|
|
Скачати 1.1 Mb.
|
Тарас Шевченко про християнство і язичництво Еволюція поглядів переважної більшості мислителів відбувалася через ближче знайомство з Біблією, коли освічені й національно свідомі особистості виявляли для себе відчуженість її текстів від нашої етнічної традиції. Розчарування християнською церквою, а також очевидність суперечностей між її моральними настановами і реальною поведінкою пастирів не раз примушувала і Тараса Григоровича Шевченка замислюватись над істинністю християнської релігії: “Наробив ти, Христе, лиха! А переіначив людей божих?! Котилися і наші козачі, дурні голови за правду, за віру христову... Упивались і чужої, і своєї крові!.. А получчали? Ба, де то! Ще гіршими стали! Без ножа і автодафе людей закували, та й мордують... Ой, ой, пани, пани-християне!” [1, ІІ, 30]. Досі в цих рядках вбачали лише докір, що мовляв, не по-християнськи живемо. Не зверталася достатня увага на те, що Христос “наробив лиха”, “переіначив людей божих” – що є до певної міри пошуком причин, чому сталися можливими зміни в моралі, психіці та повенці людей. В останні роки свого життя він написав: “Візантійський Саваоф одурить, не одурить Бог, карать і миловать не буде, – ми не раби його, ми – люде!” [1, ІІ, 287]. Думки про чужість і навіть ворожість Саваофа слов’янському духові виникли у Шевченка не зненацька, очевидно, він довго осмислював цю іноплемінну іпостась християнського Бога. Як зазначав М. Грушевський: “союз офіціяльної церкви з царським режимом викликав (у Шевченка) огиду і ненависть до сеї церкви і офіціяльної релігії... При слідстві, переведенім у 1859 р. про протирелігійні виступи Шевченка, коли він їздив по Київщині, шукаючи собі осідку, один селянин розповів, як Шевченко перед ним грубо вилаяв “Господа Саваота”... Як поет Шевченко ніколи не постаравсь скристалізувати свого релігійного світогляду й звести його до якоїсь системи, тому контрасти між його богохульними висловами про офіціяльного Бога і повними щирого релігійного почуття висказами, де він говорить про свого власного Бога – про той “світ ясний, невечірній”, що не переставав осявати його душу, – вони збили з пантелику дослідників, які підходили до його ідеології, чи його настроїв з надто упрощеною й узькою міркою: атеїст чи православний?.. І зі здивуванням спинялись перед суперечностями, які з такої класифікації виникали” [2, 141–144] (курсив – Г. Л.). Літературознавці, дослідники творчості Кобзаря переважно намагаються не помічати гострої сатири на християнство і “святую Біблію”: ...На всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує! У нас Святую Біблію читає Святий чернець і научає, Що цар якийсь-то свині пас Та дружню жінку взяв до себе, А друга вбив. Тепер на небі. От бачите, які у нас Сидять на небі! Ви ще темні, Святим хрестом не просвіщенні, У нас навчіться!... [1, І, 246–249]. Ці рядки свідчать про те, що Шевченко глибоко вивчав і осмислював Біблію і не міг сприймати Старий заповіт як зразок християнського благочестя. Він запитував: “За кого ж ти розіп’явся, Христе, сине божий?”, і в іншому вірші “Саул” відповідав: “... царі самі собі побудували храми, кумирні, олтарі. Раби німії поклонялись”. У вірші “Полякам” він стверджує, що “... іменем Христа прийшли ксьондзи і запалили наш тихий рай і розлили широке море сліз і крові. А сиріт іменем Христовим замордували, розп’яли” [1]. Він розумів, що саме нетерпимість християнства до інакомислячих порізнила споріднені слов’янські народи і спричинила братовбивчі війни. В останні роки свого життя поет шукав відповіді на питання, що ж було причиною рабського поневолення нашого споконвіку волелюбного народу: Світе ясний! Світе тихий! Світе вольний, несповитий! За що ж тебе, світе брате, В своїй добрій теплій хаті Оковано, омурано (Премудрого одурено), Багряницями закрито І розп’ятієм добито? У поезії Кобзаря знаходимо і яскраве передбачення, справжнє пророцтво про відродження свого власного рідного світу: Не смійтеся, чужі люде! Церков-домовина Розвалиться... і з-під неї Встане Україна І розвіє тьму неволі Світ Правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти! (“Стоїть в селі Суботові”) Про переоцінку Кобзарем духовних вартостей, на нашу думку, свідчить його останній вірш, написаний 14–15 лютого 1861 р., “Чи не покинуть нам, небого”. У ньому звучить прощання з цим світом і передчуття далекої дороги “на той світ, друже мій, до Бога”. Тут світла радість поета сягає своїх вершин саме у язичницькому розумінні буття. Тут немає християнської скорботи чи страху, жодного християнського символу чи слова. Натомість – язичницькі образи грецької та римської міфології (Парка-пряха, річка Лета, перевізник Харон) тісно переплелися з образами української Богині Долі, що пряде нитку життя, широкого Дніпра – священної ріки українців, та священного гаю, в якому поет мріє спочити; ось Шевченків рай – рай предківської віри. Вважаємо, що віднесення Великого Кобзаря до предтеч відродження рідної віри не буде перебільшенням. Він дійсно висловив свій бунт проти юдейського Саваофа і церкви як його ідеологічної структури. 1. Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 20-ти томах. – К.: Наукова думка, 1990. – Т. 1–3. 2. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. – К., 1992. Галина Лозко Іван Франко – дослідник Біблії й народознавець Чомусь на загал мало хто згадує, що Іван Франко– професійний філософ, акцентуючи увагу переважно на його плідній художній спадщині. Зацікавлення ж Івана Франка були досить широкими, як в літературній творчості, та і в науці. Саме через наукові відкриття початку ХХ ст. відбулося переосмислення Іваном Франком біблійної міфології. Його книжка “Поема про Сотворення Світу” досі маловідома в Україні, бо майже увесь тираж цієї праці був спалений християнською церквою. І. Франко шляхом ретельного релігієзнавчого, археологічного, текстового, порівняльного аналізу показав методи створення біблійних писань. Він вказує ті давні тексти шумерів, вавілонян, з яких були взяті біблійні міфи і перероблені єврейськими рабинами на свій смак: про Адама і Єву, Вавилонську вежу, Ноїв ковчег та ін. Дослідник творчості Івана Франка Василь Яременко у передмові до нового видання цієї його праці пише: “Франко ґрунтовно вивчає Біблію, апологетичну книгу юдейської релігії, у зіставленні з іншими релігіями і віруваннями. Він фактично створює компаративістичне релігієзнавство..., студіює нехристиянські релігії, перевіряє стародавні тексти, зокрема і біблійні, здобутками таких наук, як історія, археологія, природознавство, фізика, астрономія, філософія... Любов до знання і правди приводить Франка до викриття грубої брехні, підробок, ідеологічних фальсифікацій, які руйнують життєву мораль і велич правди, закладених в інших філософіях і світових релігіях, а не тільки в юдейській і християнській” [1, 10–11]. Так Франко доходить висновку, що П’ятикнижжя Мойсеєве (воно ж – юдейська Тора) не автентична пам’ятка, а лише ідеологічна компіляція старовавілонських поем “Енума Еліш”, “Книги жерців” та інших, виконана кількома єврейськими рабинами впродовж досить тривалого часу, причому значно пізніше, ніж стверджують фахівці з юдаїки. Звичайно, крім наукових праць, Іван Франко написав велику кількість художніх творів, де з великою документально-художньою силою передані етнічний уклад життя й українські звичаї, часто в боротьбі з чужорідними елементами різного роду визискувачів та поневолювачів, як, наприклад, у творі “Борислав сміється”. Християнське благочестя досить парадоксальним чином показане з несподіваного ракурсу у вірші Івана Франка “Христос і хрест”: Серед поля край дороги Стародавній хрест стоїть, А на нім Христос розп’ятий Висів тож від давніх літ. Та з часом прогнили цвяхи, Вітер хрест розхолітав, І Христос, вгорі розп’ятий Із хреста на землю впав. На живім проди лоні, Змитий з крові, ран і сльоз, Серед запаху і цвітів Сумирно спочив Христос… Та якісь побожні руки Спать йому там не дали І, хрестячись, з-поміж цвітів Знов угору підняли. Та нових не мавши цвяхів, Щоб прибити знов Христа, Хоч з соломи перевеслом Прив’язали до хреста […] Силуються понад людськість Будь-що-будь піднять Христа. І хоч брехні перевеслом Прив’язати до хреста [2, ХV]. Язичницька тематика його творчості з найбільшою силою розкрилася в художньому творі “Захар Беркут”, що має підзаголовок “Образ громадського життя Карпатської Русі в ХІІІ віці”. Головний герой твору – справжній давньоруський волхв Захар Беркут. Показано також вічовий уклад суспільного життя наших предків, високі моральні якості язичників-рідновірів, побут язичницької громади, яка вже знає про появу християн на Русі, однак міцно тримається рідного звичаю та рідних Богів: “Батьки наші казали нам, що до чистого діла треба чистих рук”, “Мудрі права наші походять не від твого князя, а від дідів і батьків наших” [3. 58, 54]. Майстерне зображення громадського віча, молитва Захара Беркута до Сонця-Дажбога, опис язичницької корогви (знамена), з вишитим золотим ликом Дажбожим та срібним ланцюгом, вражають своєю архаїчною правдою. Віче відбувається під старезною липою, з-під якої витікає святе джерело – картина цілком нагадує язичницьке капище, яке ще існує в ХІІІ ст. Кам’яна статуя Сторожа, до якого щовесни дівчата “складають вінки з червоного огнику” – це святиня тухольської громади. Напередодні монгольської навали і наступу християнської моралі на одвічний громадський лад в далекому карпатському селі Тухля Захар звертається до громади такими словами: “Погляньте, чесна громадо, на те наше копне знамено, котре від п’ятдесятьох літ чує наші слова і бачить наші діла. Чи знаєте ви, що виражають його знаки? Святі і поважні старці, батьки наші, зробили його і передали мені його значення: “... Коли життя наверне супротивну хвилю на громаду і загрозить її порядок, – тоді ти відкриєш громаді, що значить се знамено, а заразом відкриєш, що на нім спочиває наше й нашого духа-опікуна благословенство, що відступлення від тої дороги, яку вказує те знамено, буде найбільшим нещастям для громади, буде початком її цілковитого упадку” [3, 49–50]. Про те, що подумки Франко звертався до рідних Богів, свідчать деякі його поезії, зокрема, в збірці “З вершин і низин” вміщений вірш “Схід Сонця”, який автор декламував на першому з’їзді “Общества імені М. Качковського” в Галичі 20 січня 1875 р. у великій залі Народного дому. Наведемо кілька строф, які є своєрідною молитвою до Перуна: О, сильний предків наших Боже! Ти ж нам іздавна призначив Супроти тьми стояти насторожі. ... Збуди, о отче, своїм словом! Сей світ з важкої дрімоти! А хоч би і могутнім громом Збуди, безсильних захисти! [4, 226]. Інтерес до прадавньої релігії у Франка був досить цілеспрямованим. Він шукав коренів арійської мудрості у ведійських текстах, переклав кілька частин Махабхарати українською мовою. 1. Франко І. Поема про Сотворення Світу / Іван Франко на позвах із старогебрейськими і новітніми рабинами. Передмова проф. В. Яременка. – К.: МАУП, 2003. 2. Франко І. Твори в 20 томах. – Т. 15. 3. Франко І. Захар Беркут. Образ громадського життя Карпатської Русі в ХІІІ віці. – К.: Дніпро, 1994. 4. Франко І. З вершин і низин. Вірші та поеми. – К.: Радянська школа, 1990. Іван Франко Біблійне оповіданнє про Сотвореннє Світа в світлі науки (Фрагменти) І. Боротьба віри з наукою Наші поборники правовірності, а властиво темноти та безмисленості серед народу, дуже сердяться на нас, що ми силкуємося не лише освіченим верствам, але й простому народові подавати здобутки новочасної науки. Особливо не люблять ті праведники, коли згадати за Дарвіна, хоча жоден з них певно не пробував читати Дарвінових писань. Сердить їх у Дарвіна – і се справді смішна й сумна річ – не те, що є в його писаннях, а більше те, чого в них нема, але що інші виводили з них. Коли який панотчик із тих нових та ярих, що нюхали так званої римської науки (наукою можна назвати її з таким самим правом, як чемерицю пашею), згадає про Дарвіна, то зараз певно почуєте від нього слова: “Дарвін! Ага, то той безбожник, що поважив ся доказувати, буцімто чоловік походить від малпи!” […]. Тим часом хто читав пильно Дарвінові писання, той знає, що Дарвін зовсім не був безбожником, а тільки так званим агностиком, що по-своєму був чоловік глибоко релігійний і зовсім не говорив, ані не навчав, що чоловік походить від мавпи, а тільки доказував, що теперішні люди походять від якихось предків, що в будові свого тіла мали багато спільного з теперішніми мавпами, або іншими словами, що теперішні люди і теперішні мавпи мали колись перед мільйонами літ спільних предків. Перед мільйонами літ! – скаже дехто з тих, що читали або в школі та вчили біблійну історію. – Хіба ж перед мільйонами літ була яка земля, було сонце, було небо? Адже в письмі святім говориться, що небо й землю сотворив Бог не швидше, як чотири тисячі літ перед Христовим різдвом і що, значить, від сотворення світа дотепер минуло не більше як 6000 літ […] Але коли зачали ближче придивлятися до тих книг (Біблії), повіднаходили в них багато таких речей, що прийшлося хитати головами. Вже те одне, що в тих книгах було багато неясного і незрозумілого, мусило зацікавити не одного. Як же се? Коли Бог у тих книгах хотів об’явити людцям свою волю і свою правду, то чому не зробив сього так ясно, щоби усі люди могли зрозуміти його слова? Переважна частина тих книг була писана по-гебрейськи, мовою малесенького народу, що в найкращу добу свого політичного життя заселяв країну мало чим більшу від Галичини. Що більше, сам той народ уже на пару сот літ перед Христом забув свою мову і вона зробилася у нього чисто церковною мовою, мало зрозумілою для народної маси, так як у нас церковнослов’янщина, а для італійців латина. І ще одне: в тих гебрейських книгах, бодай у значній їх частині, Бог виступає як Бог самих тільки жидів*; він велить їм без пощади вбивати людей іншої національності й дуже гостро остерігає їх, щоб не піддавалися Богам тих інших народів. Виходить так, що той жидівський Бог, хоч раз у раз говорить про себе, що він сотворив небо і землю, все таки бачить обік себе якихось інших Богів і дуже не любить, аби хто з того вибраного народу кланявся їм. Усе те були речі, які собі хочете, але певно не вияви найвищої мудрості і найвищої правди. Вчитуючись пильно в ті “святі” жидівські книги, люди побачили далі між ними численні суперечності. В одній книзі про якусь річ говориться так, а в другій про ту саму річ інакше. Де ж властиво та Богом об’явлена правда? Що більше, показалося, що дуже часто в одній і тій самій книзі про одну й ту саму річ на одній стороні говориться так, а на другій інакше. Побільшували лихо ще жидівські й християнські богослови, які вже з давен-давна бачили ті суперечності й силкувалися позамазувати та повирівнювати їх. Але що кожний чинив се своїм способом, кожний інакше і кожний жадав для себе віри, то й вийшло замість загальної згоди правдиве замішаннє і суперечки без кінця, а ясності та єдності не було. Ба, чим далі, тим більші труднощі насувалися. Коли почали відкопувати та відчитувати старі державні та релігійні написи, книги та записки Єгипту, Вавилону, Ассирії та інших країв, із якими старі жиди мали зносини, показалося, що в жидівських оповіданнях, записаних у святому письмі, міститься багато невірного, хибного та зовсім видуманого; що про найважніші події жидівського життя, які буцімто мало догори дном не перевертали сусідні держави, ті держави не лишили ніякої пам’яті: адже й досі вчені даремно силкуються у незліченних єгипетських записках та написах віднайти бодай слід побуту євреїв у єгипетській неволі та виходу з неї, супроводжуваного такою масою чудес, губернаторства Йосифового, затоплення Фараона і т.п. І тут мусило насунутися питання: коли в жидівськім святім письмі об’явлена Богом правда, то як міг Бог робити такі помилки? Дехто говорив, що правда, висока і безоглядна, міститься не в тих ніби історичних оповіданнях про жидів, їх королів, війни і т. п. Се діла людські, їх писали люди і могли помилятися. Висока божеська правда лежить лише в тих наказах, у тих моральних приписах, які дає Бог через уста Мойсея і пророків. Але ж бо й з тими приписами не ліпше! Найбільша частина тих приписів, поміщених у т. зв. Мойсеєвих книгах, відноситься до обрядів, празників, одежі, постів і інших таких речей; дещо з них заховують і досі жиди, але великої частини або не заховували ніколи, або давно вже перестали заховувати. Далі велика частина тих ніби божих слів, переданих нам у книгах Мойсея і пророків, містить погані прокляття на різні народи, погрози та лайки, по нашому розумінню, зовсім негідні божого імені. А в кінці малесенька частина чисто моральних приписів, як ось, приміром, відомі десять заповідей Божих містять у собі вимоги зовсім не такої високої моралі, щоб можна вважати їх випливом Божої премудрості. Таким чином, ми дійшли до того, що так звані Мойсеєві й інші гебрейські книги, хоч являються нам духовими пам’ятками шановної старовини і дуже цікавого народу, який много сот літ перед Христовим різдвом дійшов до поняття одного Бога і за віру в нього зумів твердо постояти, все таки не можуть уважатися символом Божої премудрості, непомильним та обов’язковим для всіх людей і всіх часів, але були творами людей, та тому і виявляють людські хиби й помилки. |
| Українські письменники © Надмірна концентрація уваги на Об'єктах може призвести до короткотривалих емоційних коливань. Не розглядати за кермом |
ДО ЗАЛІКУ З РЕЛІГІЄЗНАВСТВА Православне християнство в історії України. Християнство Київської Русі. Феномен двовір’я в Київській Русі |
| Українські письменники © Ірен Роздобудько Дванадцять, або виховання... Роздобудько авторка численних романів, які з часом неодмінно конкуруватимуть у |
Конспект уроку позакласного читання ( 6 клас) Сучасні українські дитячі письменники Андрусяк «Вісім днів із життя Бурундука». Захоплива пригода Івася довжиною у 8 днів |
| Українські письменники © Гер – панк та алхімік з глибокою душевною травмою. Незрозумілі, несподівані події, неформальні герої, танці навколо вогнища, сеанси... |
Українські письменники © Я не люблю книжок, де є посилання на відомі анекдоти. Не люблю тому, що здебільшого ці анекдоти так і залишаються для мене загадкою,... |
| Скільки існує людина, стільки існують конфлікти. Християнство завжди... Християнство завжди закликає людину до досконалості. Коли людина обирає даний шлях перед нею завжди стоять перешкоди. Конфлікт одна... |
Anonymous female narrator, wife of SW22, b. 1906 in kalynivka, a... Пит.: Чи в Вас до революції були українські книжки, чи Ви діставали українські книжки? |
| Острозька Біблія – скарб української науки і культури Українському народові випала велика честь і заслуга – дати слов’янству першу повну друковану Біблію |
«Чому Біблія найбільш популярна Книга у всьому світі?» Бог дуже бажає спілкування з людьми. Ми називаємо це гаряче бажання любов'ю і благодаттю. Щоб люди мали хоч якесь уявлення про Бога,... |