|
|
Скачати 1.16 Mb.
|
25. Епос Зх.Європи. Загальна характеристика. Героїчний епос. Хранителем історії, колективною пам'яттю, своєрідним життєвим і еталоном поведінки, засобом ідеологічного і естетичного самоствердження був героїчний епос, що концентрував у собі найважливіші сторони духовного життя, ідеали і естетичні цінності, поетику середньовічних народів. Корені героїчного епосу Західної Європи ідуть у глиб варварської епохи. Перші записи епічних творів у Західній Європі відносяться до VIII-XIX ст. Ранній етап епічної поезії пов'язаний із розвитком ранньофеодальної військової поезії - кельтської, англосаксонської, германської, древньоскандинавської, що збереглася в нечисленних фрагментах. Епос розвиненого середньовіччя - народно-патріотичний за своїм характером, водночас він відбив не тільки загально людські цінності, але і специфічні феодальні. У ньому відбувається ідеалізація древніх героїв у дусі лицарсько-християнської ідеології. Виникає мотив боротьби «за праву віру», як би підкріплювальний ідеал захисту батьківщини. У Західноєвропейському епосі можна виділити два прошарки: історичний (героїчні сказання, що мають реальну історичну основу), і казковий, більш близький до фольклору. Пов'язаний із певним типом історичного осмислення світу героїчний епос середньовіччя був засобом ритуально-символічного відображення і переживання дійсності, що характерно як для заходу, так і для сходу. У цьому проявилася певна типологічна близькість середньовічних культур різних регіонів світу. Лицарська культура. Яскравою, і настільки романтизиваною згодом,сторінкою культурного життя середньовіччя була лицарська культура. Її творцем і носієм був військово-аристократичний прошарок, що зародився ще в ранньому середньовіччі і досягнув розквіту в XI-XIV ст. Лицарський кодекс жадав від того, хто повинний йому слідувати, безлічі гідностей, тому що лицар, по виразу Раймонда Луллія, автора відомого наставляння це те хто «шляхетно чинить і веде шляхетний спосіб життя». З лицарством пов'язане виникнення куртуазної (придворної) культури, особливого стилю поведінки, побуту, вираження почуттів. Культ дами став найважливішим елементом куртуазності. У XII столітті поезія воістину стає «володаркою» європейської словесності. Лицарська література була не тільки засобом вираження самосвідомості лицарства, його ідеалів, але й активно їх формувала. Зворотній зв'язок був настільки сильним, що середньовічні хроністи, описуючи битви або подвиги реальних людей, робили це відповідно до зразків із лицарських романів, що, виникнувши в середині XII ст., за декілька десятиліть стали центральним явищем світської культури. Вони створювалися на народних мовах, дія розвивалася як черга пригод-авантюр героїв. У XIV в. в ідеології лицарства починає наростати хворобливий розрив між мрією і дійсністю. Куртуазний роман поступово занепадає. У міру того, як значення військового прошарку зменшувалося, лицарські романи усе більш втрачали зв'язок із реальним життям. Кастова замкнутість проявилася в створенні в XIV-XV ст. різноманітних лицарських орденів, вступ у який обставлявся пишними церемоніями. Гра підміняла реальність. Занепад лицарства виразився в глибокому песимізмі, непевності в майбутньому, прославлянні смерті як рятунку. Міська культура. З XI ст. центрами культурного життя в Західнійї Європі стають міста. Вільнолюбна антицерковна спрямованість міської культури, її зв'язки з народною творчістю найбільш яскраво проявилися в розвитку міської літератури. У XII-XIII ст. релігійність мас переставала бути пасивною. Величезна «мовчазна більшість»» з об'єкта церковного впливу починала перетворюватися в суб'єкта духовного життя. Визначальними явищами в цій сфері ставали не богословскі суперечки церковної еліти, а вируюча, чревата єресями народна релігійність. Зростав попит на «масову» літературу, якою в той час були житія святих, розповіді про бачення і чудеса. У порівнянні з раннім середньовіччям вони психологізувались, у них посилювалися художні елементи. Улюбленою народною книгою стала складена в XIII в. «золота легенда» єпіскопа Генуї Іакова Вор Агінського,до сюжету котрої європейська література зверталася аждо XX в. Розвиток міської літератури в XIV-XV ст. відбило подальше зростання соціальної самосвідомості бюргерства. У міській поезії, драмі, і виниклому в той період новому жанрі міської літератури - прозаїчній новелі - городяни наділяються такими рисами, як життєва мудрість, практична кмітливість, любов до життя. Бюргерство протиставляєтся дворянству і духовенству, як опора держави. До XIII ст. відноситься зародження міського театрального мистецтва. У XIV-XV ст. широке поширення одержали фарси - юмористичні сцени, у яких реалістично зображувався побут городян. XIV-XV ст. час розквіту середньовічної світської архітектури. Для багатих городян споруджуються великі, гарні будинки. Замки феодалів те ж стають більш комфортабельними, поступово втрачаючи значення військових фортець і перетворюючись у заміські резиденції. Розвивається ювелірне мистецтво, виробництво предметів розкоші. Більш різноманітним, багатим і яскравим стає одяг не тільки знаті, але і заможних городян. Вінчає середньовіччя й у той же час височіє біля витоків відродження велична фігура італійського поета і мислителя флорентійця Данте Алігєрі (1265-1321). Його поетика світоглядний синтез - «Божественна комедія»- результат кращих духовних стремлінь зрілого середньовіччя, що у той же час несе в собі прозріння наступаючої культурної історичної епохи, її сподівань, творчих можливостей і нерозв'язних протиріч. Про нові віяння в міській літературі, що відбила стремління народу до рівності, його бунтарський дух, свідчить та значимість, якої набуває в ній фігура селянина. Це виявляється в німецькій повісті «селянин Гельмбрехт», написаної Вернером Садівником наприкінці XIII ст. Таким чином, міська культура відкидає рамки, що обмежували її, і поєднується з народною культурою в цілому. Народна культура. Творчість трудящих мас є фундаментом культури кожної історичної епохи. Насамперед, народ- творець мови, без якої неможливо розвиток культури. Народна психологія, образність, стереотипи поведінки і сприйняття - живильне середовище культури. Середньовічною людиною світ не стільки освоювався, скільки присвоювався, робився своїм у тяжкій боротьбі з природою. Середньовічні література і мистецтво не знають інтересу до точного, конкретного зображення простору. Іншим ніж у сучасну епоху було уявлення про час. У повільно розвиючійся цивілізації середньовіччя тимчасові орієнтири були розпливчасті, необов'язкові. Християнство наповняло його сакральним змістом, часове коло розривалося, час виявився лінійно направленим, що рухається від створення світу до першого пришестя, а після нього - до Страшного суду і завершення земної історії. У відношеннях між людьми величезне значення надавалось їхній формі. Звідси випливала вимога скрупульозного слідування традиціям, дотримання ритуалу. Деталізований етикет- те ж породження середньовічної культури. У XIV-XV ст. відбуваються великі зміни в народній культурі і ментальності Західної Європи. В міру усе більшої секуляризації суспільства затверджується його прагнення до звільнення від церковної опіки. Поширюються ідеї, що деякі області життя суспільства, насамперед політика повинні уникнути керівництва з боку церкви, що й у релігійній сфері миряни можуть виявляти себе так само, як клірики. Збільшується непорозуміння між церквою і народом. Пережитки язичництва, елементи народної релігії, що зберігалися у свідомості простих людей протягом усього середньовіччя знаходять вираження в поширенні засудженої церквою магії демономанії. Бідування й епідемії, що уразили Європу в XIV-XV ст. призвели до різкого загострення переживання людьми ідей смерті, Страшного суду, спокути гріхів через аскетизм, страждання, самокатування. Цим ідеям відповідають у літературі і мистецтві образи колеса Фортуни, хороводи смерті, що спричиняють до загибелі представників усіх станів. Важливою рисою духовного життя XIV-XV ст. були зростання і зміцнення національної самосвідомості народів Європи і виникнення нових уявлень про суспільство. Саме в цей період з'являються і закріплюються такі поняття, як кордон, народ-нація. Художній ідеал. Середньовіччя створило свої форми художнього вираження. Мистецтво було засобом відображення вищої незримої краси, що перебуває в надприродному світі, за межами земного буття. Середньовічна культура з моменту свого виникнення тяжіла до енциклопедизму, цілісного охоплення всього існуючого. У філософії, науці, літературі це виражалося в створенні всеохоплюючих енциклопедій. Середньовічні собори те ж були своєрідними кам'яними енциклопедіями універсального знання. Майстри, що будували собори намагалися показати світ у його різноманітті і завершеній гармонійній єдності. У X ст. складається романський стиль. Він яскраво поданий у Франції. Італії, Німеччині. Романські собори, кам'яні зі склепінчатим перекриттям, прості і суворі. У них могутні стіни, це, по суті, храми фортеці. Романська скульптура, що прикрашає храми, утілює не тільки ідеалізоване уявлення, але й напружені образи реального життя і реальних людей середньовіччя. Новий етап у розвитку середньовічного мистецтва й архітектури знаменувало виникнення в середині XII в. готики. На відміну від романського, готичний собор неозорий, часто асиметричний, спрямований угору. Його стіни стають ажурними, легкими, із високими вузькими вікнами. Прикрашеними кольоровими вітражами. Кожний портал має особливе оформлення. Гармонія пропорцій, домірність, чіткість конструкцій - основні риси французької готики. У XIV-XV ст. в архітектурі більшості країн Європи продовжував панувати готичний стиль. Готика цього періоду одержала найменування «полум'яніючої». Для неї характерна витонченість у конструкціях, надмірна вишуканість в оздобленні, особлива експресія скульптур. У готичному мистецтві скульптура переважала над живописом. Живопис у готичних соборах був поданий головним чином розписом вівтарів. У XIV в. у Франції й Англії з'являється станковий портрет, розвивається світський монументальний живопис. 26. «Калевала». Епос фінського народу. Ка́левала (фін. Kalevala) — карело-фінський поетичний епос про подвиги та пригоди героїв казкової країни Калева. Складається з 50 рун (пісень). В основу покладено народні епічні пісні. Їх, як матеріал «Калевали», зібрав і обробив Еліас Леннрот (1802—1884). Першу композицію з 32 рун опубліковано в 1835 році, другу, з 50 рун — у 1849 році. На території села Калевала стоїть сосна, під якою, згідно з переказом, він працював. Саме слово «Калевала» як таке — це епічна назва країни, в якій мешкали карело-фінські народні герої. Суфікс la позначає місце проживання, тож Kalevala − це місце проживання Калева, міфологічного родоначальника карело-фінських богатирів Вейнемейнена, Ільмарінена й Леммінкейнена, яких часто називають його синами. Щоб укласти велику поему з 50 частин, Леннрот записував руни — частково епічного, частково ліричного, частково магічного змісту від карельських і фінських селян. Найліпше пам'ятали давні руни в російській