|
|
Скачати 3.11 Mb.
|
| Українські письменники © Ірен Роздобудько Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя Ірен Роздобудько - авторка численних романів, які з часом неодмінно конкуруватимуть у популярності з книгами Паоло Коельо. Схожий езотерично-побутовий ракурс має і твір "Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя". Втомлена життям і славою, публікаціями в гламурних журналах героїня вирішує кардинально змінити своє життя й улаштовується на роботу до психіатричної клініки. Але замість спокійного вислуховування стандартних історій хвороби вже першого дня їй трапляється пережити дивну пригоду - закодовану розповідь хворого, не надто схожого на хворого. Цілу ніч вона намагається вичленити з його плутаної розповіді незвичайну історію життя й візії світу, розказаної у формі притчі: "Отже, я бачив її біля джерела. Перед тим, як підставити шийку карафи під струмінь, вона вмивалася. Довго терла обличчя, відмивала долоні. Особливе зворушення викликало в мене те, як вона миє ступні - вперто тре їх камінцем, уважно розглядає і знову тре, аж поки вони не стають ніжними та жовтувато-рожевими, як пергамент, що світиться на сонці. Потім рівна цівка зі дзвоном лилася в карафу. Лилася так довго, що дівчинка встигала трохи поспати на великому круглому камені. Крізь дрімоту вона дослухалася до звуку й прокидалася якраз у ту мить, коли вода наливалася по вінця. О, забув сказати, вона казала воді: "Доброго дня!" - коли приходила, та: "Дякую!" - коли карафа наповнювалася. Одне слово, звичайне мале дівчисько... Я бачив усе її життя настільки чітко, що моє серце часом стискалося. Я знав, що років у тридцять, народивши купу дітлахів, вона зів'яне, носитиме чорну туніку та хустку, ховаючи під нею поріділе волосся та спалене сонцем згрубіле обличчя. І так само приходитиме до джерела, тільки вже не казатиме воді ані добридень, ані дякую... Вона вже зараз мала вигляд стомленої". Історія підступного кохання вдівця до багатої спадкоємиці, який намагається довести її до божевілля картинами, які сам малює та які вже довели до самогубства декількох його попередніх дружин, - не менш містична та загадкова. Але це лише дві з численних історій, химерно пов'язаних у цій книзі. Авторка не зраджує свого стилю та бездоганної української мови, яка не так часто трапляється в сучасній популярній українській літературі. «Роман - не сповідь автора, а дослідження того, що є людське життя в пастці, на яку перетворився світ» «У всесвіті існує планета, де люди народжуються вдруге. При цьому вони повністю усвідомлюють своє життя, проведене на Землі,й увесь досвід, котрий набули на ній» Мілан Кундера «Нестерпна легкість буття» 1 ...Я виходжу в імлистий морозний ранок - немов пірнаю в огидну каламутну й холодну воду. Вмикаю автопілот. І просто намагаюся досить чітко переставляти ноги. Аби йти. Повз будинок. Алеєю вимерзлих дерев. До зупинки. Я вставляю у вуха навушники й одягаю на носа сонцезахисні окуляри, хоча сонця немає вже тижнів зо два. Просто мені не хочеться дивитися на світ. Сподіваюсь, я йому також небайдужа. І тому він часом перевертається й виливає на мене весь свій бруд. Я роблю те саме. У маршрутку поперед мене лізе якась потвора в шубі з дохлих кішок. «Куди прешся, падлюко?» - подумки лаюсь я. (Хоча загалом я досить ввічлива і люб'язна. І часом навіть дітей називаю на «ви».) Далі погляд вихоплює з натовпу якусь бабцю. «А тебе куди несе у час пік? Сиділа б удома біля батареї, якщо вони ще гріють...» Потім усе зло світу концентрується на молодикові з інфантильним виразом обличчя. Цікаво, скільки невинних дівочих життів він перепсує перш, ніж заляже на дивані в очікуванні смаженої курки під соусом «Тартар»? Цього ранку (власне, таке трапляється досить часто) я не люблю світ. І йому на мене наплювати. Він знає, що занадто малий. Він мені затісний. У ньому смердить бензином, шкарпетками, парфумами, оселедцем. І немає місця для сорокової симфонії Моцарта або для «Лакрімози». У ньому немає місця (й часу) для сліз. Власне, я не плачу ось уже кілька років - мабуть, зо п'ять чи навіть десять. Такий собі робот на автопілоті... Треба ж було прожити таку кількість років, аби зрозуміти, що сенсу в житті немає. І твоя удача залежить лише від того, чи скинув якийсь янгол пір'їну, пролітаючи над твоєю колискою. Добре тим щасливчикам, до кого доторкнувся він САМ. Але таких небагато. Мабуть, над моїм дитячим ліжком почистив своє кудлате пір'я хтось інший, найменший з божої свити горобець. Іноді на мене накочується потужна хвиля благочинності. Тоді я міркую про те, аби зібрати з вулиць бездомних собак чи піти працювати в дитячий будинок. Пропозиція (від однієї знайомої) попрацювати у будинку скорботи заскочила мене зненацька саме у такий час. «У тебе буде свій кабінет, - казала знайома. - Робота спокійна. Викликатимеш до себе пацієнтів. Годинку-дві порозмовляєш - і вільна! Все одно їх вилікувати неможливо! А одиниця така в лікарні є. Нехай це будеш ти». Я звикла бути одиницею і тому одразу погодилася. І ось їду в маршрутці, начепивши навушники й окуляри. Напад благочинності минув, а трудова книжка вже лежить у сейфі головлікаря. Треба відбути хоча б пару тижнів. Я їду. Дивлюсь у вікно. Намагаюся не помічати, що на моє плече сперся той самий молодик із рожевим обличчям гумового пупса. У моїх вухах звучить «Лакрімоза». З нею я пірнаю у вічність. І такі слова, як «лай-но» або «сука», поволі випаровуються з моєї лексики. Тітка в шубі з кішок мені майже подобається, старенька мадам викликає жалість... Моцарт робить свою справу. Хтось може подумати, що я - нещасна людина. Адже благополучні мають лише один запис у трудовій книжці, родину, можливо, дачну ділянку. А я можу прожити сім п'ятниць на тиждень. І кілька життів на додачу, поки їду в маршрутці. Тому, думаю, можливо, нині я знайшла своє місце? У Жовтому будинку. В затишному кабінеті з кушеткою та напівкруглим столом. Добре, якби це було так. Побачимо... Насправді я не так уже й не люблю цей світ. Я просто волію його переробити. Під себе. Для цього потрібна неабияка хитрість. Адже постійно доводиться вдавати, що сама перероблюєшся під нього. Щоб не вирізнятися з-поміж інших. Якась дівчина навпроти занадто пильно придивляється до мене. Її погляд позбавлений випадкової цікавості. Це я знаю напевно. Подивившись один раз, вона буквально свердлить мене очима. Краще сказати - поїдає. Я навіть відчуваю, як моє обличчя тане, наче морозиво під сонцем. - Вибачте, - нарешті нерішуче шепоче вона, - це про вас стаття в «Подіумі»? «Подіум» - це ілюстрований модний журнал. - Ні, - кажу я, - ви мене з кимсь переплутали. Дівчина, сумніваючись, хитає головою: - Та ні... На вас був ось цей перстень... Каблучки - моя слабкість. І якщо у світі повно схожих облич, то поєднання знайомої каблучки зі знайомим обличчям - це вже речовий доказ. Ціна моєї слави - ось такі захопливі погляди юних кобіт, котрі мріють потрапити до глянсового журналу. - Ні-ні, - повторюю я і відвертаюся до вікна. Роблю музику в плеєрі голосніше. Я хочу перегорнути цю сторінку. Вона занадто блищить... Власне, я нічого ще не зробила, щоб привертати увагу. А все, що досягнуто, залишилось у минулому житті, про яке не хочеться згадувати. Я давно вже нічого не пишу, але і зараз чую це прискіпливе запитання: «Як до вас надходять такі сюжети?». Для мене це дуже складне запитання. Важко пояснити нормальним людям... От зараз я дивлюся на жінку в шубі з кішок. І мене поволі починає нудити. Бувають шуби з такого хутра, що й не здогадаєшся, що воно таке - хвости чи спинки. Здається, що це просто м'яка пухнаста тканина фабричного ґатунку, що аж ніяк не пов'язана з убивством, зі смертю... Але ким треба бути, щоб придбати саме таку - шкурки, явно здерті з простих дворових нявок - сірих у тоненьку смужку, зшиті так, що майже видно їхні розіп'яті тільця. Під пахвою сірі смужки уриваються двома білими плямками. Нещасна тварина мала «особливі прикмети». Мабуть, за ними її й розшукувала хазяйка, обходячи смітники та притулки для тварин: «Ви не бачили?.. У неї ще дві такі плями... білі... на спинці...» Ось вони, ці плямки, прямо наді мною, під високо піднятою рукою тітки, що вчепилася за поруччя. Мене нудить. Сподіваюся, вас також... І ось ця тітка в шубі виходить із маршрутки (вона, звісно, ще їде, тримаючи над моєю головою свою руку з цими плямками, але моя уява вже виштовхує її назовні), кудись іде (куди - для нас не має значення) і наштовхується на невтішну хазяйку певної частини свого верхнього вбрання. Тієї, що під пахвою. Вони можуть спочатку мило погомоніти про погоду, про дітей або чоловіків... Поки хазяйка мурки не помітить розіп'ятий силует із двома білими плямами. Далі з цієї ситуації можна робити все що завгодно. Комедію, драму, трилер. Розвивати у різних напрямах, роздмухувати сторінок на чотириста, додаючи туди купу героїв - теж досить різних. Від слюсаря Васі до олігарха N. Справа не в них. Справа в... маленькому гребінці, на якому грає мелодію герой фільму Кисльовського «Три кольори. Білий» - спочатку на підлозі паризького метро, потім - у новому власному офісі у Варшаві. Тобто справа у напрямку думки, зрештою - в деталях. Ось у цій шубі з домашніх тварин, у білих плямках під пахвою, з яких може розгорітися справжня шекспірівська драма. Цю історію я ніколи не напишу. Вона виникла випадково і канула в небуття. Власне, їх довкола мене - безліч. На них я й заробляла купу грошей, надсилаючи колись свої перші опуси в різні журнали. Загалом, це - перегорнуті сторінки мого життя. Я змінила ім'я, підстриглася й пофарбувалася, колишні знайомі мене не впізнають. Лишилися ось такі божевільні прихильниці, як це дівча. Та й ті впізнають мене не тому, що читали, а тому, що моє обличчя раніше часто з'являлося на телебаченні та сторінках преси, зокрема модної, глянсової. Тобто тієї, яку вони читають, сподіваючись вдало вийти заміж чи професійно вимальовувати на своєму обличчі риси якоїсь Кайлі Міноуг. Часом я отримувала від них листи. Вони сприймали мої історії цілком серйозно. Так само як я сприймала романи своїх улюблених письменників. Та коли я зрозуміла, ЯК усе робиться, - мені набридло читати. Незбагненним для мене лишився тільки Шекспір. Технологію інших речей я почала розуміти. І коли це сталося, вирішила - настав час змінити удачу. Участь у загальній профанації - не мій шлях. - Ось ви яка... - каже головний лікар, і я жахаюся: невже він прихильник модних журналів? - Моя дружина, коли почула, що ви будете у нас працювати, дуже зраділа. Наказала неодмінно взяти у вас автограф. Завтра я принесу журнал. Вона їх збирає. Я мовчки ввічливо усміхаюся. Всередині нудить, підсмоктує, як під час голоду. - Ну от, - каже головлікар, - зараз підемо подивимося ваш кабінет. Він розповідає про мої обов'язки, розклад роботи, про лікарню та персонал. Для мене головним є те, що я сидітиму в окремій кімнаті й, можливо, полегшуватиму долю якихось нещасних своїм спілкуванням із ними. - Я призначив вам третю і сьому палати, - каже головлікар. - Люди там тихі, спокійні. Єдине, чого їм бракує, - спілкування. Власне, ця посада, на яку ми беремо вас, - моє «ноу- хау». Він вдається до розлогих пояснень, чому і як виникла ідея «психоспікера» (так він назвав цю посаду). Але мені й так усе зрозуміло. - Чудова ідея! - кажу я. Лікар і далі натхненно веде розповідь. Мабуть, йому також не вистачає особистого психоспікера. Усім хочеться говорити. І всім здається, що події його життя - важливіші за все інше. Зрештою, так воно і є... Лікар веде мене до кабінету, який має стати моїм. Він затишний, з фігурними ґратами на вікні. У ньому є крісло, стіл зі стільцем, невеличка шафа і торшер - для відтворення ілюзії хатнього затишку. Стіни - білі. По них в'ються пластикові зарості. Невдовзі познімаю їх, міркую я, заміню на кілька справжніх вазонів. - Ну ось, - каже головлікар, - розміщуйтеся. Можете почати знайомство з вашими підопічними хоч зараз. У вашому розпорядженні - сестра-хазяйка. Вона принесе все необхідне. У коридорі сидить чергова - вона вам усе покаже та розкаже. Виникатимуть питання - я завжди до ваших послуг. Він прямує до дверей, і я розумію, що мишка потрапила в клітку... - І ще одне... - повертається до мене головлікар, уже стоячи за порогом. - Зовсім забув: усі розмови мають бути записані на магнітофон! Це необхідно для лікування. Трапляються цікаві екземпляри... Він зачиняє за собою двері, до останньої миті спостерігаючи за мною. Останнім у щілині зникає довгий м'ясистий ніс. Я зберігаю привітну посмішку. Мабуть, я теж цікавий екземпляр?.. Згодом сестра-хазяйка - огрядна тітонька в синьому халаті - заносить у кімнату електричний чайник та магнітофон зі стосиком касет. Ще за пару хвилин у двері стукає чергова медсестра, що сидить «на коридорі». - Зараз у нас сніданок, - каже вона, - а після дванадцятої я приведу вам першого. Ось його картка. Поки що ознайомтеся. Вона не виявляє до мене жодної зацікавленості. Для неї я - нова співробітниця. Я відчуваю, що мишка вже вгрузає у щось м'яке та вологе по самісінькі вушка. - Авжеж! - кажу я, сідаю за стіл і розгортаю картку. Із розумним виглядом занурююсь у читання. Медсестра так само зачиняє двері, спостерігаючи за моїми рухами. Мабуть, тут так заведено. Так само вони зачиняють двері палат. Добре, що на моїх немає віконечка, вирізаного посередині. Я розплутую різнокаліберні лікарські почерки. Нічого не розуміючи у специфічних термінах, перегорнувши кільканадцять сторінок, відкладаю картку. Зрештою, я не лікар - я «психоспікер», мені треба просто побалакати. Близько дванадцятої мене починає підсмикувати. Двічі за півгодини я таємно пробираюся до службового туалету (для цього треба попросити ключі у «коридорної» - і це дуже неприємно), потім вставляю касету в магнітофон, перевіряю, чи все правильно, і сідаю за стіл, дивлюся на двері. Нарешті у них стукають. Двері несміливо прочиняються. - Можна? Ось він, перший. Я дивлюся на картку й читаю ім'я та прізвище. - Будь ласка, сміливіше, - привітно кажу я, натискаючи під столом кнопку запису. - Сідайте. Давайте знайомитися. Я називаю себе й запитально дивлюся в очі людини без віку. У нього сиве волосся, охайна трикутна борідка (він мені нагадує Реріха) і світлі, майже прозорі очі. Мені трохи ніяково дивитися на його халат та картаті капці. Йому пасував би твідовий піджак із краваткою-метеликом... - Мого імені історія не зберегла, - промовляє пацієнт. - Я - технолог. Можете |
| Ірен РОЗДОБУДЬКО, Київ ТИХА ПІСНЯ У ВАННІЙ КІМНАТІ, АБО Ось вже понад рік я майже не дивлюсь телевізор і не читаю газет. Хіба що часом отримую „лінки від друзів з різноманітними новинами... |
Конспект уроку позакласного читання ( 6 клас) Сучасні українські дитячі письменники Андрусяк «Вісім днів із життя Бурундука». Захоплива пригода Івася довжиною у 8 днів |
| Тема. Мамі честь віддати Вчитель. Дорогі гості! Милі, добрі наші жінки, жінки-доньки, жінки –трудівниці, жінки матері, жінки-бабусі дозвольте в цей весняний... |
Українські письменники © Надмірна концентрація уваги на Об'єктах може призвести до короткотривалих емоційних коливань. Не розглядати за кермом |
| У КРАЇНА БОГОРОДЧАНСЬКА РАЙОННА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ... Концепції Сім’я і родинне виховання, Національної програми патріотичного виховання громадян, формування здорового способу життя,... |
Про підсумки виховної роботи закладів району за 2012-2013 навчальний... Концепції «Сім’я і родинне виховання, «Національної програми патріотичного виховання громадян, формування здорового способу життя,... |
| Хатнє виховання або роль сім ї у вихованні особистості «Хатнє виховання». Саме тут, в сім’ї, в родині дитина робить свої перші кроки в подальше життя, і якою буде ота життєва стежка багато... |
Українські письменники © Гер – панк та алхімік з глибокою душевною травмою. Незрозумілі, несподівані події, неформальні герої, танці навколо вогнища, сеанси... |
| Українські письменники © Я не люблю книжок, де є посилання на відомі анекдоти. Не люблю тому, що здебільшого ці анекдоти так і залишаються для мене загадкою,... |
РОЗДІЛ V. УКРАЇНСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ ПРО БІБЛІЮ І ХРИСТИЯНСТВО Христом: тобто чи голодних нагодував, чи спраглих напоїв, чи мандрівних людей прихистив, чи голих одягнув, чи хворим послужив, чи... |