Проблеми поглиблення демократичних засад адміністративної реформи в Україні


НазваПроблеми поглиблення демократичних засад адміністративної реформи в Україні
Сторінка1/9
Дата06.04.2013
Розмір1.65 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Право > Документи
  1   2   3   4   5   6   7   8   9
ББК 67.308

Д35

Засновник

Академія правових наук України

Редакційна колегія

Ю. П. Битяк, канд. юрид. наук, проф. (го­ловний реактор); О. В. Петришин, д-р юрид. на­ук, проф. (заступник головного редактора); М. П. Воронов, канд. юрид. наук, проф.; Л. М. Ге-расіна, д-р соц. наук, проф.; В. Д. Гончаренко, д-р юрид. наук, проф.; Ю. М. Грошевий, д-р юрид. на­ук, проф.; Д В. Задихайло, канд. юрид. наук, доц.; /. В. Жилінкова, д-р юрид. наук, доц.; М. І. Панов, д-р юрид. наук, проф.; /7. М. Рабіновт, д-р юрид. наук, проф.; М. Я. Сегай, д-р юрид. наук, проф.; О. Ф. Скакун, д-р юрид. наук, проф.; М. М. Стра­хов, д-р юрид. наук, проф.; Ю. М. Тодика, д-р юрид. наук, проф.; М. Г. Шульга, канд. юрид. на­ук, доц.; В. Д. Яворський, канд. юрид. наук, доц.; /. В. Якоеюк, канд. юрид. наук, доц. (відповідаль­ний секретар)

Видавець

Інститут державного будівництва та місцевого самоврядування

61002, Харків, вул. Пушкінська, 77 Тел.43-12-29

Видавництво «Право» Академії правових наук України

61002, Харків, вул. Мироносицька, 29 Тел.715-72-72

Видання здійснене за сприяння Міжнародного фонду «Відродження»

ISBN 966-7146-69-3

© Інститут державного будівництва та місцевого самоврядування, 2002 © Видавництво «Право», 2002

В. Б. Авер'янов, член-кореспондент АПрН України, завідувач відділу проблем держав­ного управління та адміністративного права Інституту держави і права ім. В. М. Корець-кого НАН України

Проблеми поглиблення демократичних засад адміністративної реформи в Україні

^^ *~~^-^'J^^

Як відомо, адміністративна реформа в Україні здійсню­ється згідно з Концепцією адміністративної реформи, роз­робленою Державною комісією з проведення в Україні адміністративної реформи і офіційно схваленою Президен­том України у 1998 році.

Однією з особливостей Концепції адміністративної ре­форми (далі — Концепція) є те, що в ній відтворені насампе­ред погляди юридичної науки на проблеми розвитку системи державного управління.

Але і сам науково-юридичний підхід не можна визнати бездоганним. І це невипадково, оскільки проблематика ре­формування державного управління і виконавчої влади ніко­ли раніше, за радянських часів, не була пріоритетною в юри­дичній науці. Тому на час підготовки Концепції серйозних те­оретичних напрацювань з проблем адміністративної реформи майже не було. Багато проблем висвітлювалось на суто опи­совому рівні. І все це так чи інакше вплинуло на теоретичний

WAeep'ameB. Б., 2002
рівень моделювання змінюваних чи нових Інститутів вико­навчої влади.

На жаль, і сьогодні проблематика адміністративної рефор­ми ще не стала помітною в юридичній науці. Хоч вже пройш­ло чотири роки, як оприлюднена Концепція адміністратив­ної реформи, немає жодної науково-юридичної праці, де бу­ла б грунтовно проаналізована ця Концепція та досвід її ре­алізації. Не враховується також, що Концепція — не догма, тобто не набір аксіоматичних приписів, а творчий документ. З багатьох питань в ній ставляться і вирішуються евристичні завдання, отже, вона сама повинна постійно оновлюватися. Однак поки що відбувається тільки «експлуатація» творчого потенціалу Концепції, але цей ресурс поступово вичерпується. Так, не виглядає випадковим той факт, що динамізм просу­вання адміністративної реформи поступово уповільнюється.

З огляду на наведене нагальною є необхідність загостри­ти увагу на науково-правовому обґрунтуванні подальших за­ходів з вирішення найбільш актуальних і складних проблем реформування у сфері державного управління.

Зокрема, особливу занепокоєність викликає повільність процесу демократизації та гуманізації взаємостосунків органів виконавчої влади з громадянами.

Проте ключовим завданням адміністративної реформи є утвердження механізмів, здатних гарантувати неухильне до­тримання визначених Конституцією і законами України прав і свобод громадян, істотне посилення з боку інститутів гро­мадянського суспільства контролю за діяльністю уряду, міністерств та інших органів виконавчої влади.

Як відомо, вільне і ефективне здійснення прав людини — одна з головних ознак демократичного суспільства і правової держави. Відтак права людини мають стати не якимось похідним чи другорядним завданням здійснюваних у сфері державного управління перетворень, а їх найголовнішою ме­тою, яка покликана принципово змінити історичну парадиг­му стосунків між державою і людиною. Сенс цієї зміни поля­гає в тому, щоб місце домінуючої в минулому ідеології «пану­вання» держави над людиною зайняла протилежна — ідео­логія «служіння» держави інтересам людини.

Такий перехід можливий лише за умови дійсного запрова­дження передбаченого Конституцією України принципу вер­ховенства права (ст. 8), який вимагає підпорядкування діяль­ності державних інститутів потребам реалізації та захисту прав людини, забезпечення їх пріоритетності перед усіма іншими цінностями демократичного суспільства. Варто зауважити, що в такому значенні принцип верховенства права за своїм змістом значно ширше принципу верховенства закону, оскільки не кожний закон здатний відобразити справжні по­треби повноцінної реалізації або захисту прав людини.

Отже, найперше завдання адміністративної реформи по­лягає в необхідності рішучого подолання існуючої недооцінки ролі та місця держави у вирішенні проблеми прав людини, яка традиційно обмежується переважно тільки захистом по­рушених прав. Натомість потрібно якомога більше спрямо­вувати увагу держави на значно складнішу роботу щодо ут­вердження в повсякденному житті пріоритету прав і свобод людини в українському суспільстві. Саме на це орієнтує нашу державу фундаментальний конституційний припис: «Утверд­ження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави» (ст. З Конституції України).

Практична реалізація зазначеного завдання можлива ли­ше за допомогою державної служби як інституту, що забезпе­чує фактичне виконання покладених на органи виконавчої влади функцій, прав і обов'язків.

У зв'язку з цим доречно нагадати, що українській дер­жавній службі, інституційне оформлення якої відбулося з прийняттям у 1993 році Закону України «Про державну служ­бу», притаманне офіційне сприйняття вимог принципу верхо­венства права. Про це свідчить хоча б те, що серед принципів, на яких грунтується державна служба в Україні, у згаданому За­коні (ст. 3) визначені не тільки такі близькі за спрямованістю до верховенства права принципи, як демократизм, гуманізм і соціальна справедливість, але й прямо зафіксовано принцип «пріоритету прав людини і громадянина».

Але дотримання цих формально декларованих принципів ще не стало, на жаль, визначальною домінантою реального функціонування державної служби. Поки що у свідомості

ЁШ!

більшості як представників влади, так і всіх прошарків насе­лення не подолані негативні наслідки тривалого існування в нашому суспільстві системи влади, в якій інтереси держави домінували над інтересами особи.

Збереженню незадовільного стану державної служби сто­совно забезпечення прав людини сприяє те, що діяльність пе­реважної частини управлінських кадрів підпорядкована підго­товці управлінських рішень, тоді як контроль за організацією їх виконання занадто послаблений. Не приділяється належна увага питанням оцінки якості роботи і підвищення ефектив­ності управління персоналом.

В умовах і досі невиправдано високої централізації уп­равління головним показником роботи кадрів виконавчого апарату залишається не виконання органом чи посадовою особою нормативно визначених компетенції, функцій та по­вноважень, а механічне відтворення команд «згори» з наміром догодити вищому начальнику.

Все це суттєво перешкоджає громадянам реалізувати свої законні вимоги і наміри у відносинах з відповідними органа­ми і службовцями. Адже передусім через повсякденні стосун­ки з органами виконавчої влади, їх посадовими особами гро­мадяни можуть практично скористатися наданими їм Кон­ституцією і законами України правами і свободами, викона­ти покладені на них обов'язки.Виходячи з наведеного, рефор­мування державної служби1 має бути принципово підпоряд­коване завданням запровадження такого правового режиму взаємостосунків між органами держави і громадянами, за яким кожній людині було б гарантовано як реальне додержання на­лежних їй прав і свобод, так і надійний захист у випадку їх по­рушення.

Обов'язковим елементом зазначеного правового режиму має стати істотне оновлення правового статусу людини, особ­ливо тієї його частини, яка визначається нормами адміністра­тивного права. Як відомо, адміністративне право відіграє ве­личезну роль у реалізації положень Конституції щодо право­вого статусу людини і громадянина. Адміністративно-правові

1 Див.: Наукові засади реформування державної служби в Україні. На­укова доповідь / За заг. ред. В. Б. Авер'янова. — К., 2000. — 56 с.

йзжж наукових прщь

норми не тільки конкретизують ці положення, а й визнача­ють порядок реалізації конституційних прав і свобод, чітко окреслюють їх гарантії, а також доповнюють їх чисельними іншими правами, а за певних умов і обов'язками, які не за­значені в Конституції.

Сучасне реформування державної служби має базуватись на вимозі про те, що службовці органів виконавчої влади по­винні зважати не лише на правовий статус людини і громадя­нина, закріплений у національному законодавстві, а й на по­ложення відповідних міжнародно-правових актів. Зрозуміло, що їх сприйняття і деталізація у вітчизняному законодавстві та практиці мають відбуватися з урахуванням реальних, пере­дусім матеріальних, можливостей здійснення у повсякденно­му житті.

На сучасному етапі розвитку нашого суспільства для за­безпечення верховенства права у функціонуванні державної служби необхідне цілком рівноцінне ставлення державних службовців як до виконання з боку громадян обов'язків перед державою, так і до виконання з боку держави обов'язків що­до забезпечення прав і свобод громадян, за що держава несе, згідно з Конституцією України, відповідальність.

Виконання значної частини обов'язків органів виконавчої влади перед приватними особами (включаючи в це поняття громадян і юридичних осіб) пов'язане з такою новою функцією держави, як надання так званих «управлінських по­слуг». Ця функція передбачена Концепцією адміністративної реформи, а самі управлінські послуги визначені «як послуги з боку органів виконавчої влади, що є необхідною умовою ре­алізації прав і свобод громадян — зокрема, реєстрація, ліцен­зування, сертифікація і т. ін.»1.

Загальновідомо, що подібні дії дотепер традиційно роз­глядаються адміністративно-правовою наукою як звичайна складова владно-розпорядчої діяльності органів державного управління. Тому не дивно, що вітчизняні вчені і практики поки не мають загальноприйнятої позиції щодо поняття «уп­равлінських послуг». Дехто навіть побоюється, 'що запровад-

1 Концепція адміністративної реформи в Україні. Державна комісія з проведення в Україні адміністративної реформи. — К., 1998. - С. 11.

Державне будівництво та місцеве сатввядування

жуючи «платні управлінські послуги», держава завуальовано провадить «систему торгівлі владою»1.

Щоб не загострювати з цього питання доволі, як видається, немотивовану дискусію, варто було б доктринально погоди­тись з тим, що термін «управлінські послуги» спрямований не на виокремлення нового виду адміністративно-правових відносин між державними органами і приватними особами, а на змістовну переоцінку характеру взаємовідносин між дер­жавою і людиною. Адже «владне розпорядництво» з боку дер^-жавних органів, їх посадових осіб — це один формат оцінки їх відносин з громадянами чи юридичними особами, а надання тими самими суб'єктами «управлінських послуг» останнім — зовсім інший.

Дефініція «послуги» акцентує увагу на виконанні саме обов'язків держави перед приватними особами, спрямованих на юридичне оформлення умов, необхідних для забезпечен­ня належної реалізації ними своїх прав і охоронюваних зако­ном інтересів. Таке розуміння більш повно відповідає новій ідеології «служіння держави» перед людиною. «Служіння» з боку виконавчої влади — це і є, власне кажучи, надання її ор­ганами послуг.

І це, цілком закономірно, оскільки саме державна влада — це реалізація не лише правомочій, що зобов'язують громадя­нина, але і виконання певних обов'язків держави перед гро­мадянином, за які вона цілком є відповідальною перед ним. І таких обов'язків з її боку з'являтиметься дедалі більше у міру подальшої демократизації держави.

Отже, підтверджуючи доктринальну правомірність і термінологічну визначеність поняття «послуги» з боку органів виконавчої влади, слід водночас звернути увагу на певну не­доречність характеристики цих послуг як «управлінських» (чи адміністративних). Адже тут доречнішим був би акцент не на «владно-організаційному» аспекті відповідних дій (уп­равління — це владно-організаційний вплив), а на їх «вико­навсько-зобов'язальному» (послуга — це виконання певних обов'язків) аспекті.

' Див.: Гаращук В. Управлінські послуги — новий інститут чи нова по­милка? //Вісник Академії правових наук України. — 2001. — № З.-С. 111.

пан/тих праць

З огляду на це розглядуваний вид діяльності органів вико­навчої влади правильніше визначити як «виконавські послуги».

Разом з тим треба розуміти, що не всі без винятку влад­но-розпорядчі дії з боку органів виконавчої влади є підстави визначити як «виконавські послуги». Інакше будуть терміно­логічне змішані різнорідні за наслідками види владно-розпо­рядчої діяльності органів виконавчої влади. Такі, наприклад, як прийняття обмежувальних чи обтяжуючих рішень щодо окремих приватних осіб (включаючи навіть адміністративно-примусові заходи) і видання численних дозвільно-реєст­раційних актів.

Іншими словами, «виконавські послуги» з боку уповно­важених органів, посадових осіб мають місце за наявності та­ких обов'язкових ознак:

а) ці послуги надаються конкретним приватним особам
за їх ініціативою (тобто за їх зверненням);

б) шляхом надання цих послуг задовольняються пра­
вомірні вимоги, потреби та інтереси приватних осіб;

в) надання цих послуг спрямоване на створення належних
умов для повноцінної реалізації приватними особами прав,
що їм належать, та виконання покладених на них обов'язків;

г) приватні особи вправі на свій розсуд (окрім непра­
вомірних дій) користуватись результатами наданих їм послуг.

Наведеними ознаками «виконавських послуг» охоплюється величезний масив владно-розпорядчих дій органів виконавчої влади: від видачі свідоцтва про народження, паспорта або доз­волу до розгляду уповноваженим органом, посадовою особою будь-якого іншого звернення приватної особи з вимогою за­довольнити її потреби чи інтереси з конкретного питання.

В оплатності чи безоплатності тих чи інших дій органів виконавчої влади не слід вбачати класифікуючий критерій віднесення їх до виконавських послуг.

Дехто з дослідників чомусь вважає, що «платність уп­равлінських послуг» означає їх «купівлю», а відтак, практич­но унеможливлює з погляду моралі оскарження громадянином результатів подібних послуг1. Здається, що логіка тут дещо

1 Див.: Гаращук В. Управлінські послуги — новий інститут чи нова по­милка? - С. ПО.

2 Державне будівництво ... 9

інша, майже «з точністю до навпаки». Тобто у випадку оплат-ності послуг посилюються саме моральні обов'язки держави перед людиною — адже за неякісну (умовно кажучи) вико­навську послугу держава ще й гроші отримала.

У цілому ж загальним правилом щодо оплати виконавсь­ких послуг мав би бути такий принцип: якщо звернення за якоюсь послугою є відповідно до законодавства прямим обов'язком приватної особи, а не предметом її вибору, то та­ка послуга повинна надаватись державою безоплатно. Але в будь-якому випадку розмір оплати не повинен суттєво пере­вищувати вартість реальних витрат держави на надання ви­конавських послуг.

З огляду на зростаючу роль у сфері державного управління діяльності з надання виконавських послуг слід зазначити доцільність зміни існуючого співвідношення між тими дер­жавними службовцями, що обслуговують функції політично­го і адміністративного керівництва, і тими, що здійснюють надання виконавських послуг населенню. Переважна більшість службовців має бути залучена до надання послуг, а в основу оцінки ефективності роботи службовців треба по­класти якісний рівень цих послуг.

При цьому стандарти поведінки державних службовців повинні підлягати регулярній перевірці та публічній оцінці. Вони мали б бути визначені в Кодексі основних правил по­ведінки державного службовця в Україні, проект якого був підготовлений робочою групою при Міністерстві юстиції Укра­їни і отримав досить позитивну оцінку зарубіжних експертів.

Хоч основні вимоги до етики поведінки державних служ­бовців на цей час знайшли відображення у відомчому акті — «Загальних правилах поведінки державного службовця» (за­тверджених наказом Головного управління державної служ­би в Україні від 23 жовтня 2000 року) — це не усуває потреби в законодавчому регулюванні всіх значущих аспектів по­ведінки державних службовців. Тим більше, що такий ко­дифікаційний акт передбачений Концепцією адміністратив­ної реформи1. Причому обговорювати та приймати його

' Концепція адміністративної реформи в Україні. — С. 46.

10

доцільно в одному «пакеті» з новою редакцією Закону України «Про державну службу».

Важливе значення для посилення орієнтації державної служби на забезпечення прав і свобод людини має подолан­ня існуючої в багатьох фахівців недооцінки ролі процедур у діяльності органів виконавчої влади, передусім в частині їх взаємовідносин з громадянами.

Разом з тим такі узагальнені процедури доцільно визна­чити як «адміністративні», що здатні істотно сприяти підви­щенню ефективності управлінської діяльності, чіткому вико­нанню функцій і повноважень органів та посадових осіб. Але головне — ці процедури покликані забезпечити необхідну послідовність у реалізації громадянами своїх прав і свобод та стати дієвою перешкодою для суб'єктивізму і свавілля з боку службовців органів виконавчої влади.

Невипадково, що в більшості європейських країн існують кодифіковані акти, присвячені надто детальній регламентації подібних процедур. Причому такі закони в цих країнах скла­дають серцевину адміністративного законодавства і визнача­ють рівень демократичності державного управління.

Натомість в Україні, як відомо, в чинному адміністратив­ному законодавстві саме процедурна частина (за винятком регулювання юрисдикційних проваджень) є найменш розви­нутою. Тому серед завдань реформування виконавчої влади як найбільш наближеної до людини, з якою кожна особа має постійні контакти, надзвичайно вагомим постає завдання за­провадження у сферу державного управління раціональних і демократичних адміністративних процедур.

З цією метою робочою групою при Міністерстві юстиції України підготовлено проект Адміністративно-процедурно­го кодексу, передбаченого Концепцією адміністративної ре­форми1. Цим Кодексом має бути встановлено засади правової регламентації таких загальних процедур, як підготовка, прий­няття і оскарження індивідуальних адміністративних актів ор­ганів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб з питань реалізації прав, свобод і охоронюва-

1 Концепція адміністративної реформи в Україні. — С. 45- 46.

11

Дертавневумішнщтвв та місцеве

них законом інтересів фізичних і юридичних осіб. Отже, су­купність процедур, що увійшли до предмету регулювання Кодексом, складають два види адміністративних провад­жень: провадження по індивідуальній адміністративній справі і провадження за скаргою на індивідуальний адмі­ністративний акт.

Сьогодні, як відомо, окремі питання розгляду заяв і скарг громадян врегульовані Законом України «Про звернення гро­мадян», який має переважно декларативний і неконкретний характер, і до того ж він побудований здебільшого за ідео­логією колишнього аналогічного нормативно-правового ак­ту радянського зразка.

На жаль, традиційні стереотипи звичного ставлення до
«спрощеної» юридичної регламентації процесуальних відно­
син у діяльності державного апарату управління дуже стійкі,
навіть у середовищі фахівців. Більшість з них і досі вважає, що
чітке унормування процедурних аспектів діяльності для уп­
равлінських органів є значно менш важливим, ніж, наприклад,
для судів. Забуваючи при цьому, що раціонально побудована і
детально визначена законом процедура діяльності щодо роз- ;
гляду заяв і скарг приватних осіб — це майже єдина ефектив- ;
на гарантія забезпечення під час цього розгляду неупередже-
ного, об'єктивного, відповідального і прозорого ставлення \
державних службовців до правомірних вимог громадян. !

Лише неврахуванням цієї обставини можна, на мій по- ! гляд, пояснити досить поширене уявлення про те, що вимо­ги до діяльності законодавчого врегулювання адміністратив­них процедур повинні бути значно полегшеними порівняно з судовими процедурами.

Не уникли цього, на жаль, навіть і правознавці-аналіти-ки вищого рівня із Головного науково-експертного уп­равління апарату Верховної Ради України. Розглядаючи про­ект Адміністративно-процедурного кодексу, вони зауважу­ють, що «деякі передбачені ним процедури настільки доклад­но регулюються, що в ході їх застосування дотримання відповідних норм, очевидно, буде нереалістичним». І до то­го ж, на їх думку, даний проект «так "зарегульовує" процеду­ру розгляду скарг та заяв, що в ній складно до кінця розібра-

12

тися юристу-професіоналу, не кажучи вже про "пересічного" громадянина»1.

Отже, ступінь деталізації, докладності регулювання адміністративних процедур є одним з принципових питань, що вимагає науково обґрунтованого подолання суперечли­вості в поглядах фахівців. Гадаю, що не треба відмовлятися від так званої «зарегульованості» адміністративних процедур, оскільки саме через це діяльність державних службовців фор­малізується настільки, наскільки це необхідно для най­повнішого забезпечення прав, свобод і охоронюваних зако­ном інтересів приватних осіб. Невипадково, що за сучасною європейською традицією подібне законодавче регулювання відзначається великою ретельністю.

Якщо погодитись з таким підходом, чи варто дивуватись тому, що ґрунтовно розбиратися в тонкощах адміністратив­них процедур мають, передусім, професіонали-управлінці та юристи, але аж ніяк не пересічні громадяни. Невже саме на громадян розраховане текстуальне оформлення процедур роз­гляду справ у судах?

Складність адміністративних процедур — це проблема правозастосування в середині самого управлінського апарату, і вирішуватись вона повинна за рахунок зростання кваліфікації та професіоналізму державних службовців. Для громадян же складність змісту адміністративних процедур не повинна бу­ти перешкодою. Для них головне — це, з одного боку, просто­та звернення до органу виконавчої влади за певною вико­навською послугою, а з другого — своєчасність отримання справедливого, об'єктивного і законного результату розгля­ду поданої ними заяви чи скарги.

Певна річ, у частини фахівців зберігається спокуса апе­лювати до набагато простішого для розуміння чинного Зако­ну України «Про звернення громадян», який, на думку згада­них аналітиків, після внесення відповідних змін і доповнень «може охопити практично все коло правовідносин»2, врегу-

1 Див.: Висновок на проект Адміністративно-процедурного кодексу України. Апарат Верховної Ради України. Головне науково-експертне уп­равління. 31.02.2002р. - С. 31.

а Там само. — С. 1.

13

.

люванню яких присвячені більше 150 статей проекту зазна­ченого Кодексу. Може це і було б так, якщо б не той прикрий факт, що переважна більшість з 29 статей зазначеного Закону фактично повторюють положення відомого Указу Президії Верховної Ради СРСР від 12 квітня 1968 року (а також його редакції від 4 березня 1980 року) «Про порядок розгляду про­позицій, заяв і скарг громадян». Так чи варто реанімувати без­надійно застаріле джерело правового регулювання?

До того ж треба нагадати, що Концепцією адміністратив­ної реформи передбачено законодавче унормувати і ще більш складний вид адміністративних процедур — розгляд в окремих сферах державного управління скарг громадян у порядку, на­ближеному до судового провадження (тобто так званої адміністративної «квазіюстиції»)1. А це вже явно не є сумісним з вищенаведеними вимогами щодо простоти розуміння адміністративних процедур для пересічного громадянина.

Ще одне принципове питання, що також потребує усу­нення суперечливого тлумачення, пов'язане з оцінкою згада­ними фахівцями багатьох положень проекту Адміністративно-процедурного кодексу як таких, що «за своїм змістом не мо­жуть бути предметом законодавчого регулювання (у кращому разі вони можуть бути положеннями відомчих інструкцій)»2.

На мій погляд, таке заперечення проти доцільності зако­нодавчого врегулювання низки процедур органів виконавчої влади слід визнати цілком безпідставним. Адже Конституція України (ч. 2 ст. 120) недвозначно передбачає, що «...порядок діяльності... органів виконавчої влади визначаються Консти­туцією і законами України». Мабуть, цей припис треба ро­зуміти таким чином, що пропонованим згаданими фахівцями відомчим інструкціям мають все ж таки передувати положен­ня законодавчих актів.

З урахуванням викладеного стає зрозумілим, що шлях до запровадження європейських стандартів у законодавчому ре­гулюванні адміністративних процедур не буде легким і швид­ким. А тому дуже важливо не втратити на цьому шляху прин-

1 Концепція Адміністративної реформи в Україні. - С. 45.

2 Висновок на проект Адміністративно-процедурного кодексу Укра­
їни. - С. 16.

14

Звірник наукових праць

ципового ставлення до необхідності піднесення правової рег­ламентації багатоманітних адміністративних процедур саме на законодавчий рівень.

З потребами поглиблення демократичних засад адмі­ністративної реформи пов'язане і суттєве оновлення інститу­ту адміністративної відповідальності, стан якого в цілому не відповідає потребам побудови демократичної, правової дер­жави.

Реформування адміністративно-деліктного законодавст­ва передбачає зміну суспільної ролі цього інституту, перетво­ривши його з суто репресивного на більш ефективний інстру­мент впорядкування суспільних відносин на засадах верхо­венства права. Це потребує якісної модернізації існуючого Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Загалом проблема посилення правового захисту поруше­них прав і свобод людини стає все більш актуальною для вирішення завдань реформування державного управління.

Тому слід далі удосконалювати механізм реалізації кон­ституційне визначеного права людини на оскарження в суді будь-яких актів органів виконавчої влади усіх рівнів, якщо особа вважає, що ці акти порушують або обмежують її права і свободи чи перешкоджають їх здійсненню. Це відповідати­ме ч. 2 ст. 55 Конституції України, згідно з якою кожному га­рантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяль­ності органів державної влади, органів місцевого самовряду­вання, посадових і службових осіб.

З огляду на наведене актуальним залишається запровад­ження адміністративної юстиції як окремої ланки судочинст­ва, що дозволить громадянам більш ефективно захищати свої прав та законні інтереси, що порушуються чиновниками.

Причому адміністративні суди повинні мати виключно правозахисну компетенцію, тобто повинні розглядати тільки справи, по яких держава, її органи і посадові особи мають відповідати перед людиною, а не навпаки. Саме ця принци­пова засада має бути покладена в основу майбутнього Адміністративно-процесуального кодексу України, який точніше було б назвати Адміністративно-судовим кодексом (або Кодексом адміністративного судочинства).

15

Мещанин вудівництев га м /едеге самоврядування

Отже, комплексна адміністративна реформа спрямована на радикальну трансформацію змісту і характеру взаємосто­сунків між державою і людиною на дійсно демократичних і гу­маністичних засадах, їх суттю є визнання самоцінності кожної людини, непорушності її природних та інших основних прав і свобод, необхідності служіння ідеям верховенства права.

О. Д. Крупчан, член-кореспондент АПрН України, керівник Київського регіонально­го центру АПрН України
  1   2   3   4   5   6   7   8   9

Схожі:

ЗАКОН УКРАЇНИ
Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо державної податкової служби та у зв’язку з проведенням адміністративної реформи...
Проект                                                  Концепція...
Ради Європи, зокрема Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи щодо розвитку місцевої демократії з метою визначення засад...
В. М. Оржеховська Політичні та соціальні процеси, що відбуваються...
Вихователь ким би він не був одним із батьків, вчителем, позашкільним працівником чи іншою людиною, має передбачити всі впливи середовища...
Юрій Павленко: Президент України поставив завдання – забезпечити...
Поставив завдання перед органами виконавчої влади, центральних та місцевих органів влади забезпечити найвищі інтереси дитини в процесі...
Збільшено кількість груп перебування на спрощеній системі оподаткування
Законом України від 05. 07. 2012 року №5083-VI „Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо державної податкової служби...
Закон України від 05 липня 2012 року №5083-VI „Про внесення змін...
Узагальнююча податкова консультація щодо особливостей подання декларацій з податку на прибуток та сплати податку у 2013 році
Воля народу, її трансформацiя у державну волю. Теоретичнi i конституцiйнi...
Пiдготовка i проведення цiєї реформи органiчно пов'язуються з Конституцiєю України. Йдеться про максимальне використання наявного...
«Особливості впровадження Столипінської аграрної реформи в Оріхівському краї»
Розділ ІІІ. Підсумки реформи та її вплив на соціально-економічні процеси Оріхівського краю
Про Національну стратегію розвитку освіти в Україні на період до 2021 року
З метою вдосконалення правових та організаційних засад розвитку освіти в Україні постановляю
УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №344/2013 Про Національну стратегію розвитку...
З метою вдосконалення правових та організаційних засад розвитку освіти в Україні постановляю
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка