КУРС ЛЕКЦІЙ ЗА ЗАГАЛЬНОЮ ТА ГАЛУЗЕВОЮ СКЛАДОВИМИ ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ КЕРІВНИКІВ І СПЕЦІАЛІСТІВ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ ЗАЙНЯТОСТІ За загальною редакцією В. Г. Федоренка, доктора економічних наук, професора


НазваКУРС ЛЕКЦІЙ ЗА ЗАГАЛЬНОЮ ТА ГАЛУЗЕВОЮ СКЛАДОВИМИ ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ КЕРІВНИКІВ І СПЕЦІАЛІСТІВ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ ЗАЙНЯТОСТІ За загальною редакцією В. Г. Федоренка, доктора економічних наук, професора
Сторінка13/41
Дата17.05.2013
Розмір6.51 Mb.
ТипКурс лекцій
bibl.com.ua > Право > Курс лекцій
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   41
права державного службовця. Державні службовці в Україні наділені відповідними правами. З точки зору державно-управлінської діяльності, найважливішими є службові права, за допомогою яких здійснюється службова діяльність. Службові права прямо пов'язані з виконанням посадових обов'язків. Інколи права державного службовця реалізуються з метою виконання визначених законодавчими актами поса­дових обов'язків. Аналізуючи діяльність державного службовця, необхідно розглянути його особисті права - важливу складову системи прав держслужбовця. Саме останні вико­нують суттєву мотиваційну функцію, стимулюючи ін­терес до отримання матеріальних та інших винагород, про­сування по службі, що є запорукою ефективної діяльності держслужбовця.

У цілому зміст правового стану державних службовців характеризується загальногромадянськими, загальнослужбовими та особистими правами.

До загальногромадянських прав віднесені такі:

а) державний службовець реалізує конституційне право громадян України «брати участь в управлінні державними справами» (ст. 38 Конституції України). Під час приймання на державну службу не допускаються будь-які обмеження;

б) державні службовці користуються правами і свободами, які гарантуються громадянам України Конституцією і законами України.

Таким чином, Основний Закон значною мірою регулює питання, пов'язані зі встановленням і реалізацією правового статусу державних службовців у плані їхніх загальногромадянських прав.

До загальнослужбових віднесені повноваження, якими володіє кожен державний службовець. Це, зокрема такі права:

а) брати участь у розгляді питань і ухвалюванні рішень в межах своїх повноважень рішень;

б) отримувати від державних органів, підприємств, установ і організацій, органів місцевого самоврядування необхідну інформацію з питань, що належать до їх компетенції;

в) відвідувати в установленому порядку для виконання посадових обов'язків підприємства, установи й організації незалежно від прав власності;

г) на повагу особистої гідності, справедливе й шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і громадян;

д) вимагати затвердження керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень відповідно до посади службовця;

е) безперешкодно ознайомлюватися з матеріалами, що стосуються проходження ним державної служби, у разі необхід­ності давати особисті пояснення;

є) вносити пропозиції щодо удосконалення державної служби в будь-які інстанції.

Крім того, державні службовці можуть об'єднуватись у професійні спілки (асоціації) для захисту своїх прав, соціально-економічних і професійних інтересів. Практика зарубіжних країн, зокрема тих, які входять до Європейського Союзу, засвідчує, що ефективність державної служби не в останню чергу залежить від функціонування певних пред­ставницьких структур держслужбовців, які забезпечують їх надійний правовий та соціальний захист.

У Західній Європі навіть побутує поняття «представництво державних службовців», суттю якого є можливість впливати на власну службову кар'єру, а також на ухвалювання тих чи інших управлінських рішень. Відповідно функціонують спеціальні профспілки або об'єднання державних службовців для захисту колективних інтересів. Наприклад, в Іспанії визнається участь профспілок як законних представників колективних інтересів держслужбовців в основних координаційних і консультативних колективних органах з питань державної служби. Аналогічна ситуація у Франції та Німеччині. Крім того, в останній діє представницький орган державних службовців - Німецька спілка державних службовців.

Для державних службовців встановлені відповідні обмеження. Так, відповідно до ст. 6 Закону «Про політичні партії України» членами політичних партій не можуть бути: судді; працівники прокуратури; працівники органів внутрішніх справ; співробітники Служби безпеки України; військовослужбовці.

У законах України «Про державну службу» і «Про боротьбу з корупцією» встановлені більш жорсткі, порівняно з Кодексом про працю, умови приймання на посади державних службовців та проходження ними державної служби. Відповід­но до ст. 12 Закону «Про державну службу», в якій встановлені обмеження, пов'язані з прийманням на державну службу, не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та його апараті особи, які:

  • визнані у встановленому порядку недієздатними;

  • мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади;

- у разі приймання на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи свояками.

Крім цього, Законами України «Про державну службу», «Про боротьбу з корупцією», Загальними правилами пове­дінки державного службовця встановлені обмеження, пов'язані з проходженням державної служби. Відповідно до них державний службовець не має права:

  • займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, де він працює, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики);

  • сприяти, використовуючи своє службове становище фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності, а також отриманні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг з метою одержання за це для себе, своїх родичів або інших осіб матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг;

  • входити самостійно, через представника або підстав­них осіб до складу правління тих чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств, організацій, спілок, об'єднань, що здійснюють під­приємницьку діяльність;

  • відмовляти фізичним і юридичним особам в інформації, надання якої передбачено правовими актами, навми­сне затримувати її. Надавати недостовірну чи неповну інформацію; відмовляти у видачі або затримувати підготовку та видачу фізичним або юридичним особам передбачених законодавством довідок, посвідчень, інших документів;

  • вимагати чи приймати від фізичних і юридичних осіб подарунки, послуги чи мати будь-які інші переваги, які є чи мо­жуть виглядати як винагорода за рішення чи дії, які нале­жать до його службових обов'язків.

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про боротьбу з корупцією» державні службовці визначені суб'єктами корупційних діянь та інших правопорушень, пов'язаних із корупцією. Відповідно до ст. 1 цього Закону корупційними діяннями є:

а) незаконне отриманнядержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, у зв'язку з виконанням таких функцій, матеріальних благ, послуг або інших переваг, у тому числі прийняття чи отримання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх фактичної (дійсної) вартості;

б) отримання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством.

Згідно зі ст. 5 цього Закону встановлено обмеження, схожі на вищевикладені у Законі «Про державну службу» і окремо виділені, щодо державних службовців, які є посадовими особами, зокрема вони не мають права:

  • сприяти, використовуючи своє посадове становище, фізичним та юридичним особам у здійсненні ними зовнішньоекономічної, кредитно-банківської та іншої діяльності з метою незаконного отримання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг;

  • неправомірно втручатися, використовуючи своє посадове становище, у діяльність інших державних органів чи посадових осіб з метою перешкодити виконанню ними своїх повноважень;

- бути повіреними третіх осіб у справах органу державної влади, в якому він працює, або державного органу, діяльність якого він контролює;

- надавати незаконні переваги фізичним та юридичним особам під час підготовки й ухвалення нормативно-право­вих актів чи рішень.

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про державну службу» передбачено, що особа, яка претендує на обіймання посади державного службовця третьої - сьомої категорій, подає за місцем майбутньої служби відомості (декларацію) про доходи та зобов'язання фінансового характеру за минулий рік, у тому числі і за кордоном, щодо себе і членів своєї сім'ї. Зазначені відомості подаються державним службовцем щорічно.

Згідно з Указом Президента «Про обов'язкову спеціальну перевірку відомостей, що подають кандидати на зайняття посад державних службовців» від 19 листопада 2001 р. № 1098 обов'язкова спеціальна перевірка проводиться стосовно відо­мостей, що подають кандидати на обіймання посад державних службовців, призначення на які здійснює глава держави або Кабінет Міністрів. Перевірці, яка здійснюється Головним управлінням державної служби України за участю Державної податкової адміністрації, Міністерства внутрішніх справ і Служби безпеки, підлягають: достовірність даних, повідом­лених кандидатом на зайняття посади про себе під час роз­гляду питання щодо приймання його на державну службу або просування по службі; дотримання кандидатом на обіймання посади вимог, установлених законодавством про держслужбу та боротьбу з корупцією, невиконання яких перешкоджає прийманню та перебуванню на державній службі; достовір­ність зазначених у деклараціях даних про доходи, зобов'я­зання фінансового характеру та майновий стан кандидата на обіймання посади щодо себе та членів своєї сім'ї.

Для виконання невідкладної й непередбаченої роботи за розпорядженням керівника державний службовець зобов'я­заний з'являтися на службу у вихідні, святкові та неробочі дні, може бути відкликаним із щорічної або додаткової відпустки. Перебування на державній службі обмежується граничним віком: 60 років для чоловіків і 55 років для жінок. Досягнення граничного віку, якщо не продовжено в установленому порядку терміну перебування на державній службі, відмова від прийняття або порушення Присяги державного службовця, неподання або подання неправдивих відомостей щодо доходів є підставою для беззастережного звільнення державного службовця з посади.

Відповідно до ст. 38 Закону україни «Про державну службу» визначено за­сади юридичної відповідальності державних службовців, встановлено, що особи, винні в порушенні законодавства про державну службу, несуть цивільно-правову, адміністративну та кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством. До державних службовців застосовуються такі види юридичної відповідальності:

  • матеріальна (ст. 130, 133 Кодексу законів про працю України);

  • дисциплінарна (ст. 14 Закону України «Про державну службу»);

  • адміністративна і кримінальна (ст. 16 Закону України «Про державну службу», Закон України «Про боротьбу з корупцією»), а також про звільнення з державної служби за порушення Присяги державного службовця (п. 6 ст. 30 Закону України «Про державну службу»).

Дисциплінарна відповідальність державних службовців застосовується часто і є найбільш важливою з практичної та юридичної точок зору. Дисциплінарна відповідальність настає при порушенні державним службовцем обов'язків щодо дотримання дисципліни праці, правил внутрішнього розпорядку органу державної влади, за невиконання або недостатнє виконання обов'язків. Ця відповідальність пов’язана з наявністю трудових відносин, її несуть особи, які перебувають на державній службі.

Цивільно-правова відповідальність являє собою передбачені законодавством засоби примусового впливу на порушника цивільних прав і обов'язків шляхом застосування до нього і правових санкцій, які тягнуть за собою невигідні майнові наслідки, що проявляються в позбавленні його певних прав або покладення на нього додаткових обов'язків.

Відповідальність за шкоду, завдану діями посадової особи у галузі виконавчо-розпорядчої діяльності, полягає в обов'язковому відшкодуванні збитків, спричинених неправильними службовими діями (бездіяльністю) посадових осіб.

Звільняються від юридичної відповідальності службовці органів державної влади, які заподіяли шкоду правам, свободам громадян, інтересам держави під час здійснення службових повноважень, перебуваючи в стані надзвичайних ситуацій, стихійного лиха, необхідної оборони крайньої необхідності або професійного ризику.

Адміністративна відповідальність настає за невиконання або неналежне виконання своїх обов'язків, тобто за адміністративне правопорушення. Такі характерні особливості адміністративного правопорушення, як суспільна небезпека, протиправність, винуватість є складовими адміністративної відповідальності.

Особливість підстав для адміністративної відповідальності посадових осіб і державних службовців полягає в тому, що вони несуть таку відповідальність за порушення встановлених загальнообов'язкових правил своїми власними діями, у тому числі неправомірними вказівками, виконуючи які, їх підлег­лі, інші працівники порушують встановлені правила. Крім того посадові особи можуть нести адміністративну відповідальність і за невжиття заходів щодо забезпечення виконан­ня правил іншими особами, якщо забезпечення їх дотримання входить до кола їх службових обов'язків. У даному разі йдеться про проступки, скоєні з власної вини, та з вини, пов'язаної зі службовою діяльністю. Щодо останнього може застосовуватись й подвійна відповідальність - адміністративна та цивільна, адміністративна і дисциплінарна - за одне й те саме порушення.

Згідно зі ст. 9 Закону України «Про боротьбу з корупцією» порушення державним службовцем вимог декларування доходів також тягне за собою адміністративну відповідальність. Зокрема, неподання або подання неповних чи неправдивих відомостей про доходи й зобов'язання фінансового характеру тягне за собою адмініс­тративну відповідальність у вигляді штрафу від п'ятнадцяти до двадцяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і звільнення з посади чи інше усунення від виконання державних функцій, а також є підставою для відмови у призначенні на посаду та позбавлення права балотуватися в депутати або на виборні посади в державні органи.

Неподання або невчасне подання державним службовцем повідомлення про відкриття валютного рахунку в іноземному банку спричиняє адміністративну відповідальність у вигляді штрафу від п'ятнадцяти до двадцяти п'яти неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян і звільнення з посади, усунення від виконання державних функцій.

Кримінальна відповідальність державних службовців настає та так звані службові злочини, які за характером та проявом порушень поділяються на три види:

а) порушення повноважень: невиконання (неналежне виконання) повноважень (недбалість, бездіяльність);

б) перевищення повноважень: вчинення службовою особою акту, на який вона не мала законної влади, вихід за межі такої або недотримання відомих форм, процедур (одноосібне вирішення справи, яка повинна вирішуватись колегіально, або вчинення дій, які ніхто не має права здійснювати чи дозволяти тощо);

в) вчинення акту, що входить до повноважень, але з ме­тою, яку не передбачає закон (зловживання владою або службовим становищем, хабарництво, посадовий підлог).

Право на звернення громадян

    Питання практичної реалізації громадянами права на звернення регулюються Конституцією України, Законом України "Про звернення громадян" від 02.10.96, Указом Президента України № 241/97 від 19.03.97 "Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян на звернення".

Громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

  Пропозицією є звернення громадянина, де висловлюється порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади й місцевого самоврядування, депутатів усіх рангів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства.

Заява (клопотання) — звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства.

Скаргою є звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями, рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування та ін.

У зверненні має бути зазначено прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання громадянина, викладено суть порушеного питання. Письмове звернення без зазначення місця проживання, не підписане автором, а також таке, з якого не можливо встановити авторство, визначається анонімним і розгляду не підлягає.

Не допускається розголошення одержаних із звернень відомостей про особисте життя громадян без їх згоди чи відомостей, що становлять державну таємницю. Не допускається з'ясування даних про особу громадянина, які не стосуються звернення. На прохання громадянина, висловлене в усній формі або зазначене в тексті звернення, не підлягає розголошенню його прізвище, місце проживання та роботи. Ця заборона не поширюється на випадки повідомлення інформації, що міститься у зверненні, особам, які мають відношення до вирішення справи.

Органи державної влади й місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об'єднання громадян, посадові особи зобов'язані розглянути пропозиції (зауваження) та повідомити громадянина про результати розгляду.

Пропозиції (зауваження) Героїв Радянського Союзу, Героїв Соціалістичної Праці, інвалідів Великої Вітчизняної війни розглядаються першими керівниками державних органів, місцевого самоврядування, підприємств, установ й організацій особисто.

Скарга на дії чи рішення органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, об'єднання громадян, засобів масової інформації, посадової особи подається у порядку підлеглості вищому органу або посадовій особі, що не позбавляє громадянина права звернутися до суду відповідно до чинного законодавства, а в разі відсутності такого органу або незгоди громадянина з прийнятим за скаргою рішенням — безпосередньо до суду.

Громадянин може подати скаргу особисто або через уповноважену на це іншу особу, скарга в інтересах неповнолітніх і недієздатних осіб подається їх законними представниками.

Скарга на рішення, що оскаржувалося, може бути подана до органу або посадовій особі вищого рівня протягом одного року з моменту його прийняття, але не пізніше одного місяця з часу ознайомлення громадянина з прийнятим рішенням. Скарги, подані з порушенням зазначеного терміну, не розглядаються. Громадянин має право:

— особисто викласти аргументи особі, що перевіряла заяву чи скаргу, та брати участь у перевірці поданої скарги чи заяви;

— знайомитися з матеріалами перевірки;

— подавати додаткові матеріали або наполягати на їх запиті органом, який розглядає заяву чи скаргу;

— бути присутнім при розгляді заяви чи скарги;

— користуватися послугами адвоката або представника трудового колективу, організації, яка здійснює правозахисну функцію, оформивши це уповноваження у встановленому законом порядку;

— одержати письмову відповідь про результати розгляду заяви чи скарги;

— висловлювати усно або письмово вимогу щодо дотримання таємниці розгляду заяви чи скарги;

— вимагати відшкодування збитків, якщо вони стали результатом порушень встановленого порядку розгляду звернень.

   Звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, що не потребують додаткового вивчення, — невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник повідомляє про це особі, яка подала звернення. Загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п'яти днів.

На обгрунтовану письмову вимогу термін розгляду може бути скорочено.

Звернення громадян, як мають встановлені законодавством пільги, розглядаються першочергово.

За розгляд звернень плата не стягується.

Керівники та посадові особи зобов'язані проводити особистий прийом громадян.

Подання громадянином звернення, яке містить наклеп і образи, дискредитацію органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян та їхніх посадових осіб, керівників та інших посадових осіб підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності, заклики до розпалювання національної, расової, релігійної ворожнечі та інших дій, тягне за собою відповідальність, передбачену чинним законодавством.

Витрати, зроблені органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацією незалежно від форми власності, об'єднанням громадян, засобами масової інформації у зв'язку з перевіркою звернень, які містять явно неправдиві відомості, можуть бути стягнені з громадянина за рішенням суду.

Громадяни можуть отримувати безкоштовні консультації з приводу роз'яснення законодавства у громадських приймальнях.

Державна таємниця як предмет злочину в Україні та деяких інших країнах. У світі не існує держави, яка б не мала «своїх» таємниць – тієї своєрідної сфери інформації, яка зветься державною таємницею і відповідним чином охороняється від різного роду протиправних посягань.

Україну навіть опісля вступу у силу діючого Кримінального Кодексу України (2001 р.) (надалі КК України) іноді продовжують обвинувачувати в надмірній суворості санкцій деяких кримінально-правових норм. Безпосередньо це стосується норм, що передбачають відповідальність за злочини, предметом яких є державна таємниця.

У чинному КК України відповідальність за посягання на державну таємницю, за порушення встановленого порядку її збереження передбачена у п’яти статтях. Серед них, зокрема, ч. 1 ст. 111 (державна зрада у формі шпіонажу), ст. 114 (шпигунство); ст. 328 (розголошення державної таємниці); ст. 329 (втрата документів, що містять державну таємницю); ст. 422 (розголошення відомостей військового характеру, що становлять державну таємницю, або втрата документів чи матеріалів, що містять такі відомості).

Санкції зазначених кримінально-правових норм у своїй більшості передбачають позбавлення волі на певний строк. Зокрема за дії, передбачені ч. 1 ст. 111 КК України, передбачається позбавлення волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років; ст. 114 КК України – позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років; ч. 1 ст. 328 КК України – позбавленням волі на строк від двох до п’яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого, ч. 2 ст. 328 КК України – позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років; ч. 1 ст. 329 КК України – позбавленням волі на строк до трьох років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого, ч. 2 ст. 329 КК України – позбавленням волі на строк від двох до п’яти років; ч. 1 та ч. 2 ст. 422 КК України – позбавленням волі на строк від двох до п’яти років, ч. 3 ст. 422 КК України – позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.

Проте, санкція жодної із зазначених кримінально-правових норм не передбачає покарання відшкодування особою, яка вчинила злочин, тієї шкоди, що наступила внаслідок втрати, розголошення державної таємниці тощо. Тому необхідно як обов’язкове покарання за вчинення дій, передбачених ч. 1 ст. 111, ст. 114, ст. 328, ст. 329, ст. 422 КК України, запровадити штрафні санкції та відшкодування тієї матеріальної шкоди, яку понесла країна у зв’язку з розголошенням державної таємниці. Запропонований механізм уже діє у багатьох країнах світу, зокрема Великобританії, Франції, Сполучених Штатах Америки.

Необхідно звернути увагу законодавця України до ще одного дискусійного питання, а саме - про можливість передбачити підвищену відповідальність за вчинення зазначених злочинів у військовий час або у воєнній обстановці.

У часи тоталітарного режиму в колишньому СРСР існували різного роду секретні переліки, які у своїх преамбулах містили визначення самого поняття «державна таємниця». Але треба визнати, що ці визначення не були універсальними, що на них певною мірою позначалися підходи до справи, притаманні тій чи іншій установі або організації. Отже, існувала множинність визначень. В одних документах підхід був більш вимогливий, в інших – більш ліберальний. А це, зрозуміло, могло створити таку колізію, коли за одним визначенням певні дії можна було кваліфікувати як зазіхання на державну таємницю, а в інших – ні. Звісно, це ускладнювало становище і тих, хто володів таємницею, і тих, хто мав її охороняти.

Здобувши незалежність, Україна мала визначити свої самостійні підходи до вирішення цієї проблеми. І зробити це слід було з урахуванням набутого у світі досвіду, виходячи з положень визначальних щодо цього міжнародних документів. Серед них – Загальна Декларація прав людини, прийнята Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. У ст. 19, зокрема, зазначається, що «кожна людина має право на... свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів».

Основою відносин у сфері охорони державної таємниці є Конституція України, Закон України «Про інформацію», Закон України «Про державну таємницю», Постанова Кабінету Міністрів України від 29.04.1994 р. № 278 «Про затвердження Положення про порядок і механізм формування та опублікування Зводу відомостей, що становлять державну таємницю», Постанова Кабінету Міністрів України від 20.06.1994 р. № 426 «Про затвердження Положення про порядок і умови надання органам державної виконавчої влади, підприємствам, установам і організаціям дозволу на здійснення діяльності, пов’язаної з державною таємницею, та про особливий режим цієї діяльності», Постанова Кабінету Міністрів України від 04.08.1995 р. №. 609 «Про затвердження Положення про режимно-секретні органи в міністерствах, відомствах, Уряді Автономної Республіки Крим, місцевих органах державної виконавчої влади, виконкомах Рад, на підприємствах, в установах і організаціях», Постанова Кабінету Міністрів України від 30.07.1996 р. № 878 «Про затвердження положення про порядок надання, скасування та переоформлення допуску громадян України до державної таємниці», наказ Державного комітету України з питань державних секретів від 15.12.1994 р. № 305/46 «Про затвердження Переліку психічних захворювань, при наявності яких громадянин не може бути допущений до державної таємниці», міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, та інші нормативно-правові акти.

Саме прийняття Закону України «Про державну таємницю», який набув чинності 21 січня 1994 р., став однією з прикмет зростання нашої цивілізованості. Він визначає основні засади формування державної політики щодо державної таємниці як складової частини загальнонаціональної політики та забезпечення її безпеки від внутрішніх і зовнішніх загроз. Саме на його підставі мають вирішуватись проблеми суспільних відносин, пов’язані з віднесенням інформації до державної таємниці, її засекречуванням і охороною з метою захисту життєво важливих інтересів України у сфері оборони, економіки, зовнішніх відносин, державної безпеки і охорони правопорядку. Ст. 6 цього документа конкретизує відомості, які можуть бути віднесені до державної таємниці.
Перелік контрольних питань

  1. Сутність правового інституту державної служби.

  2. Поняття та види правових джерел державної служби.

  3. Систематизаця нармативно-правової бази у сфері державної служби.

  4. Основні елементи правового статусу державних службовців.

  5. Права і обов’язки державних службовців.

  6. Специфіка обмежень відносно деравного службовця.

  7. Види юридичної відповідальності державних службовців.

  8. Особливості дисциплінарної відповідальності державних службовців.

  9. Державна таємниця.

  10. Порядок підготовки і внесення проектів нормативно-правових актів.

  11. Звернення і прийом громадян.

  12. Взаємодія з засобами масової інформації.


Рекомендована література:

  1. Малиновський В.Я. Державна служба: теорія і практика: Навч. посіб. – К.: Атіка, 2003. – С. 28 - 62

  2. Желюк Т.Л. Державна служба: Навч. посіб. – К.: ВД “Професіонал”, 2005. – С. 36 - 40

  3. На допомогу державному службовцю: у 2 т. Т. 2 Правове ругулювання діяльності державних службовців України // Упор. Т.В. Мокренко, В.І. Луговий, Н.Р. Нижник, М.К. та ін. – К.: НАДУ, 2004. - С. 157 – 846.

  4. Битяк Ю.П., Богуцький В.В., Гаращук В.М. Адміністративне право України: Підруч. для вузів. – Х., 2000 – 86с.

  5. Малиновський В.Я. Словник термінів і понять з державного управління. – К.: Атіка, 2005 – 240 с.

  6. Конституція України (із змінами і доповненнями). – К.: Атіка. –2006 - 64с.

  7. Закон України “Про державну службу” №3723 від 16.12.1993 р.

  8. Закон України “Про державну таємницю” №3855 від 21.01.1994 р.

  9. Закон України “Про звернення громадян” №393/96 від 02.10.1996 р.

  10. Закон України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист інвалідів” №540/97 від 23.09.1997р.

  11. Указ Президента України “Про порядок підготовки і внесення актів Президента України” №346/93 від 20.08.1993р.

  12. Указ Президента України “Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян на звернення” №241/97 від 19.03.1997 р.

  13. Постанова Кабінету Міністрів “Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади” №731 від 28.12.1992 р.

  14. Постанова Кабінету Міністрів “Про застосування контрактної форми трудового договору з керівником підприємства, що є у державній власності” №203 від 19.03.1993 р.

  15. Постанова Кабінету Міністрів “Про запровадження Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів та здійснення правової інформатизації України” №1504 від 11.12.1996 р.

  16. Постанова Кабінету Міністрів “Про заствердження інструкції з діловодства за зверненнями громадян в органах державної влади і місцевого самоврядування, об’єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях, незалежно від форм власності, в засобах масової інформації” №348 від 14.04.1997 р.

  17. Постанова Кабінету Міністрів “Про затвердження Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, щоє власністю держави” №1893 від 27.11.1998 р.

  18. Постанова Кабінету Міністрів “Про затвердження Порядку проведення службового розслідування стосовно державних службовців” №950 від 13.06.2000 р.

  19. Постанова Кабінету Міністрів “Про вдосконалення організації правової роботи в міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади” №1693 від 14.12.2001 р.

  20. Постанова Кабінету Міністрів “Про порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади” №3 від 04.01.2002 р.

  21. Бюлетень законодавства і юридичної практики України.- 2002.- № 1: Державна служба в Україні. - 352 с.

  22. Державне управління: теорія і практика / Заг. ред. В. Б. Авер'янова - К.: Юрінком Інтер, 1998. - 432 с.

  23. Дубенко С. Д. Державна служба в Україні: Навч. посіб.- К.: Вид-во УАДУ, 1998. - 168 с.

  24. Дубенко С.Д. Курс державної служби як складова підготовки державних службовців // Вісник УАДУ. - 1996. - № 1. - С. 119.

  25. Оболенський О. Державна служба України: концептуальні аспекти розвитку // Зб. наук. праць УАДУ при Президентові України: у 2 ч. / За заг. ред. В. І, Лугового, В. М. Князева. - К.: Вид-во УАДУ, 1999.- Вид. 2. - Ч. 2. - С. 6 - 16.

  26. Рачинський А. Права державного службовця України // Командор. - 1999. - № 2. - С. 28 - 29.

  27. Ткач Г., Янюк Н. Правові гарантії діяльності посадових осіб // Вісник УАДУ. - 2000. - № 3. - С. 321-326.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   41

Схожі:

За загальною редакцією ректора Національної академії СБ України,...
Затверджено Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України, лист №1/11-12373 від 26 грудня 2011 р
України Керівника Головного управління з питань судоустрою Адміністрації...
За загальною редакцією: Президента НАПрН України, ректора Національного університету
За редакцією члена-кореспондента АМН України доктора медичних наук,...
Рекомендовано до видання вченою радою Харківського національного медичного університету
За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки...
Рекомендовано до друку Вченою радою Національної академії Служби безпеки України, протокол №13 від 23 вересня 2010 року
ОСНОВИ ПРАВОЗНАВСТВА Навчальний посібник За загальною редакцією професора Пастухова В. П
Кримського економічного університету КНЕУ; М. Ю. НАУМ доцент Прикарпатського державного
За редакцією доктора юридичних наук, професора М. І. Мельника, доктора...
За підсумками V Всеукраїнського конкурсу на краще юридичне видання (2002—2003 pp.) цей Коментар відзначено другою премією у номінації...
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ до практичних занять і самостійної роботи...
Під загальною редакцією зав кафедри загальної гігієни з екологією, професора В.І. Федоренко
Збірник наукових праць (навчальний посібник) За загальною редакцією...
Рецензенти: доктор філософських наук, професор Ю. С. Вілков; доктор філософських наук, професор В. В. Остроухов; кандидат філософських...
УДК 37. 03. 6-057. 36: 355 (477) М
За загальною редакцією помічника Міністра оборони України, старшого наукового співробітника, кандидата військових наук, генерал-майора...
За редакцією Заслуженого діяча науки і техніки України, академіка...
Одеський юридичний інститут Харківського національного університету внутрішніх справ
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка