|
|
Скачати 2.78 Mb.
|
|
2. Професійна деформація працівників органів правопорядку, її профілактика та подолання|здолання| Професійна деформація є результатом спотворення професійних і особових якостей працівника правопорядку під впливом низки|лави,низки| негативних|заперечних| чинників|факторів| діяльності та навколишнього середовища. Специфіка правоохоронної діяльності, зокрема необхідність вступати у взаємодію з|із| правопорушниками нерідко|незрідка| містять|утримують| у собі елементи негативної|заперечної| дії на особу|особистість| співробітника органу правопорядку. За відсутності в|в,біля| працівника достатнього рівня психологічної і етичної стійкості розвиток його професійної деформації є|з'являється,являється| тенденцією, що часто спостерігається. При цьому слід зазначити, що|слід відзначити , що,следует отметить | професійна деформація негативно впливає на ділове спілкування працівника й ефективність його службової діяльності. У психологічній літературі виділяють три групи чинників|факторів| (Буданов А. У., 1992), що ведуть до утворення професійної деформації: чинники|фактори|, обумовлені специфікою діяльності органів правопорядку; чинники|фактори| особистісного характеру; чинники|фактори| соціально-психологічного характеру|вдачі|. До чинників|факторів|, обумовлених специфікою діяльності правоохоронних органів, слід віднести:
Серед чинників|факторів|, що відображають|відбивають| особливості співробітників правопорядку, слід назвати|накликати|:
До чинників|факторів| соціально-психологічного характеру|вдачі| звичайно відносять:
Таким чином, можна зазначити|помітити|, що професійна деформація розвивається під впливом чинників|факторів|, що відносяться до зовнішнього середовища|середи| діяльності (спілкування з|із| правопорушниками, вирішення задач, застосування|вживання| до них заходів профілактики та припинення й т.д.), а також чинників|факторів| взаємодії середині системи (відносини з|із| керівником і товаришами по службі, сумісне|спільне| виконання службових завдань|задач| і т.д.). Основні прояви|вияви| професійної деформації працівників органів правопорядку. Перша група проявів|виявів| пов'язана з деформацією індивідуальної професійної концепції працівника та появу в її структурі жорстких стереотипів, що відображають|відбивають| невірне сприйняття організації і самого себе в її організаційній структурі. Дослідження дозволили виявити 6 подібних стереотипів. (Див. Борисова С.Е. Профессиональная деформация сотрудников милиции и ее личностные детерминанты. Авт. дисс. на соиск. уч. ст. канд. психол. наук - М.: Академия управления МВД России,1998, с.20-21). Стереотип "начальник повинен бути жорстким, твердим, наполегливим". Цей стереотип міняє|змінює,замінює| структуру управлінської взаємодії, переводячи її на режим загрози|погрози| покаранням|наказанням| за провину, пріоритетності наказового спілкування перед іншими формами контактів, деформує систему управлінських дій. Стереотип "начальник завжди правий". Прояви|вияви| цього стереотипу негативно|заперечний| впливають на самостійність рішень|розв'язань,вирішень,розв'язувань| і думок працівника, формують безініціативність, очікування|чекання| наказів і розпоряджень з боку керівництва. Стереотип догматичного слідування|дотримання| наказам. Установка на бездумне виконання будь-якого наказу начальника, не замислюючись про його наслідки|результати|, часто веде до внутрішньоособових конфліктів, за умови наявності своєї власної думки про необхідність діяти по іншому. Стереотип "маленької людини". Цей стереотип прямо пов'язаний з самооцінкою та рівнем вимог працівника. Часто він веде до зниження своєї професійної самооцінки, прояву|вияву| конформізму і відсутності своїх власних думок з того чи іншого службового питання. Стереотип "оптимальної" ролевої поведінки. Він часто виступає|вирушає| як механізм пристосовної поведінки до певних службових ситуацій і конкретних професійних дій. Так, загрозлива й агресивна поведінка розглядається|розглядується| як оптимальна для отримання|здобуття| показів|показників,показань| від підозрюваного, прояви|вияви| наполегливості в аргументуванні єдиної версії злочину, що висунута працівником і т.д. Стереотип "знаходження винного". Цей стереотип виправдовує всі дії з розшуку винного, його покарання|наказання| й т.п. При цьому робота з виявлення реальних причин неефективності діяльності виходить|вирушає| на задній план і її недоліки|нестачі| залишаються невідомими. Прояви|вияви| професійної деформації мають місце як в зовнішньому середовищі|середі| діяльності, взаємодії з|із| об'єктом діяльності (правопорушником) і іншими громадянами, так і у спілкуванні всередині системи, сумісному|спільному| виконанні службових завдань|задач| з|із| іншими працівниками, контактах з|із| керівником. У зовнішньому середовищі|середі| діяльності можна розглянути|розгледіти| наступні|слідуючі| прояви|вияви| професійної деформації працівників органів правопорядку: 1) упевненість і деколи|почасти| самовпевненість у власній непогрішності при рішенні професійних задач, надмірна зарозумілість і завищена самооцінка; 2) наявність установки на "звинувачувальний|обвинувальний| ухил|уклон,схил|" по відношенню до інших людей, надмірна підозрілість, грубі помилки в сприйнятті й оцінці інших людей, їх дій і вчинків; 3) "правовий нігілізм", який виявляється в зневажливому|зверхньому| ставленні|ставленні| до вимог закону, ігноруванні вимог закону та довільному тлумаченні закону й підзаконних нормативних актів; 4) "правовий ригоризм", що представляє собою виражену установку на посилення покарання|наказання|, застосування|вживання| до правопорушника жорсткіших заходів покарання|наказання| безвідносно до особливостей його особи|особистості| та ситуації скоєного|досконалого| правопорушення; 5) стереотип закритості|зачинений|, прагнення до зайвої|надмірної| секретності, додання|надання| своїй роботі уявної значності, тенденція до надконтролю|; 6) перенесення|перенос| своєї службової ролі, професійних навичок|навичок| і установок у позаслужбові відносини; 7) засвоєння елементів кримінальної субкультури (кримінального|карного| жаргону, норм поведінки, звернення до іншої людини і т.д.) і їх використання в своїй діяльності; 8) "спрощення ділового спілкування", що виражаються|виказуються,висловлюються| в зниженні, культури й етики спілкування з|із| громадянами, звернення|звертання,ставлення,обіг| на "ти", застосуванні|вживанні| виразів, образливих для інших людей і т.п.; 9) наявність установки на застосування|вживання| тільки|лише| владних методів впливу на правопорушників і інших громадян, зневажливе ставлення до|нехтування| методів психологічного впливу, досягнення згоди|злагоди|, вирішення конфлікту на основі вербальної дії і т.д. 10) педантичність, зайвий|надмірний| формалізм у роботі та затягування питань про прийняття|прийняття,приймання| конкретних рішень|розв'язань,вирішень,розв'язувань| в межах|у рамках| своєї компетенції. В управлінні всередині системи, в спілкуванні з|із| керівниками та товаришами по службі можливі наступні|слідуючі| прояви|вияви| професійної деформації: 1) "втрата ініціативи в роботі", що виражається|виказується,висловлюється| в орієнтації тільки|лише| на виконання наказів і розпоряджень керівників, вищестоящих ланок управління та забуття своїх особистих|особових| посадових обов'язків і відповідальності; 2) установка на пріоритетність поточного процесу діяльності, виконання поточних завдань|задач| поза|зовні| зв'язком з|із| досягненням кінцевих|скінченних| результатів діяльності, "імітація активної діяльності"; 3) переоцінка "старих", звичних методів роботи та недооцінка необхідності впровадження нових методів діяльності, інновацій; 4) установка на здійснення формалізованих, документально оформлених професійних дій при недостатній увазі до людини; 5) професійний егоїзм (егоцентризм), який часто блокує ефективну взаємодію працівників різних служб органу правопорядку, що знижує результати спільної діяльності. Часто прояви|вияви| професійної деформації є|з'являються,являються| наслідком|наслідком| звернення|звертання,ставлення,обігу| працівника до неадекватних захисних механізмів у своїй діяльності: раціоналізації (пояснення своїх незаконних дій інтересами розкриття та розслідування злочину й т.п.); зігнання (наприклад, словесної образи затриманих і т.п.); заміщення (наприклад, досягнення помилкового відчуття своєї професійної значущості за рахунок зовнішньої атрибутики діяльності й т.п.); ізоляції (скорочення контактів із|із| іншими людьми поза|зовні| рамками своєї правоохоронної системи, звуження комунікативних зв'язків) й ін. Профілактика та подолання|здолання| професійної деформації працівників органів правопорядку. Профілактика професійної деформації є сукупністю попереджувальних|превентивних| заходів, орієнтованих на зниження вірогідності|ймовірності| розвитку передумов і проявів|виявів| професійної деформації. Одним із завдань|задач| такої профілактики є|з'являється,являється| блокування та згладжування трьох груп вказаних чинників|факторів|, які сприяють розвитку професійної деформації. Робота з профілактики професійної деформації включає заходи як психологічного, так і непсихологічного (організаційно-управлінського, виховного) характеру|вдачі|. До окремих завдань|задач|, що вирішуються|рішаються| в процесі профілактики професійної деформації працівників органів правопорядку слід віднести:
Лекція 2.1 Система, розвиток та методи юридичної психології. Мета лекції:
План:
юридичної психології Передумови і витоки виникнення юридичної психології. У ряді підручників по юридичній психології її витоки простежують з античних часів. Аналізуються тенденції в генезисі правового світогляду, цитуються вислови Сократа, праці Демокріта, Платона, Арістотеля і інших класиків античної епохи з питань справедливості і правомірності, необхідності обліку особливостей людської душі. Проте подібний підхід до історіографії розширювальний, оскільки при його реалізації відбувається змішення трьох різних за змістом, хоча до певної міри і взаємозв'язаних, значень терміну «психологія»: житейського (донаукового), філософського і конкретно наукового. Більш правильним представляється аналіз передумов виникнення юридичної психології починати лише з тієї епохи, коли, з одного боку, виникають реальні соціальні потреби обліку в цивільному правовому регулюванні психологічного чинника, а з іншою — в різних науках і в правовій практиці вже починає нагромаджуватися емпіричний матеріал, який «висвічує» роль психологічних явищ в правовій області. Таким історичним періодом є епоха Освіти. Саме тоді в наукових дискусіях закладалися основи раціоналістичного підходу до пояснення причин злочинності, а також здійснювався збір емпіричного психологічного матеріалу по діяльності суду і місць позбавлення волі. Подолання теологічних і натуралістичних поглядів на злочинність здійснено в працях французьких філософів-гуманістів Д. Дідро, Ж.Ж. Руссо, Ш.Л. Монтеськье, М.Ф.А. Вольтера, До. Гельвеция, П. Гольбаха, де доводилося, що право повинне бути не волею правителів, а усвідомлюваною суспільством мірою соціальної справедливості, базуватися на ідеях свободи особи і дотримання її природних прав. Одночасно завдяки науково-правовим розробкам італійського юриста Чезаре Беккаріа (1738—1794), що заклав основи раціонально-юридичного кодифікування злочинів, і англійського вченого Ієремії Бентама (1748-1832), що створив теорію «утиліти причин злочинності», все більше став зростати інтерес до вивчення чинників злочинності і особи конкретних типів злочинців, впливу на них слідства, судового процесу і покарання. Першими монографічними роботами по юридичній психології традиційно вважають публікації німецьких вчених К. Эккартегаузена «Про необхідність психологічних пізнань при обговоренні злочинів» (1792) і И.Х. Шауманна «Думки про кримінальну психологію» (1792). Проте цікаві психологічні ідеї містилися і в працях їх попередників. Так, французький юрист Франсуа де Пітаваль в 1734—1743 рр. видав двадцятимлосну працю «Дивні кримінальні справи», де зробив спробу розкрити психологічну суть злочинних діянь. В монографії Джона Говарда «Состояніє в'язниць в Англії і уельсі» (1777), написаній на основі вивчення значного числа місць позбавлення волі по всій Європі (більше 300, у тому числі і в Росії), не тільки активно відстоювалися ідеї поліпшення змісту ув'язнених і дотримання їх прав, але і указувалася важливість вивчення і обліку в пенітенціарних установах індивідуальних особливостей осіб, що відбувають покарання. Серед вітчизняних учених XVIII сторіччя достатньо плідні в психологічному аспекті погляди містилися в роботах И.Т. Посошкова (1652—1726). Він, зокрема, доводив актуальність розробки класифікації злочинців по «ступеню зіпсованості», а також обгрунтовував психологічно ефективні способи допиту свідків і обвинувачених. Інший прогресивний діяч Росії тієї епохи В.Н. Татищев (1686—1750) затверджував, що закони часто порушуються по незнанню, а тому необхідно створювати умови їх вивчення з дитинства. В працях М.М. Щербатого (1733— 1790) зверталася увага на особливу важливість знання законодавцями «людського серця». Ф.В. Ушаков в трактаті «Про право і мету покарання» (1770) зробив спробу розкрити психологічні умови дії покарання і, зокрема, «виправне доведення його до розкаяння». А.Н. Радищев (1749—1802) в роботі «Про законоположення» обгрунтовував заходи по попередженню злочинів, засновані на обліку психології особи злочинця (і, перш за все його мотивації). Особливістю першої половини XIX в. є зростання публікацій про злочинність і особу злочинця, що спирається на досягнення природних наук (анатомії, біології, фізіології, психіатрії і ін.). Такі роботи німецьких учених И. Гофбауэра «Психологія в її основних вживаннях до судового життя» (1808) і И. Фридрейха «Систематичне керівництво по судовій психології» (1835), а також публікації вітчизняних вчених А.П. Куніцина, А.І. Галича, До. Елпатьевського, Г.С. Гордієнко, П.Д. Лодий по психологічному обгрунтовуванню міри покарання, виправлення і перевиховання злочинців. В першій половині XIX в. велику популярність одержала френологічна (від греч. френ — розум) теорія австрійського лікаря-анатома Франца Галля (1758-1828), що намагався довести пряму залежність між психічними явищами і зовнішніми фізичними особливостями будови головного мозку людини (наявністю опуклостей, западин і співвідношень частин черепа). Послідовники Галля намагалися створити «френологічні карти» для ідентифікації типів злочинців. Пропаганда «френологічної ідеї» мала місце і в Росії. Наприклад, професором Х.Р. Штельцером спочатку в московському (1806-1812), а потім в Юрьевськом (нині Тартуськом) університетах майбутнім юристам читався спецкурс «Кримінальна психологія по Ф. Галлю». Апофеозом в розвитку біологізаторського підходу до особи злочинця з'явилося видання італійським тюремним лікарем-психіатром Чезаре Ломброзо (1835-1909) монографії «Злочинна людина, вивченої на основі антропології, судової медицини і тюрмоведення» (1876), який розробив концепцію «природженого злочинця», вважаючи, що йому властиві атавістичні риси, що ріднять з предками-дикунами. На думку Ч. Ломброзо, типовий «природжений злочинець» може бути розпізнаний по певних фізиогномічних ознаках: скошений лоб, подовжені або нерозвинені мочки вух, опуклі скули, великі щелепи, ямки на потиличній частині голови і т.д. Відстоювання Ч. Ломброзо об'єктивного підходу до вивчення особи злочинців знайшло активну підтримку із сторони вчених багатьох країн світу, у тому числі і в Росії (І.Т. Оршанській, І. Гвоздев, в ранніх роботах Д.А. Дріля). В той же час через вітчизняні соціально-культурні традиції і міждисциплінарну орієнтованість вони відразу були піддані критиці з боку багатьох юристів (В.Д. Спасовіч, НД. Сергиевській, АФ. Коні і ін.) і психологічно орієнтованих учених (В.М. Бехтерев, В.Ф. Чиж, П.И. Ковалевский і ін.). На активізацію в другій половині XIX століття психологічних досліджень причин злочинності і особи злочинця значно впливали прогрес в області суспільних і гуманітарних наук, актуальні запити правової теорії і практики. Здійснювані в багатьох країнах світу (в Росії з 1864 р.) судові реформи, в результаті яких в судочинстві затверджувалися принципи незалежності і незмінності суддів, змагальності судового процесу і рівноправності сторін, визнання вердикту суду присяжних і т.д., створювали сприятливі умови для запитаної психологічних знань. С.И. Баршев в роботі «Погляд на науку кримінального законознавства» (1858) писав: «жодне питання кримінального права не може бути вирішено без допомоги психології..., і якщо суддя не знає психології, то це буде суд не над живими істотами, а над трупами». К.Я. Яневич-Яневский в статті «Думки про кримінальну юстицію з погляду психології і фізіології» (1862) і В.Д. Спасович в підручнику «Кримінальне право» (1863) обертають увагу на важливість, з одного боку, встановлення правових законів з урахуванням природи людини, а з іншою — наявність у юристів психологічної компетентності. И.М. Сеченов (1829—1905) — лідер вітчизняних фізиологів і одночасно основоположник об'єктивного поведінкового підходу в психології як самостійної науки — в роботі «Вчення про свободу волі з практичної сторони» доводив, що «примусові заходи відносно злочинців, базуючись на фізіологічних і психологічних знаннях про внутрішні закономірності розвитку особи, повинні переслідувати мету їх виправлення». В монографії вітчизняного психіатра А.У. Фрезе «Нариси судової психології» (1871) затверджувалося, що предметом даної науки винне бути «вживання до юридичних питань відомостей про нормальний і ненормального прояві душевного життя». В статті юриста Л.Е. Владимирова, що вийшла в 1877 р., «Психологічні особливості злочинців по новітніх дослідженнях» констатувалося, що соціальні причини злочинності кореняться в індивідуальному характері злочинця, а тому потрібні грунтовні психологічні дослідження. Д.А. Дріль, має і медичне, і юридична освіта, у ряді своїх публікацій 80-х років минулого сторіччя («злочинна людина», 1882; «малолітні злочинці», 1884 і ін.) цілеспрямовано відстоював міждисциплінарний підхід, доводячи, що право і психологія мають справу з одними і тими ж явищами — законами свідомого життя людини, а тому право, не володіючи власними засобами для вивчення цього явища, повинне запозичати їх у психології. В кінці 80-х років XIX сторіччя одну з найбільш теоретично глибоких типологій злочинців (неосудні, випадкові, професійні) розробили професор санкт-петербурзького університету И.Я. Фойницкий і його послідовники (ТАК. Дріль, А.Ф. Лазурській, С.Н. Познишев і ін.). З'ясування психологічних закономірностей діяльності суду присяжних знайшло віддзеркалення в публікаціях Л.Е. Владімірова, А.Ф. Коні, AM. Бобрищева-Пушкіна і багатьох інших вітчизняних учених. Серед активних прихильників упровадження в судочинство психологічних експертиз були юристи Л.Е. Володимирів, С.І. Гогель, психіатри В.М. Бехтерев, С.С. Корсаков і В.П. Сербський. Ведучи мову про значне зростання в Росії після судової реформи 1864 р. інтересу до психологічних знань, слід зазначити роль творів вітчизняних письменників Н.Г. Чернишевського, Ф.М. Достоевского, а також журналістсько-публіцистичні праці А. Семилужского («община і її життя в російському острогу», 1870), Н.М. Ядринцева («російська община у в'язниці і посиланні», 1872) і П.Ф. Якубовича («в світі знедолених, записки колишнього каторжника», 1897). Публікації цих авторів, що випробували на собі муки, пов'язані з перебуванням в місцях позбавлення волі, активізували наукові дискусії про мотиви злочинів, про можливість і характер процесу виправлення ув'язнених. В зарубіжних країнах після виникнення психології як самостійна наука багато її теорій сталі активно запитати для пояснення причин злочинності. Так, керуючись ідеями Густава Лебона (1841—1931), який першим почав психологічний аналіз феномена «натовпу» і виявив роль механізму «зараження», ряд учених спробували розвинути їх в своїх концепціях, що пояснюють причини протиправних діянь мас. Габріель Тард (1843-1904) у фундаментальних працях «Закони наслідування» і «Філософія покарання», виданих в Парижі в 1890 р., доводив, що злочинній поведінці, як і всякому іншому, люди можуть навчатися в реальному суспільстві на основі психологічних механізмів «наслідування» і «навчення». Розглядаючи злочинців як свого роду «соціальний екскремент», Тард затверджував, що юридичні диспозиції повинні будуватися швидше на психологічній основі, ніж на посилці «про рівні покарання за однакові злочини». На розвиток соціально-психологічного підходу до вивчення причин злочинності значний вплив надали праці французького соціолога Э. Дюркгейма (1858—1917). В Росії юристом Н.М. Коркуновим в «Лекціях по загальній теорії права» (1886) суспільство розглядалося як «психічне єднання людей», а право потрактувало як інструмент забезпечення певного порядку при виникненні конфліктів в міжособових відносинах. соціально-психологічні погляди розвивалися в працях і таких вітчизняних учених, як СА Муромцев, П.І. Новгородцев, М.М. Ковальовській, ід. Кавелін, Н.Я. Грот, М.Н. Гернет, М.М. Ісаєв. Найбільшим юристом початку XX сторіччя Л.И. Петражицким (1867—1931) створена раціоналістична концепція «психологія права», де право виступає як психічне явище. Кінець XIX — почало XX ст. знаменні і тим, що з'явився ряд фундаментальних психолого-юридичних праць. Так, австрійський вчений Г. Гросс в 1898 р. публікує монографію «Кримінальна психологія». В. Штерн спільно з Г. Гроссом і О. Липманом в 1903—1906 рр. в Лейпцігу видають спеціальний журнал «Доклади по психології свідчень». В Росії з 1904 р. під редакцією В.М. Бехтерева випускався «Вісник психології, кримінальної антропології і гіпнотизму». Для кінця XIX — почала XX ст. характерна активізація зусиль по вивченню психології осіб, що відбувають покарання (в Росії — М.Н. Гернет, С.К. Гогель, А.А. Жіжіленко, Н.С. Таганів; за рубежем — І.Б. Горінг, В. Хилее і ін.). Враховуючи значне розширення круга психолого-правових проблем, які стали піддаватися ретельному науковому вивченню, що намітилося, швейцарський психолог Едуард Клапаред (1873—1940) вводить в 1906 р. узагальнюючий термін юридична психологія. В ній на той час чітко позначилися три основні напрями — кримінальна, судова і пенітенціарна психологія. В розвитку і вживанні в юридичній психології методу експерименту значна роль належить найбільшому вітчизняному психологу, психіатру і невропатологу В.М. Бехтереву (1857-1927). В опублікованій їм в 1902 р. статті «Про експериментальне психологічне дослідження злочинців», а також 10 років потому в книзі «Об'єктивний психологічний метод у вживанні до вивчення злочинності» пропагувався комплексний підхід до вивчення злочинної людини, у тому числі з урахуванням генеалогічної спадковості, впливу виховання, середовища життя і особливостей генезису самої психіки. Його талановитий учень А.Ф. Лазурский (1874-1917) не тільки розробив методику «природного експерименту», але і створив теорію особи, яка як додаток містила достатньо продуктивну типологію особи злочинців. В створеному в 1908 р. В.М. Бехтеревим Психоневрологічному інституті працювала спеціальна секція кримінології. На початку XX сторіччя в багатьох університетах миру юристам сталі читатися спецкурси по юридичній психології в цілому або по її окремих галузях. Наприклад, Э. Клапаред в Женеві з 1906 р. вів «Курс лекцій по юридичній психології», Р. Соммер в Гессене читав «Міжнародний курс судової психології і психіатрії», а ТАК. Дріль в Психоневрологічному інституті — спецкурс «Судова психологія». |
| Конспект Лекції КАТЕГОРІЙНО-ПОНЯТІЙНИЙ АПАРАТ З БЕЗПЕКИ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ,... Тема лекції: Категорійно-поняттєвий апарат з безпеки життєдіяльності, таксономія небезпек. Ризик як кількісна оцінка небезпек |
Лекції Під час засвоєння курсу передбачається систематична самостійна робота студентів за комп’ютерами |
| ТЕМА ЛЕКЦІЇ №7 Машина Н.І. Страхування для туристичних підприємств. Навчальний посібник. – К.: ЦНЛ, 2006. –368 с |
3. ТИПОЛОГІЗАЦІЯ СУЧАСНИХ КОНФЛІКТІВ Частина І Мета лекції: познайомити студентів з внутрішньо особистісними, міжособистісними груповими та міжгруповими конфліктами |
| План-конспект лекції Професійний обов'язок, честь і совість основа моральних відносин у діяльності працівників ОВС |
План-конспект лекції Професійний обов'язок, честь і совість основа моральних відносин у діяльності працівників ОВС |
| Лекція з навчальної дисципліни «КОНФЛІКТОЛОГІЯ» Мета лекції: познайомити студентів з особливостями переговорного процесу та пояснити основні принципи проведення переговорів |
План лекції «Добро пожаловать в Windows 7 (Руководство по продукту Windows 7)». Microsoft, 2010. – 140 с |
| ЛЕКЦІЇ 1 Предмет і завдання курсу «Основи діяльності волонтерів», його місце у системі підготовки майбутніх соціальних педагогів до виконання... |
Конспект лекції 1 Перша світова війна. Облаштування післявоєнного світу. Навчально-методичні матеріали з дисципліни «Всесвітня історія» / Шевченко... |