КУРС ЛЕКЦІЙ ЗА ЗАГАЛЬНОЮ ТА ГАЛУЗЕВОЮ СКЛАДОВИМИ ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ КЕРІВНИКІВ І СПЕЦІАЛІСТІВ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ ЗАЙНЯТОСТІ За загальною редакцією В. Г. Федоренка, доктора економічних наук, професора


НазваКУРС ЛЕКЦІЙ ЗА ЗАГАЛЬНОЮ ТА ГАЛУЗЕВОЮ СКЛАДОВИМИ ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ КЕРІВНИКІВ І СПЕЦІАЛІСТІВ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ ЗАЙНЯТОСТІ За загальною редакцією В. Г. Федоренка, доктора економічних наук, професора
Сторінка11/41
Дата17.05.2013
Розмір6.51 Mb.
ТипКурс лекцій
bibl.com.ua > Право > Курс лекцій
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   41

Рекомендована література


  1. Андреева Г.М. Социальная психология: Учеб. для высш. учеб. заведений. - 5-е изд., испр. и доп. – М., 2002.

  2. Ануфриева Н.М., Зелинская Т.Н., Зелинский Н.Е. Социальная психология: Курс лекций. - 3-е изд., перераб. и доп. - К., 2000.

  3. Аронсон Э., Уилсон Т., Эйкурт Р. Социальная психология. Психологические законы поведения человека в социуме. - Спб., 2002.

  4. Воронкова В.Г. Менеджмент у державних організаціях: Навч. посіб. – К.: ВД „Професіонал”, 2004.

  5. Державне управління: Навч. посіб. / А.Ф. Мельник, О.Ю. Оболенський, А.Ю. Расіна, Л.Ю. Гордієнко; За ред. А.Ф. Мельник. – К.: Знання-прес, 2003.

  6. Еникеев М.И. Социальная психология: Учеб. для вузов. – М., 2000.

  7. Крыско В.Г. Социальная психология: Словарь-справочник.– Мн.: Харвест, М.: АСТ, 2001.

  8. Крыско В.Г. Социальная психология: Учеб. для студ. высш. учеб. заведений. – М., 2002.

  9. Малиновський В.Я. Державне управління: Навч. посіб. – Луцьк: Ред. – вид. „Вежа” Вол. Держ. Ун-ту ім. Лесі Українки, 2000.

  10. Москаленко В.В. Соціальна психологія: Підруч. – К., 2005.

  11. Наумкина С.М. Социально-психологические аспекты управления.–Одесса, 1994.

  12. Немов Р.С. Психология: Учеб. для студ. высш. пед. учеб. заведений.: В 3-х кн. – Кн. 1. – М., 1998.

  13. Орбан-Лембрик Л.Е. Соціальна психологія: Навч. посіб. – К., 2005.

  14. Теоретическая и прикладная социальная психология / Под ред. М.К. Уледова. – М., 1988.

  15. Трофимов Ю.Л., Рибалка В.В., Гончарук П.А. та ін. Психологія: Підруч. –К, 1999.

  16. Психология воздействия (проблемы теории и практики)/ Под ред. А.А. Бодалева. – М., 1989.


Розділ 2. ДЕРЖАВНА СЛУЖБА В СИСИТЕМІ

ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

2.1. Конституційні засади державного управління

та державної служби в Україні

Конституція України, державне управління та державна служба. Конституційні  засади (принципи). Ліберальний базовий конституційний принцип державного управління та державної служби в Україні: ідея розподілу влади та її втілення.

Конституційні принципи державної служби в Україні. Принцип служіння народу України. Принцип демократизму і законності. Принцип пріоритету прав людини і громадянина. Принцип рівного доступу до державної служби. Принцип політичної і релігійної нейтральності. Принцип єдності державної влади. Принцип гуманізму та соціальної справедливості. Принцип позапартійності.

Створення  демократичної, ефективної системи державного управління та професійної державної служби є стратегічним завданням держави, передумовою реалізації  успішних державно-управлінських функцій, надання якісних послуг населенню, взаємодії з  інститутами громадянського суспільства та інше. Така система є дієвою за наявності конституційних засад, тобто конституційних принципів державного правління  та  державної  служби.

До конституційних  засад державного управління  та  державної  служби в  Україні  належать  такі  принципи:

  • принцип  поділу  влади;

  • принцип служіння народові України;

  • принцип  верховенства права  (Конституції України  та законів);

  • принцип  демократизму  й  законнності;

  • принцип  пріоритету  прав людини і  громадянина;

  • принцип  рівного доступу до державної служби та ін.

Ліберальною  базовою  конституційною засадою державного управління та державної служби, яка відповідає сучасній правовій, соціальній, демократичній  державі, є  принцип  поділу  влади,  або розподілу  влад.

Відображену в світовому конституціоналізмі ідею розподілу влад наприкінці XIX ст. сприйняли представники  прогресивної політичної думки в Україні. Спочатку  про розподіл  влади  опосередковано  йшлося у зв’язку з пропозиціями прийняття нової системи державного управління. Проте тогочасні  вітчизняні  автори  терміни  «розподіл влад» i «державне управління» не вживали. Пізніше  звернення на вітчизняних теренах до ідеї розподілу влад було зумовлено об’єктивними причинами. На час її первісного  формулювання  та  поширення український  народ  був  позбавлений  державності, що  не  могло  не позначитися  на  зміcті  політичної i  правової  думки.

Одним iз документів, де засвідчувалась ідея розподілу влад, був конституційний проект (Основний закон «Самостійної України» Спілки народу українського), оприлюднений  1905 р. Українською народною партією (УНП). Це  був перший документ, який  можна  вважати реальним вітчизняним  проектом  конституції  як  основного  закону. В ньому було вперше  вжито термін «власть виконавча». У визначенні органів держави, котpi реалізують  функцію  «розподілених влад», проект багато  в чому концептуально збігався з Конституцією США. Зокрема, «президент Всеукраїнської Спілки» був визначений як «головний вождь виконавчих органів»,  який  призначає  відповідних  «урядників»  (тут i далі мовою оригіналів).

Разом iз тим, у nporpaмi УНП, оприлюдненій пізніше, фіксувались засади парламентсько-республіканської форми правління. Про це свідчить зміст одного з її положень: «законодавча влада в усій повноті  належить парламенту; виконавча  влада – Раді Miнicтpiв, політично відповідальній перед парламентом». Визначення  політичної  відповідальності  уряду  перед парламентом за вказаних часів по cyтi відображало намір  прийняти засади саме парламентского  правління.

Прийняття парламентсько-республіканської форми передбачалось i за змістом положень програми Української партії самостійників-соціалістів (УПСС). Програма містила досить широкі положения щодо організації виконавчої влади. Зокрема, «головною виконавчою владою» було визнано Президента, або Голову республіки, i Раду Miнicтpiв. Президент визначав кандидатуру глави уряду, доручивши формування Ради Miнicтpiв «одному з представників парламентської більшості». Якщо б останній не змir сформувати Раду Miнicтpiв, президент надавав відповідне доручення іншому представнику парламентських груп чи політичних течій в державі. При цьому було встановлено, що «вираз недовір'я» Раді Miнicтpiв з боку парламенту  обов’язково  спричинював  її  «заміну».

Прибічниками прийняття парламентсько-республіканської форми правління були й лідери інших українських політичних партій. У пpoгpaмi Української пapтiї соціалістів-федералістів (УПСФ) зазначалось, що виконавча влада має належати Раді Miнicтpiв, i декларувалась  необхідність запровадження  політичної  відповідальності  голови  Ради  Miнicтpiв  та інших  її  членів  перед  парламентом. Згідно  з  пропонованим порядком голова парламенту (сейму) мав доручити «одному з членів сеймової більшості» утворити Раду Miнicтpiв i  «бути в ній провідником». Подібні положения містила програма Української пapтiї соціалістів-революціонepiв  (УПСР). В ній було зазначено,  що  партія  домагатиметься “зосередження виконавчої влади в  руках  Ради Miнicтpiв,  обраної  українським Сеймом i  відповідальної  в ocoбi  Сейму  перед  yciм  народом».

Коментуючи зміст конституційних проектів i політичних програм українських партій початку XX ст. щодо організації  виконавчої влади, треба звернути увагу на низку обставин. Парламентські форми правління домінували в тогочасному демократичному «державному середовищі». Однак тоді в Європі  було  тільки  дві парламентські республіки – Франція  й  Швейцарія,  i  лише  у  Франції  конституція передбачала пост одноосібного президента. Президентсько-республі-канську форму правління об’єктивно сприймали як виняток, і вона була прийнята  лише  у  США  та  в  деяких  країнах  Південної  Америки.

Зазначені проекти й програми формулювалися за умов, коли серед національно-демократичних сил України було не тільки  неприйняття ідеології самодержавної влади, а  й побоювання щодо створення авторитарних владниих структур, зокрема в особі наділеного широкими  повноваженнями президента. Все це й зумовило той факт, що в деяких партійних програмах формувалювалась теза про відмову від президентури. Нарешті, ідеологія парламенсього правління відповідала уподобанням лідерів практично всіх тогочасних українських партій соціалістичного  спрямування.

Програмні положения українських політичних кіл тією чи іншою мipoю було відображено в Конституції Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права i вільності УHP), прийнятої 29 квітня 1918 р. В ній, зокрема, було зафіксовано: «Верховним органом власті УНР являються Всенародні Збори, які безпосередньо здійснюють вищу законодавчу власть в УНР i формують органи виконавчої i судової власті УНР». Водночас зазначалось, що «вища власть виконавча в УНР належить Раді Народних Miнicтpiв». Функції глави держави мав частково здійснювати Голова Всенародних  Збopiв, котрий іменем республіки «сповняє вci чинності, зв’язані з представництвом Республіки». Голова Всенародних Збopiв «за  порозумінням» з радою старшин  (одна  iз структур Всенародних Збopiв) був уповноважений формувати Раду Народних Miнicтpiв, після чого її склад  затверджували  Всенародні Збори. Його роль посилювалась  і  тим, що не  було  передбачено  посади  глави  уряду.

Положения щодо статусу уряду містило окремий розділ Конституції УНР. У ньому в загальному вигляді було визначено компетенцію відповідного органу. Було встановлено інститути колективної та індивідуальної  політичної  відповідальностi уряду та його окремих  членів:  Всенародні  Збори  більшістю  голосів  від їx складу могли  «висловити  недовір’я» Раді Народних Miнicтpiв у цілому або  окремому  її  члену,  наслідком  чого  були  відповідні  відставки.

Конституція УНР  містила деякі інші  положения, зокрема щодо статусу членів уряду. Визнаючи принцип cyмicності депутатського мандата i посади в уряді, що є в цілому притаманним для країн iз парламентарними формами правління, вона встановлювала обмеження  відповідного  характеру: члени Всенародних Зборів (депутати) під час перебування у складі Ради Народних Мінicтpiв мали у парламенті тільки  дорадчий голос. За будь-яких  умов Конституція УНР  фіксувала парламентський  спociб  формування  уряду.

Проблематика організації та функціонування виконавчої влади відбивалася i в конституційних  проектах,  оприлюднених у наступні пepioди визвольних  змагань 1917–1920 pоків, зi змiнoю суспільно-політичних обставин, з ускладненням зовнішньої i внутрішньої політичної ситyaції  змінився  зміст відповідних пропозиций. Парламентське правління з його можливими формами залишалося привабливим  для ідеологів тогочасного  українського державотворення.  Однак  реалії спонукали  їx виявляти інтерес до авторитарної  організації державної  влади. Відповідно трансформувалися  й  підходи  до конституювання  виконавчої  влади.

29 квітня  1918 р., водночас  з оголошенням  себе «Гетьманом Bciєї України», П. Скоропадський ухвалив  Закони про тимчасовий державний устрій України. За  цим актом «влада управління належить виключно до Гетьмана України в межах вciєї Української  Держави», а «напрямок i об’єднання праці окремих відомств по предметах як законодавства, так i вищого державного  управління  покладаються  на Раду Miнicтpiв». Гетьман мав  призначати Отамана Ради Miнicтpiв, або Отамана-Miнicтpa, який формував Кабінет i представляв його на  затвердження Гетьману. Отаман Ради  Miнicтpiв i міністри  мали  відповадати  перед  Гетьманом  «за загальний  хід  державного  управління».

Фактично   у  період   існування   Української   Держави   (гетьманат П. Скоропадського)  було  запроваджено  монархічну  форму  правління. Як зазначав С. С. Дністрянський, «порівнюючи цей закон про державний устрій України  (акт від 29 квітня 1918 р. – В. Х.) з Конституцією Української  Народної  Республіки та з іншими конституційними актами Європи, бачимо діаметральну протилежність в тому, що закон гетьмана Скоропадського  встановлює  абсолютистичну  монархію.  Цей  закон не є конституцією,  лише  самодержавною  постановою».

Проте  у  грудні  1919 р.  гетьманат було зліквідовано, i почався період Директорїї УНР, з  яким пов'язаний відповідний  етап  icтopiї становления конституційних засад виконавчої  влади, тобто державного управління  та державної служби  в Україні. 26 грудня 1918 р.  Директорія УНР оприлюднила  Декларацію,  в якій  самовизначилася  як  «тимчасова верховна  влада  революційного  часу»  i проголосила передати  свої повноваження  народу.

Іншими  словами,  було  встановлено політичну відповідальність уряду  перед  представницьким  органом.

Декларовані Директорією тимчасовість, її перехідний характер супроводжувались відмовою від головних складових усталеної ідеології «розподілу влад». Тому класифікація прийнятої тоді форми державного правління  за  традиційними  критеріями була б умовною. Об'єктивно тогочасна  українська  держава  поєднувала  реальні  та  формальні (юридично зафіксовані) ознаки авторитарної організацїї державного управління з певними, здебільшого формальними  ознаками, які характеризують  явище  парламентаризму.

Після  руйнацїї національної державності та  утвердження на українських теренах нової форми – Української Coцiaлістичної Радянської Республіки (УСРР), а згодом Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), настав  новий  період державно-правового  розвитку – період  радянської  влади.  Ключовою  позицією  тeopiї  радянської влади була теза  про повновладдя  рад  та їх єдність як  системи  відповідних opraнів. Як зазначено  в літературі, «ленінський  постулат  про необхідність поєднання законодавчої i виконавчої влади… вчиняв постійний гіпнотизуючий  вплив  на  yci  багаточисельні  i такі, що повторювалися, політичні i державно-пpaвові заходи, за  допомогою  яких в Ради,  як  це думалось,  вливалися  реальні  життєві сили». Відповідно терміни «розподіл влад», «виконавча влада» тощо за радянських часів вживалися лише в контексті критики буржуазної держави та її інститутів.

Початок сучасного етапу розвитку конституційних засад виконавчої влади в Україні об’єктивно пов’язаний з офіційним прийняттям  i поступовим запровадженням ідеї «розподілу влад». Цю ідею було відбито вже у першому за чaciв незалежності акті конституційного значения – Декларації про державний суверенітет України. Одним iз положень цього акту  встановлювалось,  що  «державна влада в Республіці здійснюється  за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу  та  судову».  Це положения  набуло характеру програмного для  багатьох  партійно-політичних  сил у  наступні  роки, хоча саму  ідею  «розподілу  влад» часто трактували  по-різному.

Ідею «розподілу влад» не обійшли увагою i представники різних наук, зокрема юридичної, причому оцінки її змісту також  не  були однозначними. Проте більшість iз них вважала за необхідне запровадження чіткого й  виваженого  розмежування  повноважень вищих органів держави. Для багатьох політиків i науковців сприйняття ідеї «розподілу  влад» i визнання необхідності її реалізації на практиці по суті означало усвідомлення державної  самостійності України. Але формальне проголошення цієї ідeї певний  час супроводжувалось її поєднанням з традиційними «схемами» opгaнiзaцiї  радянської влади. Такий симбіоз не тільки унеможливлював  швидке  досягнення значних результатів  у  ході  державотворення, а  й створював  передумови для  дестабілізації  суспільно-політичного  життя.

Прийняття за змістом Декларації про державний суверенітет України ідеї «розподілу влад»  зумовило подальший державно-правовий розвиток України  з урахуванням відповідних  засад, сприяло становленню державних інститутів, безпосередньо пов’язаних зi сферою  виконавчої влади. 18 квітня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон УРСР «Про утворення  Кабінету Miнicтpiв Української  РСР». Потім було прийнято Закон УРСР «Про зміни i доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР у зв’язку з вдосконаленням системи державного управління» від 21  травня 1991р. За цим законом Конституції текст коригувався  відповідно  до названого  вище,   вже   тоді  чинного  Закону, а  не навпаки,  що  є  юридичним  парадоксом. 25 червня  1991 р.  Верховна  Рада  України  прийняла  Постанову «Про вибори Президента Української РСР», якою «визнала  за доцільне заснувати пост Президента Української РСР  до  прийняття нової  Конституції  Української  РСР».

Однак  новели в Конституції (Основному Законі) України 1978 р. з наступними  змінами і доповненнями співіснували з положеннями, які фактично  позначали  збереження радянської  влади. Достатньо навести положення ст. 2: ”Народ здійснює  державну владу через  Ради народних депутатів, які становлять політичну основу України. Всі  інші державні органи  підконтрольні  і  підзвітні  Радам  народних  депутатів”. Згадуваний вище  симбіоз  характеризував  зміст  цієї Конституції  аж до  втрати  нею чинності.

Розділ Конституції (Основного  Закону)  України  1978 р. містив глави, в яких  було  встановлено  статуси Президента України  і  Кабінету Міністрів України. Президента  України  було визначено  «главою виконавчої влади України». Частина повноважень  Президента України випливала  саме  з  його  поєднання  зі  сферою  виконавчої  влади,  інші – зі статусу  глави  держави. Зокрема  було  зафіксовано,  що  Президент України  здійснює  керівництво  і  спрямовує  виконавчу  діяльність Кабінету Міністрів  України,  очолює  систему  органів  виконавчої  влади і  забезпечує їх  взаємодію  з  Верховною  Радою  України.

У  Конституції (Основному Законі)  України  1978 р. було зафіксовано поняття «уряду»: «Кабінет Міністрів  України  (Уряд України) є органом державної  виконавчої  влади  України». Наведене визначення аж  ніяк  не  пояснювало  деталі  статусу  Кабінету Міністрів України і було  досить суперечливим. За  його змістом  офіційного значення  набув термін «державна  виконавча  влада»,  який  на  тоді  вже  став  складовою лексикону частини  вітчизняних політиків  і  юристів.  Про державний характер виконавчої  влади,  здійснюваної  зокрема урядом, говорили з метою відокремити  відповідні  органи  від  виконавчих  комітетів  рад,  які поступово  стали  визнавати  органами  місцевого  самоврядування.

«Роздержавлення» у  такий  спосіб  місцевих  рад  та їx виконавчих комітетів було своєрідною спробою  закріпити  ідею «розподілу влад». У світовій практиці aкcioмою є те, що  принцип «розподілу влад» кореспондує вищим органам держави i прямо не стосується функціонування місцевого самоврядування. Спрощене сприйняття суперечливого терміна «державна виконавча  влада»  могло  б  призвести до  формулювання  як  його паралелі  терміна  «самоврядна (муніципальна, комунальна) виконавча влада» або таких термінів, як «державна  законодавча  влада»  чи «державна судова  влада».  Це  було  б політичним  i  юридичним  нонсенсом.

Конституція (Основний Закон) України 1978 р. встановлювала, що Кабінет Miнicтpiв України підпорядкований  Президенту  України  та підзвітний i відповідальний перед Верховною Радою України. Подібні компетенційні зв’язки характеризують статус уряду в більшості країн зi змішаною республіканською формою правління. Підпорядкованість уряду Президентові України ще раз засвідчувала статус останнього як глави виконавчої  влади.  Однак  нетиповим було положения, за  яким новоутворений Кабінет Міністрів України подавав на розгляд Президенту України i Верховної Ради  України  програму  своєї діяльності. З одного боку, це  підтверджувало  його  підпорядкованість Президенту  України,  з  іншого – розгляд  Верховною  Радою  України такої  програми  лише умовно  можна було  б  розглядати  як  форму підзвітності  уряду.

Тому положения  щодо підзвітності Кабінету Miніicтpiв України перед Верховною Радою України треба вважати таким, що не мало підкріплення в інших положеннях  Конституцїї. Водночас  коректним було  положения про відповідальність Кабінету Miнicтpiв України, адже Верховна Рада  України  могла  висловлювати  недовіру Прем’єр-міністрові України, окремим членам Кабінету  Miнicтpiв  України  або уряду  в  минулому. Тим самим було передбаено  колективну  та  індивідуальну відповідальність уряду перед  Верховною  Радою України.

За Конституцією (Основним Законом) України 1978 р. Верховна Рада України була уповноважена заслуховувати звіти органів, які вона створювала або  обирала.  Обумолено було  й  те, що уряд нібито повинен звітувати за програмою, яку об’єктивно ще не почав реалізовувати. Тому положення щодо підзвітності Кабінету Miністрів України перед Верховною Радою України  треба  вважати таким, що не мало закріплення в  положениях Конституції. Водночас коректним було положения  про  повноваження Кабінету Міністрів України, адже Верховна Рада України могла  висловити  недовіру  Прем’єр-міністрові  України, окремим членам Кабінету Miністрів України або уряду в  цілому, наслідком чого  була  їх  відставка.  Тим самим було передбачено  колективну  та  індивідуальну  відповідальність  уряду  перед Верховною Радою  України.

Разом з тим, інститут політичної відповідальності уряду був по cyтi незавершеним, адже  не було передбачено реальних конституційно визначених форм відповідного контролю Верховної Ради України за Кабінетом  Miніcтpiв України. Це було  зумовлено  низкою чинників, зокрема  згадуваним  симбіозом  елементів  радянської  моделі державного управління й проявів парламентаризму, які випливають з ідеї «розподілу влад». Подібна незавершеність характеризувала i подальший розвиток окремих,  конституційно  встановлених  інститутів.

Спробою подолати такий симбіоз був Конституційний Договір між Президентом України та Верховною Радою України  «Про основні засади організації та функціонування державної  влади i місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції  України». Головною  рисою змісту Конституційного Договору було те, що в ньому фактично відкидалися ті положения Конституції, які фіксували радянську «модель»  державного  управління.  Водночас  в ньому було досить чітко розмежовано повноваження  різних  державних  органів, які  мали здійснювати  законодавчу  та  виконавчу  владу.

Розмежування компетенції між органами законодавчої та виконавчої влади за Конституційним Договором відбило сприйняття в цілому засад президентсько-республіканської форми правління. Про це свідчило визначення  уряду  в  Договорі: «Уряд України – Кабінет  Miнicтpів України є центральним колегіальним  органом державної виконавчої влади, підпорядкованим  Президентові  України  i відповідальним перед ним». Попри загальність такого визначення, воно фіксувало відповідний акцент: саме політична відповідальність Уряду перед Президентом загалом характеризує  названу   форму  державного  правління. Відповідальними  перед  Президентом  України  визнавались  міністри,  а також  керівники інших  центральних  та  місцевих  opraнів  виконавчої влади. Разом  iз  тим парламент  був  уповноважений «оголосити  вотум недовіри  усьому  складові Уряду  України  чи  окремим його членам». А  це означало колективну та індивідуальну політичну відповідальність Уряду  перед  Верховною  Радою  України.

Свідченням  сприйняття засад президентської республіки було положения, за яким Прем’єр-міністр України був уповноважений організовувати  й  координувати  роботу  Кабінету  Miнicтpiв України, «діючи в межах, визначених Президентом України». При  цьому Президент України очолював  Кабінет Miнicтpiв України, а Прем’єр-міністр  України  мав  лише  організовувати  та  координувати його роботу. Про сприйняття засад  президентсько-республіканської форми правління свідчив i порядок  формування  уряду. Усі відповідні призначення мав здійснювати сам Президент України. Однак у визначений строк після його  сформування  Кабінет  Miнicтpiв  України  повинен  був  подати на  розгляд Верховної Ради України програму діяльності, та, в разі незгоди  з поданою програмою, Верховна  Рада України  могла висловити  недовіру  уряду. Тим самим Верховна Рада України залучалась до вирішення питания про новоутворений  уряд  ще  на  самому  початку його  діяльності.

У Конституційному Договорі було відтворено окремі положення Конституції (Основного Закону) України  1978 р. щодо статусу Президента України.  Він визначався як глава держави i глава  виконавчої влади i як такий,  що  очолює систему відповідних органів. Уточнениям  у дусі сприйняття президентсько-республіканської форми  правління  було  положения,  за яким  Президент  України  як  глава  виконавчої  влади «здійснює цю владу через  очолювані  ним  Уряд – Кабінет Miніcтpiв України – та  систему  центральних  та  місцевих органів державної  виконавчої влади». Примітно, що інститут контрасигнування  актів Президента  України, як i раніше,  не  було передбачено.

І  в  1996 р.  була  прийнята  Конституція України, за якою були створені  конституційні  засади  нової  системи  державного  управління,  яка здійснювалася  через  президентсько-парламентську  форму правління.

Конституція України із внесеними змінами і доповненнями, яка в повному обсязі діє з 1 травня 2006 р., визначає конституційні засади державного управління та державної служби України відповідно до парламентсько-президенської  форми  правління.

Таким чином, ліберальна базова конституційна  засада  державного управління та державної  служби  в Україні дає потенціальну можливість реалізувати функції держави відповідно до  вимог  ліберальної   демократії.

Для розгляду  конституційних  принципів  державної  служби важливим  є визначення  поняття  «принципи  державної  служби».

Принципи  державної  служби це  основоположні ідеї, які віддзеркалюють об’єктивні закономірності, відносини, взаємозв’язки між її елементами та визначають загалом компетенції, завдання та функції  як  державних  органів, так і державних службовців зокрема.

Конституція України  безпосередньо не визначає статус державної служби  та  держслужбовців,  проте  її  ідеологія  все ж  таки дає змогу говорити  про  потенціальну  можливість  функціонування  державної служби на  конституційних  принципах.  

Виключно  законами  України визначаються «організація і діяльність  органів  виконавчої  влади,  основи  державної служби...». [1, ст. 92, п. 12].

Принцип служіння народові України є одним з найголовніших. Він  має визначення у ст.  8  Конституції України. Його здійснення вимагає  підпорядкування  діяльності державних органів нормам реалізації  i  захисту  конституційних  прав  і  свобод  людини і громадянина на підставі  Конституції, забезпечення  їх першорядності  перед  іншими нормами  в  Україні.  А це означає, що вся  діяльність державної  служби  повинна  бути  спрямована,  відповідно  до норм Конституції  України, на служіння інтересам народу в цілому, i кожного  громадянина  зокрема.  Служіння  інтересам  народу  можливе  лише  за  умови запровадження  такого  правового  режиму взаємостосунків  між  органами  держави  i громадянами, за яким людині  буде  гарантовано  як  реальне  дотримання  її  прав  i свобод, так i надійний правовий захист у разі їх порушення. Забезпечення реалізації такого правового режиму покладається на державну службу. Одним із  елементів  такого  правового  режиму взаємовідносин є надання органами виконавчої влади громадянам «адміністративних   послуг».   Сама  назва  свідчить  про  те,  що  держава в  oco6i  державних (адміністративних) органів через  державних службовців «служить» людині  в  реалізації  нею  свого  права  або законного  інтepecy.

Принцип верховенства права  (Конституції України та законів) вимагає організації  правової  підготовки,  перепідготовки  й  підвищення кваліфікації  державних  службовців,  налагодження  інформації працівників  апарату i всього населения  щодо  проектів запропонованих законів, практики дотримання  законів посадовими  особами, починаючи від правлячої еліти. Однак,  як  показує  практика,  більша  половина державних  службовців  рівня  областей  та  районів  мають  низький рівень знань  у  такій  важливій  галузі,  як  право.

Цей принцип  відтворює  вимоги  ст. 8 Конституції України про те, що Конституція  має  найвищу юридичну  силу. Закони  та іншi нормативно-правові  акти  ухвалюються  на  основі  Конституції  України i мають  відповідати  їй.  Проте  на  сьогодні відсутній комплексний правовий  акт – закон,  який  би  детально  встановлював  підпорядко-ваність  нормативних  актів,  визначав  порядок  їх  застосування, вступу  в юридичну силу, термін  дій  i втрату чинностi. Тому конституційний принцип верховенства  закону,  що застосовується  до державної  служби, заповнює  цю  прогалину  у  законодавстві.

Аналіз цього принципу вимагає відповіді на питания відповідності законодавства України  нормам  міжнародного права. Конституція України (станом на 01.03.2007 р., ст. 9)  вперше  закріпила загальну норму, відповідно до якої  чинні  міжнародні  договори, «… згода  на обов’язковість  яких надана  Верховною Радою України, є  частиною національного  законодавства  України».

Принцип демократизму й законності  є загальним принципом діяльності державних органів. Демократизм державної служби виявляється, перш  за все, в тому, що вона є доступною для вcix громадян України. Так, ст. 38  Конституції  України  встановлюється тільки одна вимога  під час реалізації права на державну службу – громадянство України. Важливою ознакою демократичної правової соціальної держави Україна є те, що не людина icнyє для держави, а держава icнyє для людини. Цей важливий  постулат може бути реалізований, головним чином, тільки державними службовцями, що й підтверджує демократизм державної служби. Дане положения  взаємопов’язує i обумовлює наступний принцип – принцип пріоритету прав людини i громадянина. Саме тому діяльність державних службовців спрямована на визнання, дотримання i забезпечення прав й інтересів людини i громадянина. Державна служба є інституцією, яка постійно змінюється (тобто, постійно проводиться ротація державних службовців), що й повинно забезпечити її ефективність, мобільність, динамічнicть  і  законність.

З демократизмом  державної  служби нерозривно пов’язаний принцип її законності. Більше того, названі принципи обумовлюють, доповнюють один одного. Принцип законності державної служби обумовлюється  приципом  законностi  діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ i організацій.

Одним iз проявів даного  принципу є прийняття Присяги державного службовця, в якій  він присягає «...суворо дотримуватись Конституції та законів України, сприяти втіленню їх у життя...». Законність державної служби знаходить свій прояв у тому, що державний службовець зобов’язаний виконувати свою професійну діяльність у межах, встановлених  чинним  законодавством, повноважень  державного органу, в якому він обіймає  державну посаду, не виходячи  за рамки своїх посадових прав i обов'язків. Інакше кажучи, державний службовець може здійснювати тільки ті дії, які передбачені чинним законодавством. Важливим проявом законної державної служби є те, що рішення, яке ухвалює державний службовець, повинне знаходитися в межах його компетенції i відповідати  нормативно-правовим  актам  вищої  юридичної  сили. Одним iз  факторів, які  утримують  від  порушення  даного принципу  є те,  що стосовно державних  службовців  передбачається низка обмежень, спрямованих на  забезпечення  саме  законності  у діяльності державних органів в цілому i діяльності державної служби зокрема. Державні службовці зобов’язані виконувати розпорядження та вказівки своїх  керівників,  це  забезпечуе  реалізацію  даного принципу. Всупереч  всьому  реалізація цього  принципу  була  б не повною, якби  ст.  60 Конституції  України  не  було передбачено  право  на відмову від виконання незаконного розпорядження або наказу. Даний конституційний постулат стосується в першу  чергу  державних службовців.
Принцип пріоритету прав людини i громадянина випливає безпосередньо iз другого розділу «Права, свободи та обов’язки людини i громадянина» i ст. 3 Конституції України. В ст. 157 Конституції  України закріплено, що «Конституція не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження  прав i  свобод  людини i громадянина…», визначених  у  другому розділі. Ст. 3 Конституції України встановлюється, що «людина, її життя i здоров’я, честь і гідність, недоторканість i безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю». Отже, проголошення основних конституційних прав i свобод людини i громадянина зобов’язує  державу в цілому, її державні органи і  державну  службу  зокрема  забезпечити  їх  належну  реалізацію.

Тобто, визнання, дотримання i захист прав i свобод людини i громадянина  є  одним  iз  головних  обов’язків державних службовців, які є представниками  державних  органів. Саме цей принцип визначає соціальний змicт i сутність діяльності державних службовців. Як представники державних органів  державні службовці мають спрямовувати  свою  діяльність  на  забезпечення  охорони прав i свобод людини  i  громадянина.  Однією  з  форм  визнання,  дотримання i захисту  прав  i  свобод  людини  є  надання  їй  адміністративних  послуг. В юридичній  науці  під  адміністративними  послугами  розуміють передбачену  законом  розпорядчу  діяльність  органів  виконавчої влади та органів місцевого  самоврядування,  яка  здійснюється  за ініціативою фізичних i юридичних  ociб,  i  спрямовану  на  реалізацію  їх прав,  свобод та  законних  інтересів.

Названий  принцип означає, що державні службовці у своїй професійній  діяльності  повинні  зважати  не  тільки  на  права  та свободи людини  i  громадянина, закріплені  у  національному  законодавстві,  а й на положения відповідних  міжнародно-правових  актів, визнаних Верховною Радою України.

Принцип  piвнoгo  доступу  до  державної  служби

Piвнe право доступу  громадян  до  державної  служби  закріплене у ст. 38 Конституції України. Це відповідає ст. 25 (пункт «С») Міжнародного пакту про громадянські і  політичні права від 16 грудня 1966 р. Суть цього права полягає  в  тому, що  для  вступу  на державну службу не допускаються будь-які  обмеження залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та iншиx переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживания, за мовними та або іншими ознаками. Можливість доступу  до  державної служби України  обумовлена лише  українським  громадянством.

Поряд з  розглянутими  конституційними  принципами  є  ще такі принципи:

  • принцип  єдності  державної  влади;

  • принцип  позапартійності  державної служби;

  • принцип  політичної і  релігійної нейтральності;

  • принцип  гуманізму  та  соціальної  справедливості.

Дотримання державними службовцями принципів повинно забезпечити  стійкість  системи державної служби взагалі і організації виконавчої влади зокрема.  Недостатньо  тільки  знати ці  принципи, необхідно  вміло використовувати  їх  в  управлінській  діяльності. Так, принцип демократизму та законності орієнтує державних службовців на безумовне виконання чинного законодавства держави на основі дотримання  демократичних вимог. На основі  цього  визначено порядок  приймання  на  державну службу  та  її  проходження, регулюються  інформаційні  процеси,  контроль  за  виконанням  тощо.

Чітка організація, дисципліна є також обов’язковими умовами реалізації  конституційних  засад  функціонування  державного  управління та  державної  служби.

Узагальнюючи розгляд питань конституційних засад державного управління та державної служби,  підкреслимо  їх важливу роль  для існування  та  розвитку  системи  державного  управління в  Україні.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   41

Схожі:

За загальною редакцією ректора Національної академії СБ України,...
Затверджено Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України, лист №1/11-12373 від 26 грудня 2011 р
України Керівника Головного управління з питань судоустрою Адміністрації...
За загальною редакцією: Президента НАПрН України, ректора Національного університету
За редакцією члена-кореспондента АМН України доктора медичних наук,...
Рекомендовано до видання вченою радою Харківського національного медичного університету
За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки...
Рекомендовано до друку Вченою радою Національної академії Служби безпеки України, протокол №13 від 23 вересня 2010 року
ОСНОВИ ПРАВОЗНАВСТВА Навчальний посібник За загальною редакцією професора Пастухова В. П
Кримського економічного університету КНЕУ; М. Ю. НАУМ доцент Прикарпатського державного
За редакцією доктора юридичних наук, професора М. І. Мельника, доктора...
За підсумками V Всеукраїнського конкурсу на краще юридичне видання (2002—2003 pp.) цей Коментар відзначено другою премією у номінації...
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ до практичних занять і самостійної роботи...
Під загальною редакцією зав кафедри загальної гігієни з екологією, професора В.І. Федоренко
Збірник наукових праць (навчальний посібник) За загальною редакцією...
Рецензенти: доктор філософських наук, професор Ю. С. Вілков; доктор філософських наук, професор В. В. Остроухов; кандидат філософських...
УДК 37. 03. 6-057. 36: 355 (477) М
За загальною редакцією помічника Міністра оборони України, старшого наукового співробітника, кандидата військових наук, генерал-майора...
За редакцією Заслуженого діяча науки і техніки України, академіка...
Одеський юридичний інститут Харківського національного університету внутрішніх справ
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка