КУРС ЛЕКЦІЙ ЗА ЗАГАЛЬНОЮ ТА ГАЛУЗЕВОЮ СКЛАДОВИМИ ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ КЕРІВНИКІВ І СПЕЦІАЛІСТІВ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ ЗАЙНЯТОСТІ За загальною редакцією В. Г. Федоренка, доктора економічних наук, професора


НазваКУРС ЛЕКЦІЙ ЗА ЗАГАЛЬНОЮ ТА ГАЛУЗЕВОЮ СКЛАДОВИМИ ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ КЕРІВНИКІВ І СПЕЦІАЛІСТІВ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ ЗАЙНЯТОСТІ За загальною редакцією В. Г. Федоренка, доктора економічних наук, професора
Сторінка2/41
Дата17.05.2013
Розмір6.51 Mb.
ТипКурс лекцій
bibl.com.ua > Право > Курс лекцій
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41


Передмова
Підвищення кваліфікації державних службовців, які працюють в центрах зайнятості України, спрямоване на опанування ними знань із загальної, галузевої та функціональної складових професійної підготовки необхідних для надання якісних соціальних послуг безробітним громадянам і роботодавцям.

Первинна професійна підготовка державних службовців, які проходять державну службу в системі служби зайнятості України, здійснюється на робочому місці. У процесі первинного навчання, за сприянням безпосереднього керівника та наставника, вони мають самостійно набути певні теоретичні знання та оволодіти професійними навичками необхідними для виконання своїх службових обов’язків. Цьому повинен сприяти, розроблений викладачами ІПК ДСЗУ, курс лекцій призначений допомогти працівникам центрів зайнятості поглибити свої професійні зання.

У курсі лекцій із загальної та галузевої складових у стислій формі висвітлюються питання державного управління, місцевого самоврядування, розкриваються сутність ринку праці та його особливості, а також ґенеза та функції державної служби зайнятості.

Підвищення кваліфікації персоналу центрів зайнятості здійснюється в Інституті підготовки кадрів державної служби зайнятості України за навчальною програмою, розрахованою на поглиблення знань та професійної компетентності спеціалістів, ознайомлення з інноваційними технологіями та передовим досвідом надання соціальних послуг населенню. Необхідною передумовою успішного навчання є глибоке засвоєння теоретичного та практичного матеріалу слухачами в процесі професійної підготовки.




Розділ 1. ОСНОВНІ ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ТА МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ



    1. Стратегічні напрями становлення в Україні правової, демократичної та соціальної держави.


Поняття правова, соціальна держава. Демократична система владних відносин як складова стратегії становлення України як правової, соціальної держави. Головні проблеми становлення правової, соціальної держави в Україні. Роль розвитку політичної влади. Універсал політичної єдності. Утвердження збалансованої і ефективної системи взаємодії гілок влади. Роль парламентсько-президентської форми правління та недосконалість процедур у діяльності Верховної Ради. Новий статус Кабінету Міністрів та його роль у становленні правової, соціальної держави. Інститут президентства та демократичний механізм його впливу. Стратегія розвитку державного управління – складова стратегії становлення та розвитку правової, соціальної держави в Україні. Механізми забезпечення ефективності державного управління як фактори становлення правової, соціальної держави. Роль права. Базові принципи  та  критерії надання публічних  послуг органами влади. Значення реалізації адміністративної реформи в становленні правової, соціальної  держави. Ліберальні основи, громадянське суспільство, ринкова економіка, соціальні права та соціальна політика умови та передумови сучасної стратегії становлення правової, соціальної держави  в  контексті європейських демократичних  цінностей.

Становлення України як правової, соціальної держави з подоланням багатьох труднощів і кризових явищ, які є проблемами системи державного управління і вирішення яких потребує використання  сучасних економічних, соціальних,  інформаційних,  правових  та  інших  засобів.

