|
|
Скачати 1.1 Mb.
|
| РОЗДІЛ V. УКРАЇНСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ ПРО БІБЛІЮ І ХРИСТИЯНСТВО Іван Вишенський Послання до єпископів (Фрагменти) [...] Покажіть же мені, о ви, котрі згоду в’яжете, чи хтось із вас, будучи в мирському житті, виконав оті шість заповідей, узаконених Христом: тобто чи голодних нагодував, чи спраглих напоїв, чи мандрівних людей прихистив, чи голих одягнув, чи хворим послужив, чи темничників нaвідувaв? Чи не ваші милості ті шість заповідей не тільки потоптали в мирському чині, але й нині, начебто в духовнім перебуваючи, постійно топчете! Чи не ваші милості голодних оголоднюєте і чините спраглими бідних підданих, котрі носять той самий образ Божий, що й ви; на сиріт церковних і їхнє прогодування, подане від благочестивих християн, грабуєте і з гумна стоги та обороги тягнете, самі з того зі своїми слугами годуєтеся, їхній труд та піт кривавий, лежачи та сидячи, сміючись та граючи, пожираєте, горілки очищені курите, пиво трояковиборне варите і вливаєте у прірву ненаситного черева, самі і з гістьми своїми пересичуєтеся, а сироти церковні голодні і спраглі, а бідні піддані у своїй неволі річної потреби не можуть задовольнити, з дітьми у скруті, їжу собі уймають, боячись, що їм хліба до наступного врожаю не вистачить [...] Чи було, що ви одягали голих? Чи не ваші милості самі оголюєте: з обори коні, воли, вівці у бідних підданих забираєте; податки грошові, податки поту й труду від них витягуєте; із них з живого лупите, оголюєте, мучите, морите, не зважаючи на час: взимку і влітку, в негоду, а самі, як ідоли, на одному місці сидите або, коли й трапиться перенести на інше місце того ідолотворного труда, безскорботно переносите його на колисках, так, наче ви вдома сидите. А бідні піддані і день і ніч на вас трудяться й мучаться, ви ж бо їхню кров, силу, працю і старання висмоктавши і починивши голими в оборі та коморі, ваших вирванців, що ступають перед вами, фалюндишами одягаєте, щоб красним виглядом тих слуг око наситити, а ті бідні піддані простої доброї серм’яжки не мають, щоб покрити голизну. Ви з їхнього поту мішки повно напихаєте грішми золотими, талярами... а ті бідолахи шеляга, за що солі купити, не мають. Чи було, що ви хворим послужили? Чи не ваші милості самі чините хворих із здорових: б’єте, мучите і забиваєте? [...] Чи котрийсь із вас покинув дім, села, маєтки, майно, родичів і мирське життя заради Господа? Чи не ваші милості для того й до біскупства докопалися, щоб знайти у Божій церкві більше маєтків, майна, грошових скарбів та прибутків, слуг лічбою подвійною й потрійною, ніж мали їх спершу, славою віку цього коронуєтеся, плаваєте, як у маслі, в безпечальних та розкішних достатках? Джерела: Вишенський І. Вибрані твори. – К., 1972. http://www.soroka-tm.com.ua/page-doc_id-257.html Григорій Сковорода Книжечка, що називається SILENUS ALCIBIADIS1, Тобто ікона алківіадська ІЗРАЇЛЬСЬКИЙ ЗМІЙ2 (Скорочено) Написана 1776 року, 28 березня. Піднесена в день Пасхи Вельмишановному панові Степану Васильовичу, добродієві полковнику його високородію Тев’яшову. Вельмишановний пане! Добре відоме Сократове слово: “Інший живе для того, щоб їсти, а я їм для того, щоб жити”3. Життя не те означає, щоб лише їсти й пити, а бути веселим і куражним, і ситість тілесна не дасть куражу серцю, позбавленому своєї поживи. У цьому-то розумінні вчив своїх друзів Епікур, що життя залежить від насолоди і веселість серця – це життя людини. Горацій так само, як Епікур, мислить: “Nee dulcia differ in annum...”, тобто: “Насолоди не відкладай на рік”. А що він під насолодою розуміє веселість серця, видно з наступного: “Ut quocunque loco fueris, vixisse libenter te dicas”, тобто: “Аби міг ти сказати про себе, що всюди тобі жилося куражно” 4. Утіха й кураж, кураж і насолода, насолода і життя є те саме. І що Горацій сказав: “Насолоди не відкладай” 5, те Сенека 6 розтлумачив: “Життя не відкладай”. “Sera nimis est vita crastina. Vive hodie” 7. “Живи сьогодні”. Силу цього слова не розкусивши, люди в усіх віках і народах знеславили Епікура за насолоду і вважали його самого пастухом стада свиней 8, а кожного із друзів його величали: “Epicuri de grege porcus” 9. Та коли життя від сердечної веселості, а веселість від насолоди, то від чого залежить насолода, що насолоджує серце? Пояснює боговидець Платон: “Немає солодшого від істини” 10. А ми можемо сказати, що лиш в істині живе справжня насолода і лиш вона животворить серце наше, яке володіє тілом. І не помилився якийсь мудрець, поклавши межею між ученим і невченим границю мертвого і живого. Піфагор, зрозумівши емблему трикутника і побачивши в ньому істину, з радістю гукає: “Знайшов! Знайшов!” Видно, що життя тоді живе, коли думка наша, полюбляючи істину, любить висліджувати стежини її і, зустрівши око її, торжествує й веселиться цим незгасним світлом. Світло це насолоджує й старість Солона; а він, і старіючи, кожен день відкушує щось від споживаних усіма, але не вичерпуваних насолод, які зігрівають і живлять сердечні думки, як весняне сонце кожну істоту. І як правильна циркуляція крові у звірів, а в травах – соків породжує добробут їхнього тіла, так істинні думки освітлюють благодушністю серце. І не дивно, що пам’ятники й записки деяких вибраних людей мають у заголовку такий напис: “Житіє і життя такого-то”. Житіє означає: народитися, їсти, рости й зменшуватися, а життя є плодоношення, що виросло із зерна істини, яка панувала у серці їх. І не даремно друг істини – Ціцеронів Катон 11 любив на старості бенкети, але сповнені поживними для серця мудрими бесідами, що малюють невидиму, однак прекрасну картину істини, яка притягує всі їхні почуття і насолоджує. До чого ж ця мова? До того, що високих родів люди не лише в позовах, війнах, комерціях, домобудівництвах, мистецтвах, а й у найпершому пункті, тобто в думках щодо Бога, повинні знаходити істину і противитися забобонам. Правда, що земна куля без болотних калюж, без мертвих озер, без гнилих і долинних низин бути не може. Але в таких місцях жаби й споріднені з ними птахи хай гніздяться, а соколи з орлами вгору, у простір чистих небес, хай здіймаються, облишивши дріжджі для непросвіщенної підлості. Отже, благочестиве серце між висипаними курганами буйного безбожництва і між підлими болотами рабопристрасного марновірства, не відхиляючись ні праворуч, ні ліворуч, прямо тече на гору Божу і в дім Бога Якового. Правильне слово, що цар і суддя ізраїльський, а християнський Бог є Біблія. Divinus Plato 12. Та цей Бог наш спершу на єврейський, потім на християнський рід незліченні й жахливі навів забобонів паводки. Із забобонів народилися нісенітниці, секти, суперечки, ворожнечі міжусобні й дивні, рукопашні й словесні війни, дитячі страхи тощо. Немає більш жовчного й твердішого марновірства і немає нічого більш нахабного, як шаленство, розпалене сліпим, але ревним глупого повір’я жаром тоді, коли ця єхидна, воліючи безглузду й недорікувату брехню, ніж милість і любов, забувши почуття людинолюбства, жене свого брата, дихаючи вбивством, і цим сподівається служити Богові. Цей семиголовий дракон (Біблія), вибльовуючи водоспади гірких вод, усю свою земну кулю покрив забобонами. Вони є не що інше, як нерозумне, та наче Богом здійснюване й захищуване знання. Кажуть марновіру: “Слухай, друже! Не може цього трапитись... Проти природи... Тут щось приховується”. Та він щосили жовчно волає, ніби справді літали коні Іллі. Начебто при Єлисеї плавало залізо, розділялись води, повертався Йордан, за Ісуса Навина зачепилося Сонце, за Адама змії мали людську мову... Ось! Начебто скоро кінець світу... Бог знає, можливо, наступного 1777 року впадуть на землю зірки... Що? Хіба не можна, щоб Лот був п’яний від нововичавленого вина?.. Хай воно в нас не хмільне, а від Бога все можливе... Обпившись цих дріжджів, марновір бенкетує і козлоголосить, проголошуючи ворогами й єретиками всіх, хто з ним не погоджується. Краще не читати й не чути, ніж читати без очей, а без вух слухати й навчатися марноти. Це дитяче мудрування, яке викриває нахабність і непостійність блаженної натури, наче вона колись і десь робила те, чого тепер ніде не робить і надалі не робитиме... Все, заборонене законом блаженної натури, є тим не корисне, чим не можливе, а чим корисне, тим можливе. Тому-то й благословенне царство її і дивний смак має оце слово Епікурове: “Подяка блаженній натурі за те, що потрібне зробила нетрудним, а трудне непотрібним”. Повстати проти царства її законів – це нещасна велетенська зухвалість, що любить перешкоди, неможливість і марноту, і супостат користі. Як же могла повстати сама на свій закон блаженна натура, якщо вона веліла потопати залізу – і було так?! Такі безглузді думки хай мають місце у дитячих та підлих умах, а не у змужнілих і знатних родів людей. Хай смакують цю Божу брехню і буйство діти, і то до часу, а розважливі хай готуються до кращого столу. Вони, не будучи співучасниками цієї брехні й буйства, можуть не запалювати, а гасити факел, що збурює загальну тишу й бенкетуючий розкол. Немає більш шкідливого, ніж те, що побудоване для головного добра, а стало розтлінним. І немає більш смертоносної для суспільства рани, ніж марновірство – листя для лицемірів, маска шахраям, заслона дармоїдам, стимул і підігрів для людей з дитячим розумом. Воно розлютило премилосердну утробу Тита, зрівняло з землею Єрусалим, зруйнувало Царгород, спотворило братньою кров’ю паризькі вулиці, сина на батька озброїло 13. І не даремно Плутарх гіршим від безбожництва вважає марновірство. Для мене ж краще, коли люди скажуть, що Плутарха на світі не було, ніж що він був нахабний, непостійний, немилосердний тощо. Та й справді, марновір сумує, якщо хтось на південь, а не на схід з ним молиться. Один злий, що занурюють, інший біситься, що обливають охрещуваного. Один кляне квас, інший – прісний хліб... Та хто порахує всю павутину марновірних голів? Наче Бог – варвар, щоб за дрібницю ворогувати. У всіх цих своїх нісенітницях біжать до своєї покровительки Біблії, а вона з непокірними розбещується. Біблія є брехня і буйство Боже не в тому, щоб брехні нас навчала, та лиш у брехні відпечатала сліди й шляхи, що ведуть повзучий розум до найвищої істини, як показує оце питання: “...щоб узяти її до границі її, і щоб знати стежки її дому?” (Йов, 38). Усі ж створіння є брехня непостійна й оманлива, і всі створіння є поле слідів Божих. У всіх цих брехливих термінах чи границях ховається й з’являється, лежить і встає пресвітла істина, і про неї ж слово: “Істина від землі засіяла”. “Правда з землі виростає”. І всім цим слідам, і писаним і висловленим у ній, буде здійснення від Господа, тобто кінець і буття неіснуючим істотам надасть істина Господня. Ось що означає: “Можливе все Богові”, тобто за істотами воно пусте й недостатнє, а за Богом дійсне і точне. Хто? Хіба хто вчадів чи у гарячці, той скаже: “Залізо плаває... Від Бога ж усе можливе...” І який же це дивний вид богослов’я, якщо в ньому мова про залізо, а не про Бога? Це означає: почати за здоров’я, а закінчити за упокій, за прислів’ям. Втім же, буде, коли нарешті понад полем тлінного створіння (залізо воно, чи золото, чи алмаз) з’явиться обвита залізом по ребрах своїх пресильна істина, у той час розважливий не замовкне і скаже: “Випливла сокира!..” (4-та кн. Царств, гл. [6]). Як сонячний блиск по поверхні вод, води по поверхні голубого озера і як барвисті квіти, висипані по шовковому полі в хитротканих узорах, так у Біблії по лиці сплетеної множини створінь незліченних, як манна й сніг, у свій час являє прекрасне своє око вічності істина. І про цих-то ткачів і книгоплетів, яким був Веселеїл і інші, гримить питання Боже до Йова: “Хто мудрість вкладає людині в нутро? Або – хто дає серцеві розум?” (гл. 38). Тут автори називаються жінками, які зіткали біблійні сувої різних полотен. Ілля теж нам не потрібний. А ця тінь веде себе трохи краще. Та там і написано так: “Чи розумієш, як Ілля піднятий?..” Ніби за вухо вхопивши, велить здогадатися, що у цих побрехеньках, як у полові, заховалось зерно істини. А це й хлопчик розуміє: “Ілля знявся в вихрі на небо”. Що ж це значить? Відповідь: це слово Боже, не людське і не про людину. Ілля є тінь того: “Ходить на крилах вітрових!” А колісниця й кіннота чия? Ізраїлева?.. Аж ніяк! Колісниця Божа, і кіннота його ж. Яків же, як і Ілля, є слабою тінню того: “Носив вас на крилах орлиних, і привів вас до себе”. Цей на них усіх, як на апостолах і на своїх ангелах, їздить, і не Симеон його, а Вічний Симеона і їх усіх, як лахміття своє, носить. Подібний до істини видом своїх фігур, наче їздить по них. А вони, вивищуючись у тонкий розум божества, ніби беруться від землі і, сягнувши свого початку з Йорданом, потім відпадають, як листя після плодів, у попереднє місце тліні своєї з Давидом: “Відверни гнів від мене, – і я підкріплюся перше, ніж...” І це означає: “Який перемінить тіло смирення нашого...” Істина, підносячи Іллю, перетворює й їх усіх. У цю гавань прагне душа Давидова і в цьому безпечному місці має намір, як олень, відкласти роги свої. “Коли б я мав крила...” Досягнувши точки, знову повертається у свою ницість. “Перше, ніж відійду, – і не буде мене!” “Хто ненавидить заховану в брехні біблійній істину, той кинувся у бік безбожників, а хто ганяє вітри й насичується брехнею, той марновір, який повзає і грязь зі змієм поїдає. Той нахабний і недогадливий, а цей дурний і мерзотний. Більш благородно зненавидіти, ніж коло проскури жувати шматину. Якщо хто відкрив оці вхідні двері: “Напочатку Бог створив небо та землю””. Легко може входити і в інші цих книг помешкання. Здається, ці двері відчинені для кожного, але цю думку спростовує слово Петра: “Бо сховане від тих, хто хоче цього, що небо було напочатку...”, тобто це означає: “Напочатку Бог створив небо та землю”. Майже кожна тут думка не смачна, поки не прикладе до неї своєї сили рука, яка пише у Даниїла по стіні, а у євангеліста – по землі. І всяка думка підло, як змій по землі, повзе. Та є у ній око голубки, що дивиться поверх потопних вод на прекрасне зображення істини. Словом, уся ця погань дихає Богом і вічністю, і дух Божий витає над всією цією калюжею й брехнею. Я у цій книжечці показую досліди, яким чином можна входити у точний цих книг розум. Писав я її, забавляючи неробство й проганяючи нудьгу, а Вашому високородію підношу не стільки для цікавості, скільки для того, щоб засвідчити вдячне моє серце за численні милості Ваші, що, подібно до густого гілля дерев, заспокоюють мою бездіяльність прохолодною тінню, так що й мені можна сказати з Мареновим пастухом: “Deus nobis haec otia fecit” 14. Вельмишановний пане, Вашого високородія всепокірніший і багато зобов’язаний слуга, студент Григорій Сковорода […] Розділ 1-й Звернення притчі до Бога, або до Вічності Божественні містагоги, або тайноводителі, приписують початок лиш єдиному Богові. Та воно так точно й є, якщо oглянутися... Справжнім початком є те, що не мало нічого попереднього. А як всяке створіння народжується й зникає, так, звичайно, щось перед ним було й після нього залишається. Отже, ніщо початком і кінцем бути не може. Початок і кінець є те ж, що Бог, або вічність. Нічого немає ні перед нею, ні після неї. Все у необмежених своїх надрах вміщує. І не їй щось, а вона всьому початок і кінець. Початок і кінець є, на їхню думку, те ж саме. І дійсно так є, якщо розміркувати. Вічність свій простір, який не починається і після всього залишається, навіть до того простягає, щоб вона й випереджала все-все. У ній так, як у кільці: перша й остання точка є та ж сама, і де почалося, там же й закінчилось. У самих створіннях це можна запримітити: тоді, коли згниває старе на ниві зерно, виходить із нього нова зелень, і гниття старого є народженням нового, щоб, де падіння, тут же було й поновлення, яке засвідчує премудру й все зберігаючу світобудову. У всіляких же речовинах для допитливого спостерігача премилосердна ця мати майже відчутна, але не зрозуміла, подібна до сумирної, але невловимої пташки. Це справжнє начало скрізь живе. Тому воно не частина і не складається з частин, а ціле й тверде, отже, й незруйнівне, не переходить з місця на місце, а єдине, безмірне й надійне. А як всюди, так і завжди є. Все випереджає й закінчує, само ні не випереджуване, ні закінчуване. Цим началом благословляється Асир, син Якова: “Покрова твоя – Бог предвічний...” Хто крізь морок побачив це начало, той називався у євреїв пророком, називався й священиком, тобто хто святе бачить і показує, тому-то й людським освятителем. Подекуди такі називалися маги, або волхви, подекуди – халдеї, гімнософісти; у еллінів – єреї, софи, філософи, єрофанти та ін. Визначені ж до цієї науки звільнялися від усіх життєвих справ. Це означало посвятитися Богові. Тоді вони в природі і в книгах вільно шукали начало. Розділ 2-й У речах можна запримітити Вічність Землеміри в усіх своїх фігурах ідуть до джерела, знаходять центр і начало. А якщо хтось щиросердний охочий, то може в деяких речовинах помічати дуже тонкий дивного цього начала промінь, який випускає у мороці ранішня зоря. Гляньмо, наприклад, на рибу, названу у римлян remora, тобто затримування. Вона, прилипнувши до черева корабля, затримує його найшвидший біг. Поки дивишся на рибу, душа не відчуває жодного смаку. А коли проникати оком у приховане в невеликій рибі Боже начало, тоді серце знаходить солодкість щільників, знайдених у леві Самсоном. “Уста його – солодощі, і він увесь – пожадання”. Пуста і марна справа, щоб риба лиш тлінною своєї природи гряззю могла перемогти й загнуздати швидкість такої жахливої машини, якби у тлінній її пітьмі не ховався начальник той: “Поклав темряву Він, як заслону свою”. Це джерело антипатії й симпатії”. Гляньмо на землю і те, що знаходиться навколо нас. Маленький звірок миша, закравшись за дорожнім запасом у коляску, шалену рись найбуйніших коней доводить до слабості й втоми. Глянь на слабосильну тваринку – людину. Вона водить ведмедів і слонів. Глянь на маленьку компасну коробочку й на малу частину корабля – його стерно. Воно виправляє хід, а та вказує шлях. Маленька іскра руйнує міські мури. Із малесенького зерна виходить велика яблуня. Легеньким шумом повітря є випущене із уст слово, але воно часто або смертельно ранить, або веселить серце й оживляє душу. Малий птах півень лякає лева, а миша – слона. Невидима пружина в складі рухає весь механізм годинника. Непомітна у циркулі точка є джерелом усіх фігур і машин. Десятифунтова машинка підіймає стопудову вагу. Солом’яне перевесло розбиває кремінь. Нікчемний папірець громадських законів тримає у спокої суспільство. Батьківська старість володіє сильними рабами й буйними синами. Слабкого здоров’я цар керує безсловесною народною люттю. Все це плоттю є ніщо, а сильне прихованою в собі сутністю. “Дух животворить”. Це дивне начало: у немічі – сила, у тліні – нетління, а у дрібниці є велич. Воно починаючи – кінчає, а кінчаючи – починає; народжуючи – губить, а погубляючи – народжує; протилежним лікуючи протилежне і ворожим премудро допомагаючи ворожому, як свідчить гострий філософських учнів вислів: “Unius interitus est alterius generatio” – “Загибель одної речі народжує іншу істоту”. […] Ідол, фігура, образ є те ж і ніщо. Освічені також зобразили джерелом, а слідом за тим водою, росою, імлою, снігом, льодом, інеєм й іншим. І серце взяте в образ, як корінь життя, оселя вогню й любові. І камінна гора, що стоїть посеред моря, а слідом за тим острів, гавань, суша або тверда земля [материк] і інше. Серед образів і крила орлині. Вони, підіймаючи схильне долу пташине тіло, відображають іншу сутність. А змій, що тримає в устах свій хвіст, привідкриває, що безкінечне начало і безначальний кінець, починаючи, закінчує, закінчуючи, починає. Та незліченний є таємно-образний морок божественних ворожінь […]. Розділ 5-й На цьому началі заснована вся Біблія Це істинне і єдине начало є зерно і плід, центр і гавань, початок і кінець усіх книг єврейських. “Споконвіку було слово”. Тобто: слово всієї Біблії створене для того, щоб вона була єдиним монументом начала. “Споконвіку було слово”. А щоб не було сумніву, що це начало є не підле, а високе, істинне й єдине, тому поряд написано: “а слово до Бога було”. Коли ж вона створена до Бога і для Бога, тоді ця книга, що Богом дихає, і сама стала Богом. “І Бог було слово” так, як вексельний папірець чи асигнація стала монетою, а заповіт – скарбом. Це слово здавна створене до Бога. “Воно в Бога було споконвіку”. Треба читати так: “Це було одвіку до Бога, тобто слово (цей logos)”. Все у ньому богодане, і немає нічого, що б не йшло до Бога. “Усе через нього повстало...” І як у нікчемному вексельному папірці ховається імперіал, так у тлінній і смертній цих книг тіні і в мороці образів таїться пречисте, пресвітле й живе. “І життя було в нім...” й ін. Розділ 6-й Біблія – це маленький богообраний світ, або світик. Світобудова лиш її стосується, а не великого, населеного створіннями Світу. Мойсей, догоджаючи єгипетським священикам, зібрав в одну громаду небесні та земні створіння, і, додавши рід благочестивих предків своїх, зліпив книгу Буття, тобто світобудови... Це примусило вважати, що світ створений 7000 років тому. Але населений світ стосується створінь. Ми в ньому, а він живе в нас. Мойсеїв же, символічний, таємнообразний світ є книга. Вона нічим не зачіпає населеного світу, а лиш слідами зібраних із нього створінь веде нас до єдиного всюдисущого начала, як магнітна стріла, поглядаючи на вічну твердь його. А в тому не дуже потрібна мудрість, щоб знати, чи спершу створений цвіт, чи народився гриб... Від цього застерігає нас самий початок книги. “Спочатку сотворив Бог небо і землю”. Кажуть, що у єврейському [варіанті] лежить так: “Напочатку Бог створив: небо та землю”. А щоб це розумілось про книгу, написано: “Я гиммел, ке я гарец”, тобто: “Це небо і цю землю”. Ця мова ніяк не підходить для вселенського світу. Коли є лиш одна земля, як раніше вважалось, то недоречно говориться: “Цю землю, це сонце” 16. Коли ж населеним світам немає ліку, як нині почали вважати, то й тут нісенітниця: “Це небо!..” А інше ж, десяте, соте, тисячне, хто створив? Звичайно, кожного світу машина має своє небо з планетами, що у ньому плавають. Ось нащо створена ця книга світобудови! “Небо звіщає про Божую славу...” Немає у ній мови ані слова, щоб не дихало благовістю вічного. У всіх цієї землі границях (terminus – знамення) й в усіх кінцях цього Всесвіту виходить провіщення наймилішого начала і є земля обітована: “...то не слова, не мова, яких би голосу не було чути...” й ін. У началі Божому заснував Вічний оці небесні й земні створіння, зібрані у цій книзі лиш для нього. “Напочатку Бог створив небо та землю”. Грязь же ця й сміття тлінних фігур нанесені негарно й безладно, не маючи ні вигляду, ні доброти. “А земля була пуста та порожня”. І глибока безодня морської течії пітьмою їх невдалого тлумачення вкривається. “І темрява над безоднею”. І дух же Божий над цією грузькою тлінню, наче ковчег поверх всесвітньої води, витає. Він просвічує цю пітьму, як блискавка Всесвіт, сходить на неї, як голуб, зігріває, як кокош17, покриває, як орел хмизове гніздо своє, і крилами своїми нікчемну сутність нашу піднімає у гірнє й перетворює, “...і Дух Божий ширяв над поверхнею води”. Після цього Мойсеєвого вступу починається створення істот, вироблення тіні, творення чудес Божих, фабрика фігур його. “І каже Бог: “Бачу крізь морок вічносуще начало і йому рабськи поклоняюся. Чую таємний його у мені грім цей””. “І говорить Бог: слухай, Мойсею! Хай сонячне світло буде фігурою моєю! Вона показуватиме пальцем Істину мою, що сяє у тлінній вашій природі, неймовірну для смертних”. “Хай станеться світло!” Отже, раптом сонячне світло огорнуло блиск слави Божої і образ постаті його, а тлінь світила цього стала сонцем правди і поселенням істини, як тільки Вічний заснував у сонці поселення своє. Оце й є пряме створення сильного! – робити з нічого чудо, із тіні – точність, дати грязі постать, а підлій тліні – велич. Усі діла його у вірі, віра в істині, істина у вічності, вічність у нетлінні, нетління у началі, начало в Бозі. “І станеться світло”. На цю добру свою справу дивився Вишній добрим своїм оком. Він, зневажаючи підлу хирлявість нашого світла, що терпить захід, лиш дивиться на своє невечірнє світло, що поселилося у речовинному сонці й із його тіні виходить для своїх прихильників, наче наречений із свого чертога. “І побачив Бог світло, що добре воно...” А щоб із двох сутностей, що становлять одне, не утворилася суміш, а з неї ідолопоклоніння, то розділив Творець між світлом слави своєї і між пітьмою тліні нашої, між істиною і між тінню, що утворює: “І Бог відділив світло від темряви”. І назвав світло істини днем, а тіньовиду пітьму – ніччю. “І назвав Бог світло: “День””. Та аби знову не почався розбрат, що розриває двоїну зв’язаних воєдино сутностей, то зроблено із пітьми й світла, із дня і ночі, з вечора й ранку “день перший”. Це світ Божий! Літо радості й веселості, жаданий час, день Господній. Один у 1000 років, і 1000 років у ньому. Цей день сотворив Господь із протилежних природ: із лукавої й доброї, тлінної й нетлінної, із голоду й ситості, із плачу й радості у незлитому поєднанні. Між водою підлою й небесною як розділяюча, так і поєднуюча закріплена вічна твердь. А на все це дивиться Творець, як на добре, а не як на лукаве. У цей перший день з’явилось фігур 6: пітьма, світло, ніч, день, вечір, ранок. Із тих фігур символів 3: пітьма й світло, ніч і день, вечір і ранок. Символ складається із фігур двох або трьох, що означають тлінь і вічність. Сюди-то й звернутий отой Божий запит до Иова: “Де та дорога, що світло на ній пробуває?” “А темрява – де її місце...?” Наприклад: вечір і ранок; вода, твердь і хмара; море й суша. Quid est techna poetica? Facere ex malo bonum. Quis bonus?.. Caro nihil... Вечір є дім тліні, а ранок – місто вічності. “Буває увечері плач, а радість на ранок!” У воді й морі вмістилися пітьма й смерть, а на суші, на небі й у хмарі поселилися світло й життя. “Чи на ріки Твій гнів?” “Його слава понад небеса!” Розділ 7-й Про символи або образи, як вони називалися у греків? Як вони називаються у Біблії? Такі фігури, що таять у собі таємну силу, названі від грецьких мудреців: emblemata, hieroglyphica. А у Біблії називаються: чудеса, знамення, путі, сліди, тінь, стіна, двері, віконце, образ, границя, печать, посудина, місце, дім, місто, престол, кінь, херувим, тобто колісниця, й ін... Вони і є скотина, звірі, птахи, чисті й нечисті, а Біблія є ковчег і рай Божий, простіше кажучи – звіринець. “І насадив Господь Бог рай ув Едемі на сході”. Сюди ж у кількість увів і людину. Треба тверезо підіймати очі, коли тут прочитати: одяг, хутро, лахміття, пелени, ясла, коробочка, кошичок, гніздо, нора, щілина, печера, гріб, рів, темниця, пута, сіть, пліт, шатро й таке подібне. “Які, Якове, гарні намети твої, місця перебування твойого, Ізраїлю!” Також, коли малюється фігура циркульна, плоско-кругла, куляста, яка є перстень, хліб, монета й ін., або виноградні й садові плоди з гілками й насінням тощо. Дивись добре! Наприклад, коли миловида жінка Авигея привезла Давидові, між іншим, 200 хлібин, кошик грон і 200 в’язанок смокв. “Він прив’язує до винограду свого молодого осла, а до вибраної виноградини – сина ослиці своєї”. “Тобі та нащадкам твоїм...” Це природний стиль Біблії! Історичним чи моральним лицемірством так сплести фігури й символи, що одне на лиці, а інше в серці. Лице як шкаралупа, а серце – зерно, і це означає: “Веніамін – хижий вовк: вранці їсть він ловитву, а на вечір розділює здобич”. І не дивно, що весь Ізраїль товче у ступах манну. Манна означає: що це! Тобто чудо, а чудо є образ або фігура. Manna? Quidnam hoc? Що це? Чудо, а джерело його що? По-слов’янськи чудо є старе. Сама її мова про фігури дихає мороком ворожби, і найкоротша казочка містить у вузлі своєму монумент найсолодшої вічності; як полова зерно, а молюск перлину і як місяць сонячне світло віддає по всій земляності своїй […]. Розділ 9-й Випробовується сила такого слова: “І відпочив він у дні сьомім від усієї праці своєї” Ось зустрічає смішним лицем історичну нісенітницю! Глупота цим задоволена, а самі премудрі, не розкусивши, спокушаються. Крім наявності, немає тут нічого недоречного, все просте для тих, хто розуміє. Просто сказати: Бог, сотворивши всі створіння фігурами своєї слави, зробив особливим портретом день суботній. Як лев у своєму лігві, так творча сила його спочиває в фігурі. Це означає emblema”. І не про тлінь написано: “Лягає й спочиває, мов той лев”. “Яків, поклавши ноги свої на одрі, помер”. “І поховали його в печері великій, яку купив був Аврам”. Згадай поселення крові, тобто всю фігуральну тлінь. Та не забувай: “Де та дорога, що світло на ній пробуває? А темрява – де її місце?” А субота від усіх чистих фігур краща і найсвітліший заспокоєння чертог. “І поблагословив Бог день сьомий”. І не дивно: від усіх справ своїх вибрав цю оселю. Доба складається з пітьми й світла. Обидві частини, а частіше світло називається днем. Та джерело й центр світла є сонце. Ця найпрекрасніша й найблагородніша істота у світі є те, що в тілі око. “Для сонця намета поставив у них”. День є мале коло, що обертається за 24 години. Воно становить круги віків і тисячі літ, як одна форма – мільйони монет. Рівний і примірний течії біг обертає всі дні. І час, і міра, і рух – подібні. Як сьомий день, так і п’ятдесята субота, що завершує седмицю седмиць, є спокій, присвячений Господу, і п’ятдесятий рік є його ж радісне літо (jubilaeus) […] . І не дивно, що Єзекіїль бачить довкола [завдяки] крилатим своїм тваринам і на колеса насадженим очам. Сказано вже, що Біблія є символічний світ і звіринець Божий, а люди, скотина, звірі й птахи є фігури й херувими 18, тобто візочки, що везуть вічності скарб […] . Розділ 11-й Про сни фараонові Ця радостетворна субот седмиця, з’являючись у різному одязі, з’являється й під виглядом семи колосків, бачених у сні фараоном, і семи корів 19. Тлумачить це сам Йосип: “То сім літ вони”. Як субота, так і 50-й рік є чертог Вишнього. А можна здогадатися й із цього, що всі колоски, як і Захаріїні сім лампад, виходять з одного стебла, що у нашому світі не видно. Чи ж подібні сонце і колос?.. Яка потреба в гаманцях, якщо в них те ж золото? “Всяке тіло – трава, всяка ж слава – як цвіт польовий”. Коли сонце освічує, а вино веселить, а хліб зміцнює, тоді не велика різниця. Давидова мова про світло змішує пшеницю, вино і єлей. “Підійми ж на нас, Господи, світло свого лиця!” і інше. Мені здається, що сон фараона означає ніч і тінь запозичених у єгипетських священиків і даремно у них шанованих отих фігур, всередині яких прозріло ізраїльське око вічної думки і викрало на свою користь. “Сон фараонів один він”. Лиш єгипетська пітьма у цих словах, а сила в них Божа. “Це значить, що справа ця постановлена від Бога”. Потім і сон повторений. Один його, другий колос Божий. “І був вечір, і був ранок...” Оці-то колоски зривали й розтирали апостоли в суботу. Допомогла їм субота, а без неї їх би зустріло те, чим прийняв єврейський сфінкс, – сильний князь Єффай всіх єфремітів 20. Він усіх їх переколов, бо не вирішили отакого завдання: “Скажи-но шибболет” (по-єврейськи – колос). І не змогли так сказати. І хапали їх, і різали... Смерть, голод, отрута й виродок є Біблія, що заблудила від свого начала. Видно, що єфреміти про дні перші й літа вічні з Давидом не міркували, а з апостолами не думали про суботу. Не спало їм на думку здогадатися, що всяка трава на третій день, а день спочатку сотворений. Тут у всьому гавань... Субота день її і сонце силу, рішення й шабаш усьому надає. А більш правдиво сказати: зіниця сонця – маленьке, вміщене у сонці сонечко. У цій найсвітлішій із всіх своїх чертогів палаті, відпочиваючи, прекрасний наш Йосип (прикладатель) до фігурної своєї системи, до очей світу, що сходять і заходять сонцем, до проростаючої і в’янучої трави, всякої плоті світло, сенс і смак прикладає, оновлюючи вигляд фігур і сам на всяку свою похвалу прикладаючи. Треба лиш із цієї твердості його викликати, обрізати йому волосожарні промені, зняти світло, що його огортає, і все лахміття відіслати на захід. Тоді залишиться й вознесеться Господь єдиний. “Нахилився він, ліг, немов лев...” “Він відпочив у дні сьомім” […] . Розділ 17-й Про Змія Мойсей між іншими фігурами запозичив у єгипетських священиків і фігуру змія, що відображає Божу премудрість. “Але змій був хитріший...” А якщо одна фігура, то й уся Біблія є змій. Здіймає його Мойсей вгору, щоб не помер Ізраїль. Те ж євангельський змій каже: “І, як буду піднесений з землі, то до Себе всіх Я притягну”. Цей змій, повзаючи по землі, всю цю Мойсеєвого світу систему і Адама з усією тут населеною родиною псує. Всі вони залишаються дурними й несмачними бовванами, поки не розкусити йому голову. Голова його є седмиця. Отже, Біблія є змій, хоч одноголовий, а розтопче йому голову той, хто спочиває на сонці. Вибрана із фігур фігура – сонце є і мати, і діва, що випускає з лона прийняте від Бога вічності зерно. “Воно зітре тобі голову, а ти будеш жалити його в п’яту...” Цей-бо змій залишиться лиш підніжжям того, хто сидить у сонці. Тоді все оживляється, а мертві встають до своєї точки. В іншому випадку цей чорний дракон, вибльовуючи безодню гірких вод, огорнутої в сонце сина апокаліптичної жони, потім усю обітовану землю потопляє, та жоні даються орлині крила, щоб народила не в підлому місці й не смертне. “І дитина її була взята до Бога”. […] Цей суддя ізраїльський руйнує все старе фігур повзання, оновлює сутність нашу, перетворюючи несмачну воду в веселе вино і надаючи всій Біблії меду вічності […]. Завершивши другий приклад, знову кажу, що в Біблії одне на лиці, а інше в серці. Як Алківіадська ікона, що по-грецьки називається shlh nТz, з лиця була жартівлива, а всередині ховала Божу велич. Благородний і забавний є обман і фальш, де знаходимо під брехнею істину, мудрість під буйством, а в плоті – Бога. Ось справжнє, назване у стародавніх греків poihma, тобто творіння! 21 А такі письменники є справжніми поетами, і нітрохи не дивно, що Мойсея звуть ошуканцем. Цей Змій навмисне створений; хай поглумляться з нього зборища тих, які зухвало судять! І не дивно, що для цих лисів із високих Божих гір народжується не лев чи орел, а миші, їжаки, сови, одуди, кажани, шершні, жаби, псячі мухи, єхидни, василіски, мавпи й лисиці, які шкодять соломонівським виноградам. “Дослідіть-но Писання!” Кінець! І святому Богу слава! Примітки: Трактат відомий у двох редакціях, що мають різні назви. Перша редакція 1776 р. під назвою “Ікона Алківіадська...” У 1780 р. Сковорода переписав і заново відредагував свій трактат під назвою “Ізраїльський змій” (за другим автографом). Цей твір посідає визначне місце у філософській еволюції Сковороди. У ньому філософ чітко формулює свою концепцію двох натур (видимої і невидимої, тлінної і вічної) і трьох світів (макрокосму – природи, мікрокосму – людини і світу символів – Біблії). Цим він підводить філософську основу під своє вчення про спорідненість праці й людське щастя. Стверджуючи тезу про вічність створеної Богом матерії і її збереження при взаємопереході речей із одного стану в інший, він утверджує важливість внутрішньої, духовної природи, відкидаючи все зовнішнє, яке є лиш марновірство, забобони й джерело пустих суперечок, породжує війни й розбрат. Це стосується і релігійних обрядів, які для багатьох людей замінюють справжню віру. Щодо форми цей твір характеризується переходом від діалогу до трактату, де думки викладено вже безпосередньо від самого автора. 1 Назва трактату походить від так званих алківіадських силенів. Алківіад (бл. 450–404 до н. ч.) – афінський державний діяч і полководець, учень і друг Сократа, особистість добре знана й описана в античності. Він є одним із персонажів діалогу “Бенкет” Платона, де порівнює Сократа з силеном, в якому заховані зображення богів. Взагалі ж силенами називали негарні скульптурні фігурки, порожні всередині, де зберігалися прекрасні статуї. Образ силенів був дуже популярний у середні віки і в епоху Відродження. Так, Еразм Роттердамський у XXIX гл. “Похвали глупоті” пише про те, що кожна річ має два лиця, подібно до Алківіадових силенів, і ці обличчя не схожі одне на одне. У подібному значенні вживає цей образ і Сковорода, щоб підкреслити відмінність внутрішнього (невидимого) і зовнішнього образів речей. 2 Назва другої редакції твору “Ізраїльський змій” походить від біблійного образу, який, як і образ силенів, часто трапляється у різних творах Сковороди, зазвичай майже в одному й тому ж смислі. При цьому важливо, що мислитель використовує цей образ у збірному значенні, узагальнюючи різні біблійні легенди і виділяючи два аспекти його алегоричного тлумачення: 1) плазун, що спокушає Єву, переслідує жінку, яка має народити дитину тощо; апокаліптичний змій (дракон) символізує низькі пристрасті, сваволю плоті; 2) друге тлумачення образу змія у протилежному смислі походить від біблійної легенди про покарання євреїв за непослух Богові. Спершу вони зазнали нападу смертоносних зміїв, а потім перед ними для вилікування від страху й для нагадування про Бога Мойсей встановив відлитого ним мідного змія. Символом вічності вважають змія, звитого у кільце. 3 До цих слів, що приписували Сократові, Сковорода звертався не раз, тим самим підкреслюючи близькість власного життєвого принципу до практичної етики Сократа, до його розуміння закликів до самопізнання, поміркованості й самовдосконалення. 4 Ці думки Епікура викладено у відомому листі до Менекея. Слова Епікура “все природне здобувається легко, а пусте (зайве) трудно дістається” Сковорода творчо розвинув, пов’язавши їх з ідеєю “спорідненої праці”, у якій він вбачав головне джерело людської насолоди й щастя. 5 Такий заклик дуже характерний для римського поета Горація, послідовника епікурійської етики, автора заклику “Лови день”. Високо оцінюючи Горація як поета і мислителя, Сковорода називав його пророком. 6 Луцій Ліней Сенека (бл. 4 р. до н. е. – 65 р. н. е.) – римський письменник, філософ-стоїк. Ідеї Сенеки використовували ідеологи раннього християнства. Він закликав до стриманості, чесноти, морального вдосконалення, хоч у житті прагнув багатства й слави. Сенека не був прихильником вчення Епікура. Факт, що Сковорода згадує Сенеку з Епікуром і Горацієм, свідчить лише про однакові симпатії мислителя до епікуреїзму і стоїцизму. 7 “Надто пізно жити завтра” (лат.). 8 Йдеться про перекручення вчення Епікура, який начебто закликав до нестримності в насолодах, аморальності й розпусти. Особливо такі нападки характерні для середньовічної філософії, коли проповідували аскетизм і стриманість у почуттях. Сковорода відкидає перекручене розуміння етики Епікура. Він полемізує з Плутархом щодо Епікурового розуміння насолоди й щасливого життя. 9 “Свиня із стада Епікура” (лат.) – так жартівливо називав себе Горацій у деяких своїх творах (див. “Послання”, 1, 4, 16). 10 Називаючи Платона “боговидцем”, Сковорода хоче підкреслити, що грецький філософ не зупинявся на пізнанні видимого, зовнішнього боку явищ, а проникав у сутність речей. 11 Катон Старий – Цицероновим названий тому, що Цицерон присвятив йому твір “Про старість”, із якого Сковорода й запозичив наведені думки. 12 Божественний Платон (лат.). 13 Тут Сковорода, виступаючи проти марновірства й забобонів, породжених буквальним розумінням Біблії, її текстів та легенд, показує, до яких згубних наслідків це призводило, зокрема, до зруйнування Єрусалима римським імператором Титом Флавієм Веспасіаном під час повстання в Іудеї 66–73 рр. Як встановив Л. Махновець, одним із джерел подібної оцінки дій Тита є уявлення про особу імператора, почерпнуті Сковородою з опери “Милосердя Титове”. Філософ говорить і про розорення Царгорода (Константинополя) у 1453 р. турками і про різню в Парижі 24 серпня 1572 р. між католиками й гугенотами, яка ввійшла в історію під назвою “Варфоломіївська ніч”. 14 “Бог дарував нам цей спокій” (лат.) – ці слова взято з Першої еклоги книги “Буколіки” римського поета Вергілія Публія Марона (70–19 рр. до н. е.). У “Буколіках” Вергілій зобразив спокійне й розмірене життя землеробів і пастухів, таке близьке самому Сковороді. 15 Тут Сковорода, нехтуючи відмінністю між названими категоріями людей, підкреслює властиве їм усім прагнення до пізнання “невидимого начала”. Маги – спершу перські й халдейські жерці (тому їх називали ще й халдеями); волхви, за Біблією – пророки, які сповістили про народження Христоса; гімнософісти – давньоіндійські мудреці. 16 Виходячи з того, що Біблія є світ таємних, символічних образів, Сковорода критикує ідею створення світу, описану у Книзі Буття, оскільки вважає населений світ вічним у часі й безкінечним у просторі. У зв’язку з цим він вказує на суперечності у редакціях відповідних місць в юдейському та християнському текстах Біблії. 17 Півень. 18 За біблійними переказами, херувими – небесні духи, покровителі пророків і праведників. 19 Йдеться про епізод з життя біблійного Иосифа. Иосиф витлумачив сни фараона, які пророчили сім років достатку, а потім сім років голоду (Буття, 41:18–27). 20 Див. примітку 9 до “Бесіди 1-ї...”. 21 Розглядаючи Біблію як творіння, тобто штучно створений світ образів, витвір, що має на меті втілити невидиме за допомогою видимого й відчутного, Сковорода, відповідно, ставиться й до авторів біблійних книг як до письменників, твори яких вимагають “випробування”, тобто їх критичного прочитання і осмислення. Григорій Сковорода Діалог. Назва його – Потоп Зміїний Розмовляють Душа і Нетлінний Дух 1791 року, серпня 16 Любий друже Михаиле! 1 […] Цю книжечку я написав у Бурлуці, потішаючи бездіяльність, її викрали. Та я, натрапивши на список, виправив, розширив і завершив. Потоп зміїний, Ноїв, Божий і Біблія є те ж саме. Якщо вона море, то як же не потоп? Гляньте на Назонову картину потопну 2. Nat lupus inter oves... 3 […] Що таке Біблія, як не світ? Що таке світ, як не ідол деїрський? Що таке золота голова його, як не сонце? Що таке сонце, як не вогненне море? Чи не воно заступило нам нашу гавань оту: “Ось стоїть він у нас за стіною...: “Лицеміре! Чому засумнівався ти?”” Чи не всі, хто не переплив, мучаться у вогненній безодні? Чи не всі бекають про пекло? І хто зрозумів пекло? Чи не смішно, що всі є у пеклі, а бояться, щоб не потрапити? Ось справжній сфінкс, що мучить тих, хто не відгадав загадки. “Як море розбурхане, коли бути спокійним не може воно...” “Ходіть у жарі свого огню”. А Ной мій райдугу бачить, і потоп припиняється. Що таке прекрасна райдуга? Чи не радість є райдуга? 4 Чи не сонце бачить свій образ у дзеркалі вод хмарних? Чи не сонце дивиться на сонце, на друге своє сонце? На образ відображений, на радість і на світ твердий? Чи не туди дивиться цей вождь наш, чи не туди волхвів веде? Залишся ж, сонце і місяцю! Прощай, вогненна безодне! (Прости, західне сонце!) Ми сотворимо краще світло. Створимо день веселіший. Хай буде світло – і ось було світло. Хай стане сонце і місяць! Хай стане і утвердиться! Хай світить навіки віків! І ось стало сонце і місяць! Новий місяць і сонце. Від Бога божественне. […] |
| Українські письменники © Надмірна концентрація уваги на Об'єктах може призвести до короткотривалих емоційних коливань. Не розглядати за кермом |
ДО ЗАЛІКУ З РЕЛІГІЄЗНАВСТВА Православне християнство в історії України. Християнство Київської Русі. Феномен двовір’я в Київській Русі |
| Українські письменники © Ірен Роздобудько Дванадцять, або виховання... Роздобудько авторка численних романів, які з часом неодмінно конкуруватимуть у |
Конспект уроку позакласного читання ( 6 клас) Сучасні українські дитячі письменники Андрусяк «Вісім днів із життя Бурундука». Захоплива пригода Івася довжиною у 8 днів |
| Українські письменники © Гер – панк та алхімік з глибокою душевною травмою. Незрозумілі, несподівані події, неформальні герої, танці навколо вогнища, сеанси... |
Українські письменники © Я не люблю книжок, де є посилання на відомі анекдоти. Не люблю тому, що здебільшого ці анекдоти так і залишаються для мене загадкою,... |
| Скільки існує людина, стільки існують конфлікти. Християнство завжди... Християнство завжди закликає людину до досконалості. Коли людина обирає даний шлях перед нею завжди стоять перешкоди. Конфлікт одна... |
Anonymous female narrator, wife of SW22, b. 1906 in kalynivka, a... Пит.: Чи в Вас до революції були українські книжки, чи Ви діставали українські книжки? |
| Острозька Біблія – скарб української науки і культури Українському народові випала велика честь і заслуга – дати слов’янству першу повну друковану Біблію |
«Чому Біблія найбільш популярна Книга у всьому світі?» Бог дуже бажає спілкування з людьми. Ми називаємо це гаряче бажання любов'ю і благодаттю. Щоб люди мали хоч якесь уявлення про Бога,... |