|
|
Скачати 1.65 Mb.
|
|
ББК 67.308 Д35 Засновник Академія правових наук України Редакційна колегія Ю. П. Битяк, канд. юрид. наук, проф. (головний реактор); О. В. Петришин, д-р юрид. наук, проф. (заступник головного редактора); М. П. Воронов, канд. юрид. наук, проф.; Л. М. Ге-расіна, д-р соц. наук, проф.; В. Д. Гончаренко, д-р юрид. наук, проф.; Ю. М. Грошевий, д-р юрид. наук, проф.; Д В. Задихайло, канд. юрид. наук, доц.; /. В. Жилінкова, д-р юрид. наук, доц.; М. І. Панов, д-р юрид. наук, проф.; /7. М. Рабіновт, д-р юрид. наук, проф.; М. Я. Сегай, д-р юрид. наук, проф.; О. Ф. Скакун, д-р юрид. наук, проф.; М. М. Страхов, д-р юрид. наук, проф.; Ю. М. Тодика, д-р юрид. наук, проф.; М. Г. Шульга, канд. юрид. наук, доц.; В. Д. Яворський, канд. юрид. наук, доц.; /. В. Якоеюк, канд. юрид. наук, доц. (відповідальний секретар) Видавець Інститут державного будівництва та місцевого самоврядування 61002, Харків, вул. Пушкінська, 77 Тел.43-12-29 Видавництво «Право» Академії правових наук України 61002, Харків, вул. Мироносицька, 29 Тел.715-72-72 Видання здійснене за сприяння Міжнародного фонду «Відродження» ISBN 966-7146-69-3 © Інститут державного будівництва та місцевого самоврядування, 2002 © Видавництво «Право», 2002 В. Б. Авер'янов, член-кореспондент АПрН України, завідувач відділу проблем державного управління та адміністративного права Інституту держави і права ім. В. М. Корець-кого НАН України Проблеми поглиблення демократичних засад адміністративної реформи в Україні ^^ *~~^-^'J^^ Як відомо, адміністративна реформа в Україні здійснюється згідно з Концепцією адміністративної реформи, розробленою Державною комісією з проведення в Україні адміністративної реформи і офіційно схваленою Президентом України у 1998 році. Однією з особливостей Концепції адміністративної реформи (далі — Концепція) є те, що в ній відтворені насамперед погляди юридичної науки на проблеми розвитку системи державного управління. Але і сам науково-юридичний підхід не можна визнати бездоганним. І це невипадково, оскільки проблематика реформування державного управління і виконавчої влади ніколи раніше, за радянських часів, не була пріоритетною в юридичній науці. Тому на час підготовки Концепції серйозних теоретичних напрацювань з проблем адміністративної реформи майже не було. Багато проблем висвітлювалось на суто описовому рівні. І все це так чи інакше вплинуло на теоретичний WAeep'ameB. Б., 2002 рівень моделювання змінюваних чи нових Інститутів виконавчої влади. На жаль, і сьогодні проблематика адміністративної реформи ще не стала помітною в юридичній науці. Хоч вже пройшло чотири роки, як оприлюднена Концепція адміністративної реформи, немає жодної науково-юридичної праці, де була б грунтовно проаналізована ця Концепція та досвід її реалізації. Не враховується також, що Концепція — не догма, тобто не набір аксіоматичних приписів, а творчий документ. З багатьох питань в ній ставляться і вирішуються евристичні завдання, отже, вона сама повинна постійно оновлюватися. Однак поки що відбувається тільки «експлуатація» творчого потенціалу Концепції, але цей ресурс поступово вичерпується. Так, не виглядає випадковим той факт, що динамізм просування адміністративної реформи поступово уповільнюється. З огляду на наведене нагальною є необхідність загострити увагу на науково-правовому обґрунтуванні подальших заходів з вирішення найбільш актуальних і складних проблем реформування у сфері державного управління. Зокрема, особливу занепокоєність викликає повільність процесу демократизації та гуманізації взаємостосунків органів виконавчої влади з громадянами. Проте ключовим завданням адміністративної реформи є утвердження механізмів, здатних гарантувати неухильне дотримання визначених Конституцією і законами України прав і свобод громадян, істотне посилення з боку інститутів громадянського суспільства контролю за діяльністю уряду, міністерств та інших органів виконавчої влади. Як відомо, вільне і ефективне здійснення прав людини — одна з головних ознак демократичного суспільства і правової держави. Відтак права людини мають стати не якимось похідним чи другорядним завданням здійснюваних у сфері державного управління перетворень, а їх найголовнішою метою, яка покликана принципово змінити історичну парадигму стосунків між державою і людиною. Сенс цієї зміни полягає в тому, щоб місце домінуючої в минулому ідеології «панування» держави над людиною зайняла протилежна — ідеологія «служіння» держави інтересам людини. Такий перехід можливий лише за умови дійсного запровадження передбаченого Конституцією України принципу верховенства права (ст. 8), який вимагає підпорядкування діяльності державних інститутів потребам реалізації та захисту прав людини, забезпечення їх пріоритетності перед усіма іншими цінностями демократичного суспільства. Варто зауважити, що в такому значенні принцип верховенства права за своїм змістом значно ширше принципу верховенства закону, оскільки не кожний закон здатний відобразити справжні потреби повноцінної реалізації або захисту прав людини. Отже, найперше завдання адміністративної реформи полягає в необхідності рішучого подолання існуючої недооцінки ролі та місця держави у вирішенні проблеми прав людини, яка традиційно обмежується переважно тільки захистом порушених прав. Натомість потрібно якомога більше спрямовувати увагу держави на значно складнішу роботу щодо утвердження в повсякденному житті пріоритету прав і свобод людини в українському суспільстві. Саме на це орієнтує нашу державу фундаментальний конституційний припис: «Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави» (ст. З Конституції України). Практична реалізація зазначеного завдання можлива лише за допомогою державної служби як інституту, що забезпечує фактичне виконання покладених на органи виконавчої влади функцій, прав і обов'язків. У зв'язку з цим доречно нагадати, що українській державній службі, інституційне оформлення якої відбулося з прийняттям у 1993 році Закону України «Про державну службу», притаманне офіційне сприйняття вимог принципу верховенства права. Про це свідчить хоча б те, що серед принципів, на яких грунтується державна служба в Україні, у згаданому Законі (ст. 3) визначені не тільки такі близькі за спрямованістю до верховенства права принципи, як демократизм, гуманізм і соціальна справедливість, але й прямо зафіксовано принцип «пріоритету прав людини і громадянина». Але дотримання цих формально декларованих принципів ще не стало, на жаль, визначальною домінантою реального функціонування державної служби. Поки що у свідомості ЁШ! більшості як представників влади, так і всіх прошарків населення не подолані негативні наслідки тривалого існування в нашому суспільстві системи влади, в якій інтереси держави домінували над інтересами особи. Збереженню незадовільного стану державної служби стосовно забезпечення прав людини сприяє те, що діяльність переважної частини управлінських кадрів підпорядкована підготовці управлінських рішень, тоді як контроль за організацією їх виконання занадто послаблений. Не приділяється належна увага питанням оцінки якості роботи і підвищення ефективності управління персоналом. В умовах і досі невиправдано високої централізації управління головним показником роботи кадрів виконавчого апарату залишається не виконання органом чи посадовою особою нормативно визначених компетенції, функцій та повноважень, а механічне відтворення команд «згори» з наміром догодити вищому начальнику. Все це суттєво перешкоджає громадянам реалізувати свої законні вимоги і наміри у відносинах з відповідними органами і службовцями. Адже передусім через повсякденні стосунки з органами виконавчої влади, їх посадовими особами громадяни можуть практично скористатися наданими їм Конституцією і законами України правами і свободами, виконати покладені на них обов'язки.