу у змаганні з розсудковими, практичними міщанами, з яких зродилася буржуазія.
Сутність суспільства Ортеґа-і-Ґасет, спираючись на таку логіку, визначає як динамічну духовну єдність, що її утворюють взірець та його наслідувачі. “Суспільство самою своєю природою є апаратом удосконалення”, самовдосконалення людини за допомогою механізму “зразковості – податливості”, узятого за принцип соціального співіснування.
Характер тої чи тої нації слід визначати виходячи з того, як у ній розвиваються взаємини мас з добірними меншинами. Адже нація – це зорганізована людська маса, упорядкована меншиною добірних індивідів. Наприклад, антична Греція характеризувалася надміром взірцевих особистостей, за якими стояла дрібна, мізерна, непокірлива маса. Геніальна як культурна цілісність, Греція була нестабільна як соціальне тіло: вона стала немов індустрією, що розробляла зразки замість того, щоб задовольнитися стандартами. Прикладом протилежного характеру є, за Ортеґою, Росія та Іспанія – вони страждають на очевидну й тривку злиденність на видатні особистості. “Слов’янська нація – це величезна народна маса, над якою труситься дрібненька голова”.
|
І
 сторія становить безперервне і послідовне чергування двох процесів:
|