Карелії, в Архангельській (приход Вуоккіньємі) й Олонецькій губерніях (у Реполі й Хімолі), а також у деяких місцевостях Фінської Карелії й на західних берегах Ладозького озера, до Інгрії. Згодом (1888 р.) К. Крон записав багато рун у місцевостях, що на захід від Петербурга, та в Естонії. Справді, в «Калевалі» немає основного стрижня, що пов'язував би між собою всі руни (як, наприклад, в «Іліаді» або «Одіссеї»). Її сюжет напрочуд різноманітний. Відкривається вона оповіддю про створення землі, неба, світил, про те, як Каве, донька повітря, народила головного героя фінів — Вейнемейнена (Väinämöinen), що згодом облаштує землю й посіє ячмінь. Далі йдеться про різні пригоди героя. Вейнемейнен зустрічає чарівну діву Півночі. Діва погоджується стати його нареченою, якщо він зможе створити човен із уламків її веретена. Розпочавши роботу, герой ранить себе сокирою, не може зупинити кров і йде до старого знахаря, якому розповідає переказ про походження заліза. Повернувшись додому, Вейнемейнен піднімає замовляннями вітер і переносить коваля Ільмарінена (Ilmarinen) в країну Півночі, Похйолу, де той, згідно з домовленістю, створює для господині Півночі таємничий предмет, що дає багатство і щастя, — Сампо (руни I—XI). У наступних рунах (XI—XV) описано випадки з життя героя Леммікейнена (Lemmikeinen), небезпечного звабника жінок і водночас войовничого чарівника. Далі оповідь повертається до Вейнемейнена: про його спуск до пекла, перебування в череві Вііпунена, про здобуття від цього велетня трьох слів, необхідних для створення чарівного човна, вибуття героя до Похйоли, щоби здобути руку північної діви. Втім, вона віддала перевагу ковалеві Ільмарінену, за якого вийшла заміж; весілля описано в подробицях, наведено весільні пісні, у яких ідеться про обов'язки дружини й чоловіка (XVI—XXV). Дальші руни (XXVI—XXXI) розповідають про пригоди Леммікейнена в Похйолі. Епізод про сумну долю богатиря Куллерво, який, не знаючи про те, звабив власну сестру, внаслідок чого обоє, брат і сестра, наклали на себе руки (руни XXXI—XXXVI), за глибиною почуттів належить до найкращої частини всієї поеми. Далі оповідь ведеться про спільну справу трьох карело-фінських героїв — здобуття скарбу Сампо з Похйоли, про виготовлення Вейнемейненом кантеле, грою на якій він зачаровує всю природу й присинає населення Похйоли, про викрадення Сампо героями, про переслідування їх чарівницею — господинею Півночі, про падіння Сампо в море, про діяння Вейнемейнена для рідної країни з допомогою уламків Сампо, про його боротьбу проти різних нещасть і страховиськ, яких наслала господиня Похйоли на Калевалу, про те, як герой чудово грав на новому кантеле, яке створив, коли попереднє упало в море, і повернув сонце та місяць, що їх заховала господиня Похйоли (XXXVI-XLIX). Остання руна містить народно-апокрифічну легенду про народження дивовижної дитини дівою Мар'яттою (народження Спасителя). Вейнемейнен дає пораду його убити, бо він нібито має стати могутнішим за фінського героя, але двотижневе маля звинувачує Вейнемейнена в несправедливості, і герой, заспівавши востаннє чудову пісню, відпливає назавжди в човні з батьківщини, поступившись маляткові Мар'ятти, визнаному володарю Карелії. Перший перекладач українською мовою — Євген Тимченко. 27. Мотив сватання та одруження епічного героя. 28. Англосаксонська поема «Беовульф». «Беовульф» — пам'ятка стародавнього англосаксонського героїчного епосу, його найвідоміший зразок (зі збережених). Дійшла до нас у рукопису давньоанглійською мовою початку 10 ст. (Британський музей в Лондоні), але створена набагато раніше (7—8 ст.). Поема складається з двох частин. Герой поеми – воїн з племені гаутів (германське плем’я з півдня Швеції) на ім’я Беовульф. Це ім’я перекладається за однією версією як ведмеде-вовк, а за іншою як бджолиний вовк (тобто ведмідь). В першій, більшій за розмірами частині, він в молодості перемагає велетня Гренделя і звільняє від нього Данію. В другій, старий Беовульф, що правив гаутами 50 років вбиває дракона який загрожує його країні, але при тому гине. Головний зміт полягає в оповідях про перемогу Беовульфа над страшними потварами Ґренделем (ст-англ.Grendel) і його матір’ю, та над драконом, що спустошував навколишні землі, а також декілька супутніх епізодів. Події відбуваються у Скандинавії (Данія та південь сучасної Швеції). У величному палаці Георот славного конунґа Гродґара бенкетували дружинні воїни з племені данів. Проте ось вже 12 зим на Георот нападає страшна потвара на ймення Ґрендель, винищуючи найкращих та найшанованіших воїнів. Вельможний ґеатський воєвода Беовульф, відомий своєю силою та військовою вправністю, вирушає морем з дружиною на допомогу Гродраґу, пам’ятаючи про гостинність, яку конунґ виявив до його батька, коли той вигнанцем змушений був покинути рідні землі. Він сам долає Ґренделя у нічному двобої, відірвавши тому руку, і той помирає у своєму лігві. Щоби помститися за нього, з морської безодні з’являється ще страшніший ворог — мати Ґренделя. Щоб її здолати, Беовульфу доводиться спуститися в її морське лігво. У другій частині поеми Беовульф — на той час уже конунґ ґеатів — стає до бою з драконом, який мстить людям за те, що вони посягнули на його скарб. Дракона вбито, але й Беовульф отримує смертельну рану. Автор не розглядає це як трагедію, а радше як гідний вінець життя героя. Дружина на чолі з доблесним Віґлавом урочисто спалює Беовульфа та драконів скарб на поховальному вогнищі. Як і в інших творах давньогерманського епосу, поряд з діями героїв велика увага приділяється їхнім словам, у яких розкриваються характери, розум та цінності героїв, які служать ідеалам своєї епохи, і які (слова, себто) також використовуються для подачі додаткових сюжетних ліній, передісторії та інших відомостей. |
|
Уроку: Подорож Скруджа Різдвяної ночі в часі і просторі Ключові поняття : Різдвяне оповідання, життєвий шлях героя, деградація, відродження особистості героя |
«В бур'янах» С. Васильченка один з найкращих художніх творів про дитинство Тараса Шевченка ТЕМА «В бур'янах» С. Васильченка один з найкращих художніх творів про дитинство Тараса Шевченка |
|
Книга про Гайдамаччину ХХ століття Книга є збіркою радіопередач авторського циклу Романа Коваля “Отамани Гайдамацького краю”, який в 2000 – 2001 роках прозвучав на... |
Книга ключ до знань. Книги читати усе знати. З книгою подружишся... Країни Знань. Я загадаю вам загадку, якщо ви правильно її відгадаєте, то зрозумієте про якого друга йдеться |
|
Книга перша Книга друга В змінених формах тіла. О боги,- бо ж од вас переміни,- 3] Задум співця надихніть: відтоді, коли світ народився |
Книга дзеркало життя. Книгу прочитав на крилах політав. Хто вчиться... Мета: Ознайомити з поняттями «каталог», «картотека». Розширити світогляд учнів. Стимулювати пізнавальну активність. Виховувати любов... |
|
Книга буде цікава професіоналам-кінознавцям, кіноредакторам телекомпаній,... Книга рекомендована до видання вченою радою Харківського державного університету мистецтв ім. І. П. Котляревського (протокол №11... |
Книга призначена науковцям, викладачам, аспірантам і студентам філологічних... ... |
|
І варіант Початковий та середній рівень Указати героя, про якого не згадується у вступі до поеми О. Пушкіна «Руслан і Людмила» |
Книга перша. Фарисеї за роботою Наводиться чимало маловідомих або і зовсім невідомих фактів щодо майже половини народних депутатів України від БЮТ та вождів цієї... |