Виходячи з наведеного, реформування державної служби1 має бути принципово підпорядковане завданням запровадження такого правового режиму взаємостосунків між органами держави і громадянами, за яким кожній людині було б гарантовано як реальне додержання належних їй прав і свобод, так і надійний захист у випадку їх порушення. Обов'язковим елементом зазначеного правового режиму має стати істотне оновлення правового статусу людини, особливо тієї його частини, яка визначається нормами адміністративного права. Як відомо, адміністративне право відіграє величезну роль у реалізації положень Конституції щодо правового статусу людини і громадянина. Адміністративно-правові 1 Див.: Наукові засади реформування державної служби в Україні. Наукова доповідь / За заг. ред. В. Б. Авер'янова. — К., 2000. — 56 с. йзжж наукових прщь норми не тільки конкретизують ці положення, а й визначають порядок реалізації конституційних прав і свобод, чітко окреслюють їх гарантії, а також доповнюють їх чисельними іншими правами, а за певних умов і обов'язками, які не зазначені в Конституції. Сучасне реформування державної служби має базуватись на вимозі про те, що службовці органів виконавчої влади повинні зважати не лише на правовий статус людини і громадянина, закріплений у національному законодавстві, а й на положення відповідних міжнародно-правових актів. Зрозуміло, що їх сприйняття і деталізація у вітчизняному законодавстві та практиці мають відбуватися з урахуванням реальних, передусім матеріальних, можливостей здійснення у повсякденному житті. На сучасному етапі розвитку нашого суспільства для забезпечення верховенства права у функціонуванні державної служби необхідне цілком рівноцінне ставлення державних службовців як до виконання з боку громадян обов'язків перед державою, так і до виконання з боку держави обов'язків щодо забезпечення прав і свобод громадян, за що держава несе, згідно з Конституцією України, відповідальність. Виконання значної частини обов'язків органів виконавчої влади перед приватними особами (включаючи в це поняття громадян і юридичних осіб) пов'язане з такою новою функцією держави, як надання так званих «управлінських послуг». Ця функція передбачена Концепцією адміністративної реформи, а самі управлінські послуги визначені «як послуги з боку органів виконавчої влади, що є необхідною умовою реалізації прав і свобод громадян — зокрема, реєстрація, ліцензування, сертифікація і т. ін.»1. Загальновідомо, що подібні дії дотепер традиційно розглядаються адміністративно-правовою наукою як звичайна складова владно-розпорядчої діяльності органів державного управління. Тому не дивно, що вітчизняні вчені і практики поки не мають загальноприйнятої позиції щодо поняття «управлінських послуг». Дехто навіть побоюється, 'що запровад- 1 Концепція адміністративної реформи в Україні. Державна комісія з проведення в Україні адміністративної реформи. — К., 1998. - С. 11. Державне будівництво та місцеве сатввядування жуючи «платні управлінські послуги», держава завуальовано провадить «систему торгівлі владою»1. Щоб не загострювати з цього питання доволі, як видається, немотивовану дискусію, варто було б доктринально погодитись з тим, що термін «управлінські послуги» спрямований не на виокремлення нового виду адміністративно-правових відносин між державними органами і приватними особами, а на змістовну переоцінку характеру взаємовідносин між державою і людиною. Адже «владне розпорядництво» з боку дер^-жавних органів, їх посадових осіб — це один формат оцінки їх відносин з громадянами чи юридичними особами, а надання тими самими суб'єктами «управлінських послуг» останнім — зовсім інший. Дефініція «послуги» акцентує увагу на виконанні саме обов'язків держави перед приватними особами, спрямованих на юридичне оформлення умов, необхідних для забезпечення належної реалізації ними своїх прав і охоронюваних законом інтересів. Таке розуміння більш повно відповідає новій ідеології «служіння держави» перед людиною. «Служіння» з боку виконавчої влади — це і є, власне кажучи, надання її органами послуг. І це, цілком закономірно, оскільки саме державна влада — це реалізація не лише правомочій, що зобов'язують громадянина, але і виконання певних обов'язків держави перед громадянином, за які вона цілком є відповідальною перед ним. І таких обов'язків з її боку з'являтиметься дедалі більше у міру подальшої демократизації держави. Отже, підтверджуючи доктринальну правомірність і термінологічну визначеність поняття «послуги» з боку органів виконавчої влади, слід водночас звернути увагу на певну недоречність характеристики цих послуг як «управлінських» (чи адміністративних). Адже тут доречнішим був би акцент не на «владно-організаційному» аспекті відповідних дій (управління — це владно-організаційний вплив), а на їх «виконавсько-зобов'язальному» (послуга — це виконання певних обов'язків) аспекті. ' Див.: Гаращук В. Управлінські послуги — новий інститут чи нова помилка? //Вісник Академії правових наук України. — 2001. — № З.-С. 111. пан/тих праць З огляду на це розглядуваний вид діяльності органів виконавчої влади правильніше визначити як «виконавські послуги». Разом з тим треба розуміти, що не всі без винятку владно-розпорядчі дії з боку органів виконавчої влади є підстави визначити як «виконавські послуги». Інакше будуть термінологічне змішані різнорідні за наслідками види владно-розпорядчої діяльності органів виконавчої влади. Такі, наприклад, як прийняття обмежувальних чи обтяжуючих рішень щодо окремих приватних осіб (включаючи навіть адміністративно-примусові заходи) і видання численних дозвільно-реєстраційних актів. Іншими словами, «виконавські послуги» з боку уповноважених органів, посадових осіб мають місце за наявності таких обов'язкових ознак: а) ці послуги надаються конкретним приватним особам за їх ініціативою (тобто за їх зверненням); б) шляхом надання цих послуг задовольняються пра вомірні вимоги, потреби та інтереси приватних осіб; в) надання цих послуг спрямоване на створення належних умов для повноцінної реалізації приватними особами прав, що їм належать, та виконання покладених на них обов'язків; г) приватні особи вправі на свій розсуд (окрім непра вомірних дій) користуватись результатами наданих їм послуг. Наведеними ознаками «виконавських послуг» охоплюється величезний масив владно-розпорядчих дій органів виконавчої влади: від видачі свідоцтва про народження, паспорта або дозволу до розгляду уповноваженим органом, посадовою особою будь-якого іншого звернення приватної особи з вимогою задовольнити її потреби чи інтереси з конкретного питання. В оплатності чи безоплатності тих чи інших дій органів виконавчої влади не слід вбачати класифікуючий критерій віднесення їх до виконавських послуг. Дехто з дослідників чомусь вважає, що «платність управлінських послуг» означає їх «купівлю», а відтак, практично унеможливлює з погляду моралі оскарження громадянином результатів подібних послуг1. Здається, що логіка тут дещо 1 Див.: Гаращук В. Управлінські послуги — новий інститут чи нова помилка? - С. ПО. 2 Державне будівництво ... 9 інша, майже «з точністю до навпаки». Тобто у випадку оплат-ності послуг посилюються саме моральні обов'язки держави перед людиною — адже за неякісну (умовно кажучи) виконавську послугу держава ще й гроші отримала. У цілому ж загальним правилом щодо оплати виконавських послуг мав би бути такий принцип: якщо звернення за якоюсь послугою є відповідно до законодавства прямим обов'язком приватної особи, а не предметом її вибору, то така послуга повинна надаватись державою безоплатно. Але в будь-якому випадку розмір оплати не повинен суттєво перевищувати вартість реальних витрат держави на надання виконавських послуг. З огляду на зростаючу роль у сфері державного управління діяльності з надання виконавських послуг слід зазначити доцільність зміни існуючого співвідношення між тими державними службовцями, що обслуговують функції політичного і адміністративного керівництва, і тими, що здійснюють надання виконавських послуг населенню. Переважна більшість службовців має бути залучена до надання послуг, а в основу оцінки ефективності роботи службовців треба покласти якісний рівень цих послуг. При цьому стандарти поведінки державних службовців повинні підлягати регулярній перевірці та публічній оцінці. Вони мали б бути визначені в Кодексі основних правил поведінки державного службовця в Україні, проект якого був підготовлений робочою групою при Міністерстві юстиції України і отримав досить позитивну оцінку зарубіжних експертів. Хоч основні вимоги до етики поведінки державних службовців на цей час знайшли відображення у відомчому акті — «Загальних правилах поведінки державного службовця» (затверджених наказом Головного управління державної служби в Україні від 23 жовтня 2000 року) — це не усуває потреби в законодавчому регулюванні всіх значущих аспектів поведінки державних службовців. Тим більше, що такий кодифікаційний акт передбачений Концепцією адміністративної реформи1. Причому обговорювати та приймати його ' Концепція адміністративної реформи в Україні. — С. 46. 10 доцільно в одному «пакеті» з новою редакцією Закону України «Про державну службу». Важливе значення для посилення орієнтації державної служби на забезпечення прав і свобод людини має подолання існуючої в багатьох фахівців недооцінки ролі процедур у діяльності органів виконавчої влади, передусім в частині їх взаємовідносин з громадянами. Разом з тим такі узагальнені процедури доцільно визначити як «адміністративні», що здатні істотно сприяти підвищенню ефективності управлінської діяльності, чіткому виконанню функцій і повноважень органів та посадових осіб. Але головне — ці процедури покликані забезпечити необхідну послідовність у реалізації громадянами своїх прав і свобод та стати дієвою перешкодою для суб'єктивізму і свавілля з боку службовців органів виконавчої влади. Невипадково, що в більшості європейських країн існують кодифіковані акти, присвячені надто детальній регламентації подібних процедур. Причому такі закони в цих країнах складають серцевину адміністративного законодавства і визначають рівень демократичності державного управління. Натомість в Україні, як відомо, в чинному адміністративному законодавстві саме процедурна частина (за винятком регулювання юрисдикційних проваджень) є найменш розвинутою. Тому серед завдань реформування виконавчої влади як найбільш наближеної до людини, з якою кожна особа має постійні контакти, надзвичайно вагомим постає завдання запровадження у сферу державного управління раціональних і демократичних адміністративних процедур. З цією метою робочою групою при Міністерстві юстиції України підготовлено проект Адміністративно-процедурного кодексу, передбаченого Концепцією адміністративної реформи1. Цим Кодексом має бути встановлено засади правової регламентації таких загальних процедур, як підготовка, прийняття і оскарження індивідуальних адміністративних актів органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб з питань реалізації прав, свобод і охоронюва- 1 Концепція адміністративної реформи в Україні. — С. 45- 46. 11 Дертавневумішнщтвв та місцеве них законом інтересів фізичних і юридичних осіб. Отже, сукупність процедур, що увійшли до предмету регулювання Кодексом, складають два види адміністративних проваджень: провадження по індивідуальній адміністративній справі і провадження за скаргою на індивідуальний адміністративний акт. Сьогодні, як відомо, окремі питання розгляду заяв і скарг громадян врегульовані Законом України «Про звернення громадян», який має переважно декларативний і неконкретний характер, і до того ж він побудований здебільшого за ідеологією колишнього аналогічного нормативно-правового акту радянського зразка. На жаль, традиційні стереотипи звичного ставлення до «спрощеної» юридичної регламентації процесуальних відно син у діяльності державного апарату управління дуже стійкі, навіть у середовищі фахівців. Більшість з них і досі вважає, що чітке унормування процедурних аспектів діяльності для уп равлінських органів є значно менш важливим, ніж, наприклад, для судів. Забуваючи при цьому, що раціонально побудована і детально визначена законом процедура діяльності щодо роз- ; гляду заяв і скарг приватних осіб — це майже єдина ефектив- ; на гарантія забезпечення під час цього розгляду неупередже- ного, об'єктивного, відповідального і прозорого ставлення \ державних службовців до правомірних вимог громадян. ! Лише неврахуванням цієї обставини можна, на мій по- ! гляд, пояснити досить поширене уявлення про те, що вимоги до діяльності законодавчого врегулювання адміністративних процедур повинні бути значно полегшеними порівняно з судовими процедурами. Не уникли цього, на жаль, навіть і правознавці-аналіти-ки вищого рівня із Головного науково-експертного управління апарату Верховної Ради України. Розглядаючи проект Адміністративно-процедурного кодексу, вони зауважують, що «деякі передбачені ним процедури настільки докладно регулюються, що в ході їх застосування дотримання відповідних норм, очевидно, буде нереалістичним». І до того ж, на їх думку, даний проект «так "зарегульовує" процедуру розгляду скарг та заяв, що в ній складно до кінця розібра- 12 тися юристу-професіоналу, не кажучи вже про "пересічного" громадянина»1. Отже, ступінь деталізації, докладності регулювання адміністративних процедур є одним з принципових питань, що вимагає науково обґрунтованого подолання суперечливості в поглядах фахівців. Гадаю, що не треба відмовлятися від так званої «зарегульованості» адміністративних процедур, оскільки саме через це діяльність державних службовців формалізується настільки, наскільки це необхідно для найповнішого забезпечення прав, свобод і охоронюваних законом інтересів приватних осіб. Невипадково, що за сучасною європейською традицією подібне законодавче регулювання відзначається великою ретельністю. Якщо погодитись з таким підходом, чи варто дивуватись тому, що ґрунтовно розбиратися в тонкощах адміністративних процедур мають, передусім, професіонали-управлінці та юристи, але аж ніяк не пересічні громадяни. Невже саме на громадян розраховане текстуальне оформлення процедур розгляду справ у судах? Складність адміністративних процедур — це проблема правозастосування в середині самого управлінського апарату, і вирішуватись вона повинна за рахунок зростання кваліфікації та професіоналізму державних службовців. Для громадян же складність змісту адміністративних процедур не повинна бути перешкодою. Для них головне — це, з одного боку, простота звернення до органу виконавчої влади за певною виконавською послугою, а з другого — своєчасність отримання справедливого, об'єктивного і законного результату розгляду поданої ними заяви чи скарги. Певна річ, у частини фахівців зберігається спокуса апелювати до набагато простішого для розуміння чинного Закону України «Про звернення громадян», який, на думку згаданих аналітиків, після внесення відповідних змін і доповнень «може охопити практично все коло правовідносин»2, врегу- 1 Див.: Висновок на проект Адміністративно-процедурного кодексу України. Апарат Верховної Ради України. Головне науково-експертне управління. 31.02.2002р. - С. 31. а Там само. — С. 1. 13 . люванню яких присвячені більше 150 статей проекту зазначеного Кодексу. Може це і було б так, якщо б не той прикрий факт, що переважна більшість з 29 статей зазначеного Закону фактично повторюють положення відомого Указу Президії Верховної Ради СРСР від 12 квітня 1968 року (а також його редакції від 4 березня 1980 року) «Про порядок розгляду пропозицій, заяв і скарг громадян». Так чи варто реанімувати безнадійно застаріле джерело правового регулювання? До того ж треба нагадати, що Концепцією адміністративної реформи передбачено законодавче унормувати і ще більш складний вид адміністративних процедур — розгляд в окремих сферах державного управління скарг громадян у порядку, наближеному до судового провадження (тобто так званої адміністративної «квазіюстиції»)1. А це вже явно не є сумісним з вищенаведеними вимогами щодо простоти розуміння адміністративних процедур для пересічного громадянина. Ще одне принципове питання, що також потребує усунення суперечливого тлумачення, пов'язане з оцінкою згаданими фахівцями багатьох положень проекту Адміністративно-процедурного кодексу як таких, що «за своїм змістом не можуть бути предметом законодавчого регулювання (у кращому разі вони можуть бути положеннями відомчих інструкцій)»2. На мій погляд, таке заперечення проти доцільності законодавчого врегулювання низки процедур органів виконавчої влади слід визнати цілком безпідставним. Адже Конституція України (ч. 2 ст. 120) недвозначно передбачає, що «...порядок діяльності... органів виконавчої влади визначаються Конституцією і законами України». Мабуть, цей припис треба розуміти таким чином, що пропонованим згаданими фахівцями відомчим інструкціям мають все ж таки передувати положення законодавчих актів. З урахуванням викладеного стає зрозумілим, що шлях до запровадження європейських стандартів у законодавчому регулюванні адміністративних процедур не буде легким і швидким. А тому дуже важливо не втратити на цьому шляху прин- 1 Концепція Адміністративної реформи в Україні. - С. 45. 2 Висновок на проект Адміністративно-процедурного кодексу Укра їни. - С. 16. 14 Звірник наукових праць ципового ставлення до необхідності піднесення правової регламентації багатоманітних адміністративних процедур саме на законодавчий рівень. З потребами поглиблення демократичних засад адміністративної реформи пов'язане і суттєве оновлення інституту адміністративної відповідальності, стан якого в цілому не відповідає потребам побудови демократичної, правової держави. Реформування адміністративно-деліктного законодавства передбачає зміну суспільної ролі цього інституту, перетворивши його з суто репресивного на більш ефективний інструмент впорядкування суспільних відносин на засадах верховенства права. Це потребує якісної модернізації існуючого Кодексу України про адміністративні правопорушення. Загалом проблема посилення правового захисту порушених прав і свобод людини стає все більш актуальною для вирішення завдань реформування державного управління. Тому слід далі удосконалювати механізм реалізації конституційне визначеного права людини на оскарження в суді будь-яких актів органів виконавчої влади усіх рівнів, якщо особа вважає, що ці акти порушують або обмежують її права і свободи чи перешкоджають їх здійсненню. Це відповідатиме ч. 2 ст. 55 Конституції України, згідно з якою кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. З огляду на наведене актуальним залишається запровадження адміністративної юстиції як окремої ланки судочинства, що дозволить громадянам більш ефективно захищати свої прав та законні інтереси, що порушуються чиновниками. Причому адміністративні суди повинні мати виключно правозахисну компетенцію, тобто повинні розглядати тільки справи, по яких держава, її органи і посадові особи мають відповідати перед людиною, а не навпаки. Саме ця принципова засада має бути покладена в основу майбутнього Адміністративно-процесуального кодексу України, який точніше було б назвати Адміністративно-судовим кодексом (або Кодексом адміністративного судочинства). 15 Мещанин вудівництев га м /едеге самоврядування Отже, комплексна адміністративна реформа спрямована на радикальну трансформацію змісту і характеру взаємостосунків між державою і людиною на дійсно демократичних і гуманістичних засадах, їх суттю є визнання самоцінності кожної людини, непорушності її природних та інших основних прав і свобод, необхідності служіння ідеям верховенства права. О. Д. Крупчан, член-кореспондент АПрН України, керівник Київського регіонального центру АПрН України |
|
ЗАКОН УКРАЇНИ Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо державної податкової служби та у зв’язку з проведенням адміністративної реформи... |
Проект Концепція... Ради Європи, зокрема Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи щодо розвитку місцевої демократії з метою визначення засад... |
|
В. М. Оржеховська Політичні та соціальні процеси, що відбуваються... Вихователь ким би він не був одним із батьків, вчителем, позашкільним працівником чи іншою людиною, має передбачити всі впливи середовища... |
Юрій Павленко: Президент України поставив завдання – забезпечити... Поставив завдання перед органами виконавчої влади, центральних та місцевих органів влади забезпечити найвищі інтереси дитини в процесі... |
|
Збільшено кількість груп перебування на спрощеній системі оподаткування Законом України від 05. 07. 2012 року №5083-VI „Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо державної податкової служби... |
Закон України від 05 липня 2012 року №5083-VI „Про внесення змін... Узагальнююча податкова консультація щодо особливостей подання декларацій з податку на прибуток та сплати податку у 2013 році |
|
Воля народу, її трансформацiя у державну волю. Теоретичнi i конституцiйнi... Пiдготовка i проведення цiєї реформи органiчно пов'язуються з Конституцiєю України. Йдеться про максимальне використання наявного... |
«Особливості впровадження Столипінської аграрної реформи в Оріхівському краї» Розділ ІІІ. Підсумки реформи та її вплив на соціально-економічні процеси Оріхівського краю |
|
Про Національну стратегію розвитку освіти в Україні на період до 2021 року З метою вдосконалення правових та організаційних засад розвитку освіти в Україні постановляю |
УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №344/2013 Про Національну стратегію розвитку... З метою вдосконалення правових та організаційних засад розвитку освіти в Україні постановляю |