|
|
Скачати 1.1 Mb.
|
Триглав з Хроніки Еббона Дозволю собі навести тут ще додаткове джерело хронікаря Еббона до цих моїх стверджень теологічної натури... Один із найстаріших хронікарів, ще не зіпсований пізнішою пропагандою, засвідчує безпосередньо високий теологічний характер Триглава. Триглав – це Бог Богів із Штетина. Це різновидність розуміння Свантевита, пізнаваного в іншому аспекті. Він має три голови, “бо під його владою є три держави, а саме Неба, Землі і Підземелля”... Саме цю відрізану чи відрубану голову Триглава було вислано папі римському як тріумфальний трофей здобичників, як це ми читали у власних свідченнях цих варварів. Я завдав собі даремного труду шукати її в каталогах скарбів старовинного мистецтва Ватикану. Я знав, що моя праця даремна, але для наукової докладності мені потрібно було і таке ствердження. Цю відрубану голову Божества не посилали туди для збереження. Вона мала бути доказом обезголовлення віри цілого народу. Історія не записує такого злочину, як “деіцид”*, хоча вона добре знає геноцид. Але ж наші свідки добре знали, що не можна тривало опанувати Ругії без знищення головної її святині, святині Свантевита. Це важливий досвід історії. Нічого дивного, що попали ми в неволю, забувши наш великий Заповіт. Але й нічого, щоб впадати в розпач. Це був дорогий і жахливий досвід. Може, саме сьогодні світ потребує саме такої ясної ідеології. Юмна і Київ в Адама Бременського У перегляді наших джерел не можемо обминути Адама Бременського. Джерело добре відоме в історіографії, щоб спинятися над його обговоренням. Численні звістки про слов’янські народи, переліки їхніх назв, пов’язані зі згадками про них чи описами, вимагали б чимало праці. У нашу студію це джерело не внесе нічого істотно нового, хоч воно й найстарше. Але ж воно і важливе. Стрінемо в ньому характеристику народів, які визнавали своїм Божеством Свантевита– Сварожича – Радогоста. Знайдемо при нагоді цікаву для наших читачів згадку про Київ. Наведемо, отже, декілька фрагментів із його другої книги “Ґеста Гамбурґенсіс Екклесіє”. Невідомі нам дати із життєпису Адама Бременського, але відомо, що його “Ґеста” написана, напевно, перед 1076 роком. У цій книзі Адам Бременський дає перелік назв слов’янських племен між Лабою і Одрою. Між цими племенами найпотужніші є Ретарії. “Їхнє місто, відоме в цілому світі як Ретра, є осідком ідолопоклонства, де збудовано велику святиню демонам, із яких найважніший є Радиґаст. Його статуя із золота, його приміщення з пурпура. Саме місто має дев’ять брам і є оточене глибоким озером, через яке веде дерев’яний міст, і вільно по ньому проходити тільки жертвоприносцям або бажаючим почути пророцтво... до тої святині веде із города Гамбурґа подорож чотирнадцяти днів [...]. Поза лютіцами (себто лютичами – В. Ш.), яких зовуть теж іншим іменем “вільців”, стрічає нас ріка Оддара, найбагатша ріка Склавонії. На її березі, де вона вливається у Скитські Води (себто Балтійське Море – В. Ш.) являється вельми шанований город Юмна, дуже бажане місце відвідин для варварів і греків, які мешкають довкруги. Тому, що на славу цього города розказують великі й майже неймовірні речі, я вважаю цікавим уставити тут дещо, що заслуговує на відмічення. Це є справді найбільший з усіх городів, які є в Європі. Живуть там Склави й інші народи, греки і варвари. Навіть саксонцям, які приходять, вільно тут мешкати на рівних правах із іншими, звичайно тільки так, що вони під час свого побуту не виявляють прилюдно свого християнства (себто не відправляють прилюдно своїх богослужінь – В. Ш.). Бо всі є тут у заблуді поганського ідолопоклонства. Але зрештою, що відноситься до звичаїв і гостинності, то не можна знайти другого народу, який був би більше гідний пошани і готовий до гостинності. Це місто, яке є багате всіма товарами народів Півночі, має теж усі можливі приємності й рідкісні розваги... [...] від Юмни, їдучи кораблями, можна причалити за 14 днів до Острогарду в Русі, столицею якої є Хіве (себто Київ – В. Ш.), що є суперником скипетру Константинополя, одна із найвеличніших гордощів Греції”. Стільки наведень. Не будемо розплутувати безнадійно заплутаної термінології Адама Бременського. Я навів це місце головно для характеристики населення городів Ретри і Юмни. Де ж сьогодні цей найбільший в Європі город Юмна, що був там, де ріка Оддара, себто сьогодні Одра, впадає у “Скитські Води” – Скитські Води в ХІ столітті! Що ж це за Скити, що в одинадцятому столітті їхніми водами було Балтійське море! І що ж це за “греки”, що були поганськими ідолопоклонниками в одинадцятому столітті й жили в Києві, а цей Київ був суперником для скипетру Царгорода, теж грецького, і цей Київ був однією із найвеличніших гордощів... тієї ж Греції. Ось яка мішанина назв, але із неї як же виразно прозирає слава і могутність Києва. Мішали нас греки із скитами і всі землі на північ від берегів Синього Моря– Руського Моря, називали “Скитією”. Називав “скитами” ще Лев Диякон воїнів Святослава та й усю тодішню Русь, хоч знав він назву “гой Рос”, як я це доказав у моїх працях про Святослава. Отже, ще й північні води старої Руси звалися Скитськими. А тут ще й на додаток змішування – Адам Бременський виразно мішає нас із греками, хоч бувало, що жили й греки у славному Києві. Як я згадав, не будемо всіх тих помішань розплутувати. Поза тими подробицями чи важливими справами залишиться важливе для нашої студії твердження про надзвичайну гостинність громадян города Юмни. Залишиться теж важливе твердження про славу великого Києва, який у той уже час уважали далекі народи в Західній Європі городом із казки, що був суперником для скипетру Царгорода. Славним київським купцям оплачувалася довга їзда лодіями аж на острів Волін, щоб торгувати багатством Києва і багатством усіх північних народів. Були для тих купців усякі розваги в Юмні і в... Царгороді цілі квартали, бо такі привілеї виборювали від гордої Візантії Олег, Ігор, Святослав, Володимир. Де ж сьогодні цей город Юмна? І де була Ретра? Де була Святиня із золотою статуєю Радогоста? Почуємо від одного “знавця”, який має марку поважного вченого, що це все байка й вигадка, що іншого й ніде такого не було, а Радогоста цей “учений” – як сам скаже – “викинув на смітник”. Цим ученим, що таке писав, був А. Брюкнер, польський учений, а писав він таке у своїй праці п. з. “Мітологія слов’янська”, виданій у 1918 році. Трохи поспішив Брюкнер зі своїми нищівними “науково-скептичними” висновками. Треба було заждати декілька років на... розкопки Шухгардта, уже згадуваного в нашій праці. Шухгардт відкрив, що город Ретра, інакше Радогост, був оточений подвійним валом, зовнішнім і внутрішнім. Внутрішній вал мав три брами із високими вежами укріплень, які немов три великі “зуби” виступали над оборонними валами: звідси назва “урбс трікорніс”, як у тексті, який треба так само перекласти. Город Тризубий – бо ж знав Гельмольд латину настільки добре, щоб відрізнити трикутник від трьох зубів високих веж, характерних для вигляду цього городу. Шухгардт, одушевлений величністю заложення будови, назвав цей город Парфеноном Півночі. І навіть було йому аж дивно, що цей Парфенон Півночі збудували... слов’яни. Дивно і нашому Адамові Бременському, що ці слов’яни вгощали у своєму городі на рівних правах також... саксонців. Дивно, аж дивно. Вони були такої доброї вдачі й такі гостинні. Одним з імен їхнього Божества було Радогост. Тут не треба... протоіндоєвропейської, щоб пояснити українцеві цю назву Божества. Радогост, чи Радогощ, це, очевидно, одна із назв, означає прикмету їхнього Бога Святості. Він Радий Гостям. Це було теж заповіддю цілого города. Назвою Божества і назвою города, ось так, як Афіни. Чому ж викидати цю назву на смітник, коли вона навіть тільки в одному городі була відома? Але чи в одному городі? Його справжньої назви чужинець не почув. Бо ж і написаний під статуєю напис “Сварожич” був тільки “патронімом”, себто ім’ям по-батькові. Насправді всі ці три назви, – це зовсім ясне – відносяться до одного й того самого Божества – Свантевита – Сина Сварога – із численними іншими означеннями у гімнах і в молитвах. Де ж шукати сьогодні цих городів... знищених ревними германцями, визнавцями християнізму, громадянами Священної Римської Держави Німецького Народу, як звалася Німеччина Оттонів чи Гайнріхів. Розуміємо, чому дивувався Адам Бременський цій гостинності громадян Юмни. Бо ж за цю гостинність вони відплатили їм цілковитим і повним знищенням. Щоправда, й інші слов’янські “браття” у сателітній службі цієї “Святої Німеччини” прикладали руку до цього знищення. Злочинну братовбивчу руку. Дивні є шляхи й закони історії. Аркона. “Піднесено натхненний вид дає нам схід сонця над Арконою. Сонце, що виринає з моря, освічує багровим світлом перше тільки саму Аркону і круговид тоді, коли цілий острів поринає ще в темені. Аж після декількох хвилин стає ясність на цілій Ругії з її узбережжям”. Не маючи змоги хоч би оглянути цей священний прагород, який є сьогодні під владою сателітної Німеччини, я сягнув у своїй ностальгії до старих туристичних провідників із двадцятих років цього століття, щоб довідатися дещо про краєвид та назви місцевостей в Арконі та в цілій Ругії. Мої розшуки були нагороджені, бо ось у виданні “Грібенс Райзефірер, Банд 65. Руґен, 1920–1921. Берлін”, знайшов я на сторінці 121 угорі наведене в перекладі твердження. Опис сходу сонця пояснив мені важливе питання. Чому саме це місце вибрали натхненні волхви для величної святині? Сходяче сонце вирізняє це місце своїм світанковим благословенням. Навіть на безвірних туристів воно робить потрясаюче і величне враження, визначене в німецькій мові як: “дас Ергабенс”. Почування добре відоме в музиці Шуберта. Город Аркона був розташований на високогір’ї, піднесеному на 50 метрів над морем, над стрімкими і драматичними скелями, він панував над цілим островом. Ця частина острова Ругії зветься ще й сьогодні Віттов. Сьогодні, чи в 1920 році, височіла там морська ліхтарня, яка розсівала могутнє світло у групах білих вогненних блискавиць, у групах по три. Найближча залюднена місцевість це (в 1920 році) “велике село” із 600 мешканцями, що зветься Альтенкірхен – себто Стара церква. Провідник заповідає гордо, що є там навіть пошта, лікар і аптека. Але є там і атракція для туристів. Читаємо: “У передсінку церкви знаходиться вмурована статуя Божища (Ґетенбільд), дуже правдоподібно Свантевита, яка характеризується рогом в руці. Щоб її оглянути, треба зголоситися у кантора (себто дяка)”. Ст. 119. Дивна річ, не читав я нічого про цю статую в науковій літературі предмету. Треба було аж цього випадкового провідника для туристів. Звичайно, це не статуя зі Святині Аркони, яку порубали на шматки і спалили данські варвари за свідченням Саксонця Письменного (Саксона Граматика – ред.). Що ж це за статуя? Одна із численних, що залишилися на острові. Чи справді це Свантевит? Знаємо, що не тільки ріг у руці, але перш за все чотириголовість була його характеристикою. Може, це тільки один із нагробних каменів, один із тих, що їх наводить Шухгардт. Не зображує він Бога, але ругіанця, що йде до небес Свантевита із рогом у руці. А втім не знаємо, не оглянувши статуї. Наводимо це місце для відмічення, що там до сьогодні збереглася пам’ять про Свантевита, та що слава цієї святині по сьогодні лунає у пам’яті острів’ян, і ліберальний дяк у церкві Альтенкірхен показував цікавим туристам якусь вмуровану статую як статую Свантевита. Але твердження про драматичне світло сонця при вході над святинею придасться нам для... етимології слова Аркона, до розгляду якої бажаю перейти в цьому розділі. Дотеперішні спроби пояснення уважаю незадовільними і своїм звичаєм, замість довгих дискусій із авторами, перейду прямо до розгляду: Уважаю це слово похідним від праслов’янського кореня “рек”, відомого у численних формах як “рек-шти”. Але в нашому слові “Аркона” він виступає у своїй міцнішій формі “Арк”. Ця форма кореня, напевно старша, не збереглася в текстах, за винятком одного єдиного тексту “Слова про похід Ігоря”. А саме стрічаємо там форму “аркучи” себто “арк-учи”. Отже, хоч єдиний раз, але маємо цю форму, підтверджену в тексті, достойному і старовинному. Усі пам’ятаємо це місце. Стрічаємо його аж чотири рази у “Слові” у зовсім подібних фразах. Ярославна виходить на вежу в Путивлі, молиться до Сонця, до Вітру, до Дніпра як до Божеств, які визнавала, аркучи, себто рекучи (промовляючи, кажучи – ред.). Саксонець Письменний про напад на державу Ругії та знищення Святині Світовида. Князь (данський Вальдемар Перший) напав на Ругію в різних місцях та... вирішив здобувати Аркону облогою. Ця (твердиня Аркони) розташована була високо на вершку узгір’я. Від сходу, полудня й півночі була вона захищена не штучно збудованими, а природними укріпленнями... ніяка стріла, вистрілена навіть зі стрільної машини, не могла досягнути його (узгір’я) вершка. Із тих, вище названих сторін світу, була ця твердиня захищена морем, що омивало хвилями його підніжжя, тоді як від заходу була вона оточена оборонним валом, високим на 50 стіп, нижня частина якого була із землі, а вища з дерева, перемішаного з глиною. У північному кінці цієї твердині був багатий на воду живець (джерело – ред.), до якого вела укріплена для мешканців міста дорога. Коли князь Еріх під час попередньої облоги перерізав доступ до цього джерела обложеним мешканцям міста, то завдав їм більше шкоди від спраги, як від сили зброї. В середині города була рівна площа, на якій видніла збудована з дерева святиня прекрасної роботи. Була вона у високій пошані не тільки завдяки величності її вигляду і прикрас, але завдяки святості поміщеної в ній статуї Божества. Зовнішня сторона будови була вся прикрашена дбайливо виконаними різьбами, розмальованими грубо й незручно, які являли собою різні зображення. Як вхід до неї (святині) вели тільки одні і єдині двері. Сама священна статуя була окружена подвійними рядами заслон. Зовнішніми заслонами були самі стіни, вивершені багряною банею, а внутрішніми заслонами були величні звисаючі килими, прикріплені так, що творили немов стіну довкруги чотирьох стовпів. Обидві ці заслони сполучував тільки спільний дах і дуже мало дерев’яних споруд. У святині стояла велика статуя, яка своєю величиною перевищувала розміри людини. Гідна подиву височіла ця статуя. Вона мала чотири голови і чотири шиї, із яких дві були спрямовані вперед, а дві назад, а кожна із голів поверталася своїм лицем одна направо, а друга наліво. Вуса їх (себто цих голів) були попідтинані, а волосся підстрижене так, немов би митець бажав наслідувати звичаї й спосіб підстригання волосся ругіянців. У правій руці тримав (зображений статуєю Бог) ріг, мистецьки вирізьблений із різнорідних металів. Цей ріг щорічно священик, що керував їхніми обрядами, наповнював аж по береги, та із кількості самого напитку (залишеного в розі) передбачав багатство плодозборів найближчого року. Ліва рука була зігнена луком і спочивала на стегні. Його шати досягали долішньої частини уд, які, вирізьблені з різного дерева, сполучувалися так невидимим сплетінням із колінами, що місце спаєння частин можна було оглянути тільки зблизька і то після докладного приглядання. Його ноги, як здавалося, доторкалися землі, а їхні підставки були глибоко вкопані в неї. Поруч видніла упряж коня і сідло статуї як теж символи Божества. Подив для них збільшував надзвичайної величини меч, піхву і рукоять якого, крім прекрасної різьби мистецького виконання, звеличували ще зовнішні прикраси із срібла. Урочистий культ цього Бога відбувався за ось таким обрядом. Раз на рік після плодозборів збиралися громадяни цілого острова перед святинею статуї, убивали жертовних тварин і влаштовували для слави їхньої віри урочисту трапезу. Священик цього Божества, який, усупереч загальному звичаєві цієї країни, відзначався довгою бородою і волоссям, уже попереднього дня перед святом, увійшовши в святилище, куди тільки йому самому личило увіходити, найдбайливіше прочищав статую, уживаючи щіточок і дбаючи при тому, щоб у святині навіть не видихувати, і тому для вдихання повітря й видихання виходив він за двері, щоб присутність Бога не була занапащена людським диханням. На другий день, коли зібрався народ перед дверима святині, виймав він (найвищий священик) ріг-чашу із рук статуї й пильно дививсь, наскільки напій у ній зменшився, що вказувало б на недостатки у майбутньому році. Помітивши це, він радив людям зберігати ощадно на майбутнє зібране жниво. Коли ж він бачив, що звичайна кількість напою в чаші не зменшилася, тоді передбачав він час рясного плодозбору. Таким чином із тих ворожебних знаків він наказував їм уживати зібрані плоди чи то ощадніше, чи то щедріше. Відтак виливав він старе вино під ноги статуї як проливну жертву і наново наповнював порожню чашу. Відтак, немов припиваючи, віддав він чашу зображенню Божества і в торжественних словах промови просив він для себе і для цілої країни всього добра, а для її громадян нових багатств і перемог. Після цього прикладав він ріг до своїх губ і випивав вино одним духом, наповнював його удруге і вкладав у правицю статуї. Далі продовжував жертву у вигляді округлого медівника такої величини, що він (медівник) майже рівнявся висоті людини. Далі священик ставив цей медівник між собою і народом і питався, звертаючись до народу, чи вони можуть його побачити. Коли вони відповіли, що бачать його, тоді він бажав їм, щоб на другий рік його із-за калача не бачили. У той спосіб він не бажав своєї чи свого народу смерті, але росту й збільшення майбутніх жнив. Далі він поздоровляв присутню громаду в ім’я Божества і закликав їх до дальшого почитання Бога пильними обрядами жертви, обіцяючи їм як нагороду рясні плоди землі, як також перемогу на землі й на морі. Після цих обрядів решту дня присвячували вони розкішній і пребагатій трапезі, при чому самі жертовні дари споживали вони як пир і насолоду для піднебіння, заспокоюючи свою непоміркованість. Недотримання поміркованості вважалося зовсім пристойним, а поміркованість – незгідною зі звичаєм. Щорічно складав кожний, чи чоловік чи жінка, монету як дар культу цьому Богові. Йому належала теж третя частина зброї й здобичі, так, немовби вони були здобуті під його проводом та опікою. Цьому Божеству належало триста добірних коней і стільки ж озброєних лицарів, а вся їхня здобич, чи то у війні чи промислом здобута, підлягала опіці жерців, які з тих здобутків веліли виконувати різні емблеми чи прикраси святині та складали їх у сховищах святині, де, крім великої кількості грошей, зберігалися теж численні багряні тканини, наднищені часом. Тут можна було бачити також величезну кількість вотивних дарів, принесених як побожні обітниці всіма тими, що бажали добродійства. Ця статуя збирала данину із цілої Слов’янщини. Сусідні князі постачали дари на честь святині. Між іншими, також князь Данії Свенус для отримання ласки цього Божества дарував у його честь величну і дорогу чашу, ставлячи вище почитання інородної віри від домашньої, і за це нещасне жертвування поплативсь він горлом (був скараний на смерть – ред.). Це Божество мало теж інші святині у численних місцях, якими управляли священики меншої гідності й влади. Крім цього, Божеству належав білий кінь. Підстригати чи виривати волосся із його гриви або хвоста вважалося злочином. Тільки священик мав право його годувати чи запрягати, щоб через часте його вживання це Божественне створіння не втрачало свого значення. На цьому коні Свантевит вирушав у бій, – бо такою була назва цієї статуї, – проти ворогів своїх святощів, як вони вірили. Головний доказ для цього вбачали вони в тому, що ранком, хоч кінь стояв уночі у стайні, то все ж бував часто вкритий потом і густою піною, так, немовби вернувся із довгої їзди, пробігши простори великих доріг. Цього коня використовували у передбаченні майбутнього. Коли сподівалися війни проти якоїсь країни, тоді служба святині застромлювала перед ним списи у три ряди. У кожному ряді були два списи зложені навскоси, устромлені вістрям у землю. Відступи між рядами були однакові. Коли треба було підняти війну, тоді священик, відправивши торжественні молитви, провадив цього коня в упряжі через ряди списів. Коли кінь переступив їх наперед правою ногою, то це було прихильним знаком. Коли ж навпаки, кінь хоч би один раз підняв ліву ногу раніше за праву, тоді треба було змінити план війни. Так само морська виправа вважалася небезпечною, якщо не побачили тричі, раз-по-раз, доброго кроку коня. Також, задумуючи інші справи, брали поради про її успіхи вже із першої зустрічі з конем. Якщо знаки були прихильні, вони хутко відправлялися в дорогу, якщо ж недобрі, вони верталися й залишалися дома. Також було їм відоме використання дощечок (в оригіналі – “сортес”, що може означати також табличку з написом, як їх уживали для ворожіння римляни. Слово “також” вказує, що цей римський звичай був відомий Саксонцеві). Три такі таблички з дерева, з одного боку білі, а з другого чорні, були вкинуті в середину ворожільного заглиблення. Білі означали вдачу, а чорні невдачу. Але навіть жінки не були виключені від того роду знання. Вони сідали близько вогню і, не рахуючи ані не надумуючись, рисували лінії на попелі. Коли їх число було парне, то це вважалося знаком надійним, а коли непарне, тоді запевняли, що це знак зловісний. Отже, це була та твердиня, що її укріплення прагнув князь (Данії) зруйнувати не менше, як їхню релігію. Він уважав, що разом з її знищенням зможе він вирвати із корінням у цілій Ругії її поганські культи. Він не сумнівався, що так довго, як довго стояла ця статуя (Свантевита), легше є знищити їхні укріплення, ніж їхню поганську віру. Він вирішив отже, щоб приспішити це руйнування, заготовити величезну кількість дерева із сусідніх лісів для будови машин при облозі, хоч довелося йому при тому перемучити все військо...” Тут мусимо розпрощатися з дослідним перекладом тексту Саксонця, бо далі вже йде довший опис самих воєнних дій, які не мають такого основного значення для наших дослідів. Доводиться їх тут далі переказувати скорочено, щоб зупинитися на місцях, більш помітних для нашого предмету. Отже, почалася облога. Данці обсадили залогами також надбережжя навпроти острова Віттова, щоб не допустити до відсічі. Під час оборони винесли арконці на мури і оборонні ворота городу різні знамена, між ними, відмічає Саксонець, священний прапор, який називався “Станіца”. На марґінесі манускрипту був ще допис чи замітка чиєюсь рукою: “Стватира”. Це знамено мали виносити у часі священного бою у вирішальних битвах, і тоді – як він каже, – усе було дозволене. Мабуть, не без сарказму зауважив він, що це тим знаменам довірили арконці оборону свого города. Він відмічає також, що це знамено – “Станіца” – було в надзвичайній пошані, яка “майже рівнялася маєстатові всіх Богів”. У вирішальному часі облоги данцям удалося підкласти, розпалити і підсичувати заздалегідь приготованими матеріалами вогонь під головною дерев’яною оборонною вежею над воротами твердині! Це вирішило наслідки облоги. Численні оборонці і громадяни кидалися самі у вогонь, що далі поширився, воліючи смерть, аніж данську неволю. Почалися бої уздовж цілого укріплення. Данський князь велів винести крісло перед своє шатро, щоб спостерігати битву. “Священне знам’я” згоріло у пожежі города. На боці данців воювали теж “померани” під проводом “Казимира” і “Богіслава”. Вони сподівалися нагороди у вигляді наділу землі за цю їхню участь в нищівному поході проти ругіянців. Але, як довідуємося із дальшого тексту, вони обманулися у сподіваннях і почували себе обдуреними. Після розгрому оборонців і програної битви князь данський подиктував їм умови підданства, між ними на першому місці домагання видати йому статую Свантевита і всі скарби святині, та прийняти – разом зі своїм рабством – “правдиву віру з усіма звичаями за взором данців”. З наказу князя Данії якийсь Есберн і Суно увійшли до святині, щоб знищити статую. Це виявилося нелегко, і їм довелося зрубати статую в ногах так, що вона впала на сусідню стіну святині. На основі плану розкопок святині слід думати, що це була найближча до статуї задня стіна святині. Саксонець згадує теж, що в святині знайдено численні роги різних диких звірів дивної форми. Не подає докладно місця. Можна думати, що близько стін. При тій нагоді відмічає автор ось яку “драматичну” подробицю свого оповідання. Наводимо в перекладі: “Було видно, як Чорт у постаті чорного звіра втік із святині і щез із очей тих, що стояли довкруги”. Щоб докінчити таке прогнання чорта, саму статую порубали на дрібні шматочки і спалили, при цьому варили на цьому вогні свою їжу. Також всю святиню “віддали вогневі” – а “із дерева укріплень збудували церкву”. “Так замінили вони знаряддя війни на мешкання миру!” – заявляє тріумфально данський літописець. Тут зауважимо, – хоч до коментарів ми ще не перейшли, – що треба було аж двісті років, щоб германізувати Ругію. Але навіть тоді залишилися численні прізвища мешканців і місць слов’янського звучання. Визволення від Чорта і несення миру в світі не є винаходом сучасних ідеологів. Бо так, отже, визволили від “поганства” і пацифікували ** Ругію. Але перейдімо до самого оповідання. Після знищення Аркони і після уже перед тим доконаного відрізання всіх можливостей відсічі та оборони острова інші зовсім слабко укріплені городи були змушені здатися. Важливу роль при цьому відігравала дипломатія єпископа Абсальона. Ці події описані широко і в подробицях. Горе переможеним! Піддався з черги город, названий “Гарц” – за моїм здогадом, мабуть, перекручення назви “Градець” – себто менший город. Були там інші святині меншого розміру й значення. Літописець подає вже зовсім коротко описи статуй і назви Божеств. |
| Українські письменники © Надмірна концентрація уваги на Об'єктах може призвести до короткотривалих емоційних коливань. Не розглядати за кермом |
ДО ЗАЛІКУ З РЕЛІГІЄЗНАВСТВА Православне християнство в історії України. Християнство Київської Русі. Феномен двовір’я в Київській Русі |
| Українські письменники © Ірен Роздобудько Дванадцять, або виховання... Роздобудько авторка численних романів, які з часом неодмінно конкуруватимуть у |
Конспект уроку позакласного читання ( 6 клас) Сучасні українські дитячі письменники Андрусяк «Вісім днів із життя Бурундука». Захоплива пригода Івася довжиною у 8 днів |
| Українські письменники © Гер – панк та алхімік з глибокою душевною травмою. Незрозумілі, несподівані події, неформальні герої, танці навколо вогнища, сеанси... |
Українські письменники © Я не люблю книжок, де є посилання на відомі анекдоти. Не люблю тому, що здебільшого ці анекдоти так і залишаються для мене загадкою,... |
| Скільки існує людина, стільки існують конфлікти. Християнство завжди... Християнство завжди закликає людину до досконалості. Коли людина обирає даний шлях перед нею завжди стоять перешкоди. Конфлікт одна... |
Anonymous female narrator, wife of SW22, b. 1906 in kalynivka, a... Пит.: Чи в Вас до революції були українські книжки, чи Ви діставали українські книжки? |
| Острозька Біблія – скарб української науки і культури Українському народові випала велика честь і заслуга – дати слов’янству першу повну друковану Біблію |
«Чому Біблія найбільш популярна Книга у всьому світі?» Бог дуже бажає спілкування з людьми. Ми називаємо це гаряче бажання любов'ю і благодаттю. Щоб люди мали хоч якесь уявлення про Бога,... |