|
|
Скачати 2.02 Mb.
|
Аналізуючи норми статті 106-1 Кодексу про адміністративні правопорушення України, зокрема, відмінність інтелектуального моменту легковажності від інтелектуального моменту умислу, можна побачити, що характеризуючи легковажність, законодавець обмежується тільки окресленням ставлення правопорушника до наслідків діяння. При характеристиці умислу, законодавець вказує, що інтелектуальний момент цієї форми вини характеризується ставленням особи І до самого діяння. Але, на наш погляд, не варто робити чітке розмежування між цими поняттями за вказаним критерієм. Оскільки особа передбачає настання шкідливих наслідків у результаті його діяння, вона повинна також усвідомлювати шкідливий характер самого діяння, адже оцінити шкідливість діяння можна, насамперед, за його наслідками. Усвідомлення шкідливості передбачуваних наслідків можливе лише при усвідомленні шкідливості діяння. Протиправна необачність - це вид необережної вини, при якій особа, що вчинила адміністративне правопорушення, не передбачала настання шкідливих наслідків свого діяння, хоча повинна була та могла їх передбачати. Ця форма вини характеризується непередбаченням можливості настання суспільне шкідливого результату при обов'язковості та можливості такого передбачення. Особа повинна була передбачити, що при відсутності охорони наркотиковмістовні рослини можуть стати предметом крадіжки. Суть цього виду вини полягає в тому, що особа має реальну можливість передбачати шкідливі наслідки своїх діянь, не здійснює реальних заходів, щоб запобігти цим наслідкам, не напружує свої інтелектуальні або фізичні можливості для вчинення вольових дій, які були б направлені на таке запобігання, не організовує охорону або знищення рослин. ' Герасименко Е.С. Питання реформувань інституту адміністративної відповідальності: Автореф... канд. дис. — К., 2000. - С.13-14. На відміну від усіх вищезазначених видів вини, при вчиненні правопо^ рушення з необачності правопорушник не передбачає шкідливих наслідків свого діяння. Таке непередбачення наслідків свого діяння засвідчує зневажання особою вимогами законодавства, своїми посадовими обов'язками, Інтересами суспільства в цілому. Характерною рисою цієї форми вини є, з одного боку, негативне ставлення правопорушника до суспільне шкідливих наслідків і, з іншого — відсутність у нього передбачення їх наслідків (непередбачення у цьому випадку може стосуватися як настання самих наслідків, так і їх суспільне шкідливого характеру). Однак таке непередбачення не означає, що особа не усвідомлює своїх дій, не розуміє їх змісту, навпаки - особа має не гіпотетичну, а реальну можливість передбачати, навіть, результати свого діяння. Процес передбачення під час вчинення адміністративних проступків, передбачених ст. 106-1, через недбалість характеризується двома аспектами. Перший означає обов'язок особи передбачати можливість настання шкідливих наслідків. Другий означає персональну здатність особи в конкретній обстановці, керуючись своїми повноваженнями й можливостями. передбачити можливість настання шкідливих наслідків. Зазначимо, що критерії для визнання наявності цих двох моментів можуть бути різні. Мірилом належної передбачливості є така передбачливість, що є необхідною за конкретних обставин в обраній правилами професії, відповідає звичкам, які існують у певному колі осіб тощо. Для особи, що володіє спеціальними знаннями, ця норма буде одна, для особи, що теж заподіяла такі ж збитки, але не володіє такими знаннями або ж свідомістю, ця норма буде іншою. Саме своєрідність цієї форми вини визначає необхідність кожного разу доводити можливість і обов'язковість передбачення в кожному конкретному випадку вчинення адміністративного правопорушення, що передбачений статтею 106-1 КпАП України. Слід відмітити, що законодавець встановив адміністративну відповідальність за невжиття заходів щодо охорони посівів снотворного маку чи конопель, місць Їх, зберігання та переробки лише щодо фізичних осіб. Однак, як показала практика застосування статті 106-1, тут має місце неадекватність затрат на адміністративне розслідування проступку шкоді, завданій суспільним відносинам. Установлення вини щодо неприйняття заходів по охороні вказаних об'єктів посадовими особами або незнищення дикорослих маку і конопель утруднене, адже, як правило, в компетенцію посадових осіб входять різні обов'язки. Для того, щоб у точній відповідності встановити вину кожної особи, слід мати відповідний апарат співробітників правоохоронного органу, що, на наш погляд, є недоцільним. Кращим виходом із ситуації, що склалася з кваліфікацією адміністративних проступків, пов'язаних з охороною посівів маку і коноплі, е встановлення законодавцем відповідальності юридичної особи за проступки, що передбачені статтею 106-1 КпАП України. Тому, ми вважаємо, треба підтримати думку вчених про доцільність встановлення в Україні адміністративної відповідальності юридичної особи'. В КпАП України стаття 106-2 встановлювала адміністративну відповідальність за незаконні посів та вирощування снотворного маку, чи конопель, яка була чинною до введення нового Кримінального Кодексу України, тобто до 1 вересня 2001 року. Стаття 310 цього кодифікованого законодавчого акта не передбачила адміністративної преюдиції щодо її застосування, Тобто, якщо раніше притягненню за посів або вирощування снотворного маку чи конопель до кримінальної відповідальності передувало притягнення до адміністративної відповідальності, то вже зараз попереднього притягнення до адміністративної відповідальності не потрібно. Думається, що даремно законодавець не враховує доцільність та профілактичну значимість адміністративної преюдици, особливо при застосуванні статті 310 КК України за посів або вирощування снотворного маку чи конопель. Адже на практиці, в основному, вирощування цих рослин має не протиправні цілі (споживання маку як продукту харчування, а конопель -для виготовлення канатів, пряжі тощо). У коментарі до статті 106-2 КпАП України, не зовсім вірно зазначено, що "посів і вирощування снотворного маку й конопель при відсутності належним чином оформленого державою замовлення на їх оброблення або з перевищенням обсягів, визначених державним замовленням, забороняється"2. Однак ще в липні 1999 року Закон України "Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів " почав регламентувати дещо інший порядок культивування рослин, які у своєму вмісті мають наркотичні речовини. У відповідності до частини 3 статті 7 цього закону, діяльність, що пов'язана з культивуванням рослин з низьким вмістом наркотичних засобів для промислових цілей, за винятком виробництва та (або) виготовлення наркотичних засобів і психотропних речовин, може здійснюватися підприємствами всіх форм власності за наявності у них ліцензій на здійснення відповідних видів діяльності. Вважаємо, що доцільно переглянути ставлення до інституту адміністративної преюдиції і передбачити її стосовно деяких суспільне шкідливих діянь, які зазначені в новому Кримінальному кодексі України. ' Див.: Стефанюк В., Голосніченко 1., Михеєнко М. Інститут адміністративної відповідальності юридичних осіб: проблеми теорії і практики // Право України. — 1999. — №9. — С.6-8; Битяк Ю.П.,Зуй В.В. Адміністративне право України: Конспект лекцій.—X.: Націон. юрид. акад. України імені Ярослава Мудрого, 1996. — С. 86; Державне управління: теорія і практика / За загальною редакцією доктора юридичних наук, професора В.Б. Авер'янова. -К.; Юрінком Інтер, 1998. -С.260, 270-27 Ї, 287; Бахрах Д.Н. Административное право: Учебник для вузов. - М.: Издательство БЕК, 1997. - С.291; Овсянко Д.М. Административное право: Учебное пособие/ Под ред. проф. Г.А.Тума-нова.-М.: Юристь,1997. - С.129; Четвериков В-С. Административное право: Учебное пособие. -М.: Новий юрист, 1998. ~ С.103; Колпаков В.А. Адміністративне право України: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 1999. -С.295-296; Алехин А.П„ Кармолицкий А-А., Козлов Ю.М. Административное право Росснйской Федерации: Учебник. - М.: Издательство "ЗЕРКАЛО", 1997. — С. 292-297; Адміністративне право: сучасний стан і напрямки реформування // Матеріали Першої національної науково-теоретичної конференції. 18-21 червня 1998 р. в м. Яремче Івано-Франківської області. - С. 11,42-44, 56. 2 Кодекс Украиньї об административньїх правонарушениях // Научно-практический коммен-тарий. — Харьков: ОдиссеЙ, 2000. - С.342. ГЛАВА 5. ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВАХ ПРО АДМНІСТРА ТИВШ ПРАВОПОРУШЕННЯ, ЩО ПОСЯГАЮТЬ НА ВІДНОСИНИ У СФЕРІ ОБІГУ НАРКОТИЧНИХ ЗАСОБІВ ТА ПСИХОТРОПНИХ РЕЧОВИН §1. Порушення справи про адміністративний проступок У боротьбі з адміністративними правопорушеннями у сфері незаконйо-го обігу наркотичних засобів і психотропних речовин значна роль належить дотриманню правоохоронними органами принципів безповоротності, своєчасності й оперативності адміністративно-правового впливу на проступки. Для Їх реалізації важливе значення мають всебічність та повнота урегульованості провадження в справах про адміністративні правопорушення, вдосконалення механізму адміністративно-правовоЇ охорони за рахунок оптимізації правовідносин. Прогалини в адміністративно-процесуальному праві, різночитання окремих його норм унеможливлюють застосування на практиці тієї чи іншої норми матеріального адміністративно-деліктного права. Необхідно насамперед визначити деякі аспекти порушення адміністративного провадження, де також є прогалини у правовому регулюванні. Виявити їх нам допоможе порівняльний аналіз порушення кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення у цій сфері. Ще до прийняття кодифікованих актів про адміністративні правопорушення висловлювались думки щодо відсутності суто адміністративно-правової форми провадження в справах про адміністративні правопорушення і запозичення кримінально-процесуальних та цивілістичних побудов при розгляді таких справ, що обумовлено спільністю всіх процесуальних форм, взаємодією різних галузей та інститутів права'. Після кодифікації адміністративного законодавства становище дещо виправилося, але залишаються прогалини, які заповнюються шляхом використання в провадженні про адміністративні правопорушення методу аналогії. Проте треба відзначити, що з кодифікацією законодавства про адміністративні правопорушення норми Інших галузей процесуального права використовуються в адміністративному провадженні тільки інколи. Проте побудова правової держави, демократизація суспільних процесів вимагають повного регулювання адміністративного процесу. Теорія правозастосування, яка була розроблена спеціалістами різних галузей права, використовується в адміністративній діяльності правоохоронних органів. Особливо часто застосовуються теоретичні висновки кримінально-правової науки. Це обумовлено тим, що адміністративні правопо- ' Див.: Ґалаґан И.А. О методологии исследования процессуальньїх проблем административной ответственности й путей совершенствования законодатель-ства в зтой области // Учен. зап. Перм. ун-та.— Пермь, 1972. - С. 126-127; Коваль Л.В. Административно-деликтное отношение. - К.: Вища школа, 1979. - С. 165, рушення часто відрізняються від злочинів лише за кількісними показниками. Так, наприклад, незаконні вироблення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту, ЩО передбачені статтею 44 КпАП України відрізняються від аналогічних дій, які відображені в статті 309 КК України, лише за такою ознакою, як невеликий розмір наркотичних засобів або психотропних речовин. Таким чином, зазначені адміністративний проступок і злочин мають багато ідентичних ознак. Вони, в основному, збігаються за суб'єктом, об'єктом, об'єктивною й суб'єктивною сторонами і лише деякою мірою різняться за якостями предмета правопорушення. Однак в адміністративно-деліктному процесуальному праві, на відміну від кримінально-процесуального, у цьому аспекті є значні прогалині. У кримінальному процесуальному праві є прямі вказівки на обов'язок органу дізнання, слідства, прокурора, судді порушити кримінальну справу при наявності приводу і підстав. Прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов'язані винести постанову, а суд — ухвалу про порушення кримінальної справи* . У ст. 94 УПК України наведені приводи й підстави до порушення кримінальної справи. Проблемам порушення кримінальних справ присвячено цілий ряд навчальної й монографічної літератури2, чого не можна сказати про порушення справи про адміністративні проступки. Одним із завдань провадження в справах про адміністративні правопорушення у відповідності до ст. 245 КпАП України є своєчасне, всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин кожної справи. Про вчинення адміністративного правопорушення, — указується в ст. 254 КпАП України, — складається протокол уповноваженими на те посадовою особою або представником громадської організації чи органу громадської самодіяльності. Зі змісту цих норм українського законодавства випливає, що провадження в справах про адміністративні правопорушення, в тому й числі пов'язані з незаконним обігом наркотиків, також порушується. Однак акт порушення цього виду провадження законодавством не названий, не вказані також привід і підстави порушення. Звернені до уповноважених на складання протоколу осіб вимоги щодо своєчасності, всебічності, повноти та об'єктивності не можуть бути забезпечені без належного вивчення підстав притягнення до адміністративної відповідальності особи або звільнення від неї без своєчасного порушення адміністративного провадження. З метою з'ясування змісту приводу й підстав до ' Див.: ст. 98 УПК України // К.: Юрінком, 1995. — С.156-157. 2 Див.: Жогин Н.В., Фаткулин Ф.Н. Возбуждение уголовного дела. - М.: Госю-риздат, 1961; Михайленко А.Р. Возбуждение уголовного дела в советском уголов-ном процессе. - Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1975; Сердюков П.П. Дока-зательства в стадии возбуждения уголовного дела. — Иркутск: Изд-во Иркутско-го ун-та, 198Ї; Дубинский А. Я. Исследование процессуальньїх решений следователей. Правовьіе й организационньїе проблеми. — К.: Наукова думка, 1984; Григорьев В.Н. Обнаружение признаков преступления органами внутренних дел. — Ташкент: ТВШ МВД СССР, 1986. порушення адміністративної справи можуть бути використані деякі висновки науки кримінально-процесуального права. Згідно з КПК України (ст. 94) приводами до порушення справи є: а) заяви чи повідомлення підприємств, установ, організацій, посадових осіб; б) повідомлення представників влади, громадськості чи окремих громадян, які затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину або з речовим доказом; в) явка з повинною; г) публікації у пресі; д) безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором або судом ознак злочину. Стосовно змісту приводу до порушення справи існують декілька поглядів. Зокрема, автори підручника з кримінального процесу визнають як привід джерела, із яких прокурорські, слідчі та судові органи одержують інформацію про злочин'. Приводом до порушення справи деякі автори називають також безпосередній розсуд прокурора, слідчого, чи судового працівника, а також явку з повинною, які являють собою певні дії, а не якісь фактичні дані чи їх джерела. Привід, на думку деяких авторів, — це юридичні факти, які викликають діяльність щодо порушення кримінальної справи2. У деяких роботах привід розглядається як доказ учиненого злочину3, в інших цим поняттям охоплюється одержання відомостей про злочин або безпосереднє виявлення ознак злочину^. Приводом до порушення кримінальної справи назива- <-Ч .. • ч • • , ють і певне явище об єктивної дійсності, із яким закон пов язує виникнення у правоохоронних органів обов'язку вирішити питання щодо порушення справи, тобто прийняти одне з таких рішень: а) порушити кримінальну справу; б) відмовити у порушенні кримінальної справи; в) передати заяви, повідомлення, інші матеріали, які вказують на вчинення злочину, за підслідністю5. Отже, аналізуючи наведені вище висловлювання й погляди, можна дійти висновку, що приводами до порушення кримінальної справи є: а) джерело; б) юридичні факти; в) докази; г) одержання відомостей про злочин; д) явища, із якими закон пов'язує обов'язок порушити справу. Якщо розглядати привід як примусовий захід, як привід механізму правоохоронної діяльності, то слід зазначити, що жодне з наведених у літературі визначень не розкриває з необхідною повнотою поняття цього явища. Джерела можуть містити відомості про ознаки злочину, але можуть і не містити Їх. Наприклад, подаючи заяву, громадянин викладає у ній відомості про діяння, які, на його погляд, є протиправними. Насправді ж вони можуть бути й правомірними. Юридичну оцінку їм дає орган, що уповноважений порушувати справу. ' Советский уголовньїй процесе. — М., 1980. — С. 209, 2 Жогин Н.В., Фаткуллин Ф.Н. Возбуждение уголовного дела. — М., 1961. — С.190, 193. 3 Арсеньев В.Д. Доказьгвание фактических обстоятельств дела в отдельньїх стадиях советского уголовного процесса // Тр.: Иркутск. ун-та. Сер. юрид. — Иркутск, 1969. — Т. 45. — Вьіп. 8. — Ч. 4. — С. ЇЇ. 4 Кузнецов Н.П. Доказьівание в сталий возбуждения уголовного дела. — Воронеж, Ї983. — С. 31. 5 Григорьев В.Н. Обнаружение признаков преступления органами внутренних дел. — Ташкент. 1986. — С. 17-18. а Правильною є думка про те, що не може бути газетна стаття ні "дією", ні "відомостями" про злочин'. Уповноважений на порушення справи орган може визнати ознаки, які містить матеріал статті, такими, за якими повинна бути порушена кримінальна справа. Силою, що спонукає правоохоронний орган порушити справу, є відшукання ним ознак злочину. Проте привід — не джерело відомостей, фактичних даних, це є певна дія, волевиявлення. Розсуд правоохоронного органу, безумовно, може бути визнаний приводом порушення справи2. Розсуд — це не лише розпізнання в діях особи ознак злочину, правопорушення, а й сам логічний акт застосування поняття до 1 Гі • 1 " ' конкретного явища3. Він пов язании з наявністю у нормах права оціночних понять, а отже, й необхідністю співставити фактичні дані з передбаченим у нормі права родовим чи видовим поняттям на основі певної "свободи оцінки фактів"4. При цьому від суб'єкта правозастосування вимагається, щоб він розумів ці поняття у найширшому Їх контексті на даний момент5. У кримінально-процесуальному законі є вказівка на один із приводів порушення справи — це безпосереднє виявлення ознак злочину. Таким чином, у поданих до відповідного органу документах, види яких названо, працівник дізнання, слідчий, прокурор або суддя спочатку також повинні виявити ознаки злочину, а вже потім порушити кримінальну справу. Тобто, приводом до порушення кримінальної справи є виявлення компетентним органом ознак злочину. Виникнення адміністративного провадження на практиці також пов'язано з одержанням відомостей про адміністративні правопорушення або з безпосереднім виявленням його ознак. При цьому, якщо у кримінальному процесі слідчому або особі, яка здійснює дізнання, заборонено приймати справу до свого провадження і відповідно до ст. 60 КПК України вони підлягають відводу, коли є свідками злочину, то в адміністративному праві відводу представника правоохоронних органів, котрий є компетентним складати протоколи про адміністративні правопорушення, не передбачено навіть у випадках, коли він був свідком вчинення проступку (наприклад, за ст. 44 КпАП України). Більше того, у таких випадках, в основному, протоколи складають особи, у присутності яких було вчинено правопорушення (дільничний інспектор, працівник патрульно-постової служби міліції тощо). Підставою для порушення провадження про адміністративне правопорушення (у кримінальному праві — злочину) є достатні дані, які з достатньою ймовірністю свідчать про наявність ознак проступку. Не можна погодитись з П.П. Сердюковим, який вважає, що підставою для порушення спра- ' Григорьев В.Н. Обнаружение признаков преступления органами внутренних дел. — Ташкент, 1986. — С. 17-18. 2 Жогин Н.В., Фаткуллин Ф.Н. Возбуждение уголовного дела. — С. 92. 3 Соловей Ю.П. Оценочньїе понятий права й их применение в административ-ной деятельности советской милиции. — К., 1983. — С. 23. 4 Жеребкин В,Б- Оценочньїе понятия права. — Харьков, 1976. — С. 9. 5 Коренев А.П. Нормьі административного права й их применение. — М.. 1978. — С. 76. ви є оцінка інформації, здійснювана офіційною посадовою особою'. Оцінка інформації — це елемент процесу вироблення рішення про порушення справи, але не більше. Підстава — це дані, які з достатньою ймовірністю свідчать про наявність ознак правопорушення (у нашому випадку — адміністративного проступку). На відміну від кримінально-процесуального законодавства, розділ IV КпАП України "Провадження у справах про адміністративні правопорушення" не містить норми, яка б зобов'язувала компетентний орган прийняти заяву чи повідомлення про адміністративне правопорушення. Практика правоохоронних органів знає випадки, коли заяви про вчинені адміністративні правопорушення не приймалися. Здебільшого це трапляється у випадках, коли законодавець визначає два органи, посадові особи яких мають право складати протоколи про адміністративні правопорушення одного й того ж виду. Наприклад, подвійну компетенцію встановлено КпАП України за ст. 106-1 "Невжиття заходів щодо забезпечення охорони посівів снотворного маку чи конопель, місць Їх зберігання та переробки". З цих справ протоколи про адміністративні правопорушення складають посадові особи, уповноважені на це виконавчими комітетами місцевих рад та місцевими органами державної виконавчої влади й працівники міліції2. Альтернатива підвідомчості забезпечення адміністративного провадження у зазначених випадках породила можливість звертання до одного чи до іншого органу із заявою або повідомленням щодо такого проступку, а також переадресування заяви від міліції до виконкому і навпаки. Опитані нами дільничні інспектори міліції з цього приводу відповіли, що при надходженні заяви про порушення ст. 106-1 вони рекомендували заявникам звернутися до комітету відповідної ради. Отже, щодо цього необхідні чіткі вказівки у КпАП України. Будь-який орган чи посадова особа, до яких звертається із заявою про адміністративні правопорушення громадянин або організація, якщо ці справи входять до Їхньої компетенції на складання протоколу, повинні прийняти Їх. Якщо громадянин звернувся до органу, який не уповноважений складати протоколи у справах, відомості щодо яких викладено у заяві, останній зобов'язаний рекомендувати йому звернутися до відповідного органу, посадові особи якого мають право складати протоколи з даної категорії справ. Обов'язок прийняти заяву про адміністративне правопорушення встановлений іншим правовим актом. Так, у відповідності до ст. 14-16 Закону України "Про звернення громадян", органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, їхні керівники, інші посадові особи зобов'язані приймати і відповідно до своїх повноважень (у встановленому цим Законом, іншими законодавчими актами порядку та передбачені ними строки) розглядати пропозиції, заяви та скарги громадян, давати на них відповіді і вживати необхідних заходів3. ' Сердюков П.П. Доказательства в стадии возбуждения уголовного дела. — Иркутск. 1981. —С. 21. 2 Відомості Верховної Ради СРСР. — 1986. — № 22. — Ст. 364. 3 Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 47. — Ст. 256. « Відповідно до названого вище Закону, заяви повинні вирішуватися в строк протягом одного місяця від дня надходження до державного або громадського органу. Дещо інші строки розгляду скарг повинні бути встановлені у справах про адміністративні правопорушення, оскільки, відповідно до ст. 38 КпАП України, строки накладання адміністративних стягнень становлять 2 місяці від дня вчинення правопорушення, за виключенням деяких випадків, що передбачені у цій статті. У кримінальному праві актом порушення справи є постанова прокурора, слідчого, органу дізнання або судді, а також визначення суду. Законодавство про адміністративні правопорушення прямо не називає актів порушення адміністративного провадження, хоч деякі дії можна назвати такими за їхнім фактичним призначенням, виходячи зі змісту правової норми. Так, у випадку безпосереднього виявлення ознак адміністративного правопорушення, відповідно до вимог ст. 254 КпАП України, складається протокол. У цьому випадку це є актом порушення справи. Протокол про адміністративне правопорушення виступає у цій ролі у випадку очевидності вчиненого правопорушення і безпосереднього виявлення його ознак особою, що уповноважена його складати. При надходженні повідомлення чи заяви про названий проступок, актом порушення провадження може бути, як свідчить адміністративно-деліктна практика, письмова вказівка компетентної посадової особи, наприклад, начальника органу внутрішніх справ, яка зобов'язує працівника органу внутрішніх справ (наприклад, дільничного інспектора міліції) з'ясувати обставини справи і скласти протокол. Виникнення адмІністративно-делікт-них відносин у цьому випадку пов'язано з указівкою посадової особи. Перш ніж скласти протокол про адміністративне правопорушення, працівник, що одержав указівку зробити це, повинен вивчити обставини справи, допитати свідків, потерпілих, відібрати пояснення від матеріально відповідальних осіб, здійснити інші адміністративно-процесуальні дії для отримання даних про адміністративний проступок, виявити його ознаки. Особливістю порушення справ про окремі адміністративні проступки є , також те, що приводом до порушення справи є висновок експерта. Наприклад, у справах про порушення антинаркотичного законодавства, це висновок про те, що кількість виявлених наркотичних засобів відноситься до невеликих розмірів. Актом порушення адміністративного провадження у справі можуть бути постанови органу дізнання, слідчого, прокурора, судді чи ухвали суду про відмову у порушенні кримінальної справи за відсутності підстав для цього і за наявності у діях особи складу адміністративного проступку (ст. 99 КПК України). Автори Науково-практичного коментарю КПК УРСР за редакцією П.Г. -Цупренка роблять правильний висновок: якщо матеріали, за якими відмовлено у порушенні кримінальної справи, свідчать про вчинення особою протиправного або аморального проступку, в постанові про відмову у порушенні кримінальної справи може бути поставлене питання щодо притягнення особи до дисциплінарної або адміністративної відповідальності чи застосу- вання до неї заходів громадського впливу'. Порушення адміністративного провадження супроводжується передачею заяв або повідомлень щодо проступку компетентному органові. Таким чином, можна зробити висновок, що актами порушення справ про адміністративні правопорушення у сфері обігу наркотичних засобів і психотропних речовин можуть бути такі дії: а) складання протоколу про адміністративні правопорушення; б) указівка компетентної особи (резолюція на заяві, повідомленні чи іншому документі) про порушення адміністративного провадження; в) постанова органу дізнання, слідчого, прокурора, судді, ухвала суду про відмову у порушенні кримінальної справи й передачі матеріалів для застосування заходів адміністративного стягнення. На нашу думку, до цих актів слід віднести також направлення судом компетентному органу матеріалів справи, якщо суд у процесі Їх розгляду дійшов висновку, що у діянні особи відсутні ознаки складу злочину, але є ознаки адміністративного проступку. Таке положення не закріплене у законі, але практика йде саме цим шляхом. Якщо порушення кримінальної справи є самостійною стадією кримінального процесу, то в адміністративно-деліктному праві така процесуальна дія порушується з початковою стадією провадження — учиненням попередніх процесуальних дій. розслідуванням правопорушень. На існування такої стадії вказують ряд авторів, що досліджували проблеми адміністративного провадження. Адміністративні проступки у сфері обігу наркотиків за характером є дещо простішими злочинних діянь, тому при вчиненні Їх установити істину у справі не так уже й важко. Проте це не означає, що простота провадження у справах про адміністративні правопорушення виключає будь-яке відшукання доказів вини чи невинності осіб, причетних до розглядуваної справи. Тому не можна погодитись з думкою про те, що розгляд справ і прийняття рішення не вимагає складної процедури збирання, перевірки й оцінки доказів у справі, що є характерним для кримІнально-правовоЇ юрисдикції2. Ще в 1973 р. Є.В. Додін зайняв правильну позицію щодо адміністративного процесу, визнавши необхідність ретельного вивчення обставин справи. Ця пізнавальна діяльність, спрямована на з'ясування фактичних обставин справи, є спеціальним видом пізнання. Доказування для органів управління є такою ж необхідною умовою у справі встановлення Істини, як і для судово-слідчих органів2. У ст. 251 КпАП України (як і у ст. 56 КПК України) дається поняття доказів, а також джерел Їх одержання. У ст. 252 КпАП України закріплено обов'язки органу або посадової особи оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному та об'єктивному дослідженні всіх обставин справи в їхній сукупності, керу- Ї^^^^^».^^^^^^ • С. 39-40. ^азатсльства в административном процессе. - М.. 1973. - ючись законом і правосвідомістю. Отже, для забезпечення названих вище принципів оцінки доказів правопорушень, що пов'язані із незаконним обігом наркотиків, необхідне збирання джерел, їх глибоке вивчення, об'єктивне дослідження для виявлення ознак проступку, встановлення ступеня винності осіб, які їх учинили, для призначення відповідного стягнення чи звільнення від нього. Стаття 254 КпАП України вимагає складання протоколу. І лише у випадках накладення й стягнення штрафу на місці правопорушення такий документ не складається. Проте роз'яснень щодо дій повноважних осіб у випадках відсутності винних на місці вчинення правопорушень та невстановлен-ня особи правопорушника немає. Виходячи з принципу невідворотності покарання за правопорушення, необхідно встановити обов'язок правоохоронних органів порушувати адміністративне провадження за фактом учинення деяких проступків у сфері незаконного обігу наркотиків, шкода від яких наближує Їх до злочинів. У сукупності вони досить небезпечні для суспільства, завдають йому відчутної матеріальної шкоди. Одночасно, враховуючи невелику суспільну й матеріальну шкоду від окремих правопорушень, при відсутності відомостей про правопорушника, на наш погляд, недоцільно складати протокол про правопорушення. Це положення слід також помістити у розділі 4 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Відсутність названих правових положень не дозволяє правовідношення, що проектується у законі, переводити на площину реальних відносин, урегульованих адміністративно-деліктним правом. Багато правопорушень законодавства про обіг наркотичних засобів та психотропних речовин залишаються латентними, часто їх учиняють невідомі особи. У таких випадках закон практично не діє, оскільки є лише симптомом, за яким можна судити з певною часткою вірогідності про виникнення найближчим часом відповідних відносин', але для Їхньої появи необхідний процесуальний закон, який би визначив права й обов'язки посадових осіб, компетентних органів. Наприклад, щороку на підприємствах України мають місце десятки випадків, коли Державною службою охорони при органах внутрішніх справ виявляюся підготовлені до розкрадання суміші макових головок або конопель. На практиці ці правопорушники, як правило, не встановлюються і, таким чином, уникають відповідальності. Отже, суспільству крім морального збитку завдається й матеріальний. Це породжує справедливі нарікання з боку громадян, які висловлюються у скаргах, направлених до державних і громадських органів, а також до органів внутрішніх справ. Держава все більш нетерпиме ставиться до адміністративних правопорушень. Це видно, наприклад, із того, що останнім часом відповідальність за їхнє вчинення значно підвищилася. Проте необхідної ефективності від передбачених заходів не буде досягнуто, якщо їх застосовувати лише до осіб, ' Пашуканис Е.Б. Общая теория права // Избранньїе произведения по общей теории права й государства. — М., 1980. - С. 78-80. яких спіймано при вчиненні проступку, і не вживати заходів щодо осіб (правопорушників), які втекли з місця події. Необхідно у законодавчому порядку закріпити обов'язковість складання протоколу про адміністративне правопорушення за фактом вчинення проступків, збиток від яких є значним, а особливо у випадку правопорушення, пов'язаного з обігом наркотиків. У Кодексі України про адміністративні правопорушення слід закріпити положення про те, що у разі вчинення адміністративного правопорушення, шкода від якого є значною, протокол повинен складатися і при відсутності відомостей щодо особи, яка його вчинила. Більше третини (39%) працівників міліції, які складають ці документи, вказують на доцільність складання протоколу за фактом правопорушення. Порушення справи про адміністративний проступок, звичайно, має на увазі вжиття заходів до встановлення особи, яка його вчинила. Ця вимога випливає зі ст. 245 КпАП України, яка вказує, що завданням адміністративного провадження у справах про правопорушення є своєчасне, всебічне, повне й об'єктивне з'ясування обставин кожної справи. Проте, хто саме повинен з'ясовувати обставини справи і встановлювати осіб, які вчинили проступок? Зі змісту ст.ст. 245, 246 КпАП України виходить, що шукати правопорушника повинні уповноважені на складання протоколів про адміністративні правопорушення особи, до компетенції яких входить здійснення адміністративної юрисдикції у цілому у справі. Доцільно, щоб справи про адміністративні правопорушення, які вчинені невстановленою особою, порушували правоохоронні органи, що відповідають за цю ділянку роботи, не передаючи їх у провадження громадським організаціям. Матеріали у справі, що порушена громадською організацією, у цих випадках, також було б доцільно передавати компетентним органам. Громадська організація не має достатніх можливостей для встановлення правопорушника, а органи, які порушують адміністративне провадження, як правило, мають працівників, зобов'язаних виконувати зазначені функції. Наприклад, в органах внутрішніх справ функція встановлення осіб, які вчинили адміністративні проступки, в основному покладена на дільничних інспекторів міліції, працівників Державтоінспекції та інші служби міліції, які здійснюють адміністративну діяльність. Відповідно до відомчих актів МВС України вони зобов'язані складати протоколи про адміністративні правопорушення і виявляти осіб, які Їх учинили на обслуговуваній ними адміністративній дільниці. Компетентна особа повинна встановити правопорушника і у строки, визначені законодавством України, притягнути його до адміністративної відповідальності або, з'ясувавши обставини справи, зібравши відповідні докази, передати матеріали відповідному компетентному органу, який вирішує справу (народному судді, начальнику органу внутрішніх справ тощо). Відповідно до ст. 38 КпАП України, адміністративне стягнення може бути накладене не пізніше двох місяців від дня вчинення правопорушення. Здійснюючи порівняльний аналіз строків давності, передбачених у кримінальному та адміністративному праві, ми дійшли висновку, що відповідне законодавство про адміністративні правопорушення, на відміну від кримі-* '' нального, не містить положення про припинення строку давності притягнення до відповідальності. Кримінальне законодавство встановлює строки давності притягнення до відповідальності за вчинені злочини, залежно від міри покарання, проте перебіг цього строку зупиняється, якщо особа, яка вчинила злочин, переховується від слідства чи суду. При цьому особа не може бути притягнена до кримінальної відповідальності лише у випадку. якщо від часу вчинення злочину минули відповідні строки - від 2 років у разі засудження до покарання менш суворого, ніж обмеження волі, і до п'ятнадцяти років - у разі вчинення особливо тяжкого злочину (ст. 80 КК України). Це правило поширюється і на випадки вчинення злочинів, суспільна небезпека яких є незначною, коли за їх учинення передбачено покарання у вигляді виправних робіт або штрафи у невеликих розмірах. Чи доцільно встановлювати припинення давності щодо вчинених адміністративних проступків? А якщо так, то на який строк? Інакше кажучи, по перебігу якого строку особа не може бути притягнута до адміністративної відповідальності? На перше запитання можна відповісти позитивно, виходячи з принципу невідворотності покарання, необхідності відшкодування завданого проступком збитку, цілей профілактики правопорушень, принципу рівності всіх громадян перед законом. 64 % опитаних працівників міліції також вважають за доцільне встановлення припинення строку давності. Слід також зазначити, що громадянин, якого притягнуто до адміністративної відповідальності, крім визначеного стягнення потерпає також і від інших негативних впливів протягом року з моменту притягнення, чого не відчуває правопорушник, який втік із місця події. Перший, зокрема, може бути позбавлений певних вигод, передбачених для працівників і службовців: пільгових путівок у будинки відпочинку, винагороди за підсумками роботи підприємства, черги на одержання квартири. Але не можна допускати, щоб ці обмеження застосовувалися до одних І минали інших правопорушників лише на тій підставі, що їм вдалося втекти з місця події проступку і їх важко знайти. Що ж до Іншого запитання, то тут необхідно зазначити таке. Було б правильним відраховувати припинення перебігу строку давності притягнення до адміністративної відповідальності з моменту вчинення проступку. Виходячи з змісту ст. 39 КпАП України (в якій зазначено, що особа, піддана адміністративному стягненню, яка протягом року від дня закінчення виконання стягнення не вчинила нового адміністративного правопорушення, вважається такою, що не піддавалася адміністративному стягненню), доцільно було б і припинення давності притягнення до адміністративної відповідальності у законодавчому порядку встановити на строк'до одного року, закріпивши це у Кодексі про адміністративні правопорушення (44% опитаних працівників міліції вважають за доцільне встановити строк 1 рік або 6 місяців). Тому компетентні органи держави повинні виявляти правопорушника протягом року від дня вчинення проступку. КпАП України (ст. 256) передбачає обов'язкові реквізити протоколу про адміністративні правопорушення. Він указує, що протокол має складати уповноважена на те особа або представник громадської організації чи орга- ни громадської самодіяльності. У ньому зазначається дата і місце складання, відомості про особу правопорушника, місце і час учинення проступку. У протоколі також має бути відображено, який нормативний акт порушено й у чому виявилося це порушення. Ця стаття істотно змінює вимоги до складання протоколу. До видання КпАП (відповідно до пп. 11 та 12 Положення про адміністративні комісії при виконкомах районних, міських, сільських, селищних Рад народних депутатів Української РСР) протокол, що подавався на розгляд адміністративної комісії, мав в обов'язковому порядку підписуватися особою, яка його склала, правопорушником та свідком. Якщо правопорушник відмовлявся його підписати, про це робився відповідний запис у протоколі. Тепер законодавець не вимагає, щоб відмова у підписі засвідчувалася свідками чи понятими. Не містить цієї вимоги і Положення про адміністративні комісії, вже не є обов'язковим реквізитом протоколу також й підпис потерпілого. Проте це не означає, що при складанні протоколу посадові особи правоохоронних органів можуть ігнорувати показання свідків та потерпілих, адже вони мають доказове значення для розгляду справи про адміністративне правопорушення. Якщо є свідки та потерпілі, працівник, який порушує справу про адміністративний проступок, зобов'язаний запропонувати їм дати пояснення і підписати протокол. У разі відмови, працівник, який складає протокол, роз'яснює Їм, наскільки підписи й показання важливі для вирішення справи, а також пояснює, що вони зобов'язані допомагати державним органам в охороні громадського порядку. Якщо ж свідки та потерпші й далі відмовляються підписати протокол, то особа, яка його складає, зобов'язана вписати до нього їхні адреси та місця проживання. Особі, яка вчинила правопорушення, надається право додати до протоколу пояснення та зауваження відносно його змісту, а також мотивів відмови його підписання. Надаючи таке право особі, яка вчинила правопорушення, законодавець тим самим гарантує їй право на захист уже на першій стадії адміністративного провадження. Не врегульованим дотепер залишається питання щодо кількості протоколів, які складаються при вчиненні адміністративного правопорушення групою осіб. Якщо у вчиненні адміністративного проступку брала участь одна особа, це питання не виникає, а от коли правопорушників було декілька, то слід було б визначитися, скільки ж протоколів необхідно скласти у цьому випадку. КпАП України(ст. 254) визначає, що протокол складається про вчинення адміністративного правопорушення, а також те, що у ньому обов'язково мають бути наведені відомості про правопорушника. Відпові^ дно до ч. 7 ст. 2?^ КпАП України безпосередньо у протоколі може бути записана міра стягнення. \ Отже, з одного боку, законодавець вимагає складати протокол про адміністративне правопорушення й у ньому відображати склад проступку, а з Іншого, як виходить зі змісту ст.ст. 254 та 283 КпАП України, їх необхідно складати на кожного правопорушника у справі. Таким чином, якщо правопорушення вчинене групою осіб і в їхніх діях є склад одного адміністративного проступку, мають бути складені протоко ли відносно кожного правопорушника. При цьому у кожному протоколі викладається суть проступку, вчиненого групою осіб, відомості про особу, щодо якої складено протокол, а також, про Інших осіб, які брали участь у правопорушенні, та вину кожного з них. Таким чином забезпечується індивідуальний підхід до кожного правопорушника. На осіб, які вчинили адміністративний проступок уперше і ступінь вини яких є незначною, протокол та Інші матеріали можна направити на розгляд громадськості за місцем їхньої роботи чи проживання, а злісних Правопорушників, звичайно, слід притягти до адміністративної відповідальності. Це також дає підставу для виділення справ на окремих правопорушників у зв'язку з оскарженням або опротестуванням постанови у справі, а також для запису у протоколі міри стягнення, інакше кажучи, дозволяє виносити постанову про накладання адміністративного стягнення до конкретної особи, яка вчинила правопорушення. Не встановлено у законодавчому порядку і припинення строку давності виконання постанови про накладання адміністративного стягнення, за виключенням випадків подання у встановлений строк скарги або принесення прокурором протесту, які, відповідно до ст. 291 КпАП України, припиняють виконання постанови. Що ж до припинення строку давності у випадку ухилення від виконання постанови про накладання адміністративного стягнення, то про це поки що у законі нічого не сказано. На наш погляд, було б доцільно встановити його у законодавчому порядку терміном до одного року, керуючись тими ж підставами, що й для встановлення припинення перебігу строку давності притягнення до адміністративної відповідальності. Адміністративне право не передбачає Інституту відповідальності за співучасть. Адміністративний проступок може бути вчинений кількома особами, які розподіляють між собою дії, вчинення яких виходить за межі об'єктивної сторони правопорушення. Особливо це проявляється в правопорушеннях, пов'язаних із незаконним обігом наркотичних засобів. Кримінальний кодекс України в аналогічних випадках встановив відповідальність за співучасть, визначивши відповідальними поряд із виконавцем організатора, підмовника і пособника. При проектуванні Кодексу про адміністративні правопорушення не було враховано необхідність встановлення відповідальності співучасників, так само як і відповідальності за приготування до адміністративного проступку. Відсутність законодавчих визначень перешкоджає боротьбі з порушеннями. На практиці трапляються випадки, коли організатором проступку виявляється посадова особа або громадянин, але відповідальності за вчинене виконавцем правопорушення вона не несе. Часто працівники правоохоронних органів відчувають розгубленість у зв'язку з неврегульованІстю питань приготування або замаху на вчинення проступку (81% від опитаних), особливо при виявленні незаконних посівів снотворного маку або конопель. Ці прогалини в адміністративному праві слід негайно ліквідувати, вживши для цього відповідних заходів, тобто прийнявши необхідні законодавчі норми. Певні недоречності мають місце при виданні актів реалізації адмініст- ративно-правових норм. У ч.2 ст. 33 КпАП України законодавець передбачив обов'язок органу адміністративної-юрисдикції при накладенні стягнення враховувати характер учиненого правопорушення, особу правопорушника, ступінь ЇЇ вини, майновий стан, обставини, які пом'якшують, а також обтяжують відповідальність. Проте зазначений правил не завжди додержуються. Судді, а також особи, які складають протокол, не завжди враховують таку обтяжуючу вину обставину як повторність вчинення правопорушення. У протоколах не завжди відображаються відомості щодо повторності правопорушення, не наводяться довідки в інформаційних центрах, а іноді й ігноруються вже встановлені. Розв'язуючи справи по суті, судді іноді погано вивчають Їх, ігнорують обставини, які пом'якшують чи обтяжують відповідальність, майновий стан осіб, які притягуються до відповідальності, не мотивують рішення у постанові. Такі ж помилки допускаються й органи внутрішніх справ. Складаючи протокол про адміністративне правопорушення, працівники міліції не завжди викладають у ньому його зміст, тобто всі обставини. |
|
Проблеми поглиблення демократичних засад адміністративної реформи в Україні М. Я. Сегай, д-р юрид наук, проф.; О. Ф. Скакун, д-р юрид наук, проф.; М. М. Страхов, д-р юрид наук, проф.; Ю. М. Тодика, д-р юрид... |
«Затверджено Міністерством освіти і науки України як підручник для... В. К. Поповим)), розділ VI (§ 8), розділ XI канд юрид наук, доцент — розділ II (§ 1, 2) канд юрид наук, доцент — розділ XVI канд... |
|
Національна програма виховання дітей та учнівської молоді в Україні Авторський колектив В. М., доктор пед наук; Охрімчук P. M., канд пед наук; Полянський П. Б., канд. істор наук, директор департаменту загальної середньої... |
Мінрегіонбуд України Київ 2009 В. С., д-р техн наук, проф.; Вернигора В. О., канд техн наук; Галінський О. М., канд техн наук; Григоровський П.Є., канд техн наук;... |
|
ПРИВАТНЕ ПРАВО Білоусов Є. М. – канд юрид наук., доц. – розділ ІІ; §3 розділу ІV, розділ V, VI, §§1-3, 5-8 глави VIІ (у співавторстві з Жуковим... |
ГСВО МОН Черкаського ін-ту управління бізнесом; О. Ф. Кравченко, канд екон наук, доц. КДТУБА; М. М. Мартиненко, д-р техн наук, проф. КЕІМ;... |
|
РСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ до виконання лабораторних... Укладачі: О. А. Щербина, канд техн наук, доцент, М. М. Орлова, канд техн наук, доцент |
АКАДЕМІЧНИЙ Н. С. Прозорова, доктор юрид наук, професор; Є. А. Тихонова, доктор юрид наук, професор |
|
Орієнтація у просторі Галина ЛАВРЕНТЬЄВА, канд психол наук, ст наук співроб. Ін-ту засобів навчання АПН України |
МАТЕМАТИКА Г. М. Мерсіянова канд пед наук, ст наук спів лабораторії олігофренопедагогіки Інституту дефектології АПН України |