КУРС ЛЕКЦІЙ ЗА ЗАГАЛЬНОЮ ТА ГАЛУЗЕВОЮ СКЛАДОВИМИ ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ КЕРІВНИКІВ І СПЕЦІАЛІСТІВ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ ЗАЙНЯТОСТІ За загальною редакцією В. Г. Федоренка, доктора економічних наук, професора


НазваКУРС ЛЕКЦІЙ ЗА ЗАГАЛЬНОЮ ТА ГАЛУЗЕВОЮ СКЛАДОВИМИ ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ КЕРІВНИКІВ І СПЕЦІАЛІСТІВ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ ЗАЙНЯТОСТІ За загальною редакцією В. Г. Федоренка, доктора економічних наук, професора
Сторінка38/41
Дата17.05.2013
Розмір6.51 Mb.
ТипКурс лекцій
bibl.com.ua > Право > Курс лекцій
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41

Перелік контрольних питань:

  1. Які причини заснування МОП?

  2. За яким принципом діє МОП?

  3. У чому полягає проблема представництва соціальних партнерів?

  4. У чому полягає головна мета соціального діалогу?

  5. Яку роль відіграє соціальний діалог у системі соціально-трудових відносин?

  6. Назвіть засоби впровадження соціального діалогу?

  7. Які умови впровадження соціального діалогу в соціальній державі?

  8. Як відбувався розвиток соціально-трудових відносин в Україні?

  9. Який орган виконує консультативно-дорадчі функції в українській системі трипартизму?

  10. Які органи в Україні діють на засадах принципу трипартизму?


Рекомендована література:

  1. Резолюція про трипартизм та соціальний діалог, прийнята Міжнародною конференцією праці на її 90-й сесії (Женева, 18 червня 2002 р.)

  2. Конвенції МОП №144. Тристоронні консультації (міжнародні трудові норми), 1976

  3. Конвенції МОП №154. Колективні переговори, 1981.

  4. Рекомендація МОП №91. Колективні договори, 1951.

  5. Рекомендація МОП №92. Добровільне примирення й арбітраж, 1951.

  6. Рекомендація МОП №94. Співпраця на рівні підприємств, 1952.

  7. Рекомендація МОП №113. Співробітництво у галузевому та в національному масштабі, 1960.

  8. Рекомендація МОП №152. Тристоронні консультації, 1976.

  9. Рекомендація МОП №163. Колективні переговори, 1981.

  10. Кодекс законів про працю України.

  11. Закон України “Про зайнятість населення”.

  12. Закон України “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття”.

  13. Указ Президента України “Про розвиток соціального діалогу в Україні”. – № 1871/2005, вiд 29.12.2005 р.

  14. Бабкин В.Д., Селиванов В.Н. Народ и власть. Опыт системного исследования воззрений М.Е. Салтыкова - Щедрина. К., Манускрипт.

  15. Дарендорф Р. Современный социальный конфликт. Очерк политики свободы /Пер. с нем. –М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОСПЭН) , 2002.

  16. Жуков В.І., Мімандусова Г.І., Привалов Ю.О. Сучасні проблеми соціально-трудових відносин в Україні (соціологічний аналіз).– К.: Інститут соціології НАНУ, 1998. – 158 с.

  17. Жуков В.І., Осовий Г.В., Привалов Ю.О. Проблеми колективно-договірного регулювання трудових відносин в Україні. Монографія –К.: Інститут соціології НАНУ, 1999. – 184 с.

  18. Жуков В., Скуратівський В. Соціальне партнерство в Україні: Навч. посіб. – К.: Вид-во Української Академії державного управління при Президентові України, 2001.

  19. Жуков В.І. Трипартизм і соціальний діалог у системі соціально-трудових відносин // Соціально-трудові відносини: питання теорії та практики. Г.В. Осовий, В.І. Жуков, В.М. Руденко, В.О. Семеніхін. –К.: АПСВ. 2005.

  20. Колот А., Григорович С. Соціально-трудові аспекти забезпечення стійкого розвитку національної економіки // Україна: аспекти праці. – 2006. – №4.

21. Концепція розвитку Федерації професійних спілок України. Додаток до постанови Ради ФПУ від 09.12.2005 NР-4-5.

  1. Костин Л.А. Международная организация труда. /Л.А.Костин. –М.: Экзамен, 2002.

  2. Рихлі Людек, Прітцер Райнер Соціальний діалог на національному рівні у країнах – кандидатах на вступ до Європейського Союзу // Соціальне партнерство - шлях до злагоди: практика, проблеми, здобутки, перспектива. –К.: 2003.

  3. Соціальне партнерство на ринку праці України: Навчальний посібник / Ю.М.Маршавін (керівник авторського колективу), С.В.Бакуменко, В.М.Данюк, О.С.Зінченко, А.М.Колот, Н.В.Мартиненко: . – К.: 1998.

  4. Сучасний стан, проблеми та тенденції соціально-трудових відносин в Україні: спроба соціального конструювання. – К.: ЦСЕ Інституту соціології НАНУ. 2003.

  5. Тарасенко В.І., Іваненко О.О. Проблема соціальної ідентификації українського суспільства (соціотехнологічна парадигма). – К.: Інститут соціології НАН України, 2004.

  6. Тристоронні консультації. Переклад з англ. / Наукова ред. Костриця В.І. – К.: Міленіум, 2002.

  7. Туленков М.В. Концептуальні засади організації сучасного менеджменту: Монографія. – Київ-Ніжин: ТОВ “Видавництво “Аспект-Поліграф”, 2006.

  8. Фукуяма Фрэнсис. Доверие. Социальные добродетели и созидание благосостояния. – С.123-162. // Новая постиндустриальная волна на Западе. Анталогия / Под ред. В.Л. Иноземцева. М.: Academia, 1999.

  9. Хаттон Уилл. Капитализм участия. // Мировая экономика и международные отношения, 2000. №1.

  10. Шмиттер Ф. Неокорпоратизм // Полис. 1997. №2.

  11. Энциклики его святейшества Папы Римского 1891,1981,1991 гг. О труде, человеческой жизнедеятельности, нравственности и морали. Институт праксеологии. – К.: 1993.


Розділ 5. ДЕРЖАВНА СЛУЖБА ЗАЙНЯТОСТІ ЯК ІНСТРУМЕНТ РЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ ПРАЦІ ТА ЗАЙНЯТОСТІ НАСЕЛЕННЯ




5.1. Ґенезис державної служби зайнятості України

Об’єктивні передумови зародження органів трудового посередництва в Європі. Перші міжнародні норми і рекомендації з питань трудового посередництва, прийняті Міжнародною Організацією Праці. Створення державної служби зайнятості в Україні. Прийняття Закону України «Про зайнятість населення» і Положення про державну службу зайнятості. Глибока економічна криза в Україні в другий половині 1990-х років, падіння обсягу виробництва, скорочення зайнятості населення. Включення Державного фонду сприяння зайнятості населення до складу Державного бюджету і наслідки цього рішення. Межа 1990–2000-х років як визначальний етап розвитку державної служби зайнятості України: впровадження загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, розробка і впровадження інноваційних технологій - ЄТОНН і ЄІАС. Переваги ЄТОНН і ЄІАС, їх значення для поліпшення якості соціальних послуг населенню і роботодавцям. Основні етапи розвитку сучасної державної служби зайнятості України.

Результати аналізу типів безробіття, їхніх причин змушують нас усвідомити необхідність створення механізмів, що дозволяють суспільству й державі впливати на скорочення того або іншого типу безробіття, а значить і його загального рівня. Одним із таких інституційних механізмів є служби зайнятості. Звичайно, їхня діяльність навряд чи безпосередньо впливає на скорочення циклічного, технологічного або інших типів вимушеного безробіття, причиною яких є макроекономічна політика держави, інші фактори, що перебувають поза полем впливу служб зайнятості. У той же час на рівень фрикційного та структурного безробіття служба зайнятості може мати дуже суттєвий вплив. Допомагаючи людям швидше працевлаштуватися, а також знайти роботу, що найбільше відповідає їхнім здібностям і бажанням (тим самим скоротивши рівень майбутніх звільнень), служба зайнятості безпосередньо впливає на скорочення безробіття.

Таким чином, на ринку праці служба зайнятості властивими їй способами може ефективно впливати на зниження рівнів фрикційного і структурного, а іноді - інституційного типів безробіття, а значить - на його загальний рівень.

Завдання суспільної служби зайнятості полягає не просто у «з’єднанні» уже наявних суб’єктів ринку праці (осіб, що шукають роботу, і роботодавців), але й у пошуку в разі потреби тієї сторони, відсутність якої не дозволяє в даний момент іншій стороні укласти трудову угоду (трудовий контракт)12. Якщо ж можливості пошуку вичерпані й не принесли бажаного результату, то сучасні служби зайнятості прагнуть здійснювати професійне навчання тих, хто шукає роботу, щоб наблизити їхні професійно-кваліфікаційні якості до вимог роботодавця, розповсюджують інформацію про вільні робочі місця. Якщо у певний час для працевлаштування безробітного немає вільного робочого місця, залучають безробітних до підприємництва і самозайнятості тощо.

Механізм сприяння особам найманої праці у пошуку роботи та підборі працівників власникам засобів виробництва зародився у середньовіччі. Спочатку це були органи або організації, які не мали чіткої організаційної форми. Процес купівлі-продажу робочої сили здійснювався на майданах й інших місцях міст, де стихійно збиралися ті, хто шукав роботу і хто підбирав працівників. У подібних місцях особи, що шукають роботу, і роботодавці безпосередньо вступали в контакт і обговорювали питання найму. Пізніше на зміну місцям загального найму приходить певна спеціалізація, визначаються місця, де збираються представники тієї чи іншої спеціальності або професії, наприклад, теслі, муляри, садівники, конюхи і т.д.

У другій половині ХIХ ст. в Західній Європі виникають організаційно оформлені організації з трудового посередництва (діяльність, спрямована на здійснення допомоги особам, які шукають роботу, у працевлаштуванні, а роботодавцям - у підборі працівників). Їхніми засновниками були в одних випадках приватні особи, в інших - благодійні організації, у третіх - профспілки, у четвертих - муніципалітети, у п’ятих - організації роботодавців. Звичайно, ці установи обслуговували тільки «своїх» клієнтів (наприклад, профспілкові - тільки членів даної профспілки). Тому нерідко одночасно в тих самих містах було декілька подібних установ різного походження.

Бурхливий розвиток промисловості наприкінці ХIХ ст., масове переселення селян у міста сприяли виникненню величезної кількості осіб, що шукали роботу, які нерідко ставали джерелом соціальної напруги, створювали проблеми органам влади. Це змушувало останніх шукати можливості для створення інститутів, здатних на безкоштовної основі надавати допомогу безробітним у пошуках роботи в усіх галузях економіки, залишаючись нейтральними у класовому протистоянні. Наприкінці ХIХ - початку ХХ ст. в Європі розвиваються комунальні (муніципальні) органи трудового посередництва.

Зародження органів трудового посередництва проходило в такий спосіб. У Німеччині в першій половині XIX ст. з ініціативи ряду доброчинних товариств і ремісничих цехів були створені контори сприяння робітникам у пошуках роботи. Дещо пізніше до організації посередницьких бюро прилучилися профспілки. Одним із перших заснувань цього типу стало Лейпцігське посередницьке бюро, засноване в 1864 р. Успішна діяльність профспілок з трудового посередництва викликала прагнення підприємців до організації власних бюро. Завдяки заступництву з боку уряду, в останнє десятиліття XIX ст. бюро найму були створені підприємцями в багатьох великих містах. У 1880-1890-х роках ряд муніципалітетів організував біржі праці. У 1916 р. уряд зобов’язав усі муніципалітети створити біржі із паритетним управлінням.

В Англії посередницькі бюро виникли наприкінці XIX ст. з ініціативи тред-юніонів для обслуговування винятково членів профспілок. У 1902 р. в ряді міст створюються муніципальні бюро сприяння у працевлаштуванні робітників, а в 1920 р. усі вони були підпорядковані Міністерству праці. При них діяли паритетні комісії, що призначалися урядом із представників працівників і роботодавців. Незважаючи на надзвичайно розвинуту мережу державних бірж праці, посередницькі бюро профспілок продовжували діяти, обслуговуючи переважно кваліфікованих робітників та службовців.

У Франції трудове посередництво виникло також з ініціативи профспілок. Перші біржі праці були організовані в 1887 р. у містах Парижі та Пімі. З 1911 р. держава розпочала субсидіювати систему бірж через муніципалітети. Потім створюються центральне відомство і регіональні органи керівництва біржами праці.

Після Першої світової війни домінуючою тенденцією в Європі стало об’єднання бірж праці в загальнодержавні системи, координація діяльності яких здійснювалася центральними державними органами: міністерствами праці (в Англії, Німеччині, Бельгії), спеціально створеними для цього відомствами (в Італії, Австрії, Франції, Голландії). У більшості країн в управлінні як окремими біржами, так і усією їх системою брали участь організації робітників і роботодавців.

У дореволюційній Росії спроби організації трудового посередництва робилися цеховими касами взаємодопомоги, а також земствами й міськими органами самоврядування у другій половині XIX ст. Але всі вони закінчувалися невдачею. Установи з трудового посередництва були організовані лише в 1908 р. у Петербурзі, а в 1913 р. - у Москві (біржа праці ім. Т. М. Морозова), потім біржі праці були організовані й у деяких інших містах. До лютневої революції 1917 р. у Російській імперії діяло тільки шість постійних бірж праці і декілька їхніх тимчасових відділень (так званих «кореспондентських пунктів»). У серпні 1917 р. Тимчасовий уряд видав Положення про біржі праці, в основу якого лягли чотири принципи: добровільність звернення як безробітних, так і роботодавців; призупинення трудового посередництва стосовно тих підприємств, на яких відбувалися трудові конфлікти або страйки; паритетна форма управління біржами; безкоштовні посередницькі послуги. Відповідно до даного положення передбачалося відкриття бірж праці у містах із населенням не менше 50 тис. осіб. Біржі мали здійснювати реєстрацію попиту і пропозиції робочої сили, надавати посередницькі послуги по найму, вести статистику і систематизацію відомостей про ринок праці. Проте суттєво вплинути на регулювання ринку праці вони в той час не змогли, тому що задовольняли потреби підприємств у додатковій, як правило, некваліфікованій робочій силі. Їхній контингент складався в основному з різноробочих і робітників-будівельників, головним чином недавніх селян, декласованих елементів міста. Серед кваліфікованих робітників біржі популярністю не користувалися, вони були свого роду «товкучкою» тих, хто потребував роботи, не маючи ні спеціальності, ні кваліфікації.

В Україні, що входила до складу Російської імперії, перші біржі праці були створені напередодні Першої світової війни в Одесі та Харкові. Світова, а потім громадянська війни стали на перешкоді створенню цілісної системи трудового посередництва.

На повоєнний період припадає прийняття перших міжнародних норм і рекомендацій з питань трудового посередництва. У 1919 р. Міжнародна Організація Праці прийняла Конвенцію № 2 «Про безробіття», в якій країнам-учасницям рекомендувалося організувати систему безкоштовних державних бюро зайнятості під контролем центрального органу, створити при бюро консультаційні комітети з числа підприємців і трудящих. В ухваленій з цього питання Рекомендації №1 країнам-учасницям також пропонувалося організувати страхування на випадок безробіття.

Участь представників працівників і роботодавців в управлінні трудовим посередництвом розглядалась "як захист від зловживань і шахрайств на біржах і як гарантія їхньої незалежності від держави і власників підприємств".

У 1960-х роках поступово сформувалося уявлення про те, що зайнятість не є тільки результатом організації ринку праці. Оскільки навіть після корегування дисбалансів між попитом і пропозицією робочої сили не завжди досягається повна зайнятість. Тому необхідне тісне сполучення двох напрямів: державної політики, спрямованої на розширення сукупного попиту і регулювання грошово-кредитної, фіскально-бюджетної і зовнішньо-економічної політики та підвищення ролі такого інституту ринку праці, як служба зайнятості. Ії завдання поступово трансформуються від простої фіксації вільних робочих місць і замовлень на працівників від роботодавців до пошуку нових можливостей і шляхів зменшення дисбалансу між попитом і пропозицією на ринку праці.

З метою створення умов для реалізації права громадян на працю і забезпечення соціального захисту тимчасово незайнятого населення у грудні 1990 р. уряд України реорганізував службу працевлаштування в державну службу зайнятості. У березні 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон України «Про зайнятість населення», у якому викладені головні принципи діяльності служби зайнятості, її обов`язки і права. У червні 1991 р. Кабінет Міністрів України затвердив Положення про державну службу зайнятості, де детально виклав її організаційну структуру, головні завдання, права, відповідальність і місце в системі органів державної влади. З цього часу служба зайнятості України є важливим інструментом регулювання ринку праці та соціального захисту тимчасово незайнятого населення.

При створенні системи трудового посередництва влада у незалежній Україні зтикнулася з такими основними проблемами:

по-перше, відсутністю нормативно-правової бази і досвіду законотворчості в цій сфері. Біржі праці як інститут ринкового суспільства були ліквідовані в Радянському Союзі у 1930 р., а всі наступні роки Радянська влада вирішувала проблему дефіциту робочої сили, а не дефіциту робочих місць;

по-друге, створення нової системи не було забезпечено кадрами, які б мали хоча б елементарне уявлення про функції, завдання, форми і методи трудового посередництва, діяльність центрів зайнятості;

по-третє, центри зайнятості довелося створювати за повної відсутності матеріально-технічної бази - приміщень, обладнання, комп'ютерної техніки, оскільки існуючі бюро працевлаштування переважно працювали на орендованій базі, яка зазвичай складалася із однієї невеликої кімнати;

Але четвертою і головною проблемою було неприйняття суспільством ідеї про необхідність державної служби, яка б займалася трудовим посередництвом. Громадськість і навіть представники влади не могли зрозуміти, як після 60-ті років недостачі робочої сили може виникнути її надлишок, чому люди не можуть працевлаштовуватися самостійно, навіщо їм потрібен соціальний захист під час пошуку роботи.

У 1991 р. було прийнято низку нормативних актів щодо діяльності державної служби зайнятості.

У червні 1991 р. Кабінет Міністрів України затвердив положення про державну службу зайнятості, в якому детально визначив її організаційну структуру, основні задачі, права, відповідальність і місце в структурі органів державної виконавчої влади, порядок призначення керівних кадрів, систему формування штатів і оплати їхньої праці.

В цей же час (червень 1991 р.) Кабінет Міністрів України ухвалив Положення про порядок реєстрації, перереєстрації громадян як безробітних, виплати допомоги по безробіттю; Положення про організацію оплачуваних громадських робіт; Положення про організацію професійної підготовки, підвищення кваліфікації і перепідготовки вивільнених працівників і незайнятого населення; Положення про інспекцію по контролю за додержанням законодавства про зайнятість населення та ін.

З червня 1991 р. почав формуватися Державний фонд сприяння зайнятості населення - самостійна фінансова система, що створювалася за рахунок обов'язкових внесків підприємств, установ, організацій (тобто, роботодавців)13. За законодавством кошти цього фонду не входили до складу Державного і місцевих бюджетів, а знаходилися в розпорядженні державної служби зайнятості та розподілялися між державним і регіональними рівнями: на державному рівні зосереджувалося 20 % загальної суми, на обласному - 80 %. Кошти фонду витрачалися на фінансування допомоги по безробіттю, програм професійного навчання і професійної орієнтації безробітних, оплачуваних громадських робіт, створення додаткових робочих місць, сприяння підприємництву і самозайнятості безробітних.

З перших років функціонування державної служби зайнятості її керівництво, Міністерство праці розуміли, що без формування сучасного кадрового потенціалу ті складні проблеми, що стоять перед службою, неможливо вирішувати. Саме тому в липні 1991 р. був створений Інститут підготовки кадрів - вищий навчальний заклад системи післядипломної освіти, який здійснював підвищення кваліфікації і перепідготовку (надання на базі існуючої другої вищої освіти) керівників і спеціалістів центрів зайнятості України. У 1996 р. рішенням Уряду спеціалістам центрів зайнятості був наданий статус державних службовців.

Уряд, керівництво Міністерства праці та державної служби зайнятості із самого початку зробили акцент в діяльності служби на засоби активного сприяння зайнятості. З цією метою у 1994 р. вони ініціювали прийняття Кабінетом Міністрів концепції державної системи професійної орієнтації населення, актуалізували інші нормативні акти, зокрема Положення про організацію оплачуваних громадських робіт, нормативні документи, що регламентували організацію професійного навчання безробітних.

У цей період рівень безробіття вимірявся частками відсотку, вакантних робочих місць було набагато більше, ніж бажаючих їх зайняти. У суспільстві неминучість безробіття не сприймається, люди не готові віднести можливість настання безробіття до себе.

У 1996-1998 рр. Україна опинилася у глибокій економічної кризі. Обсяги виробництва впали майже на 60 %, кількість робочих місць в економіці країни стрімко впала, рівень безробіття зростав: 1995 р. – 5,6% (за вимірюванням згідно з методологією МОП); 1996 р. – 7,6%; 1997 р. – 8,9%. Зросла чисельність незайнятих громадян, які зверталися за послугами до центрів зайнятості. У ряді міст і районів центри зайнятості не справлялися з простою реєстрацією всіх осіб, що зверталися до них, виникали великі черги. Поглиблення фінансово-бюджетної кризи примусило владу включить Державний фонд сприяння зайнятості населення до складу Державного бюджету та використовувати кошти фонду на інші загальнодержавні потреби. Тому виникли перебої з виплатою допомоги по безробіттю, фінансуванням програм активної підтримки, перш за все професійного навчання. А безробіття продовжувало зростати, причому насамперед у його прихованій формі. Перша форма - примусове відправлення працівників у тривалі (по декілька місяців) неоплачувані відпустки, друга – переведення трудящих на скорочений робочий день і робочий тиждень. З метою вивільнення фінансових ресурсів на забезпечення допомоги по безробіттю скорочувались витрати на активні заходи й адміністрування. Зокрема були ліквідовані обласні центри профорієнтації та обласні учбові центри профнавчання вивільнюваних працівників і незайнятого населення (вони були реорганізовані у відділи обласних центрів зайнятості).

З метою подолання цієї кризи у липні 1997 р. за ініціативою Міністерства праці зроблено перші кроки з впровадження соціального страхування на випадок безробіття. І хоча страховий фонд не створювався, і не приймалося відповідне законодавство, але фактично було відроджено самостійність попереднього Фонду, тільки за іншими назвою і принципами формування. Тепер внески до нього сплачували роботодавці й наймані працівники. Був встановлений збір на данні цілі в таких розмірах:

  • для підприємств, організацій, установ (незалежно від форм власності) - 1,5% фактичних витрат на оплату праці;

  • для працівників - 0,5% від суми оподаткованого прибутку.

Ця система стала попередником страхової системи на випадок безробіття.

Економічна криза далі поглиблювалася, безробіття зростало і досягає максимуму в 13% у 1999 р. (у 1997 р. – 8,9%; у 1998 р. – 11%).

В умовах зростання безробіття, різкого збільшення кількості звернень громадян до центрів зайнятості Уряд, Міністерство праці, Державний центр зайнятості шукали шляхи підвищення ефективності соціальних послуг на ринку праці, покращання їх якості. Цей пошук активізувався у кінці 1990-х рр. і здійснювався за трьома напрямами: удосконалення нормативно-правової бази сприяння зайнятості населення, зокрема шляхом введення соціального страхування на випадок безробіття, прийняття інших нормативних актів, що дозволяють адекватно реагувати на процеси, що відбувалися на ринку праці; удосконалення технологій центрів зайнятості щодо обслуговування населення; впровадження багатоцільової інформаційно-аналітичної автоматизованої системи державної служби зайнятості.

З метою підвищення ефективності процесу сприяння у працевлаштуванні тим, хто шукає роботу, для підвищення культури обслуговування клієнтів на межі 1990–2000 роках була розроблена і запроваджена Єдина технологія обслуговування незайнятого населення в центрах зайнятості (ЕТОНН). Вона значно підвищила економічну і соціальну ефективність послуг на ринку праці. В основу ЕТОНН покладені наступні принципи:

  • забезпечення інтегрального підходу до надання соціальних послуг, пов'язаних з активізацією безробітних, та підвищенням їх конкурентноздатності на ринку праці, з заходами щодо пошуку і підбору роботи;

  • зміцнення співробітництва клієнтів і спеціалістів служби зайнятості в пошуках найбільше ефективних шляхів працевлаштування;

  • пріоритетність послуг центру зайнятості щодо пошуку і підбору роботи перед іншими видами послуг;

  • активізація власних зусиль безробітних у пошуках роботи;

  • забезпечення взаємодії з роботодавцями на основі взаємовигоди і роз'яснення соціального значення послуг центрів зайнятості;

  • поєднання оптимальної організації праці персоналу центру зайнятості із змістом послуг клієнтам на кожному етапі їх обслуговування;

  • спеціалізація і поділ праці персоналу служби зайнятості;

  • створення умов для високопродуктивної праці співробітників центрів.

На базі цих принципів розроблено стандартний зміст уніфікованих процедур і операцій, які здійснюють спеціалісти центрів зайнятості під час надання особам, що шукають роботу, соціальних послуг, які можна об'єднати в наступні цільові блоки:

  • зміцнення взаємодії з роботодавцями;

  • активізація власних зусиль клієнтів щодо влаштування свого життя, підвищення відповідальності людини перед собою, своєю сім'єю та суспільством;

  • розподіл приміщень центрів зайнятості на вісім функціональних секторів: довiдково-інформаційний; самостійного пошуку вакансій; профiнформацiйний; реєстрацiйно-приймальний; активної підтримки безробітних; взаємодії з роботодавцями; навчання та психологічного розвантаження персоналу; адміністративно-господарський.

Запропоноване розміщення функціональних секторів – створення великих просторових зон, де можуть надаватися декілька послуг, дозволяє позбавитися черг, наблизити послуги до клієнта - пакет послуг надається з перших хвилин відвідування ним центру зайнятості. У 2004 р. розпочата робота щодо удосконалення даної технології. З метою забезпечення гендерної рівності в приміщеннях центрів зайнятості створюються спеціальні функціонально-просторові зони щодо обслуговування молоді, дитячі куточки, де жінки можуть залишити дітей під час отримання послуг, комп'ютерні зали вільного доступу до Інтернет і зали професійного самовизначення молодих громадян.

Інструментом підтримки процесу надання послуг особам, які шукають роботу і роботодавцям, забезпечення відповідності їх змісту вимогам ЄТОНН є Єдина інформаційно-аналітична система «Служба зайнятості» (ЄІАС). Завдяки ЄІАС відбувається створення єдиного інформаційного простору, поповнення та оновлення єдиного по всій Україні банку вакансій і професійно-кваліфікаційного складу безробітних, забезпечується вільний доступ до нього. ЄІАС складається із програмного забезпечення, єдиного для базових, регіональних та Державного центрів зайнятості, комп'ютерного парку уніфікованих для всієї системи ПЕОМ та серверів, локальних та глобальної комп'ютерної мереж, телекомунікаційного зв'язку і містить 17 підсистем та близько 200 функціональних складових програмного забезпечення щодо надання соціальних послуг. ЄІАС дозволила автоматизувати для тих, хто шукає роботу процес підбору інформації про вакансії, для роботодавців – претендентів на заміщення вакантних робочих місць, відстежувати правильність виконання процедур і операцій в процесі надання послуг клієнтам, їх відповідність законодавству. Дана система допомагає спеціалістам центру зайнятості більш обґрунтовано визначити конкретні заходи активної підтримки безробітних залежно від їх професійних і особистих якостей. Також дана система дозволила автоматизувати статистичний облік та оптимізувати документообіг у центрах зайнятості, що надало можливість спеціалістам зосередити увагу на безпосередній співпраці з клієнтами, покращанні змісту соціальних послуг. ЄІАС побудована за принципом триланкової архітектури шляхом введення додаткової ланки між клієнтом і сервером. На верхньому рівні реалізується функція зберігання даних, на проміжному - здійснюється основна обробка, за нижчою ланкою (автоматизоване робоче місце спеціаліста центру зайнятості) залишається функція введення даних і отримання результатів.

Засоби ЄТОНН і ЄІАС дозволяють посилити індивідуалізацію послуг, піднести рівень доступності інформації до клієнтів через Інтернет портал та встановлення комп'ютерів вільного доступу і татч-скрінів у місцях загальнодоступних для широкого кола користувачів.

У 2006-2007 роках відбувається значне розширення функцій державної служби зайнятості. Вона, не відмовляючись від напрямків діяльності і напрацювань, що позитивно зарекомендували себе у попередній період, активно опановує методи сприяння працевлаштуванню осіб з обмеженими можливостями, формування мотивації до зайнятості молоді, цілеспрямованого проведення профорієнтаційної роботи з учнями, розширює спектр послуг роботодавцям і шукачам роботи без особистого відвідування ними центрів зайнятості (через веб-портал, надіслання СМС-повідомлень, інформаційно-довідкову інтерактивну телефону систему тощо. Коротко кажучи, в її діяльності все більше місця займають послуги, які вона надає за межами приміщень центрів зайнятості, що характерно на сучасному етапі для більшості європейських служб зайнятості.

Отже, основними етапами розвитку сучасної державної служби зайнятості України є таки:

перший: (1991–1995 рр.) – період інституційного облаштування: нормативна база, кадри, координаційні комітети сприяння зайнятості населення, матеріально-технічна база;

другий: (1995–2000 рр.) – етап набуття досвіду виконання центрами зайнятості елементарних функцій, зокрема реєстрації безробітних і виплати допомоги по безробіттю, направлення незайнятих громадян на профнавчання. У цей період також впроваджується методологія МОП щодо аналізу економічної активності населення та визначення рівня безробіття;

Третій: (2001–2004 рр.). – впровадження загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття. Розробка і впровадження інноваційних технологій - ЄТОНН і ЄІАС;

Четвертий : (2004–2006 рр.) – зміцнення матеріально-технічної бази;

П’ятий: (2006–поточний час) – удосконалення технологій активного сприяння зайнятості населення, розширене розуміння трудового посередництва.
Перелік контрольних питань

    1. Охарактеризуйте об’єктивні передумови зародження органів трудового посередництва в Європі.

    2. Перелічите основні принципові засади побудови та функціонування державних органів трудового посередництва, що містилися у перших міжнародних нормах, прийнятих Міжнародною Організацією Праці.

    3. Вкажіть, на базі якої організації створювалася Державна служба зайнятості в Україні, чому саме у 1991 р.

    4. Перелічите закони і основні нормативно-правові документи щодо діяльності державної служби зайнятості, що були прийняти у 1991-1996 рр.

    5. Призначення, юридичний статус і завдання Державного фонду сприяння зайнятості населення.

    6. Як, на Вашу думку, віддзеркалилося на рівні соціального захисту безробітних і їхньому матеріальному забезпеченні включення Державного фонду сприяння зайнятості населення до складу Державного бюджету?

    7. Розкрийте переваги для соціального захисту безробітних і їхнього матеріального забезпечення Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття перед Державним фондом сприяння зайнятості населення.

    8. Чому, на Вашу думку, створення системи загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття і Єдиної технології обслуговування незайнятого населення приходиться на один і той же час – межу 1990 – 2000-х років.?

    9. Покажіть переваги Єдиної технології обслуговування незайнятого населення і Єдиної інформаційно-аналітичної системи для підвищення ефективності роботи центрів зайнятості і якості послуг населенню і роботодавцям.


Рекомендована література:

  1. Закон України "Про зайнятість населення" від 21 листопада 1997 р. № 665/97-ВР.

  2. Закон України "Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування". // Відомості Верховної Ради України (ВВР). 1998, № 23. ст. 121.

  3. Закон України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" // Відомості Верховної Ради України (ВВР). 2001. № 14. ст. 71.

  4. Конвенція МОП 1919 року 2 Про безробіття.

  5. Конвенція МОП 1948 року 88 Про організацію служби зайнятості.

  6. Положення про державну службу зайнятості (затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 24 червня 1991 р., №47).

  7. Маршавін Ю. Удосконалення технології надання соціальних послуг центрами зайнятості як інституційний чинник регулювання ринку праці // Зайнятість та ринок праці: [Міжвід. Наук. збір.] - Вип. 13. Рада по вивченню продуктивних сил АН України, 2000. - С. 138 - 146.

  8. Маршавін Ю. Закономірності зародження і розвитку ринку праці і їх особливості в Україні // Економіка та держава. – 2004. - №5. – С. 7-13.

  9. Маршавін Ю. Удосконалення технології обслуговування населення центрами зайнятості як фактор підвищення соціального захисту безробітних. // Соціальний захист. - 2002. - №1. - С. 49-52.

  10. Єдина технологія обслуговування населення в центрах зайнятості України - К.: ІПК ДСЗУ, 2000. – 300 с.

  11. Лиса Я.О. Методичні рекомендації по вивченню теми «Сутність ЄІАС, принципи побудови та етапність переходу на нове програмне забезпечення роботи служби зайнятості». – К.: ІПК ДСЗУ, 2002. – 23 с.

  12. Информатизация службы занятости Украины // Открытые системы - 2001. - №12. - С. 7-11.


5.2. Організаційна структура управління

державної служби зайнятості України

Місце і роль державної служби зайнятості у системі державного управління. Основні функції державної служби зайнятості. Трудове посередництво як функція державної служби зайнятості. Зміст таких функцій державної служби зайнятості, як розвиток інформаційних систем ринку праці, управління програмами регулювання ринку праці, управління допомогою по безробіттю, управління регуляторними діями. Організаційна структура державної служби зайнятості. Взаємозв'язок між функціями і структурою суспільних служб зайнятості14. Структура базових, регіональних центрів зайнятості, Державного центру зайнятості.

У державному управлінні, яке є функцією державної влади щодо здійснення системного впливу на життєдіяльність системи "особистість – суспільство – держава" з метою її розвитку та гарантування безпеки, важливе місце належить державній службі зайнятості. Діяльність державної служби зайнятості значною мірою вирішує успішність державної політики зайнятості, сприяє реалізації конституційного права громадян України на працю та відповідну винагороду.

У загальному вигляді державні служби зайнятості світу, в тому числі України, виконують такі п’ять груп основних функцій.

  • посередництво у працевлаштуванні (трудове посередництво);

  • розвиток інформаційних систем ринку праці;

  • управління програмами регулювання ринку праці;

  • управління системою допомоги по безробіттю;

  • управління регуляторними діями.

Функція трудового посередництва полягає у пошуку і підборі роботи безробітним і особам, які шукають роботу, а роботодавцям – у сприянні підбору працівників. Тому клієнтами суспільних служб зайнятості є як особи, що шукають роботу, так і роботодавці.

Оскільки наявність вакансій сама по собі ще не гарантує працевлаштування людини, яка може просто не знати про цю вакансію або в процесі співбесіди не дійти згоди з роботодавцем, то реалізація функції трудового посередництва щодо тих, хто шукає роботу, передбачає здійснення центрами зайнятості низки додаткових заходів. Насамперед йдеться про збір і систематизацію інформації про вакансії, у підвищенні конкурентоспроможності безробітних на ринку праці, формування у них мотивації до праці й активності у пошуку роботи, сприяння у набутті навичок самоорганізації, системних дій у пошуку роботи, спілкування з роботодавцями.

Опануванню безробітними методами пошуку роботи сприяє їх участь в спеціальних постійнодіючих семінарах, під час яких вони набувають навички самостійного пошуку вакансій, підготовки резюме, проведення телефонних розмов і співбесід з роботодавцями, написання листів з пропозицією власних трудових послуг тощо.

Виконання центрами зайнятості функції посередництва у працевлаштуванні пов’язане в узагальненому вигляді із виконанням наступних технологічних процедур і операцій: реєстрація клієнта; з'ясування наявності у нього спеціальності, необхідної на ринку праці; в разі необхідності – направлення на професійне навчання (з попереднім наданням профорієнтаційних послуг); пошук інформації про вакансії (яка попередньо має бути зібрана і систематизована); узгодження з роботодавцем зустрічі з особою, яка шукає роботу; після працевлаштування безробітного обов'язкове і негайне вилучення із банку даних інформації про вакансію, на яку він прийнятий . У більшості країн Європи засобом, спрямованим на підвищення ефективності пошуку роботи, є розробка клієнтами за допомогою фахівців центрів зайнятості індивідуальних планів працевлаштування, а останнім часом – так званих соціальних контрактів, в яких плануються спільні дії громадянина та центру зайнятості, передбачаються права і зобов'язання безробітних та фахівців служби зайнятості. Плани допомагають клієнтам більш систематизовано шукати роботу, а фахівцям - цілеспрямовано сприяти громадянам. До того ж, обов'язковим елементом трудового посередництва є здійснення засобів активізації клієнтів у пошуку роботи, формування у них знань і навичок з техніки пошуку роботи, впевненості у своїх силах.

Функція трудового посередництва з іншої сторони полягає у наданні допомоги роботодавцям у формуванні персоналу фірм і підприємств. Природно, будь-яка організація може підібрати працівників й без допомоги служби зайнятості, але це потребує певних зусиль, часу і матеріальних витрат з боку роботодавців (на публікацію оголошень або звернення до приватних посередників). Проте центри зайнятості мають такий великий банк даних про тих, хто шукає роботу, який відсутній у інших посередників. Крім того, вони мають значні можливості щодо підбору працівників на замовлення роботодавців на підставі здійснення професійної діагностики за методиками, якими приватні посередники не завжди володіють. В Україні центри зайнятості надають роботодавцям понад 10 видів соціальних послуг.

Останнім часом у розвинених країнах ще одна функція суспільних служб зайнятості набула особливого значення – розвиток інформаційних систем ринку праці. Ринок праці, подібно іншим ринкам, функціонує найефективніше тоді, коли існують достатні потоки точної інформації доступні для всіх суб’єктів.

Ця функція реалізується за допомогою вирішення наступних завдань:

  • визначення джерел, видів і змісту інформації, її періодичності;

  • створення локальних і національної (глобальної) комп’ютерної мереж;

  • збір, обробка і узагальнення інформації про осіб, які звернулися за різноманітними послугами до центрів зайнятості, про вакансії і замовлення роботодавців на підбір працівників;

  • інтерпретація результатів регулярних обстежень домогосподарств, що проводять органи державної статистики;

  • самостійне проведення різноманітних соціологічних обстежень клієнтів, населення і соціальних партнерів;

  • доведення до органів влади, роботодавців, громадськості відомостей про стан ринку праці, основні процеси і тенденції, що відбуваються, прогноз оцінок.

Надання інформації про стан ринку праці. Державні служби зайнятості виконують найважливішу роль постачальників інформації про стан ринку праці органам державної виконавчої влади і місцевого самоврядування, громадськості. В умовах інформаційного суспільства ця функція набуває першочергового значення. Останнім часом в Україні, наприклад, набула великого розповсюдження нібито не традиційна інформація про навчальні заклади і послуги, що вони надають, можливості легального працевлаштування за кордоном, інформація про розмір заробітної плати в різних галузях економіки, узагальнена аналітична інформація про процеси і явища, що відбуваються на аграрному ринку праці.

За останні десятиріччя суспільні служби зайнятості світу усе більше уваги приділяють аналізу таких проблем ринку праці:

  • територіальні і галузеві характеристики зайнятості;

  • кількісне й якісне співвідношення між попитом і пропозицією робочої сили;

  • структура робочих місць;

  • розмір зарплати різних категорій працівників;

  • професійна підготовка реальної і потенційної робочої сили;

  • дані про професії, що не користуються попитом на ринках праці, і про професії підвищеного попиту;

  • склад безробітних, причини безробіття тощо.

Результати аналізу допомагають державним органам оцінити ефективність заходів, що здійснюються на ринку праці, розробляти нові підходи, пропонувати рішення відповідно до актуальних процесів, що відбуваються. Ухвалення управлінських рішень, зазвичай, базується на підставі аналітичного опрацювання статистичної інформації або на результатах спеціальних досліджень, а також на їх комбінації.

Сучасна державна служба зайнятості України має достатньо розгалужену систему статистичної інформації про стан ринку праці. Проте статистичні дані часто не відповідають на запитання про причини тих або інших змін, тому мають доповнюватися спеціальними дослідженнями, насамперед, соціологічними. У практиці багатьох країн на засадах методики Статбюро МОП аналізується економічна активність населення через обстеження домашніх господарств.

Споживачами цього інформаційного продукту служб зайнятості, зазвичай, є:

  • державні органи та їх підрозділи, що здійснюють на різних рівнях планування і соціально-економічну політику;

  • організації роботодавців і профспілкові організації, для яких ця інформація має величезне значення під час вирішення стратегії і тактики поведінки на переговорах, у разі укладання колективних договорів, визначення розмірів заробітної плати, місць розташування підприємств;

  • професійні навчальні заклади, які, покладаючись на інформацію державної служби зайнятості, визначають свою політику щодо розвитку тих чи інших напрямів і спеціальностей професійної підготовки й перепідготовки кадрів, планують спрямованість профорієнтаційних заходів, порад молодим людям щодо вибору професій і спеціальностей тощо;

  • громадськість, громадяни, які бажають робити свідомий вибір професій (спеціальностей), місць роботи, знати перспективи розвитку певних галузей економіки й регіонів.

Інформаційні системи і технології не тільки значно підвищують якість соціальних послуг, а й розширюють їх діапазон. Зокрема, надають можливість шукачам роботи користуватися в інтерактивному режимі банками даних про вакансії, а роботодавцям – підбирати себе працівників бе відвідування центрів зайнятості.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41

Схожі:

За загальною редакцією ректора Національної академії СБ України,...
Затверджено Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України, лист №1/11-12373 від 26 грудня 2011 р
України Керівника Головного управління з питань судоустрою Адміністрації...
За загальною редакцією: Президента НАПрН України, ректора Національного університету
За редакцією члена-кореспондента АМН України доктора медичних наук,...
Рекомендовано до видання вченою радою Харківського національного медичного університету
За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки...
Рекомендовано до друку Вченою радою Національної академії Служби безпеки України, протокол №13 від 23 вересня 2010 року
ОСНОВИ ПРАВОЗНАВСТВА Навчальний посібник За загальною редакцією професора Пастухова В. П
Кримського економічного університету КНЕУ; М. Ю. НАУМ доцент Прикарпатського державного
За редакцією доктора юридичних наук, професора М. І. Мельника, доктора...
За підсумками V Всеукраїнського конкурсу на краще юридичне видання (2002—2003 pp.) цей Коментар відзначено другою премією у номінації...
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ до практичних занять і самостійної роботи...
Під загальною редакцією зав кафедри загальної гігієни з екологією, професора В.І. Федоренко
Збірник наукових праць (навчальний посібник) За загальною редакцією...
Рецензенти: доктор філософських наук, професор Ю. С. Вілков; доктор філософських наук, професор В. В. Остроухов; кандидат філософських...
УДК 37. 03. 6-057. 36: 355 (477) М
За загальною редакцією помічника Міністра оборони України, старшого наукового співробітника, кандидата військових наук, генерал-майора...
За редакцією Заслуженого діяча науки і техніки України, академіка...
Одеський юридичний інститут Харківського національного університету внутрішніх справ
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка