|
|
Скачати 1.1 Mb.
|
| Глава 4-та Триває суд над Змієм Душа. Якщо цей змій підвладний всесвітньому судові, то й ми можемо бути над ним суддями. Чи не він є той Даниїлів бовван, стертий філософським, краще скажу ізраїльським каменем!.. Недавно я сміялася з того, що він до Аврама привів трьох гостей, в Содом відправив лиш двох, а третій де? З воза, за приказкою, вбився?.. Звичайно, гості стояли на горі. “Ось три мужі стоять біля нього”. Проте ж не сказав: з’явився йому Бог не біля гори, а біля дуба. Смішно й оте: “Не мини раба Твого”. Потім: “І ноги свої помийте”. Отже, у Аврама троє, двоє і один гість є одне й те ж. Чи не це є по-німецьки шпіцбуб, по-грецьки химера, химара, а в нас те ж саме, що мара?.. Дух. Цис-сис-сис!.. Тихше, потихше, голубко моя! Оглядайся, як притча вчить, на задні колеса. Не спіши! Ах, щоб не пожер тебе дракон і потоп! Ридає мати, яка народила зухвалого сина. О, щоб не ридала й тобі! Отих невінчаних страдників хто погубив? Суд наглий. Вселенський, що всі роди бід вічно збурює, на всі роди і всі віки й людей наводить потоп хто? Суд наглий. Рятівну оту від потопу піраміду здійснити в стовпотворінні завадив хто? Мови злив і слова змішав, які породили всіх роздорів і різновір’я єресі, хто? Суд наглий. Хто найсолодший музичний для Бога орган, тобто Біблію, поганоголосою й розладнаною сотворив і розстроїв? Хто навчив цю Єву співати пісні не Богу Якова, а бездушному деїрському ідолові, світові цьому? Суд наглий. Співають у костелах в день Святого Духа: “Погоджено зазвучала пищальна пісня” тощо. Та краще було так співати: “Непогоджено зазвучала...” Через це вигнано з раю Адама з розстроєним своїм Псалтирем і з непогодженими своїми гуслами. Гей, душе моя! Уникай суду наглого, обережно суди суд Божий. Чи знаєш, що таке Біблія? Вона ж бо є отой стародавній ????? (сфінкс), лев-діва або лево-діва. Разом лев і діва. Це зустрічає тебе, обходячи Всесвіт, шукаючий, наче лев, щоб кого проковтнути, а хто ж зустрічає? Отой Давидів шибеник, мор і біс полудневий. Ось тобі сфінкс! А ти дрімаєш і граєшся! Чи не чуєш Соломона: “Хто сіє кривду, жатиме лихо”. Чи розумієш, як нині зустрічає й очікує тебе – або преблаженна перемога, або цілковита біда? […]. Знаю. Тебе ж спокусили Авраамові гості. Прошу їх не принижувати й не лаяти. Видно, що не дурниця це й не нісенітниця, коли кажуть, що єврейська Біблія тим же стилем починається: “Спершу сотворив Боги це небо і оцю землю”. Розжуй! Сотворив? Це означає один. Боги? Це означає не один. Подібно пишеться й про отих мандрівників: “Зійшовши ж, – мандрівник каже, – побачу”. Потім: “Ми губимо, – каже той же мандрівник, – місце оце”. Я і ми? Бачиш, що тут означає те ж саме. Якщо хто з Піфагором зрозумів фігурний трикутник, що зображає істину, той бачить, що в ньому 3, 2 і 1 є одне й те ж 13. […] Адже знаєш, що є змій, знай же, що він же є й Бог. Фальшивий, але й істинний. Юродивий, але й премудрий. Злий, та він же і добрий. “По-правді Бог добрий Ізраїлеві, Бог – для щиросердих!” Якщо в ньому будеш бачити лиш злість і плоть, то не перестане тебе ранити й живити нею, як пишеться: “Приложи їм зло, Господи, приложи”. Кому? “Славним землі”. Як може земля, плоть, гній славитися в домі Божому? Зовсім не радить Мойсееві дивитись на своє лице Бог. Це означає бачити в Біблії землю й пітьму, а їсти отруту. Содомляни всі – юнаки й старці їх – перед сном увечері бродять біля дому Божого, та завжди голодні, як пес. Душа. Я дуже рада, щоб він не був дошкульним. Тоді я б не лаяла його і не боялася б його смертельного жала. Та що з ним робити? Дух. Вчинити праведний суд йому – ось що! І точно пізнати силу діла його. Тоді мале дитя його поведе. Д у ш а. Як же це зробити? Дух. Знести й підняти від землі вверх. Тоді з’явиться його рятівна сила, як він сам признається: “Тоді Ісус до них мовив: “Коли вгору Чоловічого Сина піднесете, тоді взнаєте, що сущий Я...”” Правдиво кажучи: що я значу? І що я є? Нині ж сидите на місці моїх губителів і незлобну мою невинність вбиваєте. А ця ж, нарешті, є не хибна печать віри, щоб підняти змія цього чудного, як пишеться: “А тих, хто ввірує, супроводити будуть ознаки такі: ...говоритимуть мовами новими, братимуть змій...” Душа. Хто ж може його підняти?.. А піднявши, куди його дівати? Хіба на шию повісити? Дух. Гори переносить і змія підіймає хто? Віра. Підніми спершу не зміїне, а твоє власне серце, куди? До вічного, а змій по твоєму сліду самовільно вознесеться вгору і повисне на дереві, а тобі на шиї. Д у ш а. От біда! Загризе... Дух. Дурепа! Не біда, а спасіння... Він лиш тоді шкідливий, коли по землі повзає. Душа. Скажи, батьку, ясніше, як повисне на дереві? Ми дерево розуміємо те, що хрест, шибениця... Дух. Скажи краще так: ми повзаємо по землі, наче немовлята, а за нами повзе і змій. І хто вас поставить [на ноги]? Хай не виходить із пам’яті тобі пресвітла (чуєш, дочко) седмиця Божих гір! Вони є сім райських яблунь, сім же, як одна, що народжують плід вічного життя. Тепер відчуй солодкий оцей голос нареченої: “Що яблуня між лісовими деревами, так любий мій між синами!” “Під яблунею я збудила тебе, – освіжіть мене яблуками”. “Там породила тебе мати твоя”. Чи бачиш: куди вгору здіймається і на якому дереві вішається? Так же й Ісая через райське дерево життя розуміє седмицю: “Дні-бо народу Мого – як дні дерева”. Повішений на цьому посадженому при джерелах вод дереві, із нечестивого мужа блаженним, із повзучого божественним, із отруйного робиться рятівним, із мертвого – живим […]. Д у ш а. Та куди ж подівся її коханий? Хіба вже їй з ним наскучило? Навіщо їй до Лота? Дух. Хоче поспати з батечком. Так, як дівчатка з Давидом, а Давид з вічним спокоєм. “І полетів би, і спочив би...” Спершу його турбували дівчатка. “Знаходжуся я серед левів, що людських синів пожирають...” Жаліється, наче роздратований. Потім радісно кричить: “То місце Мого відпочинку...” Вино і спокій приваблюють найстаршу дочку Лотову, а вона й молодших стадо сестер тягне сюди ж. Та не вважай же чисту оцю голубку блудницею, її батько, і брат, і наречений, і друг, і пан є те ж саме. Душа. Що означає печера Лотова? Дух. Вона є сонячний чертог того: “Я саронська троянда, долинна лілея”. Лот, по-грецьки стакти, є жир і клей із ароматних дерев. Згадай дерево життя. “Пахощі мира твого кращі за всі аромати”. “Тішмося ж ми й радіймо спасінням Його!” “Ви друзі Мої”. “І пили вони і повпивалися з ним”. “Я від плоду виноградного до того дня, як новим буду пити”. Відчувай, душе моя, що Ісус не п’є вина, а очікує якогось дня Навинового, якого не було ані не буде інший довіку. У той єдиний день бажає як паску їсти, так і пити муст, тобто не хмільне, а солодке й новогронне вино, подібне до опрісноків. Д у ш а. Я згадала брехню зміїну, наче муст міг зробити п’яним Лота. Та де було взяти старого вина втікачам? А диких грон можна знайти досить. Дух. Прошу, облиш старе й нове вино з прісним хлібом і паскою! Хай пропаде, наче дим, уся тлінь від блиску найсолодшої істини! Царство Боже не пожива й пиття. Все тлінь і фальш, крім лиш вічності. Вона є істина Божа. Все жуй, вари й перетворюй у центр і в кінець біблійний: розумій, у сік твого серця […] . Душа. Чому ж у римській Біблії читають: in columna nubis, тобто у стовпі хмарному, а не читають: in turri nubis? Дух. Спіткнувся тлумач. Правда й пристойність кричить, хай стовп буде стовповидним житлом. Так само спотикаються художники, що зображають Симеона Стовпника 14 на колоні, а не у виноградній світличці з балконцем, як видно із притчі: “Створив точило і стовп”, тобто світличку в винограді. Чого ти посміхнулась? Душа. Знаєш, Господи, і тайни мої. У кафедральному Софійському храмі головна ікона, що зображає дім премудрості, виставила сім колон, які підтримують стіну. Нині бачу їх обман. Крім того, сміх мій спричинили книжники безмінервні. Вони Діогена 15 загнали в бочку. Одне нерозжоване слово породжує смішні нісенітниці. Як можна жити в бочці або на колоні? Дух. Та не будь дуже цікава до ганчір’я та лахміття. Термін, або слово, є лахміття! Шлях ізраїльський не до них, а через них. Забудь стовпи твої […]. Весь світ спить... Та ще не так спить, як про праведника сказано: “Якщо впаде, не розіб’ється”. Спить глибоко, простягнувшись, наче вбитий об землю. А наставники, що пасуть Ізраїля, не лише не будять, а ще й погладжують: “Спи, не бійся! Місце хороше. Чого лякатися?..” […] Який же ти, Ізраїлю? Невірний воістину! Обрізаний ти плоттю, та не обрізаний ти серцем. Пітьма терпима для твоїх очей, а на істину дивитись не можеш. Лежиш на землі. Валяєшся з цією твоєю блудницею і задоволений нею. Відвертаєш око твоє від отця твого – око, що лає батька й докучає материній старості. А не видно орлиних пташенят, які б за бажанням Соломона виклювали тобі нещасне твоє око... Так нинішня підлість християнська і точнісінько таким оком дивиться на свого проводиря Христа! Де він народився? Від яких батьків? Скільки жив на світі? Як давно? Чи дві тисячі років уже не буде?.. О християнине! Охрещений ти плоттю, та не вмитий смислом. Навіщо ти зосередив свою цікавість на таких плітках? Чому вище не підіймаєшся? Тут думаєш і заснути? Тут курінь збудувати з Петром? Не знаючи, що говориш... Чи не чуєш, що таке і твій Мойсей говорить: “Укрив сором лице моє, ось чому не можуть мене брати мої бачити!” “Чужий був синам матері моєї...” Чи ти до цього часу не знаєш, що це все плоть, і плітки, і тінь, що вкриває дуже високу премудрості гору? Бо ж ця завіса у свій час повинна вся роздертися. Чи це не лицемірство, яке розмірковує про лице небес? Ось рід лукавий і перелюбний, що шукає плотського знамення. Ось квас учення фарисейського! 16 […] Позбавлені Божої слави, навчились ми судити нашу братію за плоттю. Так і на самого Христа дивимось. Лиш саму марноту на ньому примічаємо. А на нього самого і на славу його не дивимось […]. Чи чув ти книгу спорідненості істинного чоловіка, сина Давидового, сина Аврамового? Яків народив Юду, Юда народив Фареса від Фамари й ін. Знай же, що ця книга є книга вічна, книга Божа, книга небесна і не має в собі нікого, крім ізраїльського роду. “Я не буду приносить їм ливної жертви із крові, і їхніх імен не носитиму в устах своїх!” Цього ж роду є і наш Христос. Втім, що рід ізраїльський не вмирає, слухай Йоіля: “Немов зірниця, розкидається по горах народ численний, сильний, якого не бувало споконвіку і після нього більш не буде аж до років найдальших родів”. Якби можна до їх літ щось додати, тоді вони мали б кінець, а тепер вони самі є кінець усього. Не є кінцем те, після чого слідує ще щось, а цей рід сам є кінець усього. Залишок не є в язичниках і не є хребет у створіннях. Хребет Божий, а залишок Ізраїлів. І лиш залишок врятовується. Все ж інше повз проходить. “Нехай розпливуться, немов та вода, що собі розтікається”. “Переступники ж разом понищені будуть – майбутність безбожних загине”. А що Йоіль саме про рід ізраїльський це співає, то слухай Мойсея, чоловіка Божого, родича Христового і того, хто розмовляє з Христом на Фаворі про вихід його, тобто про залишок: “Блаженний ти, Ізраїлю” […]. Пріч відійди, пріч! Печальна ніч! Сонце сходить, Світло вводить, Світло вводить, Радість родить. Пріч відійди, пріч! Потопна ніч! 17 Пояснення Це останній оригінальний твір Г. Сковороди. Час його написання встановити важко. В авторському списку творів, складеному 1790 р., твір називається “Діалог. Душа і Нетлінний Дух”, рукописного зберігався у Я. Правицького. У дарчому листі до Михайла Ковалинського від 16 серпня 1791 р. Сковорода повідомляє, що відновив твір за списком. Дослідники схиляються до думки, що твір написаний у кінці 80-х років. Вперше опублікований у виданні 1912 р. У діалозі “Потоп зміїний” Сковорода своєрідно резюмує свої філософські ідеї. Тут чітко окреслено розвинуту у попередніх творах концепцію двох натур і трьох світів, вказано на ті філософські традиції, на які він спирався як філософ. Алегорично витлумачуючи Біблію, Сковорода критикує біблійні легенди, заперечує їхню достовірність і розкриває невідповідність їх вічним законам природи. У зв’язку з цим тут важливе місце відведено критиці марновірства й лицемірства. Назва твору запозичена із біблійного оповідання про змія-диявола, що міститься в Апокаліпсисі (Об’явлення св. Івана Богослова, XII). Згідно з цим сюжетом, змій-диявол, який переслідує жінку, що народила дитину, випустив із своєї пащі воду, щоб втопити її. Сковорода не раз звертається до образу “апокаліптичного змія”, доповнюючи його іншими біблійними і міфологічними уявленнями, алегорично витлумачуючи цей образ як прояв грубих, примітивних прагнень людини. Примітки: 1 Лист адресований М. Ковалинському. 2 Мова йде про картину всесвітнього потопу, змальовану у п’ятому вірші “Потоп. Девкаліон і Пірра” першої книги “Метаморфоз” римського поета Публія Овідія Назона (43 до н. е. – бл. 18 н. е.). 3 “Плаває вовк серед овець” (лат.) – це 300-й рядок із названого вірша Овідія. 4 За Біблією, кінець всесвітнього потопу знаменувала поява райдуги на небесах. Сковорода, алегорично витлумачуючи цей сюжет, пов’язує його з символом оновлення світу й тим, що люди знайшли радість. 5 Притча є своєрідною обробкою біблійних мотивів з певною ідейно-композиційною метою. 6 Йдеться про Ікара, який разом зі своїм батьком Дедалом насмілився піднятися в небо на крилах, зроблених батьком, та сонце розтопило віск, що скріпляв пір’я, й Ікар упав у море. У цьому образі Сковорода бачить символ обмеження здатностей людини, бажання якої набагато перевершують її можливості. Тут, напевне, мова йде про образок – емблему, подібну до тих, які Сковорода відтворив у діалозі “Алфавіт, або Буквар миру”. 7 Крітська й сіканська брехня... – Очевидно, “крітська брехня” має в своїй основі вислів апостола Павла “Крітяни завжди брехуни...” (Послання апостола Павла до Тита, 1–12). Щодо “сіканської брехні”, то, можливо, йдеться про давніх сицилійців. 8 Тут Сковорода застерігає, до яких наслідків може призвести буквальне розуміння біблійних пророцтв, наприклад, про запроторення Сатани в безодню на 1000 років, як твердить 10-та гл. Апокаліпсиса. Один із відомих істориків раннього Середньовіччя Беда Шановний, наприклад, вважав, що кінець світу настане у 1000 р. Цю дату пророчили численні проповідники у X ст., “очікування близького кінця почало набирати характеру соціального психозу” (див. Гуревич А. Категории средневековой культуры. – М., 1972. – С. 110). 9 Тут і далі Сковорода розкриває суперечності біблійної легенди про створення світу, її невідповідність законам природи. 10 До невідповідних законам природи явищ Сковорода відносив не лише легенду про залізо, яке плавало за наказом пророка Єлисея, а й прагнення середньовічних алхіміків знайти вічний двигун або філософський камінь. 11 Мова йде про різні біблійні чудеса, які, на думку Сковороди, є джерелом марновірств. 12 Йдеться про зруйнування Єрусалима в часи юдейського повстання 66–73 рр. Сковорода вважає, що головною причиною його жорстокого придушення було живлене біблійними уявленнями релігійне марновірство. 13 Тут Сковорода зобразив трикутник із “всевидючим оком” всередині. Він витлумачує його символічний смисл, частково виходячи з уявлень піфагорійців. 14 Симеон Стовпник (356–459) – християнський аскет, який прожив бл. 40 років на захищеній від вітру й сонця колоні. Іконописці зазвичай зображували його сидячим на вершині стовпа. Сковорода ж вважає, що мова тут про світлицю з балконом. 15 Діоген (бл. 400– бл. 325 до н. е.) – грецький філософ-кінік, який, нехтуючи вигодами життя, за легендою, жив у бочці. Сковороду приваблював етичний ідеал Діогена, його зневага до матеріально-плотських потреб. 16 Вчення релігійно-політичної партії у давній Іудеї, яка захищала інтереси заможних верств; фарисейство відзначалося фанатизмом і лицемірним виконанням обрядів. 17 Цю заключну строфу взято з вірша Феофана Прокоповича. Галина Лозко “Руська Трійця” про християнство і язичництво Поштовхом до переосмислення свого національного минулого і духовної культури етносу стала діяльність освічених, прогресивно мислячих письменників та української інтелігенції ще в ХІХ ст. До них відносять діячів “Руської трійці” (Маркіяна Шашкевича, Якова Головацького, Івана Вагилевича), Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Юрія Федьковича, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуя-Левицького та ін. Досі діяльність “Руської Трійці” дослідники розглядали лише під знаком народництва, не зауважуючи при цьому її виразного язичницького пафосу, адже троє друзів училися в Львівській духовній семінарії. Та проте, їхня збірка народних пісень “Русалка Дністрова” стала першою язичницькою ластівкою, що викликала цілу хвилю репресій з боку офіційних властей. Ректор семінарії, він же водночас і цензор, Венедикт Левицький після виходу цієї збірки влаштував розслідування, як за скоєння політичного злочину. З однієї тисячі примірників тиражу за його наказом понад 800 було знищено. Іван Франко в праці “Критичні письма до галицької інтелігенції” високо оцінив “Русалку Дністрову”, назвавши її революційною та пояснивши причину загального переляку: “Передовсім традиція церковна, котра назначувала предмети, якими можна було заніматися, і згори назначувала спосіб та дух її оброблення. Відтак традиція язикова, котра згори осуджувала все писане не по-церковному і не церковним правописом. Оперта на тих двох авторитетах, мусила література стати кастовою, зректися всякого поступу, всякої критики, всякої живої мислі. З релігійного становища вона проскрібувала не тільки свободну думку та свободний суд про діла, але й свободне, чоловіче буття, – бо се все кінець кінців ішло до обавлення авторитету, до перевороту, – до революції” [1, 9]. Засновником “Руської Трійці” і натхненником поетів-романтиків був Маркіян Шашкевич (Руслан). Молоді мислителі чи не вперше (1837 рік!) свідомо замінили свої християнські імена язичницькими, за що отримали лише осуд і обурення критиків. О. Білецький вважав, що на гурток народознавців значний вплив справила праця Зоріяна Доленги-Ходаковського “Про слов’янщину перед християнством” (1818 р.). Дух слов’янської єдності, яким пройнявся Яків Головацький (Ярослав) у Пештському університеті, його особисте знайомство з Яном Колларом та сербом Георгієм Петровичем, надихнули його і друзів до слов’янського подвижництва. Іван Вагилевич (Далібор) зібрав чимало стародавніх язичницьких колядок, які й сьогодні виконуються рідновірами на свято Різдва. Він також написав “Начерки до слов’янської демонографії”, де вдався до широких аналогій культурних явищ із усього слов’янського світу. “Русалка Дністрова” – збірка народних (значною мірою язичницьких) пісень вийшла друком у Будимі (Будапешті) в 1837 р., бо в Україні на той час видати таку книжку не було можливості. До збірки, крім фольклорних записів, увійшли також і переспіви сербських пісень, і перекладені М. Шашкевичем уривки з чеського “Краледворського рукопису”, написаного поетом В. Ганкою в стилі стародавньої пам’ятки, яка колись добре послужила справі чеського національного відродження [2, 109–112]. Вірш М. Шашкевича “Згадка” присвячений спогадам про віру своїх предків “передвіцького” часу (тобто дуже давнього, що був “перед віками”). Історичні спогади подано через антитезу: “як весело було колись” (підкреслено життєрадісність давньої віри) і “як то сумно нині в нас” (трагедійність християнства). Поет з ностальгією говорить про вшанування Світовида, купальські таночки дівчат та колядницькі гурти парубків, пісні Люмира і Бояна, Любушин суд, гору Грехіт, де колись стояли храми давніх Богів, а нині “мохи поросли”, красну Ретру і Аркону. Закінчується твір апофеозом майбутнього слов’янського єднання [3, 31]. Я. Головацького можна по праву ставити поруч з М. Костомаровим як одного з перших в Україні укладачів слов’янської міфології, а його здобутки у цій галузі майже зовсім не оцінені сучасною наукою. Перша його праця “Очерк старославянского баснословия, или Мифологии”, яка вийшла у Львові в друкарні Ставропігійського Інституту вже в 1860 р., була підписана прихованими ініціалами: “составлен Я. Ф. Г-мъ”. У своєму невеликому за обсягом нарисі Я. Головацький виклав найважливіші відомості про “найвищого Бога”, “світопоклоніння”, про Сварожича – Радогоста, Святовида – Дажбога, Яровита, Руєвита, Поревита, Поренута, Перуна, Триглава, Білобога і Чорнобога, Ладу, Лелю та Живу, а також описав особливості слов’янської космогонії, культ дерев, землі, предків, віру в безсмертя душі, язичницьке богослужіння та храми [1, 124]. Внесок цих та інших українських письменників у формування поваги до власних національних духовно-культурних основ був надзвичайно вагомим. Саме через їхні художні та науково-популярні твори виховувалась симпатія до рідної міфології та патріотичні настрої серед простого народу. 1.Головацький Я. Виклади давньослов’янських легенд або міфологія. – К.: Довіра, 1991. 2. Русалка Дністрова. – К.: Дніпро, 1992. 3. Шашкевич М. Твори. – К.: Дніпро, 1973. Галина Лозко |
| Українські письменники © Надмірна концентрація уваги на Об'єктах може призвести до короткотривалих емоційних коливань. Не розглядати за кермом |
ДО ЗАЛІКУ З РЕЛІГІЄЗНАВСТВА Православне християнство в історії України. Християнство Київської Русі. Феномен двовір’я в Київській Русі |
| Українські письменники © Ірен Роздобудько Дванадцять, або виховання... Роздобудько авторка численних романів, які з часом неодмінно конкуруватимуть у |
Конспект уроку позакласного читання ( 6 клас) Сучасні українські дитячі письменники Андрусяк «Вісім днів із життя Бурундука». Захоплива пригода Івася довжиною у 8 днів |
| Українські письменники © Гер – панк та алхімік з глибокою душевною травмою. Незрозумілі, несподівані події, неформальні герої, танці навколо вогнища, сеанси... |
Українські письменники © Я не люблю книжок, де є посилання на відомі анекдоти. Не люблю тому, що здебільшого ці анекдоти так і залишаються для мене загадкою,... |
| Скільки існує людина, стільки існують конфлікти. Християнство завжди... Християнство завжди закликає людину до досконалості. Коли людина обирає даний шлях перед нею завжди стоять перешкоди. Конфлікт одна... |
Anonymous female narrator, wife of SW22, b. 1906 in kalynivka, a... Пит.: Чи в Вас до революції були українські книжки, чи Ви діставали українські книжки? |
| Острозька Біблія – скарб української науки і культури Українському народові випала велика честь і заслуга – дати слов’янству першу повну друковану Біблію |
«Чому Біблія найбільш популярна Книга у всьому світі?» Бог дуже бажає спілкування з людьми. Ми називаємо це гаряче бажання любов'ю і благодаттю. Щоб люди мали хоч якесь уявлення про Бога,... |