Наявність багатьох проблем у процесі становлення України як правової,  соціальної  держави обумовлена  перш  за все  недосконалістю та  хибами  у  самій  моделі  політичної  системи,  основним  компонентом якої  є  держава.
Перша третина XX ст. позначилася прийняттям соціальних законів і введенням принципів соціальної держави в політику багатьох країн. На початку XX ст. позицію лідера в розвитку соціального законодавства зайняла Англія. Починаючи з прийняття законів Л. Джорджа «Про пенсії по старості» (1908 р.);  «Про прогресивне оподатковування» (1909 р.); «Про національне страхування» (1911 р.) і закінчуючи доповіддю У. Беверіджа в 1942 р. «Повна зайнятість у вільному суспільстві», Англія створила розгалужену нормативно-правову базу щодо реалізації принципу соціальної держави. Аналогічні закони з соціального і медичного страхування, пенсійного забезпечення, допомоги по безробіттю, допомоги сім’ям і страхування від нещасних випадків були прийняті у ці роки в Австрії, Австралії, Данії, Канаді, Італії, Новій Зеландії, Норвегії,  СРСР, США,  Франції,  Швеції  та  багатьох  інших  країнах.
Соціальне законодавство стало не просто сектором правового поля, воно почало  впливати  на  правову  суть  усієї нормативної  бази  держав.

Поява соціального законодавства, його безпосередня взаємодія з іншими державними нормами спричинили проблему правової природи самих  соціальних  норм  і  стандартів.

У 1930 р. Т. Геллер  запровадив  поняття  «соціальна, правова держава» і дав його трактування. Головною ідеєю соціальної, правової держави  стає  акцент  на  правах  громадянина  щодо  соціальних гарантій з  боку  держави.

З того  часу  два поняття – «правова держава» і «соціальна держава» – не  просто  стали  нерозривні,  їх  почали  використовувати  деякі  автори як  синоніми.

Зв’язок соціальної держави з її правовою природою сприяє закріпленню за нею соціальних  функцій. Соціальні функції держави не просто набули правових підстав, вони стали головними для держави, у свою чергу трансформуючи правову основу держави. Особисті права людини стали наріжним каменем усієї правової системи держави, визначаючи через виборче право владу, через громадянські права – політичну природу держави та її соціальні  обов’язки  через  соціальні права – її  соціальні  функції.

Визнання за соціальною державою правової основи означало надання соціальним функціям обов’язкового характеру. Вони стали невід’ємною частиною функціональної структури держави. Соціальні функції  остаточно  перейшли  від  суспільства  до  держави.

Визначення соціальної держави як правового утворення виявилося принциповим  для  визначення  нової, соціальної якості держави. Вперше в історії  споконвічне  протиставлення  свободи  і рівності – «протягом сторіч люди прагнули до свободи і рівності як до одних з первинних цілей людського життя, але повна  свобода  для  сильних і талановитих несумісна з правом на гідне життя  для  слабких  і  мало  обдарованих» – було  знято через  компроміс, стало можливим  обмеження свободи «заради  соціального  добробуту,  щоб нагодувати  голодних,  дати  притулок  знедоленим...».

Слід  зазначити,  що  ідея  обумовленості  соціальної  держави правом уперше  була  висунута  в  російському  ревізіоністському марксизмі (П. Б. Струве, А. С. Ізгоїв, Б. А. Кистяковський), що розглядав соціальну державу як «соціально-правову державу, чи, по-іншому, соціально справедливу державу». До речі, саме Б. А. Кистяковський ще в 1909  р.  вперше  узвичаїв  поняття  «соціалістична  правова  держава». Ідея соціальності правової держави привертала увагу й інших російських вчених, погляди яких  базувалися на принципах природного права (П. Новгородцев, С.Котляревський, В. Гессен, Л. Петражицький).

Правове обґрунтування соціальної держави остаточно оформило принцип природних соціальних прав людини. На основі цього виникла нова правова колізія,  що  полягає  в  несиметричності прав і обов’язків. Для теорії права  дана ситуація настільки  значима,  що  деякі  автори, наприклад, Е.Форстхофф, відкидають саму можливість єдності правової і соціальної  держави,  констатуючи  принципове  протиріччя .

Однак саме асиметричність соціальних  прав  і обов’язків особистості породила особливий статус держави як монопольного суб’єкта соціальної діяльності. Держава  стала сполучною ланкою між усією сукупністю прав і обов’язків, нівелюючи і роблячи їх розмірними через свою соціальну політику. Держава  отримала особливі права на перерозподіл  благ і тим самим набула специфічної  функції  реального забезпечення  формальної  рівності  людей.

Набуття соціальною державою правового обґрунтування стало віхою у розвитку уявлень про державу і про її соціальну сутність. Поняття справедливості, рівності, солідарності, прав і обов’язків особистості та суспільства набули формального закріплення, що стало основою подальшої  еволюції  державних  соціальних  функцій.

Усе це дозволяє виділити даний період в особливий етап. Другий етап становлення соціальної держави, що тривав  з  30-х до кінця 40-х років  XXст.– це  етап  розвитку  правової,  соціальної  держави.

Наступний етап розвитку уявлень про соціальну державу пов’язаний зі знаменитою доповіддю В. Беверіджа в 1942 р. парламенту Великої Британії «Повна зайнятість у вільному суспільстві». У цій доповіді викладалися  основні принципи «держави добробуту» і вперше висувалася ідея гарантованого єдиного національного мінімального доходу, «ядром плану був тісний  зв’язок соціальної  політики з державною  економічною  політикою, націленою на забезпечення повної зайнятості». З цього часу термін «держава добробуту» став синонімом соціальної  держави  в  англомовних  країнах. Одним  з  авторів терміна  «держава добробуту» може вважатися й англійський соціолог  У. Темпль.

Період до 60-х років позначився, з одного боку, поглибленням теорії соціальної держави, чи держави благоденства, а з іншого боку – практичною реалізацією  ідеї  соціальної  держави  за  допомогою  її реальних  механізмів на національному рівні. Одним з основних  проявів соціальних функцій  на  даному  етапі  стало  надання  державою соціальних  послуг.

Період становлення соціальної держави із  середини 40-х до 160-х років XX ст. – це  особливий  етап, який  можна  позначити як етап соціальних послуг, зв’язаний із придбанням державою принципово нових соціальних функцій. Саме в цей  період,  крім  виконання  традиційних функцій соціального захисту, держава стає  суб’єктом  специфічних соціальних функцій, прикладами яких є забезпечення зайнятості, соціальний патронаж, формування життєвого середовища  для  інвалідів, програми  реабілітації для окремих  соціальних груп, державні програми підтримки  і  створення необхідних  життєвих  умов  для  окремих категорій  людей  і  регіонів.

Особливістю  нових  соціальних функцій  держави – соціальних  послуг є те, що  вони є не просто компенсуючими  і  більш нейтральними, а й те, що вони  менш  пов’язані  з  важко  здійснюваними  зобов’язаннями держави  і  тим  самим  політично   кращі.

Ідея  держави  загального благоденства виникла на базі різкого підвищення рівня життя розвинутих  країн у 50–60-і роки,  коли  система страхування соціальних  ризиків практично цілком компенсувала невизначеність майбутнього. Держава загального благоденства щонайкраще забезпечувала  згуртованість  суспільства  і  реалізацію основних соціальних принципів. Виконуючи нову  порівняно  з попередніми  періодами функцію  забезпечення  високого  рівня  життя всіх  членів  суспільства,  держава зробила цю функцію домінуючою, підкоривши їй всі інші  соціальні, економічні  й політичні задачі. Держава загального благоденства з’явилася продуктом  логічної  повноти  системи соціального страхування, що забезпечила максимальну соціалізацію традиційних  ризиків,  у  тому  числі головного – ризику  втрати  доходів.

Слід  відзначити, що  високе усуспільнення соціального страхування у цей період істотно трансформувало інші соціальні функції. Наприклад, соціальні послуги і страхування на випадок безробіття, медичне страхування, пенсійне забезпечення до кінця 80-х років у більшості країн відійшли від індивідуального контрактного  страхування відповідних ризиків  і  все більше стали виступати у вигляді соціальної  допомоги, у тому числі  соціальним  групам,  що  не  сплачують  соціальні  внески.

Характеризуючи даний етап, як період максимального розвитку страхових ознак, слід відмітити, що визначальним для держави загального благоденства все-таки став принцип солідарності.  Саме з  нього  випливають загальність соціальної підтримки, орієнтація на універсальні показники якості життя і переважне  використання механізмів  фінансування  страхування  ризиків  на  солідарній  основі.

У теоретичному плані перехід до держави загального благоденства означав відмову від бісмарківської моделі соціальної держави, побудованої на принципах солідарності і комутативної справедливості, і перехід до реалізації принципів розподільної справедливості. Якщо комутативна справедливість «полягає в рівності прав (формально)», то вона ґрунтується на принципі взаємності і відповідає максимі «віддати кожному по заслугах», співвідноситься з ідеалом «справедливої винагороди», яка припускає, що кожний одержує  відповідно  до  свого  внеску (наприклад, виплата допомоги  розглядається як відшкодування внесків). Справедливість розподільна чи коригувальна «націлена на  рівність економічну (реальну)». Така справедливість базується  на  принципі перерозподілу  благ між багатими й бідними і відповідає максимі «кожному за потребою». Якщо  комутативна справедливість може здійснюватися  без посередництва політики (за принципом чи договором страхування), то справедливість перерозподільна вимагає втручання будь-якого державного органу. Система соціального страхування  держави загального  благоденства  ототожнює принцип  рівності та механізм перерозподілу  через гіпертрофоване розуміння солідарності, звівши його в догмат. Солідарність як ціль суспільства зробила  функцію перерозподілу головною  функцією  держави.

Важливою  характеристикою  держави  загального  благоденства,  на думку  ряду  авторів (Ж. П. Фітуссі, П. Розанваллона та  ін.), є також неявний  соціальний контракт, завдяки  якому  в економіку  була вбудована  соціальна  система  підтримок.

Розвиток національних  моделей держави загального благоденства в даний період  сприяв   глибшому  розумінню  сутності  соціальної держави, що дозволило вичленити його інваріантні, системоутворюючі  властивості.

Саме на  цьому  етапі  затвердилося  розуміння соціальної держави як  родового  поняття, що  фіксує  принципові соціальні якості  держави, які знаходяться  в  розвитку, мають у різних державах специфічні риси, що по-різному проявляються, але, мають у своїй  основі  єдиний  набір принципів  інваріантних  якостей.

Розумінню  природи  соціальної  держави  сприяв і  розвиток  у цей же час  інших  її  моделей, що  не  підпадають  під  визначення «держава загального  благоденства».

Одна з таких моделей, що П. Розанваллон назвав «суспільством загального  відшкодування  збитків»,  представлена  в  США.

Історично обумовлений акцент на ліберальних цінностях протестантської моралі й абсолютизація  громадянських  прав  і свобод  дозволили затвердити пріоритет принципу відшкодування збитків щодо принципу  солідарності.  У цьому  випадку  справедливість слід розуміти як компенсацію і відшкодування збитків. Соціальні ризики в цьому випадку підмінюються поняттям «жертва». У будь-якому «нещасному випадку» знаходиться винний – або людина, або система. Тільки домігшись визнання себе жертвою, людина отримує право на компенсацію. Практика реалізації даного принципу привела до тенденції переорієнтації індивідуального підходу в соціальній підтримці до групового. Представляючи себе як жертву, окремі соціальні групи домагаються соціальної допомоги і бюджетних трансфертів. Поширена  практика перебільшеного уявлення про збиток,  до  якого  може відноситися і несправедливість,  допущена стосовно минулих поколінь. Так, у 1985 р. Верховний Суд США  ухвалив  рішення  про  виплату  компенсації дітям японців, інтернованих  в  американські  табори. Цей  принцип  широко  впроваджується  й  у  соціальне  законодавство  України.

Виникнення й реалізація ідеї соціальної держави підкоряються логіці внутрішнього розвитку, обумовленої об’єктивними процесами еволюції цивілізації. У той же час не слід забувати, що соціальна держава – це тільки поняття, що описує певну  реальність, точніше, наші уявлення про дану  реальність. Поряд  з  поняттям  «соціальна  держава»  існують  й інші теоретичні  уявлення,  що  пояснюють  ту  ж  саму  об’єктивну  дійсність.

Одним  з  таких  притаманних  соціальній  державі  концептів  є поняття  «ліберальна  держава»  і  ідея  лібералізму. Протягом розвитку ідея соціальної держави співвідносилась, а частіше протиставлялась, ліберальній ідеї.  Соціальна  і  ліберальна  держави  теоретично і практично  здебільшого  розглядалися  як  антиподи.

Це робить лібералізм не просто однією  з альтернатив поняттю «соціальна держава»,  а  необхідним  об’єктом  аналізу, без  якого уявлення про соціальну державу  будуть  неповними. Наріжним принципом лібералізму  є  ідея  індивідуальної  свободи.  Лібералізм свободи – це доктрина, що обґрунтовує  необхідність обмеження  влади держави  і суспільства  над  індивідом.

У той же час вихідне для лібералізму поняття «свобода» як філософська категорія неоднозначне  і  багатогранне.  Розвиток  уявлень про  свободу  в  рамках  держави  зазнав  протягом  останніх  трьох століть  значних змін:  від вимог свободи  віросповідання, свободи громадянина розпоряджатися  своєю  власністю  й  особистістю,  уявлень про  «державу як  нічного  сторожа», що не  втручається в  справи людини, до  уявлень неолібералів  про  неминучість і необхідність  обмежень свободи і визнання за державою права забезпечення суспільного блага через функцію  перерозподілу  багатства.

Порівняльний  аналіз  соціальних і ліберальних уявлень про державу і реальне  втілення  даних  ідей  у  конкретну  практику економічних і політичних рішень  має, на  наш  погляд, базуватися на  найістотніших, системоутворюючих властивостях даних теорій. Зокрема, поняття «лібералізму» не може бути зведене до економічного  індивідуалізму, необмеженої  свободи  підприємництва,  принципу «кожний за себе», мінімізації  державного  втручання в  економіку, соціальні відносини й особисте життя громадян, що  є  ситуативними проявами принципу свободи, але не вичерпують собою всю систему
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41

Схожі:

За загальною редакцією ректора Національної академії СБ України,...
Затверджено Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України, лист №1/11-12373 від 26 грудня 2011 р
України Керівника Головного управління з питань судоустрою Адміністрації...
За загальною редакцією: Президента НАПрН України, ректора Національного університету
За редакцією члена-кореспондента АМН України доктора медичних наук,...
Рекомендовано до видання вченою радою Харківського національного медичного університету
За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки...
Рекомендовано до друку Вченою радою Національної академії Служби безпеки України, протокол №13 від 23 вересня 2010 року
ОСНОВИ ПРАВОЗНАВСТВА Навчальний посібник За загальною редакцією професора Пастухова В. П
Кримського економічного університету КНЕУ; М. Ю. НАУМ доцент Прикарпатського державного
За редакцією доктора юридичних наук, професора М. І. Мельника, доктора...
За підсумками V Всеукраїнського конкурсу на краще юридичне видання (2002—2003 pp.) цей Коментар відзначено другою премією у номінації...
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ до практичних занять і самостійної роботи...
Під загальною редакцією зав кафедри загальної гігієни з екологією, професора В.І. Федоренко
Збірник наукових праць (навчальний посібник) За загальною редакцією...
Рецензенти: доктор філософських наук, професор Ю. С. Вілков; доктор філософських наук, професор В. В. Остроухов; кандидат філософських...
УДК 37. 03. 6-057. 36: 355 (477) М
За загальною редакцією помічника Міністра оборони України, старшого наукового співробітника, кандидата військових наук, генерал-майора...
За редакцією Заслуженого діяча науки і техніки України, академіка...
Одеський юридичний інститут Харківського національного університету внутрішніх справ
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка