КУРС ЛЕКЦІЙ ЗА ЗАГАЛЬНОЮ ТА ГАЛУЗЕВОЮ СКЛАДОВИМИ ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ КЕРІВНИКІВ І СПЕЦІАЛІСТІВ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ ЗАЙНЯТОСТІ За загальною редакцією В. Г. Федоренка, доктора економічних наук, професора


НазваКУРС ЛЕКЦІЙ ЗА ЗАГАЛЬНОЮ ТА ГАЛУЗЕВОЮ СКЛАДОВИМИ ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ КЕРІВНИКІВ І СПЕЦІАЛІСТІВ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ ЗАЙНЯТОСТІ За загальною редакцією В. Г. Федоренка, доктора економічних наук, професора
Сторінка12/41
Дата17.05.2013
Розмір6.51 Mb.
ТипКурс лекцій
bibl.com.ua > Право > Курс лекцій
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   41

Перелік  контрольних  питань


1. Дайте визначення Конституції.

2. У чому полягає суть конституційного принципу поділу державної влади в Україні  на  законодавчу,  виконавчу  та  судову?

  1. Назвіть конституційні принципи державного управління і державної служби України.

  2. Чи є тотожними поняття “верховенство права” та “верховенство закону”?

  3. Поясніть суть принципу демократизму державного управління і державної служби України.

  4. Щоє основою для систематизації конституційних принципів державної служби?


Рекомендована  література

  1. Конституція України (станом на 01.03.2007 р.). – Х.: СПДФЛ Цапко Д. Н., 2007. – 86 с.

  2. Конституційне  право  України. – 4-е вид. – К.: Наук. думка, 2003. – 732 с.

  3. Шаповал В. М. Конституція і виконавча  влада. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 80 с.

  4. Лазор О., Лазор О. Державна служба в Україні. – К.: Дакор, КНТ, 2005. – 472 с.

5. Закон України “Про Кабінет  Міністрів  України” // Урядовий кур’єр.– 2007, 2 лютого.

6. Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 р. № 280 / 97-ВР // ВВР України. – 1997. – № 24.

  1. Указ Президента України “Про Стратегію реформування системи державної служби в Україні” (з  додатком) від 14 квітня 2000 р. № 599 / 2000. – К., 2000.

  2. Актуальні проблеми державного управління процесами європейської та євроатлантичної інтеграції: Наук.-інформ. зб. / Нац. центр з питань євроатлантичної інтеграції України. – К.: Євроатлантикінформ, 2005. – 248 с.

  3. Бакуменко В. Д. Формування державно-управлінських рішень: проблеми теорії, методологїї, практики. – К.: Вид-во УАДУ, 2000. – С. 92.

10. Баришніков В. М., Маршавін Ю. М., Туленков М. В., Храмов В. О. Державне управління  та  державна  служба: Навч. посіб. – К.: ІПК ДСЗУ, 2003. – 324 с.

11. Батанов О. В. Функції територіальних громад як специфічних суб’ектів конституційного  права // Право України. – 1998. – № 8. – С. 23–33.

12. Звірковська В. А. Український парламентаризм: проблеми становлення і розвитку (політологічний  аналіз): Дис. ... канд. політ. наук: 23.00.02 / НАН України; Ін.  політичних  і  етнонац.  досліджень – К., 2002. – 202 с.

13. Демократичні цінності, громадянське суспільство і держава: Матеріали ХІІІ Харківських міжнар. Сковородинівських читань, (Харків, 30 вересня – 1 жовтня 2005.). – Х.: Прометей-Прес. – 2005. –.275 с.

  1. Дмитренко Г., Гошко  А. Підвищення  ефективності  державної  служби в Україні: методологічний підхід // Вісн. держ. служби України. – 2000. – № 2. – С. 3–8.

  2. Державне управління в Україні: Навч. посіб. / За ред. докт. екон. н., проф. А. Мельник. – К.: Знання-Прес, 2003. – 343 с.

  3. Дубінін В. В. Роль інтересів народу в становленні та розвитку політичної системи суспільства. – Краматорськ: ДДМА, 2006. – 260 с.

  4. Icтopiя держави i права України / За ред. В.Г. Гончаренка. – К.: Вентypi, 1996. – 288 с.

  5. Іщенко О. М. Політичні механізми регулювання владних відносин в умовах трансформації українського суспільства: історико-політологічний аналіз: Автореф. дис. ... канд. політ. наук: 23.00.01. – К.: НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2006. – 20 с.

  6.  Желюк Т. Л. Державна служба / Навч. посіб. – К.: ВД «Професіонал», 2005. – 576 с.

  7. Каневський О. С. Доктрина розподілу влади: від теоретичної концепції до політико- конституційного принципу: Дис. ... канд. політ. наук: 23.00.02. – Севастополь: СДТУ, 1999. – 171 с.

  8.  Каневський О. С. Принцип розподілу влади в механізмі сучасної демократичної держави. – Севастополь: СДТУ, 1999. – 52 с.

  9. Категоренко О. І. Трансформаційні та модернізаційні аспекти політичної системи сучасної України: політологічний аналіз: Дис. … канд. політ. наук: 23.00.02 / ІПЕД  НАНУ. – К., 2004. – 183 с.

  10. Колос Б. О. Управління державою ІІІ тисячоліття, або Стратегія і тактика побудови Української  національної  держави. – Л.: Ініціатива, 2004. – 979 с.

  11. Концепція адміністративної реформи в Україні. – К.: ЦППР та ЦРУЗ, 1998. – 60 с.

  12. Інноваційно-інвестиційний розвиток економіки та зайнятості  населення в Україні / За ред Федоренко В. Г. – К.: ІПК ДСЗУ, 2007. – 258с.

  13. Семененко М. І. Гуманізація політичної діяльності в концепції ненасильства: Дис. ... канд. політ. наук: 23.00.03 /.ІДП  НАНУ. – К., 2001. – 205с.

  14. Оболенський О. Ю. Державна служба України: реалізація системних поглядів щодо організації  та  реформування: Моногр. – Хмельницький: Поділля, 1998.

  15. Сарапін В. О. Ідеологія системних реформ в контексті стабілізації соціально-економічного та політичного розвитку України на рубежі століть (політологічний аналіз): Дис. ... канд. політ. наук: 23.00.03. – К., 2005. – 178 с.

  16. Туленков М. В. Соціальна  політика  в  Україні: шляхи формування  та реалізації: Навч.-метод. розробка. – К.: ІПК ДСЗУ, 2007. – 34 с.

  17. Туй Фай, Хансен Еллен  і Прайс Девід. Державна служба зайнятості на ринку праці, що змінюється. – Женева: Міжн. бюро праці, 2002. – 304 с.


2.2. Правове регулювання діяльності державних

службовців України

Державна служба – правовий інститут адміністративного права. Система законодавства про діяльність державних службовців. Правовий статус державних службовців. Права і обов’язки державного службовця. Обмеження й заборони для державних службовців. Гарантії для державних службовців. Юридична відповідальність державних службовців. Державна таємниця. Порядок підготовки і внесення проектів нормативно-правових актів. Звернення і прийом громадян. Взаємодія з засобами масової інформації.

Державна служба опосередковується правовими нормами, які регламентують правовий статус державних службовців, гарантії і процедури його реалізації, умови й порядок проходження державної служби, види заохочень і відповідальності державних службовців. Сукупність правових норм складає правовий інститут державної служби. До нього входять норми права - конституційного, міжнародного, трудового, цивільного, адміністративного, кримінального, фінансового та ін.

Формуючи необхідні соціальні підвалини громадянського суспільства й правової держави, необхідно вирішити питання, пов'язані з удосконаленням державного апарату, організацією роботи його складу - персоналу державних службов­ців. Адже майбутнє України залежить від того, чи вдасться перебороти бюрократизм, корупцію, ство­рити умови для залучення на державну службу висококвалі­фікованих фахівців нової генерації.

У різні часи службову кар'єру робили по-різному. В одні епохи на вершину влади піднімали знатність, багатство, в інші - соціальний стан та партійна приналежність. Тому ду­же важливо сьогодні знайти такі засоби, які б унеможливили проникнення в державні структури випадкових, некомпетен­тних, непорядних людей.

В Україні процеси становлення якісно нового інституту державної служби розпочалися в 1993 р., коли вперше постало завдання її реформування в напряму створення ефективно функціонуючого апарату держави. Державній службі належало стати важливим фактором цілеспрямовано­го державно-правового впливу на функціонування принци­пово нового державного механізму. Першими кроками у цьому мали стати питання визначення правового статусу державних службовців та розроблення кадрової політики, адже в радянському праві базовий закон, який би регулював правовідносини в системі державної служби, був відсутній.

З метою організаційно-правового забезпечення розвитку державної служби як соціально-правового інституту держави Україна 16 грудня 1993р. був прийнятий Закон України «Про державну службу». Уперше на законодавчому рівні було встановлено принципи державної служби, визначено загальні засади діяльності та правовий статус державних службовців, закріплено право громадян України на державну службу. Закон сформулював основні складові елементи державної служби: етику поведінки державного службовця; структуру управління державною службою; права, обов'язки, обмеження, особливості дисциплінарної відповідальності державних службовців, порядок проходження дер­жавної служби; інститут кар'єрної служби; підстави для припинення державної служби; матеріальне та соціально-побутове забезпечення державних службовців тощо. Норми за­кону сприяли становленню головних елементів сучасної державної служби: проведенню конкурсів та атестацій, визначенню основ­них обов'язків та прав державних службовців, обмежень, пов'язаних зі статусом державного службовця, декларування доходів, особливостей дисциплінарної відповідальності, прийняття Присяги державних службовців, гарантій та привілеїв службовців тощо.

З часу прийняття Закону «Про державну службу», в основному, створено нормативно-правову базу державної служби, яка містить понад 650 нормативно-правових актів, серед них 37 законів, понад 200 указів і розпоряджень Президента, 400 актів Кабінету Міністрів та Головного управління державної служби. Зазначені документи визначили основи функціонування інституту державної служби, порядок прийняття на державну службу, її проходження, формування кадрового резерву, підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації, а також матеріаль­ного забезпечення і соціального захисту державних службовців.

У Конституції України були закладені положення, які безпосередньо стосуються державної служби й розкривають її зміст. Так, у другій частині ст. 38 проголошується право громадян брати участь в управлінні державними справами та право рівного доступу до державної служби та до служби в органах місцевого самоврядування.

Ст. 8, яка визначає, що Конституція України має вищу юридичну силу та проголошує принцип верховенства права. Отже конституцій­не верховенство забезпечує єдність, узгодженість і стабіль­ність усієї правової системи, її окремих елементів та інститутів - державної служби в тому числі. Цей принцип також передбачає:

  • органи влади, посадові особи й громадяни повинні дотримуватися Конституції України, законів України, міжнародних норм;

  • державні службовці виконують функції тільки в межах компетенції органу, в якому вони працюють, і в межах прав, закріплених за посадою;

  • усі державні органи й посадові особи належним чином, а не для задоволення власних потреб, реалізують права людини (ч. 2 ст. 3 Конституції);

  • державні службовці віддані державі, а громадяни довіряють службовцям.

Державними службовцями можуть бути тільки громадяни України (ст. 4 Конституції України). У ряді статей Конституції закріплено пріоритет прав і свобод громадян, забезпечення яких є обов'язковою умовою діяльності державних службовців. Конституційні положення, що визначають права людини, викладені в розділі ІІ). Діяльність органів влади повинна спрямовуватися на дотримання й захист конституційних прав і свобод громадян. У ст. 64 Конституції йдеться про те, що «конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України». Тобто, саме державні органи і державні службовці, які в них працюють, повинні бути гарантами за­безпечення таких конституційних положень, як право на рі­вність перед законом і на непіддання дискримінації (ст. 24), право не бути позбавленим громадянства або бути вигнаним (ст. 25), право на життя (ст. 27), захист гідності й заборона катування, жорсткого, нелюдського або такого, що прини­жує гідність, поводження чи покарання (ст. 28), свобода від свавільного арешту чи затримання (ст. 29), право на звер­нення до органів державної влади (ст. 40), право на житло (ст. 47), шлюб (ст. 51), права дітей (ст. 52), право не викону­вати відверто злочинні накази (ст. 60), неприпустимість двічі нести кримінальну відповідальність за один злочин (ст. 61), презумпція невинуватості (ст. 62), право на захист у кримі­нальній справі та право засудженого користуватися всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які спеціально встановлені вироками суду (ст. 63).

У випадку порушення цих прав і свобод є можливість їх захисту в судовому порядку. Ст. 55 вказує, що «права і свободи людини й громадянина захищаються судом» і кожному гарантується право на «оскарження в суді рі­шень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб...»

До міжнародно-правових документів, які стосуються пи­тань державної служби, можна віднести такі: Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р.; Конвенцію Міжнародної Організації Праці (МОП) про дис­кримінацію 1958 р., яка забезпечує рівні умови і можливості при прийманні на роботу; Кодекс поведінки посадових осіб із підтримання правопорядку, прийнятий на 34-й сесії Генеральної Асамблеї ООН 17 грудня 1979 р.

Крім того, державно-службові відносини у сфері державної служби здійснюються на підставі цілої низки спеціальних законів: «Про боротьбу з корупцією», «Про місцеві державні адміністрації», «Про Прокуратуру України», «Про дипломатичну службу», «Про Національний банк України», «Про міліцію», «Про Службу безпеки», «Про статус суддів», «Про внесення змін до Закону України «Про статус народного депутата України», «Митний кодекс України» та ін.

Розбудова інституту державної служби набула системного характеру після прийняття Указу Президента України «Про затвердження Програми кадрового забезпечення державної служби та Програми роботи з керівниками державних підприємств, установ і організацій» від 10 листопада 1995 р. Цим документом разом з Указами Президента «Про заходи щодо вдосконалення роботи з кадрами в органах виконавчої влади, з керівниками підприємств, установ і організацій», «Про систему підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців» започатковано розроблення й прийняття нормативно-правових актів з удосконалення роботи з кадрами в органах виконавчої влади, конкурсного відбору, стажування, формування кадрового резерву, організації та проведення атестації, декларування доходів, навчання державних службовців.

Інші Укази Президента, що регламентують основні питання державної служби, забезпечують можливість швид­кого встановлення механізму правового регулювання відносин у сфері державної служби. Серед них такі: «Про підвищення ефективності системи державної служби», «Про Стратегію реформування системи державної служби в Україні», «Про Положення про Головне управління державної служби України», «Про Координаційну Раду з питань державної служби при Президентові України», «Про деякі питання впорядкування статусу державних службовців», «Про вдосконалення діяльності державних органів, роботи державних службовців та підвищення ефективності використання бюджетних коштів», «Про Комплексну програму підготовки державних службовців», «Про обов'язкову спеціальну перевірку відомостей, що подають кандидати на зайняття посад державних службовців» та ін. Актами Кабінету Міністрів України затверджено порядок проведення конкурсу на заміщення вакантних посад держ-службовців; положення про стажування в державних орга­нах; формування кадрового резерву для державної служби та керівників державних підприємств, установ та організацій; перебування на держслужбі працівників патронатної служби; роботу з кадрами в центральних і місцевих органах держав­ної виконавчої влади; ведення особових справ державних службовців; розгляд питань, пов'язаних із призначенням на посади та звільнення з посад керівників, заступників керівників центральних органів виконавчої влади, урядових орга­нів державного управління, державних підприємств та їх об'єднань, а також голів, їх заступників та керівників апарату місцевих державних адміністрацій.

Ключові питання функціонування інституту державної служби регулюються такими Постановами Кабінету Міністрів України: «Про Науково-методичну раду при Головному управлінні державної служби при Кабінеті Міністрів України», «Про управління державною службою», «Про затвердження Положення про роботу з кадрами в центральних і місцевих органах державної виконавчої влади», «Про затвердження Положення про порядок проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців», «Про Положення про формування кадрового резерву керівників державних підприємств, установ та організацій», «Про затвердження Положення про проведення атестації держав­них службовців», «Про затвердження Порядку проведення службового розслідування стосовно державних службовців», «Про затвердження наукової програми дослідження розвит­ку державної служби та вдосконалення кадрового забезпе­чення державного управління», «Про затвердження Порядку розгляду питань, пов'язаних з призначенням на посади та звільнення з посад керівників, заступників керівників цент­ральних органів виконавчої влади, урядових органів державного управління, державних підприємств та їх об'єднань, а також голів місцевих державних адміністрацій».

Розпорядження Кабінету Міністрів: «Про затверджений перелік керівників структурних підрозділів центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, які призначаються та звільняються з посад відповідно Кабінетом Міністрів України, міністрами, керівниками інших центральних органів державної виконавчої влади та керівниками місцевих органів державної виконавчої влади», «Про віднесення посад працівників державних органів до відповідних категорій державних служ­бовців», «Про віднесення посад працівників апарату судів та арбітражних судів до категорій державних службовців» та ін.

Інші нормативні акти, які приймаються міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади. Наприклад, Загальні правила поведінки державного службовця, затверджені наказом Головного управління державної служби України, лист Міністерства фінансів України про припинен­ня державної служби та відставку державних службовців, «Про відставку державного службовця» (роз'яснення Голов­ного управління державної служби при Кабінеті Міністрів України, Міністерства праці України, Міністерства фінансів України, Міністерства соціального захисту України), наказ Міністерства праці та соціальної політики України «Про умови оплати праці працівників соціальних служб для молоді», лист Міністерства праці та соціальної політики України, Головного управління державної служби при Кабінеті Міністрів України «Про порядок надання державним службовцям дострокової опла­чуваної відпустки» та ін.

Таким чином, в нашій державі за­кладена відповідна законодавча база для функціонування інституту державної служби та забезпечення ефективної ро­боти всіх органів державної влади відповідно до їх компетенції, хоча, зрозуміло, вона ще потребує досить серйозного вдосконалення та законодавчого розвитку.

Отже, сучасний правовий інститут державної служби - це система правових норм, що регулюють відносини, які склалися в процесі організації самої державної служби, статусу державних службовців, гарантій і процедур його реалізації, а також механізму проходження державної служби.

Правове регулювання державної служби в системі державно-службових відносин включає три великих блоки:

  1. формування системи державної служби;

  2. створення статусу державного службовця й гарантій його здійснення;

  3. механізм проходження державної служби.

Державна служба, як комплексний правовий інститут, регулює організацію й діяльність усього корпусу державних службовців і складається з правових норм різних галузей права. Крім них, він має у своєму складі окремі підсистеми: принципи державної служби, порядок проходження державної служби тощо.

Аналізуючи інститут державної служби з різних точок зору, можна визначити, що він є системою з такими скла­довими: поняття державної служби; її принципи і види; етика поведінки державних службовців; поняття державного службовця й посадової особи; службова кар'єра; оцінка діяльності служ­бовців; відповідальність службовців і контроль за їхньою діяль­ністю; управління державною службою; матеріальне та со­ціально-побутове забезпечення державних службовців; реформування державної служби. Після прийняття Закону «Про державну службу» та інших нормативних актів у цій сфері значно скоротилося застосування норм трудового права з питань внутрішньоорганізаційної діяльності державних службовців.

Одним із головних понять у системі державної служби є поняття «правовийо статус державного службовця». Особливої уваги це питання набуває сьогодні, оскільки саме тепер відбувається всебічне осмислення суспільством, становлення інституту державної служби в Україні, виділення та визначення статусу державного службовця.

Законом «Про державну службу» введено поняття «державний службовець». Його запровадження за відсутності терміна «службовець» на практиці призвело до розбіжностей у розумінні правового статусу державних службовців. Адже раніше, коли держава проникала в усі сфери суспільного життя, до складу державних службовців відносилися службовці як органів державної влади, так і сфери матеріального виробництва, інших сфер суспільно корисної діяльності. Це було природно, оскільки в умовах тотального контролю над усіма суспільними процесами державні службовці - чи то голова виконкому, чи директор підприємства були «провідниками» державної політики у відповідній сфері професійної діяльності. Були відсутні відмінності в трудовій діяльності службовців, а, отже, не було необхідності в істотній диференціації їх правового статусу. Як виняток, трудове законодавство не поширювалося на «мілітаризованих» службовців, умови праці яких регламен­тувалися нормами адміністративного права.

У ході демократичних перетворень в Україні функції держави зазнали істотних змін, результатом чого стало обме­ження такої служби рамками органів державної влади. За ст. 1 Закону України «Про державну службу» випливає, що основною ознакою державних службовців є організація їх роботи на основі професіоналізму. Але відсутність чіткого визначення породжує численні запитання щодо визнання окремих категорій службовців державними. Чому, наприклад, ректор державного вузу - працівник розумової праці, не визнається державним службовцем, а звичайний інспектор районного відділу освіти ним є? Чому військовослужбовець строкової служби підпадає під статус державно­го службовця, а офіцер, який також несе військову службу, його не має?

Ознакою поняття «державний службовець» є практичне виконання завдань і функцій держави. Звідси виникає питання: невже, скажімо, функція освіти, що реалізується педагогами, чи функція охорони здоров'я, яку здійснюють медичні працівники, не є функціями держави? Адже Конституція визнає й освіту, й охорону здоров'я як завдання і головні напрями діяльності держави.

Ще однією ознакою державної служби за ст. 1 Закону України «Про державну службу» є отримання заробітної плати за рахунок державних коштів. Але ж і вчителі, і лікарі утримуються за бюджетні кошти.

Ці питання могли б знайти своє вирішення в результаті визнання державними службовцями всіх працівників розумової праці, які наймаються державою, отримують заробітну плату з коштів державного бюджету. Такий підхід відповідав би вимогам Конвенції Міжнародної Організації Праці від 27 червня 1978 р. за № 151 про трудові відносини на державній службі. У п. 1 ст. 1 зазначається: «Конвенція застосовується до всіх осіб, які найняті державними органами, якщо тільки до них не застосовуються більш сприятливі положення інших міжна­родних трудових Конвенцій». Ст. 2 Конвенції визначає поняття «державний службовець»: «У значенні даної Конвен­ції термін «державний службовець» означає будь-яку особу, до котрої застосовується ця Конвенція відповідно до п. 1 ст. 1».

Визначення статусу державного службовця вимагає визначення особливостей поняття «службовець», адже у нормативних актах і літературі можна знайти різні його тлумачення. Це пояснюється різноманітністю функцій, які виконують державні службовці.

Щоб пояснити відмінності між поняттями “службовець” і “державний службовець”, слід пригадати, що віднесення працівників до різним категорій виникло в результаті суспільного поділу праці. З появою держави управління виокремлюється у самостійну суспільну функцію, яку здійснює певна група людей, для яких управлінська праця стає професією. Саме цей зміст роботи державних службовців не охоплювався термі­ном «службовець».

Управлінський зміст праці державних службовців має значення передусім для галузі адміністративного права, яка пов'язує визначення поняття «службовець» саме з урахуван­ням виконання управлінських повноважень. Як зазначає Л. Коваль, службовець (і це особливість юридичного статусу) - учасник специфічних правовідносин, оскільки вступає, з одного боку, у трудові правовідносини, пов'язані з особистим професійним становищем, трудовими правами та обов'язками, із самим процесом праці, а з іншого боку - у адміністративно-правові, пов'язані з виконанням вимог служби, управлінських функцій (владовідносин). Отже службовець - суб'єкт подвійних правовідносин.

Доцільним буде визначення особливостей, які відрізняють цю категорію осіб від інших. М. Вебер у класичному дослідженні «Господарство і суспільство» вирізняє серед них такі:

  • державні службовці призначаються (а не обираються) на основі професійної кваліфікації, як указано в їх дипломах, або за результатами екзаменів, що дозволяють обіймати певну посаду;

  • державні службовці отримують заробітну плату відповідно до рангу;

  • для державного службовця робота є професією (основне заняття);

  • службовець не володіє установою, в якій працює, підпорядковується дисципліні й перебуває під контролем;

  • звільнення з посади залежить від рішення вищестоящих керівників.

У сучасній літературі наводяться такі особливості осіб, що належать до державних службовців:

  1. вони обіймають посади в різних організаціях;

  2. характер їхньої праці, як правило, розумовий, тобто матеріальних цінностей вони самостійно не виробляють, проте службовці працюють і у сфері матеріального виробництва, виконуючи специфічні завдання: організаційна, маркетингова, дослідницька робота тощо;

  3. вони здійснюють владну діяльність і, відповідно, мають організаційно-розпорядчі та адміністративно-господарчі повноваження; можуть вжити заходи державного примусу;

  4. службовці реалізують свої функції, як правило, на оплатних засадах, за винагороду.

Отже, службовці - це соціальна група, головним призначенням якої є здійснення на платній основі певних, необхідних для суспільства функцій, шляхом виконання конкретних завдань у відповідних органах, установах і організаціях.

Відповідно, державні службовці - це група службовців, яка покликана служити державі, виконуючи відповідні державні функції.

Поняття «державний службовець» розглядають у широкому і вузькому розумінні. У першому випадку - це індивідуальний суб'єкт права, який здійснює функції державного управління не лише в органах державної влади, а й в інших державних організаціях, установах, на підприємствах. У вузькому розумінні державний службовець - це особа, яка обіймає певну посаду лише в органах державної влади. Для української системи державної служби прийнятним є другий підхід. В Україні загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють у державних органах та їх апараті, в основному, визначені у Законі «Про державну службу». Але у цьому законі відсутнє чітке нормативне визначення поняття «державний службовець», що, до речі є характерним явищем для багатьох країн навіть із стабільною системою законодавства з державної служби. А тому його зміст розкривається через поняття «державна служба». Як уже зазначалося, закон уперше визначає державну службу як професійну діяльність осіб, які обіймають посади в державних органах та їх апараті, щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.

Професійна служба як правовий інститут - це сукупність норм, що належать до різних галузей права і визначають порядок вступу на службу, порядок її проходження, права та обов'язки службовців (норми трудового та адміністративного права); порядок оподаткування, матеріального стимулювання (трудове й фінансове право); оплату праці, соціальне страхування, сумісництво (трудове право); юридичну відповідальність тощо.

Отже, поняття «державний службовець» можна аналізувати, як мінімум, у трьох аспектах.

1. З державно-правової точки зору, державний службовець - це «слуга» держави, наділений нею відповідними повноваженнями. Службовець репрезентує державу в її багатоманітних взаємозв'язках як усередині, так і зовні (у відносинах з іншими державами, громадськими й недержавними організаціями, громадянами);

2. З адміністративно-правової точки зору, державний службовець володіє владними, організаційно-розпорядчими повноваженнями. Як представник держави він застосовує юрисдикційні заходи й повноваження, застосовує адміністративно-правові санкції;

3. З кримінально-правової точки зору, державний службовець - особливий суб'єкт кримінальної та адміністративної відповідальності.

Після розгляду статусу державного службовця, як і будь-якої іншої системи, що складається з взаємообумовлених еле­ментів, особливої актуальності набуває питання, які складові формують цей статус у суспільстві та чи всі вони повинні бути зафіксовані в законодавчому порядку. Головними елементами правового статусу державного службовця, на нашу думку, є:

  • цілісність, системність правового стану державного службовця, співвідношення повноважень посади, яку він обіймає, з правами й обов'язками, що витікають із факту перебування на державній службі;

  • установлені правові стимули й мотивації для зацікавленості державного службовця в ефективному виконанні обов'язків;

  • механізми юридичної відповідальності державних службовців через інститути адміністративної, кримінальної відповідальності, норми трудового, фінансового, економічного права;

  • забезпечення стабільності статусу державного службовця та відповідних гарантій, соціального захисту.

Виходячи з того, що статус юридично визначається як правове становище громадянина (установи, організації), за­кономірно віднести до статусу державного службовця його обов’язки та права. Необхідно зазначити, що права та обов'язки державного службовця у зв'язку із специфікою функцій, покладених на цю категорію громадян як представників держави, виразників суспільного інтересу, мають особливий характер порівняно з громадянами, які не є державними службовцями. Це знаходить своє відбиття також і в специфічних обмеженнях, які застосовуються відносно державного службовця.

З названими елементами статусу пов'язані також питання відповідальності та дисципліни державного службовця, а також поняття його правового захисту (стосовно державних органів та громадян). Ці обов'язкові елементи статусу забез­печують збалансований режим діяльності державних службовців у суспільстві відповідно до визначених обов'язків і прав, захист державних службовців від різних впливів із боку суспільства (зокрема державних органів) та захист суспільства (громадян) від неправомірних дій державних службовців.

До важливих елементів статусу державного службовця віднесені також поняття етики, які тісно пов'язані з його правами і обов'язками, та питання адміністративного й соціального захисту державного службовця, засади його матеріального стимулювання.

Одним із визначальних елементів статусу державного службовця є його службова кар'єра (від приймання на державну службу аж до її припинення), яка фіксує становище державного службовця не тільки відносно суспільства, а й щодо інституту державної служби, елементом якої він є.

Підсумовуючи вищезазначене, можна дати таке визначення: правовий статус державних службовців – це сукупність прав, обов'язків, свобод, обмежень, відповідальності, що встановлені законами і гарантовані авторитетом держави.

Розглянемо детально основні елементи, що визначають правовий статус державних службовців.

Парадигмою діяльності даної категорії пра­цівників у сфері державної служби є Присяга державних службовців. Саме інститут присяги у концентрованому вигляді формулює засадничі вимоги до державних службовців, їхньої діяльності, дає чіткі підстави для спільного, єдиного розуміння цілей, завдань державного управління кожним державним службовцем та своєї конкретної ролі у складному механізмі державної влади.

Громадяни України, які вперше зараховуються на державну службу, приймають Присягу такого змісту: «Повністю усвідомлюючи свою високу відповідальність, урочисто присягаю, що буду вірно служити народові України, суворо дотримуватися Конституції та законів України, сприяти втіленню їх у життя, зміцнювати їх авторитет, охороняти права, свободи і законні інтереси громадян, з гідністю нести високе звання державного службовця, сумлінно виконувати свої обов'язки». Державний службовець підписує текст Присяги, який зберігається за місцем роботи. Про прийняття Присяги робиться запис у трудовій книжці. Як зазначає І.Дробот: «Запровадження інституту присяги в державній службі України має за мету сприяти найкращій реалізації державного службовця в загальному механізмі державного управління. Вона має виконувати функцію морального чинника, який стимулював би службовця до прагнення функціонувати хоча б у межах її текстового змісту».

Крім того, у спеціалізованих видах державної служби запроваджені урочисті зобов'язання та інші спеціальні посвяти під час приймання на службу.

Обов'язки найбільш яскраво характеризують сутність службової діяльності, адже держава приймає на роботу слу­жбовців саме з метою покладення на них певних службових обов'язків. Державний службовець зобов’язаний:

- діяти на підставі, в обсязі та у спосіб, які передбачені Конституцією та законами України, а також укладеними і в установленому порядку ратифікованими міжнародними договорами України, на засадах чесності, справедливості, відповідальності, відкритості й прозорості. Акти місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, прийняті у межах їх повноважень, що не суперечать закону, є на відповідній території також обов'язковими до виконання державними службовцями будь-якого органу державної влади;

  • сумлінно виконувати свої службові обов'язки; проявляти ініціативу й творчість, постійно вдосконалювати організацію своєї роботи;

  • своєчасно і точно виконувати рішення органів державної влади чи посадових осіб, розпорядження й вказівки своїх керівників;

  • виконувати свої посадові обов'язки чесно, неупереджено, не надавати будь-яких переваг та не виявляти прихильність до окремих фізичних і юридичних осіб, політичних партій, рішуче виступати проти антидержавних проявів і сил, які загрожують порядку в суспільстві або безпеці громадян;

  • шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників, дотримуватися високої культури спілкування; не допускати дій і вчинків, що можуть зашкодити інтересам державної служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця;

  • з належною повагою ставитися до прав, обов'язків та законних інтересів громадян, їх об'єднань, а також юридичних осіб, не проявляти свавілля або байдужість до їхніх правомірних дій та вимог, не допускати проявів бюрократизму, відомчості та місництва, нестриманості у висловлюваннях або іншим чином, не поводитися у такий спосіб, що дискредитує орган державної влади або ганьбить репутацію держслужбовця;

  • виявляти толерантність і повагу до різних релігійних організацій, шанування та дотримання народних звичаїв і національних традицій, встановленого протоколу у відносинах із представниками міжнародних організацій, іноземних установ та іноземців;

- діяти в межах своїх повноважень. У разі отримання до­ручення, яке суперечить чинному законодавству, зобов'яза­ний невідкладно в письмовій формі повідомити про це ке­рівникові, який дав доручення, а у разі наполягання на його виконанні - повідомити вищу за посадою особу;

- забезпечувати раціональне, ефективне та економіч­не використання матеріальних та фінансових ресурсів, які йому доручені;

  • берегти державну таємницю, інформацію про громадян, що стала їм відома під час виконання обов'язків, а також іншу інформацію, яка згідно із законодавством не підлягає розголошенню;

  • поліпшувати свої уміння, знання і навички відповідно до функцій та завдань обійманої посади, підвищувати свій професійний, інтелектуальний та культурний рівень за освітньо-професійними програмами та шляхом самоосвіти.

Відповідно до вимог щодо змісту професійної діяльності та кваліфікації державний службовець повинен володіти:

  • знаннями з права, політології, економіки, державного управління, фінансів, кадрового менеджменту, соціальних та гуманітарних наук, екології;

  • умінням вільно орієнтуватися в соціально-політичній сфері, відбирати, аналізувати та узагальнювати інформацію;

  • аналітичним мисленням, розумінням сучасних проблем менеджменту, технологією адміністративної роботи, здатністю продукувати нові ідеї, управлінські рішення, соціальні технології.

Для цього державний службовець повинен мати, як пра­вило, повну вищу освіту (освітньо-кваліфікаційний рівень - спеціаліст, магістр за спеціальностями галузі «державне управління» або іншими, професійно орієнтованими на державну службу з додатковим підвищенням кваліфікації за професійними програмами вказаної галузі, а на посадах спеціалістів VII категорії припустимо використання фахівців із базовим рівнем вищої освіти (бакалавр).

Державні службовці повинні досконало володіти держав­ною мовою. Крім того, держслужбовці, які за характером своєї роботи вирішують питання, пов'язані з формуванням та здійсненням міждержавних зв'язків, повинні володіти на рівні по­бутового й професійного спілкування однією з іноземних мов.

Державному службовцю забороняється:

- брати участь у діях, що суперечать національним інтересам України, розголошувати довірену йому державну таємницю, іншу інформацію з обмеженим доступом, установлену Законами України «Про інформацію» та «Про державну таємницю», у тому числі й після залишення ним державної служби, а також використовувати таку інформацію для власного інтересу або інтересу інших осіб шляхом порад чи рекомендацій;

  • брати участь у страйках та вчиняти дії, що перешкоджають нормальному функціонуванню органів державної влади;

  • учиняти дії, що можуть бути розцінені як використання свого службового становища в корисливих цілях у власних інтересах, а також дії, які відповідно до чинного законодавства вважаються корупційними;

  • виявляти всупереч інтересам справи упередженість або прихильність до будь-якого підприємства, установи, організації, органу, об'єднання громадян чи конкретної особи; проявляти бюрократизм, відомчість і місництво.

У той же час, державний службовець не повинен приховувати від громадян факти та обставини, що становлять за­грозу для життя, здоров'я і безпеки людей, крім випадків заборони розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, вичерпний перелік яких визначений законом, а також завдавати шкоди державній інформаційній політиці, суб'єктам інформаційних відносин шляхом ухилення чи утримання від ужиття заходів щодо охорони державної таєм­ниці та іншої інформації з обмеженим доступом.

Розділ ІІІ Закону України «Про державну службу», що має назву «Правовий статус державних службовців державних органів та їх апарату» визначає основні обов’язки, права держслужбовців, обмеження, пов'язані з прийманням на державну службу, особливості дисциплінарної відповідальності державних службовців.

Слід зауважити, що правовий статус вищих посадових осіб в Україні регулюється Конституцією та спеціальними законами України. До цієї категорії законодавець відніс: Президента, Голову Верховної Ради та його заступників, го­лів постійних комітетів Верховної Ради та їх заступників, народних депутатів, Прем'єр-міністра, членів Кабінету Мініст­рів, Голову та членів Конституційного Суду, Голову та суд­дів Верховного Суду, Голову та арбітрів Вищого арбітраж­ного суду, Генерального прокурора та його заступників.

Регулювання правового статусу державних службовців, які працюють в апараті органів прокуратури, судів, диплома­тичної служби, митної служби, служби безпеки, внутрішніх справ та інших, здійснюється відповідно до Закону «Про дер­жавну службу» та інших спеціальних законів України.

Основними елементами правового статусу державного службовця, що розкриває демократизм державної служби й обумовлює її ефективне функціонування, є
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   41

Схожі:

За загальною редакцією ректора Національної академії СБ України,...
Затверджено Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України, лист №1/11-12373 від 26 грудня 2011 р
України Керівника Головного управління з питань судоустрою Адміністрації...
За загальною редакцією: Президента НАПрН України, ректора Національного університету
За редакцією члена-кореспондента АМН України доктора медичних наук,...
Рекомендовано до видання вченою радою Харківського національного медичного університету
За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки...
Рекомендовано до друку Вченою радою Національної академії Служби безпеки України, протокол №13 від 23 вересня 2010 року
ОСНОВИ ПРАВОЗНАВСТВА Навчальний посібник За загальною редакцією професора Пастухова В. П
Кримського економічного університету КНЕУ; М. Ю. НАУМ доцент Прикарпатського державного
За редакцією доктора юридичних наук, професора М. І. Мельника, доктора...
За підсумками V Всеукраїнського конкурсу на краще юридичне видання (2002—2003 pp.) цей Коментар відзначено другою премією у номінації...
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ до практичних занять і самостійної роботи...
Під загальною редакцією зав кафедри загальної гігієни з екологією, професора В.І. Федоренко
Збірник наукових праць (навчальний посібник) За загальною редакцією...
Рецензенти: доктор філософських наук, професор Ю. С. Вілков; доктор філософських наук, професор В. В. Остроухов; кандидат філософських...
УДК 37. 03. 6-057. 36: 355 (477) М
За загальною редакцією помічника Міністра оборони України, старшого наукового співробітника, кандидата військових наук, генерал-майора...
За редакцією Заслуженого діяча науки і техніки України, академіка...
Одеський юридичний інститут Харківського національного університету внутрішніх справ
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка