КУРС ЛЕКЦІЙ ЗА ЗАГАЛЬНОЮ ТА ГАЛУЗЕВОЮ СКЛАДОВИМИ ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ КЕРІВНИКІВ І СПЕЦІАЛІСТІВ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ ЗАЙНЯТОСТІ За загальною редакцією В. Г. Федоренка, доктора економічних наук, професора


НазваКУРС ЛЕКЦІЙ ЗА ЗАГАЛЬНОЮ ТА ГАЛУЗЕВОЮ СКЛАДОВИМИ ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ КЕРІВНИКІВ І СПЕЦІАЛІСТІВ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ ЗАЙНЯТОСТІ За загальною редакцією В. Г. Федоренка, доктора економічних наук, професора
Сторінка22/41
Дата17.05.2013
Розмір6.51 Mb.
ТипКурс лекцій
bibl.com.ua > Право > Курс лекцій
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   41

Розділ 3. ГУМАНІТАРНА ТА СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА В УКРАЇНІ



3.1. Гуманітарна політика в Україні:

сутність, напрями та шляхи реалізації

Визначення поняття “гуманітарна політика”. Широке і вузьке розуміння гуманітарної політики. Місце і роль гуманітарної політики в системі державної політики України. Гуманітарна і соціальна політики: співвідношення та взаємодія. Основні принципи гуманітарної політики. Основні напрями гуманітарної політики в сучасній Україні. Проблеми реалізації завдань гуманітарної політики в сучасному українському суспільстві та шляхи їх вирішення.

Гуманітарна політика - одна з важливих форм політики і як видове поняття перебирає на себе всі сутнісні риси родового поняття – політики.

Політика (від грець. politike – мистецтво управління державою, містом, громадянином та ін.) розуміється сучасними соціо-гуманітарними науками як організаційна і регулятивно-контрольна сфера суспільства, що є основою в системі інших сфер: економічної, соціальної, правової, ідеологічної, духовної.

Політика є найважливіший чинник суспільно-історичного процесу в двох її основних функціях: як всезагальне організаційне підґрунтя суспільства і як його регулятивно-контрольна сфера чи система, що спрямовує життя, діяльність, відношення людей, спільнот, класів, націй, народів і країн.

Роль політики в цій системі обумовлена трьома її сутнісними якостями: універсальністю - всеохоплюючим характером, здатністю впливати на будь-які сфери життя, елементи суспільства, події, відносини, починаючи з масштабів держави і закінчуючи індивідуальними рисами характеру людини; включеністю або здатністю пронизувати (інклюзивністю – від лат. іncludere – включати), тобто можливістю безмежного проникнення і, як наслідок, атрибутивністю, тобто здатністю узгоджуватись з неполітичними суспільними феноменами і сферами. Отже, три названі родові сутнісні якості політики притаманні і такому її виду (формі), як гуманітарна політика.

Гуманітарна (від лат. humanitаs – людство, людяність) політика (в найширшому розумінні цього терміна) має на меті олюднення всіх сфер і галузей суспільного буття, створення можливостей і умов для максимальної самореалізації кожної особистості, формування в неї внутрішньої потреби, сміливості й здатності брати участь у економічному, політичному і культурному житті держави та суспільства, словом і ділом відстоювати гуманітарні пріоритети та цінності. У словнику С.І.Ожегова поняття “гуманізм” означає ні що інше, як оберненість до людської особистості, до прав та інтересів людини.

Термін “гуманітарна політика” вживається в широкому та вузькому розумінні.

Гуманітарна політика у широкому розумінні передбачає вплив на формування, розвиток і збереження фундаментальних загальних досягнень цивілізації. Вони є вічним надбанням історії, культуротворчої діяльності багатьох поколінь, надбанням, що залишається незмінним незалежно від якісних чи кількісних змін суспільних систем, географічних координат, тих або інших процесів та явищ. На них слід орієнтуватися у здійсненні гуманітарної політики України.

Заслуговують на увагу зауваження відомого українського політика-гуманіста, академіка В.Андрущенка. Він зазначає, що людська цивілізація, людство у всесвітньому розумінні не в усьому є єдиною спільнотою. Воно поділяється на різноманітні цивілізації (типи культур), що розрізняються за певними ознаками, серед яких не останню роль відіграє конфесійна приналежність. Кожна з них має свою шкалу гуманітарних цінностей. Й те, що ефективно “працює” в одному типові культури, далеко не таким ефективним може виявитися в іншому3. Директор Інституту стратегічних досліджень при всесвітньо відомому Гарвардському університеті Семюель Хантінгтон, відзначаючи такі цінності західної цивілізації, як “ідеї індивідуалізму, лібералізму, конституціоналізму, прав людини, рівності, свободи, законності, демократії, вільного ринку, відокремлення церкви від держави” – водночас зауважує, що вони мають слабкий резонанс в ісламській, конфуціанській, японській та деяких інших культурах, до яких, до речі, він відносить також і православну культуру4.

Отже, визначити місце України в складному розмаїтті світових культур не так просто. Найбільш переконливою здається точка зору дослідників, які обґрунтовують її приналежність до “східноєвропейсько-євразійського простору”. Разом з тим, питанням залишається рівень „європейськості” нашого народу; стосовно ж “євразійства”, скоріш, може йтися не стільки про перспективу, скільки про „залишки”, особливо історично набуті в процесі співіснування з народами колишньої Російської імперії та СРСР.

Слід зауважити, що під впливом ряду факторів, у тому числі складу співзасновників та учасників Організації Об’єднаних Націй (ООН) у перші післявоєнні роки, саме ця, умовно кажучи, „західна” система гуманітарних цінностей була покладена в основу фундаментальних документів світової співдружності, таких, як Загальна декларація прав людини 1948 року, міжнародних пактів про права людини та ін. Отже, орієнтація гуманітарної політики України саме на цю систему цінностей має як історичні(генетичні), так морально-психологічні і міжнародно-правові підстави. В ієрархії цих цінностей на першому плані, безперечно, стоять свобода та рівність. Не просто декларовані, а реальні, забезпечені як системою конституційних гарантій, так і діяльністю державних структур, у тому числі й правоохоронних органів. Як влучно зауважив Г.Гегель, прогрес людства є водночас прогресом у його розумінні свободи. На цьому шляху людство поступово, але неухильно позбавляється хибних уявлень, безглуздих обмежень свободи, релігійних, націоналістичних, світоглядних та інших табу. Цей процес триває нині і триватиме надалі.

Поруч зі свободою та рівністю в ряду найвищих гуманістичних цінностей стоїть соціальна справедливість. Здавна триває суперечка про її справжні критерії. Подолано застарілі уявлення, що такими критеріями мусять бути походження людини, її станова приналежність, розміри багатства. Нині все більшим стає розуміння того, що реальною підставою для оцінки людини, для визначення міри справедливого ставлення до неї є, перш за все, реальний внесок її у формування та збагачення тих вічних цінностей, які є спільним надбанням багатьох поколінь.

Все це дає підстави для висновку, що справжня гуманізація суспільного життя полягає у створенні можливостей і умов не стільки для споживання і спостереження, скільки для свідомої і творчої діяльності, для вільної праці людини. Без належних техніко-економічних, соціальних, екологічних, медико-санітарних умов і навіть психологічної атмосфери для такої праці будь-які розмови про гуманізацію залишатимуться безвідповідальними.

Важливо мати на увазі й те, що всі аспекти гуманізації суспільного буття нерозривно пов’язані із визначенням його (буття) загальнолюдських підвалин. Йдеться, насамперед, про власність громадян і організацію влади, з приводу яких у всі часи й серед усіх народів запекло ламаються списи нескінченного протистояння. Не є винятком Україна. Разом з тим, у вітчизняному життєвому просторі “дискусії про власність і владу” набувають особливої гостроти і запеклості. Складається враження, що в цих баталіях опоненти з обох сторін забувають або роблять вигляд, що забувають, про кореляцію трьох фундаментальних вимірів цивілізованості суспільства – власності, влади і свободи (самореалізації особистості). По-перше, не є коректними суперечки з приводу пріоритетності тієї або іншої форми власності? Адже у Загальній декларації прав людини, чітко зафіксовано право людини мати власність, разом з іншими та одноосібно. Отже, рівність суспільної та приватної власності та незаперечне право кожної людини вибирати між ними зафіксовані у цьому важливому документі й апробовані практикою життєдіяльності розвинених народів і культур світу. По-друге, і в законотворчості, і в публічній полеміці, а найголовніше у практичній діяльності абсолютної більшості власників (великих, середніх або дрібних) увага акцентується на праві на власність. Але принагідно нагадати: власність зобов’язує. Це один з конституційних імперативів, який нашою Конституцією сприйнятий з практики інших країн, зокрема Німеччини. І доки суспільно зобов’язуюча функція власності не буде зрозумілою кожному власникові і не буде ним реалізовуватися практично годі й згадувати про гуманістичні цінності.

Те ж стосується і влади. Хто заперечуватиме, що шлях до свободи пролягає через орієнтацію на демократичні нововведення? Але ж лише через демократичні, а не свавільні як з боку гілок влади, так і окремих їхніх повноважних представників у центрі і на місцях. Поза всяким сумнівом, продуктивною є орієнтація на досвід демократичної Америки (у буквальному розумінні опоетизований великим Токвілем). Однак чому ми забуваємо, що конституційна монархія, наприклад в Голландії, забезпечує найвищий у світі рівень життя і свободи людини? Власне питання для ефективної гуманітарної політики є таким же наріжним каменем, як і питання організації відносин власності.

Немає потреби зупинятися на характеристиці змісту загально- цивілізаційних цінностей, а питання нашого ставлення до них заслуговує увагу. Загальновідомий заповіт Великого Кобзаря “...і чужого научайтесь, і свого не цурайтесь” і сьогодні не втрачає своєї актуальності. Адже і нині існують протилежні - однаково хибні й шкідливі крайнощі. З одного боку, це мракобісний (іншого виразу, мабуть, не підбереш) ізоляціонізм. Так, у виданій нещодавно Тернопільським науково-дослідним інститутом „Проблема людини” монографії „Культурне відродження в Україні” із схвальною авторською ремаркою („є сенс”) наводиться таке твердження А.Товкачевського: “Навіть відстале, але національне, завжди вище, краще, ніж цивілізоване, але чуже”. Тут коментарії зайві.

З іншого боку, не до кінця подолане відчуття хуторянської меншовартості, яке поширюється українофобськими елементами. Незважаючи на винятково складні умови, у яких розвивалася українська національна культура, цивілізованості, наш народ досяг величезного рівня духовності, йому належить неоціненний внесок у світову скарбницю цивілізації. Коли йдеться про орієнтацію гуманітарної політики України на світовий рівень цивілізованості, то ми маємо на увазі, що прилучаємося до цього рівня не як несвідомі та відсталі неофіти, не як слухняні копіїсти – наслідувачі, а як повноправні співавтори, співтворці спільного гуманістичного надбання світових і історичних країн та народів, протягом світового історичного розвитку.

Так, українські демократичні інституції сягають своїм корінням ще Антського царства, а у ті часи, коли в Західній Європі переважали державні утворення з практично необмеженою князівською або королівською владою, в Київській Русі часів княжої доби виникає вічовий державний лад, за якого князь виступав як вища посадова особа, що її обирало та могло позбавляти влади досить демократичне за тих часів віче. У 1710 р., майже на сторіччя випередивши появу конституційних актів Сполучених Штатів Америки та Франції, ідеї республіканського устрою та демократизму проголошує Конституція Пилипа Орлика. Численні іноземні дослідники та мандрівники, які відвідували Україну за часів і “княжої”, і “козачої” доби, з повагою та подивом відзначали високий рівень освіченості українців, а заснований у 1576 р. Слов’яно-греко-латинський колегіум у Острозі у 1616 р. Києво-Могилянська академія стали провідними осередками відродження та духовності у Східній Європі.

Величезне значення для гуманітарного знання має спадщина видатних українських мислителів: від талановитого полеміста Христофора Філарета, невтомного просвітника Петра Могили, непримиренного до зла Григорія Сковороди, до пристрасного прихильника кардіогносії Памфіла Юркевича, оригінального, самобутнього соціолога Сергія Подолинського, справжнього титана мислячого духу Володимира Вернадського. Цей, далеко не повний, перелік блискучого сузір’я мислителів лише малою мірою розкриває масштаби впливу нашої національної гуманітарної школи на розвиток громадської думки за межами України.

Ми маємо пишатися внеском України у розвиток світової гуманітарної культури і переконані, що здійснення гуманітарної політики незалежної української держави сприятиме також її подальшому збагаченню, поряд із тим, що й наша політика в гуманітарній сфері збагачуватиметься за рахунок наявних та наступних надбань світової думки та практики.

Говорячи про ці обопільні процеси, ми не можемо забувати про те, що українська гуманітарна думка, розвиваючись у руслі загальносвітового процесу, завжди мала й свої принципові особливості. Вже згадувалося про демократичні тенденції державного будівництва, які повинні набути подальшого розвитку у процесах сучасного державотворення в Україні. Цілком зрозумілими в гуманітарній сфері України завжди були і є посилені акценти на національні проблеми, і необхідно, щоб, уникаючи націоналістичних та націократичних надмірностей, цей напрямок і надалі був одним з чільних.

Слід звернути увагу й на те, що українське мистецтво та література завжди відзначалися внутрішньою чистотою та цнотливістю, і саме тому громадська думка зараз не відчуває, м’яко кажучи, захвату від деяких псевдо сучасних експериментів. Хотілося б сподіватися, що традиційні для нашого народу естетичні цінності збагачуватимуть усю гуманітарну сферу нашого життя.

Звичайно, розв’язання першочергових завдань гуманітарної політики України повинно здійснюватись за багатьма напрямками, усіма „гілками” державної влади та їх структурними підрозділами. Але основою єдності усіх напрямів, фундаментом зусиль повинні бути ідеї національного характеру гуманітарної політики, формування національної свідомості, захист цінностей, закріплених у Конституції України, консолідація суспільства тощо. Головною синтезуючою ідеєю гуманітарної політики має бути її людинотворчий характер.

Про гуманітарну сферу у вузькому розумінні слова, говорять як про сферу освіти і культури, науки і мистецтва, релігії і моралі. У цьому випадку, предметом гуманітарної політики є лише означені напрямі. Але відтак втрачається її цілісність, всезагальність як державної. Тому рішення, прийняте, скажімо, Міністерством охорони здоров’я чи екології, освіти і науки, чи комітетом у справах релігії, як правило, не сприймається як всезагальне, а тому й не виконується у обсягах, передбачених відповідною політикою.

Вузьке розуміння характерної політики обмежує її ефективність: „вузькі підходи” обмежують успіх; мова повинна вестись на державному рівні, де гарантія реалізації людського чинника гарантована Конституцією й, власне, є саме тим пріоритетом, заради якого проголошувалась незалежність, вибудовується правова, демократична і соціальна держава. Як зазначалося в проекті Концепції розвитку гуманітарної сфери України, розробленої вченими Секції суспільних і гуманітарних наук Національної академії наук України, „для України, що належить до євроорієнтованих країн, це означає зміну теми та основних складових політики, актуалізує проблему нових стратегічних інтересів та потенційних загроз. Вірогідно, сьогодні можна очікувати виникнення феномена конкуренції старих та нових державних стратегій. Бо за нових обставин повинні змінитися обриси та пріоритети влади, суспільства і країни в цілому. Якщо до цього часу гуманітарний фактор, соціальна спрямованість та культурна толерантність залишались другорядними та підпорядкованими ідеології, то зараз настає епоха активної, соціально орієнтованої і мобільної держави. Україна має історичний шанс, вперше за часів створення незалежної держави, ліквідувати причини, осередки та наслідки трансформаційної соціальної напруги, зробивши гуманітарну політику пріоритетною та пануючою в державі5.

Поняття гуманітарної політики тісно пов’язане з поняттям соціальної політики. Але якщо соціальна політика як державна політика, спрямована на досягнення добробуту в суспільстві, покликана переважно забезпечувати фінансування соціально-культурної сфери, і, за світовими стандартами, адресована лише певним категоріям населення (інвалідам, малозабезпеченим, пенсіонерам та ін.), то гуманітарна політика є поняттям значно ширшим і включає в себе, поряд зі специфічними економіко-фінансовими заходами, заходи управлінські, політико-правові, міжнародне співробітництво.

До того ж, гуманітарна політика – це не лише однобічний механізм забезпечення людського розвитку, а й механізм взаємодії особи, суспільства і держави, який виявляється, з одного боку, у спрямованості на людину, покращенні умов її життя, з іншого ж – у залученні людини до державотворчих процесів, а в більш широкому розумінні – до соціокультурної творчості, світового співробітництва і розвитку, що сьогодні є важливим для становлення Української держави.

Гуманітарна політика є важливим чинником суспільного життя. Її сутність, зміст, принципи і практична діяльність її інституцій потребують сьогодні підвищеної уваги. Недостатня методологічна і теоретична визначеність у цих питаннях породжує нескоординованість в гуманітарній практиці – у викладанні гуманітарних дисциплін, науковій роботі інститутів гуманітарного профілю, діяльності культурно-освітніх закладів, праці мистецьких колективів, творчих спілок, засобів масової інформації і т.д.

Переходимо до з’ясування сутності гуманітарної політики. Кажуть, Олександр Македонський так висловлювався щодо свого духовного наставника Аристотеля: „Я вклоняюсь перед ним нарівні зі своїм батьком, бо якщо батько дав мені життя, то Аристотель – це те, що надає йому ціну”. Ці слова точно передають значення гуманітарного виховання. Переносячи їх на всю гуманітарну політику, можна сказати, що її сутність полягає у визначенні сенсу суспільного життя, того, що надає цілеспрямованості і виправдання всій нашій життєдіяльності. Коли такого сенсу немає, зникає почуття визначеності, впевненості, надії, розквітає безвідповідальність, аморальність, відбувається автономізація і, в кінцевому підсумку, розпад суспільства як цілісності.

Сьогодні у нас, на жаль, - і це треба визнати, якщо ми хочемо змінити ситуацію на краще, - не визначені задовільним чином загальнозначущі цінності, які б поєднували суспільство. Для багатьох і досі незрозуміла відповідь на питання „куди йдемо”? Ідея незалежності, незважаючи на економічну скруту, підтримується народом, але значною мірою залишається ідеєю „незалежності від” і недостатньо зрозуміла як ідея „незалежності для”. Та й „незалежність від” сприймається чи-то як незалежність від Росії і СНД, чи-то як незалежність від Заходу, МВФ та інших міжнародних структур. Офіційно ми виступаємо за ринок, приватизацію і реформи, але з трибуни Верховної Ради можна досить часто почути дещо зовсім інакше. Можна навести багато інших прикладів. Але ж при всьому тому ми живемо і працюємо як одна нація, як один народ. І саме це повинно бути головним.

Не менш важливим є й питання про те, які ідеї слід закласти в гуманітарну політику, яким повинен бути її зміст? Зупинимось на цьому детальніше. Гуманітарна політика – це джерело і механізм гуманізації суспільства. Вона орієнтує всі без винятку сфери діяльності на людину як головну мету, її потреби і їх задоволення, спрямовує почуття і розум людини не на розбрат і протистояння, а на взаєморозуміння і взаємоповагу, підтримання і розвиток в людині людського, а не тваринного і хижацького. Метою гуманітарної політики є впровадження в суспільство принципів свободи, справедливості, демократії, солідарності, збереження миру, екологічної безпеки, інших фундаментальних цінностей, виплеканих історією. З цією мети потрібно виходити. Хоч би якими різними були за змістом, сферою дії, об’єктом і суб’єктом впливу виробництво і споживання, політична кон’юнктура і владні відносини, освітня політика і виховання, охорона здоров’я і культура, мистецька, інформаційна та інша діяльність, вони повинні базуватися на гуманістичних пріоритетах. Останнє аж ніяк не означає „цензурування” гуманітарної сфери чи „державницький контроль” над розвитком економіко-політичних процесів.

Навпаки, це означає приведення їх у відповідність зі своєю гуманістичною сутністю, і така відповідність є умовою єднання суспільства.

Слід зазначити, що саме поняття „гуманітарна політика” є відносно новим. Але інтерес до людського розвитку в українському суспільстві має місце впродовж віків. Як правило, в нашій культурно-історичній традиції поняття „людського” трактувалося в контексті „добробуту”, „справедливості”, „працьовитості”, „волі”. Власне, в такому ж ключі воно трактувалось і в світовій філософській думці. Відомо, що ще Аристотель підносив ідеал „квітучого життя”, одночасно говорячи, що „достаток явно не є тим добром, якого ми насправді шукаємо, а є корисним для пошуків чогось іншого, ще кращого і вищого”, маючи на увазі високо розвинуте людське суспільство. Ідея реалізації справедливості (як основи гуманістичності) „по той бік матеріального виробництва” пронизує всю європейську культурно-історичну традицію. Подібні ж думки обстоювали й українські мислителі. Протягом усієї української історії питання людського розвитку, розвитку освіти, культури, збереження історичних традицій, формування державного світогляду та державницької ідеології були в центрі уваги передових науковців, державних, громадських, релігійних діячів. На наш погляд, ці ідеї й мають бути покладені в основу гуманітарної політики держави.

В Україні, яка переживає складний і суперечливий етап свого існування, цей пошук має багатоплановий характер. Кожна з політичних сил намагається переконати пересічного громадянина (і суспільство загалом) в тому, що саме її підхід, оцінка чи прогноз найближчі до істини й найбільш адекватно охоплюють перспективу. На жаль, істина проглядається все ще надто примарною, причому не інакше, як через „піну на поверхні бурхливої річки” (Платон). Разом з тим, дещо в ній викристалізовується досить чітко. Найголовнішим тут є те, що суспільство наблизилось до сфер суспільного життя, центральним, опорним принципом якого має стати активна гуманітарна політика.

Для здійснення цієї важливої місії гуманітарна політика має в повній мірі відповідати статусу державної політики.

З’ясуємо, що являє собою „державна гуманітарна політика”? Перше і головне: вона є невід’ємною складовою загальної політики держави. Виконуючи об’єднуючу, інтегруючу і стабілізуючу функцію у соціальному неоднорідному суспільстві, держава здійснює управління сферами суспільного життя: гуманітарною, економічною, політичною, культурною, соціальною. Виходячи з вищесказаного, державна політика може розглядатися як сукупність певних форм, методів, прийомів та інших проявів діяльності органів державної влади у всіх сферах суспільного буття. Йдеться про виробництво і споживання, суспільно-політичні процеси, духовне життя суспільства і культуру. Скрізь і у всьому держава намагається провести свою „політичну лінію”. Ефективною вона буде тоді, коли утвердиться як „гуманітарна”, тобто на людсько-людяних засадах. Це означає, що держава повинна забезпечити кожній людині належні умови життя на засадах свободи, справедливості і солідарності, зокрема, в економічній сфері – сприяти формуванню соціально-орієнтовної ефективної ринкової економіки; в політичній – створити умови для формування і діяльності органів державної на засадах демократії, узгодити на цих принципах діяльність різноманітних громадських об’єднань відповідно до вільного волевиявлення народу; в духовній сфері – забезпечити свободу волі у повному обсязі й без будь-яких (окрім, очевидно, моральних) обмежень; у сфері культури – реалізацію творчих потенцій особистості в соціальній сфері сприяти досягненню соціальної справедливості, створення умов для самореалізації громадян.

Як складова загальної політики держави (її частина), гуманітарна політика, таким чином, робить її (всю державну політику) своєю власною складовою. І це зрозуміло. Гуманітарний (гуманістичний) підхід базується на розумінні людини як центральної проблеми суспільного розвитку, як своєрідного центру суспільної гармонії, її головного принципу, осередуя зосередженості суспільно-силових ліній, які з’єднають їх в єдине й органічне ціле. Гуманітарний підхід – це проникнення (осмислення) в таїнство суспільного буття крізь призму пріоритету особистості як головного осереддя суспільної цілісності. Гуманітарна сфера – це не якась окрема (відмежована від економіки і політики) сфера суспільного буття, а суспільне буття як таке, схарактеризоване (оцінене, осмислене, організоване) крізь призму пріоритетів людини і людських цінностей. Це особливий „зріз” суспільної цілісності, а саме – зріз перетину і забезпечення людських інтересів. Гуманітарна політика таким чином є не що інше як реалізація державою людських пріоритетів і цінностей в усіх сферах життєдіяльності людини і суспільства.

Таким чином, державна гуманітарна політика – це системна і послідовна діяльність держави у відносинах з людиною зокрема і суспільством в цілому, яка здійснюється через органи державної виконавчої, законодавчої та судової влади із залученням громадськості та з урахуванням основних прав людини і ставить за мету досягнення високого життєвого, духовного та інтелектуального рівня особистості, як у її власних інтересах, так і в інтересах України в цілому.

Гуманітарна політика в Україні має базуватися на таких принципах.

Першим і, головним принципом є законність. Одним з основних завдань державотворення є побудова правової держави - держави, в якій юридичними засобами реально забезпечені максимальне здійснення, охорона і захист основних прав людини. З цього ж випливає другий принцип гуманітарної політики – здійснення державної діяльності відповідно до основних прав людини або, іншими словами, визнання першорядності загальнолюдських цінностей.

У Декларації про державний суверенітет України, Акті про незалежність держави України, Конституції Україна проголосила побудову демократичної, правової, соціальної, соборної держави. Україною також підписані основні міжнародні документи, що стосуються прав людини. Отже, будь-яка державна діяльність повинна слугувати як інтересам держави України, так і вимогам сучасного світового розвитку. Тому наступним третім принципом гуманітарної політики є поєднання інтересів держави України і світової спільноти. Тут мається на увазі також і орієнтація на досвід передових держав світу, зокрема, європейських, у створенні повноцінного соціокультурного середовища при опорі на історичні традиції українського народу, його високий духовний та інтелектуальний потенціал. Важливим також є принцип відкритості державної діяльності, формування довіри до влади, до держави, створення зусиллями усіх державних органів максимально сприятливих умов для розвитку гуманітарної сфери суспільства, надання рівних можливостей для кожного громадянина України.

Базуючись на цих принципах, державна гуманітарна політика, відповідно до своїх завдань, може стати одним із гарантів побудови високорозвинутої держави України та її повноправного входження до світового співтовариства. Врахування всіх цих концептуальних засад державної гуманітарної політики є необхідною умовою для розробки цілісної концепції державної гуманітарної політики в Україні.

Варто зазначити, що гуманітарна політика ні в якому разі не повинна стати засобом формування нової насильницької ідеології, вона має сприяти формуванню нової сучасної системи суспільних цінностей, забезпечувати високоякісний розвиток української освіти, культури, науки, людського потенціалу загалом, сприяти виходу України на рівень світових стандартів.

Зазначені основні принципи слугують підґрунтям, орієнтиром при визначенні основних напрямів державної гуманітарної політики.

Згідно з Конституцією України, інших державних актів, головними напрямами гуманітарної політики, що відображають її структуру, є: 6

    • визначення та постійний контроль над рівнем (індексом) показника гуманітарного розвитку України, прийнятого ООН, який складається з трьох основних компонентів – тривалості життя людини, рівня освіти і рівня доходу; .

  • всебічне забезпечення умов дотримання прав людини;

  • створення цілісної системи соціального захисту населення та підвищення загального добробуту суспільства;

  • впровадження ефективної системи охорони здоров’я;

  • сприяння зайнятості населення;

  • збереження позитивних здобутків минулої епохи, зокрема інтелектуального потенціалу, освітньої системи України, її розвитку, асиміляція позитивного досвіду освіти та просвітництва зарубіжних країн;

  • гуманізація освіти і виховання молоді як майбутнього потенціалу держави України;

  • всебічне сприяння підвищенню національно-духовного рівня особистості;

  • забезпечення умов розвитку культури та мистецтва;

  • охорона навколишнього середовища, культури та мистецтва;

  • охорона навколишнього середовища, збереження, охорона та оновлення пам’яток історії;

  • створення широкої інформаційної мережі, забезпечення доступу населення до міжнародних освітньо-культурних програм;

  • співпраця з іншими країнами через гуманітарні програми та гуманітарну допомогу;

  • участь України у програмах ООН з гуманітарного розвитку;

  • миротворча діяльність;

  • запровадження гуманітарної політики в сфері державної служби;

  • створення спеціальних гуманітарних громадських служб та фондів.

Зазначені головні напрями гуманітарної політики набувають конкретного сенсу, змістовного наповнення і певних пріоритетів в сферах, що у сукупності створюють основний потенціал гуманітарної політики.

Цей потенціал має реалізовуватися через такі напрями гуманітарної політики щодо різних сфер життя суспільства:

  • основною метою гуманітарної політики у сфері розвитку освіти є забезпечення доступності освіти, створення засобами державної політики умов для всебічного розвитку всіх галузей освіти як основи соціально-економічного, духовного, культурного та інтелектуального розвитку суспільства, збереження найпрогресивнішого в українському освітньому потенціалі, запровадження зарубіжного досвіду розвитку освіти, збагачення єдиного освітнього простору України;

  • у сфері розвитку науки, пріоритетами гуманітарної політики... визначення потреб держави у сфері науки та формування інтелектуального потенціалу суспільства з метою забезпечення її пріоритетного розвитку, формування нової системи національної та науково-технологічної політики і органічне входження її у світовий науковий простір, підвищення стану науки в суспільстві, посилення взаємної затребуваності науки й економіки;

  • у сфері розвитку культури гуманітарна політика має бути спрямована на створення умов для всебічного розвитку духовного потенціалу особистості й суспільства, соціодинаміки духовного життя, плюралістичного вибору людиною способів і форм державної самореалізації, формування й закріплення в суспільстві нової схеми духовних, ідейно-світоглядних орієнтацій, забезпечення доступності користування послугами закладів та установ культури, гарантії свободи творчості;

  • у сфері релігійного життя основними завданнями здійснення державної політики, є забезпечення прав та свобод світогляду і віросповідання, релігійної діяльності, рівності релігійних організацій, поєднання інтересів держави, суспільства й церкви у процесі формування моралі та духовного розвитку, створення умов для релігійного середовища;

  • у сфері фізичної культури і спорту відпочинку і туризму, основними пріоритетами реалізації державної політики, є створення умов для задоволення потреб громадян у зміцненні здоров’я, у фізичному та духовному розвитку, розвиток фізкультурно-спортивного руху, державне стимулювання внутрішнього та іноземного туризму, формування конкурентоспроможного на світовому ринку вітчизняного туристичного продукту.

Основні напрями гуманітарної політики у подальшому конкретизуються залежно від визначення її (політики) завдань.

Наголосимо на деяких першочергових завданнях державної гуманітарної політики. По-перше, підвищення життєвого рівня людей, створення відповідних умов і законодавства для підвищення якості життя народу. По – друге, сприяння всебічному духовному та інтелектуальному розвитку особистості, яка має стати центром усієї політики держави. Основною ланкою цього процесу є формування національного світогляду, державницької ідеології, яка б сприяла консолідації національного суспільства, та поваги до представників інших культур. По-третє, державна гуманітарна політика має забезпечувати неухильне дотримання прав людини. По-четверте, необхідно розробляти і впроваджувати чітку систему заходів, спрямованих на пропаганду здорового способу життя, на охорону здоров’я людини, охорону праці та навколишнього середовища. По-п’яте, треба значно активізувати роботу у напрямі подальшої гуманітаризації та демократизації освіти та виховання. По-шосте, всім засобам масової інформації належить негайно покінчити з поширенням (якщо не сказати з пропагандою) ідей насильництва, культу грубої фізичної сили, применшення цінності людського життя. По-сьоме, треба створити реальні умови для всебічного міжнародного співробітництва, підтримання миру, формування культури миротворчої життєдіяльності як основи інтегрування України у світове співтовариство, у світову культуру.

Гуманітарна політика – не тільки сфера побажань і орієнтацій на гуманістичні цінності. Вона є, перш за все, діяльністю по їх практичному впровадженню в життя. Щодо можливостей та умов реалізації цієї політики в сучасній Україні існують певні застереження.

Гуманітарна політика - одна з першорядних складових усієї державної політики. Кожен політик прагне постати перед суспільством не лише як “посадова особа”, але й “громадянин”. Він апелює до фундаментальних цінностей, заявляє про необхідність підтримки матері і дитини, освіти і культури, захисту релігії і моралі. Однак нерідко під час виконання конкретних посадових обов’язків проголошені ним “гуманітарні гасла” відходять на задній план. Саме тоді ухвалюються рішення, які обмежують видатки на науку і освіту, охорону здоров’я і екологію, підтримку матері і дитині.

Звичайно, не можна обминути увагою застереження, зумовлені глибокою економічною кризою й обмеженими можливостями щодо вирішення гуманітарних питань. Реалізація гуманітарної політики потребує великих коштів. Дехто у цьому зв’язку навіть пропонує почекати з втіленням у життя завдань гуманітарної політики до подолання або принаймні зупинення кризових процесів. Подібні застереження не лише хибні, але й злочинні. Керуватися ними було б серйозною помилкою. По-перше, людське життя – незворотне. І якщо десь і у чомусь держава обмежує його гуманітарну насиченість, відшкодувати останнє пізніше неможливо. Людина двічі не стає дитиною; двічі вона не піде в перший клас загальноосвітньої школи; їй ніхто не поверне втрачене здоров’я, а тим більше – не “продовжить життя”, скорочене впливом негативних екологічних чинників. По-друге, саме гуманітарна політика, здійснювана державою в межах наявних ресурсів і можливостей (а може з виходом за ці межі), забезпечує активізацію людського фактора як головного джерела і чинника подолання кризових явищ у соціальній, політичній та економічній сферах. По-третє, соціально-економічні процеси, що здійснюються, мають неоднозначну спрямованість. Деякі з них не лише сприяють розвитку “людських відносин”, але й руйнують їх. Не можна, скажімо, залишати поза увагою тенденцію стрімкого майнового розшарування, прояви індивідуалізму, знецінення людської гідності й людського життя та деякі інші явища, притаманні суспільству, в якому у досить своєрідних формах відбувається первісне нагромадження капіталу, соціальне розшарування й утвердження соціальних стосунків, які виходять за межі відомих (теоретично осмислених) світових моделей. Отже, якщо держава негайно не протиставить цим явищам активну гуманітарну політику, то українське суспільство може опинитися за межею цивілізаційного поступу людства.

Для успішної реалізації завдань гуманітарної політики в сучасній Україні важливо дотримуватися деяких настанов, напрацьованих в процесі вивчення і узагальнення світового досвіду розвитку гуманістичних засад суспільства7.

По-перше, досвід людства сконцентровано в загальнолюдських цінностях. Це відображено в цілому ряді міжнародних угод, перш за все в Декларації прав людини, програмних документах ООН тощо. Їх слід вносити у громадську свідомість, знайомити з ними і пропагувати їх. Не існує в світі суспільства, де б зазначені цінності були втілені, так би мовити, в “чистому вигляді”. Скрізь вони діють на конкретно-історичному національному змістовому оформленні. Отже, нам важливо 8вміти бачити загальнолюдське крізь нашу, українську специфіку, виходити з особливостей нашого буття, з традиційного геополітичного розташування України між Заходом і Сходом, пов’язаної з цим ментальності народу, його уявлень про моральність, про добро і зло, справедливість і несправедливість, свободу і залежність тощо.

Успішне перенесення гуманістичного досвіду інших країн на наш український грунт потребує значного теоретичного опрацювання нашими філософами, культурологами, істориками, юристами, фахівцями інших галузей знань. Теоретична рефлексія світової гуманістичної традиції важлива ще й тому, що є умовою забезпечення зворотного впливу української культури, традицій, гуманістичної думки на світове співтовариство.

Цю історичну місію України та її народу треба чітко обґрунтовати, не втрачаючи, однак, почуття міри та наукової достовірності. Навіть найкращі, найпатріотичніші прагнення не можуть виправдати сенсаційності та невігластва. Це зокрема стосується так званого “арійства” українського народу, інших історичних перебільшень. Внесок України до світової гуманітарної скарбниці безсумнівний, однак демонструвати його слід тільки на реальних, науково доведених фактах, а не лише на бажанні, яке часто видається за дійсність.

По-друге, важливо зрозуміти просту істину: принципи гуманітарної політики складають цілісну систему, внутрішньо пов’язані і не діють окремо один від одного. Виокремлення як головного й абсолютизація будь-якого (одного !) з них веде до збочень. Превалювання ідеї свободи над принципом солідарності, наприклад, відтворює недоліки традиційного лібералізму, а зверхність солідаристських тенденцій над виявленням свободи – то є шлях до тоталітаризму. Принцип справедливості без врахування цінності свободи призводить до зрівнялівки та казарменого соціалізму тощо.

Ціла низка цінностей і прав закріплена в Конституції України, проте не всі вони забезпечені однаковими умовами реалізації, і це є підґрунтям для всіляких спекуляцій. Наприклад, існує думка про порушення принципу вільного розвитку мов, оскільки “російськомовна більшість” населення України поставлена в умови підкорення “україномовній меншості”. Подібного роду підтвердження, якщо вони мають підставу, треба враховувати під час розробки відповідних законів і підзаконних актів. А щоб було менше подібних ситуацій у майбутньому, можна було б створити гуманітарну експертно-консультаційну Раду при Президентові, Уряді чи Парламенті держави. Ця Рада могла б узагальнити світовий досвід, визначити стратегічні напрями гуманітарної політики, проаналізувати найважливіші законопроекти на предмет забезпечення закладення в них рівнодієвості гуманістичних пріоритетів тощо. Гуманітарна політика має задавати певні смислові координати під час ухвалення всіх державних рішень.

По-третє, умовою ефективності гуманітарної діяльності є наявність цілісної конструктивної програми гуманітарної політики. Така програма має бути концептуально насиченою і, практично визначеною. Вона не повинна зводитись до хронологічного переліку святкування визначених дат, проведення різного роду засідань, конференцій з гуманітарних питань тощо. Головне її завдання – дати методологію і механізм орієнтування на гуманістичні цінності не тільки в законотворчій, виконавчій, судовій, інформаційній, освітній та іншій, офіційній діяльності, а й в відзначенні будь-якої важливої громадської події і, в такий спосіб сприяти гуманізації всього суспільного життя. Створення національної програми гуманітарної політики та її затвердження на відповідному рівні може стати істотним чинником консолідації суспільства, його об’єднання навколо загальнозначущих ідей і цілей.

Центральну ідеєю, на базі якої могла б створюватися така програма, як вже зазначалося, є національна ідея патріотизму, державо- і культуротворення. Вона всеохоплююча, на неї не має монополії жодна соціальна груп, жодна політична сила, жодна партія або суспільна організація, хоч навіть саме розуміння патріотизму може бути різним. Можна підтримати тих науковців і політиків, які відстоюють у цьому питанні позиції І.Франка, П.Куліша, В.Винниченка та інших українських мислителів. Вони поєднували в ідеї патріотизму національний та соціальний чинники. “Відродження української нації в національній сфері йшло і йтиме в гармонії з соціальним визволенням. Це є аксіома трьохлітнього досвіду нашої революції”, - писав наприклад, В. Винниченко у своїй роботі „Відродження нації” (част.ІІІ, С.497). Таку думку підтримують і багато сучасних гуманітаріїв і політиків, причому і лівої, і центристської, і правої орієнтації.

У стратегії підготовки і реалізації державної гуманітарної політики на перший план виходить гуманістично-творча місія освіти. Головною метою останньої є всебічний розвиток людини як особистості, як найвищої цінності, її розумових і фізичних здібностей. Освіта має відігравати важливу роль у формуванні громадян, здатних до збагачення інтелектуальної та матеріальної скарбниці народу, ефективної розбудови держави, забезпечення достойного місця кожному в нашому суспільстві. Важливо забезпечити гуманістичну спадкоємність освіти, піднявши її ефективність у завершальній ланці – у галузі вищої освіти. Процес гуманізації свідомості має бути безперервним. У вузах готується нова генерація української інтелігенції – національної інтелектуальної еліти, яка й візьме на себе відповідальність за гуманістичне здоров’я нації, стратегію державо- і культуротворення як людинолюбного, тобто дійсно гуманістичного.

Гуманітарна політика має спиратися на гуманістичну науково-теоретичну базу підвищення рівня гуманітарних наук і здійснюватися на новітніх методологічних досягненнях. Необхідно перейти від “закритої” моноідеологічної методології до принципу багатоманітності й рівноправності справжніх наукових підходів і методів. Відкритість до інноваційних точок зору, толерантне ставлення до оригінальних ідей та концепцій сприятиме виявленню істини в процесі дискусій, діалогових форм навчання.

Теоретичні та методологічні засади гуманітарної політики не можуть успішно розроблятися без опертя на певну соціальну філософію. Загальносприйнятної соціальної теорії на кшталт колишнього історичного матеріалізму зараз немає, хоч видання нових підручників і готує грунт для певних можливих узагальнень. Звичайно, потребу в сучасному розумінні соціальних процесів навряд чи можна вичерпати як старою, формаційною схемою марксизму, так і цивілізаційним підходом, який має давню традицію і сьогодні отримує друге дихання, але який піддається і значній критиці. Для практичної політики сьогодні, - вважає академік В.Андрущенко, - завдання в галузі теорії полягає в іншій, конкретнішій площині: потрібно розуміти суспільство як складне і динамічне утворення, яке, проте, здатне зберігати свою цілісність, необхідно з’ясувати характер загальних чинників, що визначають його трансформацію, і тих, що зберігають його самоідентичність, і використання яких дозволяє забезпечувати його єдність. Звичайно, йдеться не про уніфіковану, толерантну єдність, а, якщо використати філософську категорію системності, про соціальну тотальність, тобто про рухливу єдність різноманітних соціальних процесів. Проблема єдності багатовекторного соціального буття – ось чи не центральне методологічне питання сучасної соціальної філософії. Саме на нього мають звернути увагу наші теоретики, тим більше, що така орієнтація перебуває в руслі пошуків світової соціальної думки. Адже проблема стійкого розвитку суспільства, збереження його самоідентичності на початку ХХІ ст. має не тільки національне чи регіональне, а й загально цивілізаційне значення8.

Таким чином, перед українською гуманітарною наукою і гуманітарною політикою стоять фундаментальні завдання. Час вимагає позбутися, нарешті, недооцінки ролі суспільної теорії і гуманітарної політики в суспільній діяльності. Йдеться про усунення залишкового принципу фінансування цієї сфери, який продовжує тут діяти.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   41

Схожі:

За загальною редакцією ректора Національної академії СБ України,...
Затверджено Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України, лист №1/11-12373 від 26 грудня 2011 р
України Керівника Головного управління з питань судоустрою Адміністрації...
За загальною редакцією: Президента НАПрН України, ректора Національного університету
За редакцією члена-кореспондента АМН України доктора медичних наук,...
Рекомендовано до видання вченою радою Харківського національного медичного університету
За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки...
Рекомендовано до друку Вченою радою Національної академії Служби безпеки України, протокол №13 від 23 вересня 2010 року
ОСНОВИ ПРАВОЗНАВСТВА Навчальний посібник За загальною редакцією професора Пастухова В. П
Кримського економічного університету КНЕУ; М. Ю. НАУМ доцент Прикарпатського державного
За редакцією доктора юридичних наук, професора М. І. Мельника, доктора...
За підсумками V Всеукраїнського конкурсу на краще юридичне видання (2002—2003 pp.) цей Коментар відзначено другою премією у номінації...
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ до практичних занять і самостійної роботи...
Під загальною редакцією зав кафедри загальної гігієни з екологією, професора В.І. Федоренко
Збірник наукових праць (навчальний посібник) За загальною редакцією...
Рецензенти: доктор філософських наук, професор Ю. С. Вілков; доктор філософських наук, професор В. В. Остроухов; кандидат філософських...
УДК 37. 03. 6-057. 36: 355 (477) М
За загальною редакцією помічника Міністра оборони України, старшого наукового співробітника, кандидата військових наук, генерал-майора...
За редакцією Заслуженого діяча науки і техніки України, академіка...
Одеський юридичний інститут Харківського національного університету внутрішніх справ
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка