КУРС ЛЕКЦІЙ ЗА ЗАГАЛЬНОЮ ТА ГАЛУЗЕВОЮ СКЛАДОВИМИ ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ КЕРІВНИКІВ І СПЕЦІАЛІСТІВ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ ЗАЙНЯТОСТІ За загальною редакцією В. Г. Федоренка, доктора економічних наук, професора


НазваКУРС ЛЕКЦІЙ ЗА ЗАГАЛЬНОЮ ТА ГАЛУЗЕВОЮ СКЛАДОВИМИ ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ КЕРІВНИКІВ І СПЕЦІАЛІСТІВ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ ЗАЙНЯТОСТІ За загальною редакцією В. Г. Федоренка, доктора економічних наук, професора
Сторінка37/41
Дата17.05.2013
Розмір6.51 Mb.
ТипКурс лекцій
bibl.com.ua > Право > Курс лекцій
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41

Соціальне партнерство в індустріальному суспільстві розглядалось як:


  • людиноцентрична теорія соціальної психології, що грунтується на загальнолюдських цінностях;

  • новий тип мислення;

  • система відносин між класами, соціальними групами й верствами, у якій пріоритет належить загальнонаціональній згоді;

  • напрям соціальної політики держави;

  • сукупність органів, організацій, створених з представників працівників найманої праці, роботодавців і держави з метою регулювання соціально-трудових відносин.

Досвід МОП регулювання трудових відносин на засадах трипартизму, починаючи з 1919 р. виявився стійким і показовим. До усвідомлення цього роботодавці і наймані працівники дійшли на практиці лише після інституціоналізації своїх організацій і сформування інституту колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин.

Зміст та форма колективних договорів розвивалися разом зі змінами соціально-трудових відносин роботодавців і найманих працівників у ринковому просторі індустріального суспільства. Сильні профспілкові об’єднання протистояли сильним організаціям роботодавців, тобто склалася певна рівновага сил, що виявилася однією з типових ознак індустріального суспільства. Поряд з цим, посилення регулюючої ролі держави сприяло поєднанню інтересів суб’єктів соціально-трудових відносин, досягненню компромісів і як результату – трипартизму.

У системі трипартизму колективний договір відігравав роль засобу досягнення саме такого компромісу, вирішуючи конфлікт як на мікрорівні – усередині фірми, так і на макрорівні: промисловості або галузі в цілому.

Класова боротьба як єдиний засіб вирішення суперечностей залишилась прерогативою доіндустріальних суспільств. Після Другої світової війни політичні системи соціал-демократичних країн Західної Європи, соціал-ліберальних країн Північної Америки, Австралії, Нової Зеландії та Японії функціонували на узгоджувальних засадах. У цих країнах з індустріалізованими ринковими суспільствами, в яких інтереси різних груп поєднувалися на основі політичного консенсусу, найбільш ефективно діяла саме узгоджувальна система. Економічну поведінку обмежувало договірне право. Головною характеристикою політичних систем цих країн стала соціальна демократія, а одним із засобів її забезпечення – корпоративізм.

Вже сам факт концентрації суспільних зв'язків на виробничих відносинах, або "індустріальних відносинах", так само як і перевага у соціальній структурі двох основних класів – буржуазії і робітничого класу, обумовив характер і форму найбільш впливових груп інтересів епохи індустріалізму. Серед різноманіття цих груп (і пов'язаних з ними рухів) центральними, незрівнянними за своїм значенням і впливом з усіма іншими, звичайно, були організації робітничого класу – профспілки і буржуазії – підприємницькі асоціації.

Тому модель соціально-трудових відносин, що була притаманна індустріальному суспільству, отримала назву “соціального діалогу” або “трипартизму”.

Під трипартизмом розумілася соціальна взаємодія суб’єктів (акторів) соціально-трудових відносин: роботодавців (їх організацій), представників найманих працівників (профспілок) за участю держави (виконавча влада) як арбітра з питань зайнятості, заробітної плати, умов праці, соціального страхування тощо засобами колективно-договірного регулювання [19].

Варто було корпоративізму авторитарного, етатистсько-фашистського вигляду фактично зникнути (першого удару йому завдала післявоєнна хвиля демократизації, а довершила справу нова, що нахлинула після 1974 р.), як стало зрозуміло, хто ж дійсно домігся найбільших успіхів у реалізації неокорпоратиської моделі, щоправда, у її більш "соціетальному" (тобто спрямованому "знизу") варіанті. Це були малі європейські країни з добре організованими асоціаціями інтересів і вкрай уразливими інтернаціоналізованими економіками. Корпоративіські тенденції проглядалися особливо чітко, якщо в таких країнах були могутні соціал-демократичні партії, зберігалися стійкі електоральні переваги, якщо вони мали відносну культурну і мовну єдність і дотримувались нейтралітету в зовнішній політиці. І навпаки, з найбільшими труднощами в підтримці подібних "суспільних договорів" стикалися країни зі слабкішою соціал-демократією, менш постійним у своїх перевагах електоратом і глибокими розбіжностями в підходах до вирішення військових питань та проблем безпеки, наприклад, Нідерланди і Данія. (Відносну невдачу Бельгії на цьому терені можна пояснити розколом бельгійського суспільства на мовні групи, що суперничають).

Тривале існування корпоратиських інститутів на загальнонаціональному і макроекономічному рівнях безумовно мало визначені позитивні наслідки: зростання керованості населенням, падіння страйкової активності, збалансованість бюджету, підвищення ефективності фінансової системи, зниження рівня інфляції, скорочення безробіття, зменшення нестабільності в рядах політичних еліт тощо.

Як писав Ральф Дарендорф, обличчя Європи старого Заходу склалося під впливом основного настрою, який можна назвати соціал-демократичним. Держави, як за своїми конституціями, так і за своєю політичною культурою мали демократичний характер. Вони захищали статус своїх громадян, у тому числі й громадянські права, а де б не виникали загрози громадянському суспільству, знаходились прихильники консенсусу на користь свободи та права. Економічна криза початку 1970-х р., що охопила індустріальне суспільство, довела неспроможність корпоратизму соціальних держав, тоді на зміну соціал-демократії прийшов консерватизм. Два політичних рухи спричинились струсити заціпеніння соціал-демократичного порядку, встановленого більшістю. Одним з них був тетчеризм, іншим – партія “зелених”[15 ].

У середині 70-х років трипартиська система переживала серйозну кризу, головною причиною якої став прогресуючий "знос" індустріалізму і супутніх йому змін у соціальній структурі і суспільних відносинах. Цей "знос" став виявлятися у зниженні частки обробної промисловості в економіці і швидкому рості сфери послуг, у тому числі інформаційних. Відповідно різко скорочувалися чисельність і частка робітників фізичної праці і зростала частка "білих комірців" – осіб, зайнятих в офісах, медичних, освітніх, наукових установах, торгівлі, а також у високотехнологічних виробництвах і галузях. На рівні груп інтересів усі ці зміни викликали спочатку падіння чисельності профспілок, а незабаром і їх глибоку системну кризу, яка отримала назву деюніонізації, а також кризу союзної з ними соціал-демократії. Водночас роль і вплив організацій бізнесу (особливо великих корпорацій) продовжували зростати. Бізнес і влада, відчувши послаблення робітничого руху, стали усе виразніше ігнорувати профспілки і взаємодіяти між собою, визнавши їх "третім – зайвим". Найбільш істотним політичним наслідком цих змін виявився прихід до влади неоконсервативних політичних партій, що спиралися на бізнес, і зміна неокорпоративіської моделі державного «дирижизму» на неоліберальну, вільно-ринкову модель.

Суспільна криза останньої чверті ХХ ст., що охопила соціальні або держави загального добробуту, сприяла відродженню неоліберальної демократії у її новому обличчі – неокорпоративіському та переходу до постіндустріального, інформаційного суспільств, глобалізації економіки тощо, але не зняла головного питання сучасності – співіснування інститутів демократії та ринку.

На думку Френсіса Фукуями, таке співіснування неможливе без наступності з певними досучасними (pre-modern) культурними підвалинами. При цьому закон, договір, економічна доцільність необхідні але недостатні як основа стабілізації та благополуччя постіндустріальних суспільств; до них слід додати такі поняття, як “принципи взаємності”, “моральні зобов’язання”, “обов’язок і довіра перед суспільством”, що ґрунтуються на традиціях і звичаях, а не на раціональному розрахунку [ 29 ].

Неолібералізм кінця ХХ ст. поновив проблему співвідношення раціонального та етичного, економічної доцільності та етичних норм існування людства.

Суспільно-політичні зміни, результатом яких став прихід до влади неоконсервативних політичних партій, що спиралися на бізнес, призвів до зміни неокорпоративіської моделі державного «дирижизму» на неоліберальну, вільноринкову модель.

Наприклад, Уілл Хаттон, оцінюючи майже два десятиріччя правління консерваторів у Великій Британії, пише, що вони сприяли посиленню негативних тенденцій в економіці й суспільстві. Фінансова система стала ще більш проринковою, нерегульованою та лібералізованою. Роль акціонерів-власників ще більше зросла, а їх відповідальність перед суспільством знизилась.

Деюніонізація профспілок, зменшення групової активності споріднених з ними організацій фермерів, ремісників і інших категорій трудящих, зайнятих у індустріальній економіці, сприяли заповненню суспільних порожнин новими соціальними рухами й організаціями, основою і членською масою яких стали представники середніх прошарків, наприклад, “екологісти”, групи боротьби проти расової дискримінації, захисту прав споживачів тощо.

Усі ці організації та групи, на відміну від профспілок, формувалися і формуються з осіб, що належать, в основному, до різних прошаків середнього класу, включаючи представників дрібного і середнього бізнесу. Із зростанням цих організацій у них починають брати участь і окремі профспілки, проте участь ця була і залишається досить обмеженою.

Певна розмаїтість складу нових рухів пояснюється тим, що їхнім завданням, на відміну від профспілок і інших аналогічних організацій, є не захист інтересів своїх членів і тієї або іншої соціальної групи як такої, а боротьба за конкретну мету, що має широке суспільне значення. Звідси і приналежність їх усіх до тієї категорії груп інтересів, що називаються організаціями або рухами “однієї мети”.

На відміну від профспілок і споріднених з ними організацій, що виступали насамперед як сили підтримки політичних партій і делегували їм свої повноваження, нові соціальні рухи й організації стали практикувати альтернативні принципи відносин з партіями і сформованими ними установами представницької і виконавчої влади.

Ці рухи демонстрували повну незалежність як від політичних партій, так і від сформованих ними органів влади. А у деяких випадках вони виступали в авангарді боротьби за висунуті ними вимоги, прагнучи перетворити партії у знаряддя досягнення поставлених цілей, щоб обернути їх у свою “віру”. Основною формою їхньої взаємодії з політичними рухами і партіями стало надання електоральної підтримки в обмін на прийняття у тому або іншому обсязі їхніх пропагандистських цілей. Це вже не ієрархічні відносини підлеглості, а відносини партнерів, кожний з яких зберігає повну незалежність і самостійність.

Вільні від партійних й інших політичних прихильностей нові “групи інтересів” спочатку діяли переважно як протестні організації і рухи, і саме в цій якості їм вдавалося досягати часом досить відчутних поступок як від влади, так і від бізнесу. В основному це були поступки в екології, дотриманні споживчих стандартів, усуненні найбільш одіозних форм расової нерівності, правозахисному законодавстві, сприянні врегулювання військових конфліктів.

Фактичне виключення представників масових організацій з повсякденної взаємодії із владою (ці відносини були монополізовані великим бізнесом) давало і тим і іншим занадто велику свободу, яка чим далі, тим більше входила в суперечність зі зростаючою самосвідомістю і самооцінкою нового середнього класу. Звідси – прагнення цього класу (як соціальної спільноти) і особливо його найбільш активної й організованої частини до особистої участі у владі й прийнятті на себе певного рівня відповідальності за стан справ у країні, регіоні, муніципальному утворенні тощо. Одним із проявів цих устремлінь стало зростання індивідуального членства в партіях, особливо соціал-демократичних, багато з яких перетворилися фактично в партії середнього класу. Якщо ж говорити про групову активність середнього класу, то вона стала усе більше виявлятися в участі у вирішенні практичних проблем місцевого, регіонального і загальнодержавного масштабів.

Найбільш яскравим свідченням такої участі став так званий новий комунітаризм, тобто створення на мікрорівні практично самоврядних структур, які беруть на себе вирішення ряду проблем, що зачіпають інтереси місцевого співтовариства.

Соціально-економічні особливості постіндустріального суспільства привели до утворення відносин, що були покладені у зміст нової – секторальної моделі соціального діалогу. Поряд з традиційною трипартиською структурою почала будуватись нова, характерна для відносин держави з громадянським суспільством, коли держава виступала як перший сектор, бізнес – як другий, а недержавні (некомерційні) організації – як третій сектор.

Тому в останню чверть ХХ ст. соціальний діалог було широко визнано як частину принципів, що формують так звану Європейську соціальну модель, яка ґрунтується на високих економічних показниках, високому рівні соціальної політики, освіти та соціальної згоди.

Наприклад, у Європі концепція соціального діалогу між урядом, організаціями роботодавців і працівників загальновизнана як невід'ємна складова успішного управління, навіть якщо її модальність та сфера охоплення значно відрізняються залежно від країни і часто чутливі до циклічності виборів.

Людек Рихлі та Райнер Прітцер пропонують розглядати соціальний діалог згідно з трьома аспектами його визначення: метою, методами ведення та змістом.

Мета соціального діалогу відрізняється залежно від його змісту і може значною мірою відрізнятися у різних країнах. Її можна уявити у формі піраміди: в основі буде широкий спектр питань, з яких соціальні партнери просто обмінюються інформацією без бажання впливати на позиції один одного. З обмеженої кількості інших питань партнери надають перевагу консультуванню між собою з метою зближення власних позицій. Лише дуже вузький спектр питань зазвичай є предметом справжніх переговорів з метою досягнення домовленості, найчастіше у формі компромісу, прийнятного для усіх сторін.

Методика ведення соціального діалогу залежить від того, чи віддають сторони перевагу участі держави, чи просто зустрічаються між собою. При тому, що на галузевому рівні біпартизм – це загальне правило, на національному (міжпрофесійному) рівні участь держави є бажаною і може бути навіть необхідною (трипартизм). У більшості країн-кандидатів на вступ до ЄС держава активно залучалася до діалогу з самого початку реформ і була зазвичай ініціатором тристоронніх зустрічей для обговорення невідкладних і широкомасштабних реформ. У деяких країнах соціальний діалог поширюється й на інших учасників, таких як громадські організації та суспільні групи [23 ].

Зміст соціального діалогу на національному рівні, на думку експертів МОП, насамперед визначається реаліями соціального та економічного життя і тому може бути різним залежно від потреб суспільства на різних етапах соціально-економічного розвитку, проте часто він повинен реагувати на термінові події.

Можна погодитись з українським економістом А.М. Колотом, який, на відміну від більшості вітчизняних дослідників соціального партнерства, вважає, що “соціальне партнерство – це, насамперед, визначення неоднаковості інтересів різних суспільних сил, визнання права кожної групи мати власні економічні інтереси, які можуть не збігатися з інтересами іншої групи. Водночас соціальне партнерство – це усвідомлене бажання сторін дійти взаєморозуміння, погоджуватися на компроміси, співробітничати в ім’я соціального миру, що є важливою передумовою поступального розвитку економіки, а отже піднесення якості життя” [20 ].

МОП пропонує використовувати таке останнє визначення цього поняття: “Соціальний діалог являє собою всі типи переговорів, консультацій та обміну інформацією між представниками урядів, соціальних партнерів або між соціальними партнерами з питань економічної та соціальної політики, що становлять спільний інтерес”.

Український досвід діалогових відносин у транзитивному суспільстві

Україна переживає складний етап формування громадянського суспільства та соціально-орієнтованої ринкової економіки. Цей процес супроводжується утворенням правових засад взаємодії влади і громадськості, формуванням реальних механізмів реалізації принципів соціального партнерства як однієї з визначальних складових демократичного розвитку.

Як свідчить світовий досвід, одним з соціальних механізмів, який дозволяє віднайти оптимальний баланс інтересів у суспільстві, є соціальний діалог і партнерство або так званий трипартизм.

Історично так склалося, що урядова сторона в будь-якому суспільстві і будь-якій державі виступає гарантом стабільності та арбітром-примирителем у взаємовідносинах роботодавців та працюючих, відповідальною за законодавче забезпечення цих відносин.

Зміни в структурі власності зумовили виникнення нових форм та механізмів взаємодії між роботодавцем та найманим працівником, яких не існувало в системі “державне підприємство – працівник”.

Створення ринкових форм та механізмів необхідно було підкріпити відповідною нормативно-правовою базою, наявністю розвиненої ринкової інфраструктури та належним рівнем менеджменту.

Невідповідність між “можливостями” та “умовами” реалізації прав власності суб`єктів господарювання, суперечливість і неповнота з одного боку, а з іншого – зарегульованість, особливо в сфері малого та середнього бізнесу не сприяють відповідним змінам.

Найголовнішою причиною цього є недостатня ефективність державного менеджменту, його неспроможність усвідомити та втілити на практиці нові методи та інструменти державного управління, які є актуальними на сучасному етапі, нерозуміння визначальної ролі роботодавців, підприємців, власників у соціально-трудових відносинах, що повинно сприяти, наповненню бюджету, забезпеченню зайнятості та реалізації соціальних програм.

Постіндустріальні країни зуміли подолати суперечності між економічною доцільністю та етичними цінностями, але для цього потрібно було пережити Другу світову війну й мати за зразок СРСР з країнами Варшавського договору.

Країни СНД, “поринувши” у перехідну (транзитивну) економіку, певною мірою, втратили навіть ознаки індустріальних, що були притаманні СРСР. Падіння виробництва, товарний обмін (бартер), невиплата або масові затримки заробітної плати (що кваліфікується експертами МОП як певна форма рабства), невідповідність заробітної плати мінімальним соціальним стандартам, невідповідність трудового законодавства Конвенціям МОП і як результат – втрата надбань робітничого руху тощо. Наявність цих ознак, характерних у 1990-ті р. для країн СНД, позбавляла їх індустріального статусу.

З попереднього досвіду постіндустріальних країн відомо, що їх індустріальні суспільства дійшли до свого подальшого розвитку саме за умов становлення правових, соціальних держав з високим рівнем політичної демократії, соціальною ринковою економікою та розвинутим громадянським суспільством.

Країни Східної Європи, які здебільшого дійшли до стану індустріальних держав за умов авторитарного (прорадянського) державного устрою, мали й відповідні соціальні інститути, більш наближені до ринкової економіки, які займалися організацією суспільного буття, що сприяло їх більш швидкій інтеграції у Європейське співтовариство.

Транзитивний стан пострадянських держав сприяв втраті здатності традиційними соціальними інститутами, що їх обслуговували, виконувати функції забезпечення стійких зв’язків та відносин у межах соціальної організації суспільства, що призвело до його певної дезінтеграції.

Така дезінтеграція виявилася результатом перших спроб впровадження ринкової економіки монетаристським шляхом, прискореної приватизації, псевдодемократичних політичних змін у суспільстві, трансформації економічних відносин, ще далеких від ринкових.

Результатом цих соціальних змін стала поява нових соціальних груп, спочатку кооператорів, потім підприємців і започаткування, таким чином, нової соціальної структури ринкового суспільства.

Відсторонення держави від звичної для більшості громадян патерналістської ролі відбувалося при втраті соціальними інститутами своїх функцій і незабезпеченості їх наступності з майбутніми, що починали тільки зароджуватись. Дисфункціональність соціальних інститутів пов’язана зі змінами, які, на думку Н. Смелзера, завжди відбуваються нерівномірно й неминуче призводять до конфлікту між силами традиції та модернізації.

Як такі сили традиції можна розглядати залишки адміністративно-бюрократичної номенклатури, яка за роки незалежності держави спритно “соціалізувалася”.

Залишившись при владі, бюрократія перетворилась у вагому, з неабияким впливом соціальну групу, найбільш незацікавлену в ринкових перетвореннях і розвитку демократії. Тому замість впровадження ринкових механізмів відбувається їх імітація завдяки створенню формальної інфраструктури псевдоринкових механізмів тощо.

Як сили модернізації повинні виступати бізнесові структури, але первинна фаза накопичення капіталу зробила їх олігархічні угруповання майже єдиними представниками великого бізнесу, що змогли вижити за умов перехідної економіки саме завдяки зрощенню з адміністрацією різних рівнів.

Основна проблема постсоціалізму полягає в одночасній появі нових класів власників і нових, звільнених від підлеглості груп, які отримали політичні права. Як реструктурувати економіку, коли владу на перестановки політичних фігур мають саме ті, хто вважає, що їхні інтереси найбільш ущемлені у результаті економічних змін?

Новим для незалежної України, як і для усіх країн СНД на початку 1990-х р., було “занурення” у безодню ринкової економіки. Тому попередній, радянській, “всенародно схваленій” ідеології класової боротьби нагально потрібна була заміна. Для сфери соціально-трудових відносин, підґрунтям якої майже 70 років були адміністративно-командні методи управління та планово-розподільча економіка, необхідна була “нова“ ідеологія, що дозволяє демократизувати ці відносини. Єдине, що було потрібне, так це пристосування цієї ідеології до українського “посттоталітарного” суспільства. Це означає незмінність за змістом методів управління та цивілізованої локалізації наростаючого масового робітничого руху. За ідеологію розбудови ринкових, нових для нашої країни соціально-трудових відносин було обрано “соціальне партнерство”, що розглядається як певний синонім трипартизму.

Міжнародний досвід свідчить, що дієві зміни соціально-трудових відносин з 50 – 70 - х років ХХ ст. в усіх країнах з соціальною ринковою економікою тією чи іншою мірою, відбувалися “під зіркою” соціального партнерства як однієї з форм корпоратизації суспільства.

Сторони соціально-трудових відносин дійшли висновку, що необхідною умовою досягнення задоволення власних інтересів (що здебільшого не співпадають) є компроміс і консенсус, який досягався у процесі соціального діалогу – “поганий мир кращий за гарну війну”. Слід зазначити, що завдяки наполегливості та активності профспілок “поганий мир” для найманих працівників у тих країнах був достатньо заможним.

У цей самий період визначилися і необхідні умови, наявність яких забезпечувала становлення трипартизму у кожній з соціальних держав світу:

  • соціально зорієнтована ринкова економіка;

  • політична демократія;

  • наявність незалежних, сильних соціальних партнерів – представницьких організацій найманих працівників (профспілок) і роботодавців;

  • відсутність адміністративно-командних методів управління економікою;

  • поміркованість регуляторної політики держави щодо втручання в діяльність соціальних партнерів [ 19 ].

Досвід соціальних або держав загального добробуту свідчить, що відсутність хоча б однієї з цих умов робить неможливою розбудову соціально-трудових відносин на засадах трипартизму.

В Україні “системи соціального партнерства” впроваджувалась за аналогією з країнами СНД (Білорусь, Молдова, Росія) “зверху”, тим самим адміністративно-командним методом. Держава майже до кінця 1990-х років залишалася єдиним роботодавцем, були відсутні саме представницькі організації (об’єднання) роботодавців, профспілки (нові та традиційні) були роз’єднані, а головне – в країні створювані ринкові механізми почали отримувати олігархічний вигляд.

Соціальне партнерство як ідеологія найбільше підходило, з одного боку, для “забезпечення” псевдоринкових перетворень, а з іншого – для завуалювання наслідків первинної фази накопичення капіталу владною, олігархічною елітою пострадянських країн, яку також супроводжувала “зручна” теорія лібералізації економіки з приватизацією тією ж “елітою” загальнонародної власності.

Іронія долі полягає у тому, що до влади в більшості з країн пострадянського простору прийшли вихідці саме з тієї партійно-номенклатурної верхівки, на замовлення якої протягом 1960 – 1980-х років проводилися критичні теоретичні дослідження проблеми соціального партнерства як суто буржуазної доктрини, спрямованої на “замулення очей” найманим працівникам з метою їх подальшої експлуатації.

Протягом 90-х років продовжувався новий для українського суспільства багатовимірний процес утворення соціально-трудових відносин, характерний для первинної фази накопичення капіталу і тому неадекватний саме соціальній ринковій економіці.

Український соціолог В.І. Тарасенко вважає, що цей процес став результатом “копіювального експерименту”, який підтвердив справедливість застережень тих суспільствознавців і політиків, хто наголошував на думці, що запозичення чиказької моделі реформування економіки (мінімальне втручання держави в економіку) для України не зможе забезпечити успіху. Результат вітчизняного реформування у сфері трудових відносин – ступінь експлуатації робочої сили перевищує 600 % [ 26 ].

Аналогом для державотворення нової України був взятий за своєю формою, на жаль не за змістом, приклад соціальних держав і відповідний принцип організації колективних трудових відносин, який був притаманний соціальній ринковій економіці – соціальне партнерство.

Згідно з Законом України “Про зайнятість населення” (ст. 17), що був прийнятий 1 березня 1991 р., почалась розбудова нормативно-правової бази соціального партнерства в країні. Цим законом передбачалось, що для підготовки узгоджених рішень щодо здійснення політики зайнятості можуть створюватися координаційні комітети сприяння зайнятості з однакової кількості представників профспілок, органів державного управління, власників підприємств або уповноважених ними органів, підприємців.

Таким чином, першим органом на трипартитних засадах став 12 березня 1992 р. Український координаційний комітет сприяння зайнятості населення (УККСЗН). Відомо, що цей орган існує і сьогодні і не лише на національному, а й на регіональному рівнях. Очолюють цей орган, із систематичною ротацією, поважні діячі від профспілок та організацій роботодавців. Однак, виникає питання, чому цей трипартитний орган не сприяв координації дій Міністерства праці та соціальної політики Україні та Міністерства освіти і науки України і не завадив таким чином структурному безробіттю в країні?

У червні 1992 р., коли у відповідь на кризовий стан після низки страйків і протестів, що були спричинені підвищенням цін та неуважним ставленням Уряду до соціальних проблем, під час зустрічі керівників профоб’єднань (професійних спілок залізничників і транспортних будівельників, працівників кооперації та інших форм вільного підприємництва, Асоціації льотного складу цивільної авіації, працівників Академії наук, машиністів залізниць, гірників, працівників Збройних Сил, Федерації профспілок України та Солідарних профспілок) за “круглим столом” Президент Л. Кравчук погодився з пропозицією профспілок утворити новий консультативно-дорадчий орган, що повинен був стати інструментом узгодження інтересів найманих працівників, роботодавців і держави [18].

Метою соціального партнерства в країні планувалось досягнення балансу трудових, соціально-економічних прав та інтересів сторін, удосконалення механізму їх співробітництва як необхідної умови економічного розвитку, підвищення життєвого рівня народу та забезпечення громадянської згоди в суспільстві.

Тому наступним кроком розбудови соціального партнерства було створення на національному рівні, за Указом Президента України від 08.02.93р. №342 Національної ради соціального партнерства (НРСП), постійно діючого тристороннього консультативно-дорадчого органу.

Для забезпечення функціонування соціального партнерства по усій вертикалі соціально-трудових відносин на паритетній основі були утворені відповідні органи. Головними партнерами у соціально-трудових відносинах були влада і профспілки. Організації роботодавців лише створювались.

Профспілки які повинні були захищати економічні інтереси працівника як бачимо з Концепції розвитку найвищого органу найчисельнішого профспілкового об’єднання – Федерації профспілок України: пасивно протистояли масовому порушенню прав працівників, домінуванню інтересів капіталу над суспільними інтересами, що викликало незадоволення рядових членів профспілок діяльністю виборних органів профспілок та їх керівників, негативно позначалось на авторитеті профспілок у суспільстві [21].

Організації роботодавців, підприємців, що почали створюватись, у першу чергу, представляли інтереси великого бізнесу, особливо не переймаючись проблемами малого та середнього, який у багатьох цивілізованих країнах вважається наймасовим.

Тому сьогодні, коли вже гостро постала проблема зробити українську “ринкову” економіку соціальною, це неможливо без відповідних соціально-трудових відносин. Останні, як виявилось, не відповідають міжнародним трудовим нормам, а особливо стандартам їх якості.

Ключовим аспектом забезпечення якості соціально-трудових відносин виступає здатність знайти консенсус між суб’єктами соціально-трудових відносин. Основою співпраці між суб’єктами є різноманітні взаємостосунки та існуючи процедури, при цьому акцент ставиться на спільному виявленні відповідних підходів до процесів, особливо при вирішенні спірних питань.

Міжнародний досвід соціально-трудових відносин свідчить, що високий рівень їх якості може бути забезпечений лише при виконанні певних обов’язкових умов. Перша і головна умова – це наявність незалежних (як від держави так і один від одного) і представницьких соціальних партнерів (організацій роботодавців і працівників). Друга – це не лише формальне проголошення, а й здійснення практичних кроків соціальних партнерів щодо їх взаємної співпраці. Третя – соціальні партнери усіх рівнів повинні мати певний потенціал сили, що дозволяє їм поважати один одного, що є необхідною умовою співпраці як із спільними, так й з конфліктуючими інтересами, без взаємопідлеглості, а на паритетних засадах.

Є й інші умови, однак, саме ці три, що виникли в країнах заходу на протязі століть формування ринкової економіки від її стихійного до соціального станів, вважаються головними.

Невиконання зазначених умов спричинило відповідний указ Президента України у якому зазначено, що “З метою підвищення ролі професійних спілок і організацій роботодавців та їх об'єднань у формуванні економічної та соціальної політики держави, дальшого розвитку соціального діалогу як одного з головних чинників забезпечення соціальної стабільності, розвитку громадянського суспільства, запобігання суспільним конфліктам та відповідно до пункту 28 частини першої статті 106 Конституції України 29 грудня 2005 р. Президент України видав Указ “Про розвиток соціального діалогу в Україні”. Відповідно до Указу було утворено при Президентові України Національну тристоронню соціально-економічну раду як консультативно-дорадчий орган” [ 13 ].

Національна тристороння соціально-економічна рада при Президентові України (НТСЕР) замінила Національну раду соціального партнерства. Принцип соціального партнерства було замінено на соціальний діалог. Що відповідає практиці організації соціально-трудових відносин більшості європейських країн, де цей принцип і є головним.

За офіційними даними до складу НТСЕР увійшли по 22 особи від кожної сторони: від профспілкової сторони, яка представляє 12 млн. 230тис.416 членів1, які входять до більш ніж ста всеукраїнських профспілок і профоб’єднань, що зареєстровані Міністерством юстиції України на національному рівні, у 2006р.; від сторони роботодавців у 2007 р. до НТСЕР увійшли 14 всеукраїнських об`єднань організацій роботодавців2; від урядової сторони.

Підсумовуючи слід сказати, що соціальний діалог слід розглядати як процес соціальної взаємодії щодо узгодження та врегулювання економічних і соціальних інтересів (зайнятість, заробітна плата, умови праці, державне соціальне страхування тощо) сторін соціально-трудових відносин (роботодавці, працівники та їх організації) на усіх рівнях (виробничий, галузево-територіальний, національний, міжнародний) засобами колективнодоговірного регулювання за участю держави як арбітра.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41

Схожі:

За загальною редакцією ректора Національної академії СБ України,...
Затверджено Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України, лист №1/11-12373 від 26 грудня 2011 р
України Керівника Головного управління з питань судоустрою Адміністрації...
За загальною редакцією: Президента НАПрН України, ректора Національного університету
За редакцією члена-кореспондента АМН України доктора медичних наук,...
Рекомендовано до видання вченою радою Харківського національного медичного університету
За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки...
Рекомендовано до друку Вченою радою Національної академії Служби безпеки України, протокол №13 від 23 вересня 2010 року
ОСНОВИ ПРАВОЗНАВСТВА Навчальний посібник За загальною редакцією професора Пастухова В. П
Кримського економічного університету КНЕУ; М. Ю. НАУМ доцент Прикарпатського державного
За редакцією доктора юридичних наук, професора М. І. Мельника, доктора...
За підсумками V Всеукраїнського конкурсу на краще юридичне видання (2002—2003 pp.) цей Коментар відзначено другою премією у номінації...
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ до практичних занять і самостійної роботи...
Під загальною редакцією зав кафедри загальної гігієни з екологією, професора В.І. Федоренко
Збірник наукових праць (навчальний посібник) За загальною редакцією...
Рецензенти: доктор філософських наук, професор Ю. С. Вілков; доктор філософських наук, професор В. В. Остроухов; кандидат філософських...
УДК 37. 03. 6-057. 36: 355 (477) М
За загальною редакцією помічника Міністра оборони України, старшого наукового співробітника, кандидата військових наук, генерал-майора...
За редакцією Заслуженого діяча науки і техніки України, академіка...
Одеський юридичний інститут Харківського національного університету внутрішніх справ
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка