|
|
Скачати 2.02 Mb.
|
| §2. Адміністративний проступок як підстава адміністративної відповідальності До відповідного періоду, а саме до 1980 року, не було законом закріплено повного поняття адміністративного проступку. Як уже зазначалося, в 1980 році були прийняті Основи Законодавства Союзу РСР і союзних республік про адміністративні правопорушення. В ст. 7 цього нормативного акту визначене законодавцем поняття адміністративного правопорушення. Потім воно без змін було перенесено в КпАП союзних республік. Стаття 9 КпАП України визначає: "адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність". Таким чином у ст. 9 КпАП України дається поняття адміністративного правопорушення, розглядається його зміст та юридична природа, соціальна суть, а отже визначаються такі ознаки, як протиправність, карність, винність, об'єкт посягання. Згідно зі ст.9 юридичною ознакою адміністративного правопорушення є те, що за вчинення саме такого діяння, яке передбачене в Особливій частині КпАП України, настає адміністративна відповідальність. Також друга частина цієї статті підкреслює, що до адміністративної відповідальності не можуть бути притягнуті особи, котрі вчинили діяння, які мають ознаки злочину. Однак, щонедавно практика йшла по такому шляху, коли за незначні злочини, як це було показано в ст. 51 Кримінального кодексу України, ст. Т Кримінально-процесуального кодексу України, особи могли бути притягнуті до адміністративної відповідальності. У Кримінальному кодексі України від 5 квітня 2001 року звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням заходів адміністративного стягнення не передбачено. Конкретні склади адміністративних правопорушень містяться в ст.ст.41-212 Особливої частини КпАП України, в яких описується протиправна поведінка, яка включає об'єктивні і суб'єктивні ознаки, об'єкти І суб'єкти правопорушень. Залежно від обставин правопорушення може бути віднесено до злочину або до адміністративного правопорушення. Серед кваліфікаційних ознак - злісність правопорушення, ступінь завданої шкоди, ціна незаконної угоди, „форма поведінки (активна або пасивна), мета порушення загальнообов'язкового правила, мотиви і спосіб вчинення правопорушення. Поведінка, що не охоплюється заборонами, які є в гіпотезах статей Особливої частини КпАП України, не може мати юридичного значення з питань адміністративної відповідальності. Законодавець урівняв поняття проступку і правопорушення як підстав для застосування адміністративної відповідальності. Раніше вважалось, що адміністративні правопорушення посягають на юридичні норми і відносини в організаційно-управлінській діяльності, а адміністративний проступок - на загальнообов'язкові правила, за порушення (невиконання) яких настає адміністративна відповідальність. Поняття адміністративного правопорушення таким чином пов'язувалось з поняттям відповідальності в державному управлінні, а це дозволило зробити висновок про те, що правопорушення будь-якого виду (злочин, дисциплінарний або адміністративний проступок) є адміністративним, а не якимось іншим, і тягне адміністративну, а не відповідно, кримінальну, дисциплінарну, цивільно-правову та іншу відповідальність. Але ж не виключається і зараз, що в результаті адміністративного правопорушення може настати і цивільно-правова відповідальність, І дисциплінарна. Ототожнювання понять адміністративного правопорушення і адміністративного проступку означає і те, що адміністративна відповідальність може настати за порушення загальнообов'язкових правил, що регулюються нормами різних галузей права, але таких, що охоплюються адміністративними санкціями, які містяться в статтях Особливої частини розділу II КпАП. Для характеристики соціальної сутності адміністративного правопорушення має значення вказівка на те, що це дія, яка посягає на певний правовий об'єкт. Таким об'єктом є загальнообов'язкове правило, урегульоване або охоронюване, суспільні відносини, права або свободи громадян. Протиправність адміністративного правопорушення визначається його забороною законом, бо така дія може нанести шкоду охоронюваним правовідносинам. Протиправність виділяє адміністративне правопорушення серед інших порушень норм права, за які законодавець не встановив заборони. Законодавець встановив відповідальність за те чи Інше діяння. Якщо за діяння не встановлено відповідного покарання, воно не є адміністративним правопорушенням. Важливою ознакою є шкідливість адміністративного правопорушення для суспільних відносин. Ця ознака є суттєвою, оскільки тільки діяння, що є шкідливими, законодавець закріпив в Особливій частині другого розділу КпАП. Ці діяння не є суспільне небезпечними. Саме з позицій суспільної небезпечності законодавець провадить межу між цими правопорушеннями: злочином та адміністративним проступком. Характер діяння, його повторність, жорстокість тощо можуть впливати на збільшення шкідливості правопорушення І навіть перетворити його в суспільне небезпечне, що, в свою чергу, дає підстави законодавцю для встановлення кримінальної відповідальності. Адміністративним проступкам властиві характерні ознаки, які у своїй сукупності утворюють їх склади. Під складом адміністративного правопорушення розуміється передбачена нормами права сукупність ознак, за наявності яких відповідне протиправне діяння може розглядатися як адміністративний проступок. До цих ознак належать об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт і суб'єктивна сторона. Об'єкт посягання. Адміністративно-деліктне право, в першу чергу, захищає відносини, що регулюються правом, насамперед, адміністративним. Але об'єктом посягання правопорушення можуть бути І відносини, що регулюються нормами моралі і звичаями. Загальним об'єктом адміністративного правопорушення є всі відносини, що охороняються за допомогою адміністративно-деліктного права. Родовим об'єктом цього виду правопорушення є група суспільних відносин, які мають загальні ознаки. Безпосередній об'єкт - конкретні відносини, яким спричиняється шкода певним правопорушенням, що охороняються відповідною адміністративно-правовою нормою. Предметом адміністративного правопорушення є предмети матеріального світу. Це те, з приводу чого виникають суспільні відносини. Предмет може мати суттєве значення для з'ясування вчиненого, більш точної кваліфікації правопорушення. Інколи він прямо записується в законі, наприклад, у ст.44 - наркотичні засоби, психотропні речовини, ст.132 - транспортні засоби і т.п. Об'єктивна сторона правопорушення - це те, в чому правопорушення проявляється в зовнішньому світі, у відповідній поведінці особи, в тих наслідках, які спричиняють шкоду об'єкту проступком. Таким чином це відповідний процес дії протягом визначеного часу. В об'єктивну сторону входять такі ознаки: 1) діяння (дія або бездіяльність); 2) наслідки правопорушення; 3) причинний зв'язок між діянням і суспільне небезпечними наслідками. Це обов'язкові ознаки адміністративного правопорушення. Поряд з ними існують і необов'язкові (факультативні) ознаки об'єктивної сторони адміністративного правопорушення, а саме — місце, спосіб, час, засоби, обставини вчинення правопорушення. Діяння - це дія або бездіяльність. Це вольові вчинки. Дія - це активна поведінка особи. Переважна кількість адміністративних правопорушень вчиняється за допомогою відповідних активних дій (дрібна крадіжка, дрібне хуліганство та ін.). » Бездіяльність - пасивна поведінка особи, невиконання відповідних обов'язків, що покладаються на неї відповідними правовими та Іншим нормативними актами. Шкідливі наслідки адміністративного правопорушення - це ті негативні зміни, які настають, завдаються об'єкту посягання, суспільним відносинам, що охороняються. Законодавець виділяє дві групи шкідливих наслідків адміністративних правопорушень: наслідки матеріальні і формальні. Тому і виділяються правопорушення з матеріальним складом і адміністративні правопорушення з формальним складом. Адміністративні правопорушення з матеріальним складом - це такі правопорушення, для об'єктивної сторони яких закон вимагає встановлення не тільки діяння, але і шкідливих наслідків. Адміністративні правопорушення з формальним складом - це такі правопорушення, для об'єктивної сторони яких закон вимагає встановлення лише діяння. Шкідливі наслідки в цих правопорушеннях хоча і можуть наставати, але вони лежать за межами складу правопорушення (наприклад, ст.131, ухилення від огляду на стан сп'яніння; ч.І ст. 154, порушення правил тримання собак і котів тощо). Причинний зв'язок між діянням і суспільне шкідливими наслідками, що настали, як ознаками об'єктивної сторони адміністративних проступків, встановлюється лише в правопорушеннях з матеріальним складом. Причина - це необхідна умова виникнення наслідків, без цієї умови виникнення даного наслідку неможливе. Вона повинна в часі передувати наслідку, причому і викликати цей наслідок. Кваліфікуюче значення інших елементів об'єктивної сторони, наприклад, місце (громадське, невстановлене. заборонене) засоби вчинення правопорушення (транспортні засоби, гральні пристрої), обумовлено безпосередньо у гіпотезах Особливої частини розділу Її КпАП України. Виділяють тривале правопорушення і продовжуване правопорушення. Тривале правопорушення - пов'язане з довгостроковим і безперервним невиконанням обов'язків, що передбачені в нормах права (наприклад, проживання без реєстрації, порушення правил військового обліку тощо). Продовжуване адміністративне правопорушення ~ це ряд ідентичних проступків, які вчиняються неодноразово, з загальною метою, формою вини, тими ж суб'єктами, засобами дії І в своїй сукупності складають єдине правопорушення (заняття проституцією, порушення правил адміністративного нагляду тощо). Суб'єктом адміністративного правопорушення є осудні фізичні особи, яким на момент вчинення адміністративного правопорушення виповнилось 16 років. У відповідності зі ст. 20 КпАП не підлягає адміністративній відповідальності особа, яка під час дії чи бездіяльності була в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії або керувати ними в наслідок хронічно душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого, хворобливого стану. Суб'єктивна сторона - це внутрішня сторона проступку, психічне відношення суб'єкта правопорушення, що характеризує його волю, яка проявляється в протиправній дії, відношення його до ДІЇ, яку він вчинив. Ознаками суб'єктивної сторони правопорушення є вина, мотив і мета правопорушення. При цьому вина є необхідною ознакою суб'єктивної сторони правопорушення. Під виною розуміються умисел І необережність, що проявляються у вчиненому адміністративному правопорушенні. Правопорушення вчинене умисно, якщо особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільне небезпечний характер дії, що нею вчинена, передчува- ла суспільне шкідливі наслідки, бажала або свідомо допускала виникнення цих наслідків. Теорія адміністративного права, зважаючи на певні відмінності в інтелектуальному та вольовому моменті вини при вчиненні навмисних адміністративних правопорушень, поділяє умисел на прямий і непрямий. Прямий умисел має місце тоді, коли особа усвідомлює шкідливий для суспільства характер проступку, передбачає наслідки цього діяння і бажає, щоб ці наслідки настали (наприклад, дрібне розкрадання). Непрямий умисел проявляється в тому випадку, коли особа усвідомлює шкідливий для суспільства характер свого діяння, передбачає можливість настання негативних наслідків, але не бажає їх, хоча свідомо припускає Їх появу. Прямий умисел являє собою єдність інтелектуального та вольового моментів. Усвідомлення протиправного характеру діяння та передбачення його шкідливих наслідків визначають процеси, що відбуваються в свідомості порушника і тому утворюють інтелектуальний момент прямого умислу, а бажання таких наслідків, визначаючи вольову сторону психічної діяльності, складає вольовий момент прямого умислу. Із зазначеного слідує, що при прямому умислі мета обов'язково пов'язана з наслідками, котрі настали, включається до змісту усвідомлення, а отже й наміру і є його характеристикою. Можливо, однак, що ці наслідки не співпа- • .і—ч • ' й * * /* дають з кінцевою метою суб єкта на проміжному етапі його діяльності або ж є частиною його загальної мети. Проте такі обставини не впливають істотно на встановлення прямого умислу порушника. Як було зазначено вище, усвідомлення протиправного характеру діяння значить розуміння його фактичного змісту, що вчинення такого діяння заборонено правом, а під передбаченням шкідливих наслідків слід вважати розумове уявлення винного про ту шкоду, яку спричинить його діяння суспільним відносинам. Передбачення при прямому умислі містить в собі уявлення про фактичний зміст змін в об'єкті правопорушення, що мають бути, розуміння їх соціального значення, тобто шкідливості для суспільства. Вольовий момент прямого умислу, що характеризує направленість волі суб'єкта, визначається як бажання настання шкідливих наслідків. Бажання — це воля, що мобілізована на досягнення певної мети, це прагнення до конкретного результату. Як правова категорія, бажання — це певний акт людської волі, який виражається в певному діянні. Як ознака прямого умислу, бажання знаходить свій вияв у прагненні до певних наслідків, які можуть виступати для винного як кінцева мета. ^ Таке формулювання умислу орієнтовано, перш за все, на правопорушення з матеріальним складом. Бажання у цьому випадку жорстко пов'язане з шкідливими наслідками, в яких матеріалізується шкода, що була завдана суспільним відносинам як об'єкту правопорушення. Але здебільшого адміністративні правопорушення мають формальні склади і не спричиняють матеріальну шкоду. В цих складах предметом бажання є самі дії або бездіяльність. Так. суб'єкт дрібного хуліганства, усвідомлюючи, що його дії порушують громадський порядок та спокій громадян, бажає вчинити саме такі дії. Таким чином, при вчиненні правопорушень з подібними складами, предметом бажання є власне вчинення діянь, які характеризуються ознакою суспільної шкідливості. Як було зазначено вище. вольовий момент вини при вчиненні злочину відрізняється від проступку тим, що воля злочинця направлена на суспільне небезпечні наслідки, а воля особи, винної у вчиненні адміністративного проступку, — на шкідливі наслідки. Умисел можна вважати непрямим, якщо суспільне шкідливі наслідки, що настали через діяння особи, не були метою, а є додатковим його результатом, проти настання якого, однак, правопорушник нічого не має. При непрямому умислі правопорушник не прагне вчинити правопорушення, що посягає на певні суспільні відносини, а переслідує зовсім інші цілі. Мета, яку переслідує порушник, може бути як правомірною, так і протиправною. Головне, що при її досягненні можливе настання шкідливих наслідків, про що порушник знає. Однак таке усвідомлення не було для нього достатньою причиною (переконливим мотивом), щоб припинити (не вчиняти) правопорушення, Зміст непрямого умислу полягає в тому, що особа, яка вчинила адміністративне правопорушення, усвідомлювала протиправний характер своїх діянь (дії або бездіяльності), передбачала його шкідливі наслідки та свідомо допускала Їх настання. Ці два види умислу — прямий та непрямий — більше схожі, ніж відрізняються. Законодавець, як вже говорилося раніше, також не відрізняє прямий та непрямий умисел. Але, аналізуючи нормативний матеріал та вищенаве-дені визначення, можна-помітити суттєві відмінності інтелектуального та вольового моментів цих форм вини. Інтелектуальні моменти прямого та непрямого умислу розрізняються, на наш погляд, не в моменті усвідомлення протиправного характеру діяння. Усвідомлення протиправного характеру дії або бездіяльності при непрямому умислі суттєво не відрізняється від цього елемента суб'єктивної сторони правопорушення, що було вчинене з прямим умислом. Відмінність полягає саме в неоднаковому характері передбачення шкідливих наслідків. При прямому умислі воно полягає власне в передбаченні неминучості або в реальній можливості настання таких наслідків. Непрямий умисел характеризується передбаченням лише реальної можливості настання шкідливих наслідків. Непрямий умисел не може мати місця в тих випадках, коли особа передбачала неминучість настання наслідків своїх діянь. Більш наочним є розмежування цих форм за критерієм вольового моменту, вольового відношення до настання наслідків. В прямому умислі відношення правопорушника до них виявляється в формі бажання, а при непрямому — в формі усвідомленого допускання їх настання. Правопорушник погоджується з настанням додаткового (можливого) результату тільки через те, щоб реалізувати поставлену перед собою мету. При непрямому умислі він віддає перевагу своїм цілям, вважаючи їх важливішими за суспільні Інтереси, які порушує. Поділ умислу на прямий і непрямий має важливе практичне значення. Без встановлення у певному діянні ознак прямого або непрямого умислу неможливо зробити висновок про наявність умисної вини. Необережність нарівні з умислом є самостійною формою вини, передбаченою адміністративним законодавством. У адміністративному праві України, як І в кримінальному, необережність розглядається як менш небезпечна форма вини порівняно з умислом. Проте в жодному разі не можна недооцінювати шкідливість адміністративних правопорушень, вчинених через необережність. Законодавча характеристика вчинення правопорушення з необережності міститься в ст. 11 КпАП України. Цією статтею встановлено, що необережність — це така форма вини, при якій особа, яка вчинила правопорушення, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити. Аналізуючи цю статтю Кодексу, можна зробити висновок, що і тут міститься визначення двох видів вини, які відрізняються за інтелектуальним і вольовим моментом — протиправна легковажність та протиправна необачність. Протиправна легковажність являє собою такий вид необережної вини, при якому особа, яка вчинила правопорушення, передбачала настання шкідливих наслідків діяння, але легковажно, самовпевнено розраховувала на їх ненастання. Аналіз протиправної самовпевненості дозволяє виділити ЇЇ інтелектуальний і вольовий моменти. Інтелектуальний момент протиправної легковажності виявляється в тому, що правопорушник передбачав можливість настання шкідливих наслідків дій чи бездіяльності, які являють собою елементи об'єктивної сторони адміністративного правопорушення. Вольовий момент цього виду необережної вини знаходить свій вияв у легковажному розрахунку на їх відвернення. Інакше кажучи, особа усвідомлює суспільну шкідливість можливого результату свого діяння або конкретно, або абстрактно. Поряд з цим, у особи існує певна впевненість, що цей результат не настане. Тобто, особа розраховує на настання певних фактів або обставин, які мають запобігти настанню означеного результату. Суб'єктивна впевненість особи у можливості запобігти шкідливим наслідкам, що є вирішальним мотивом для вчинення правопорушення, визначає також і вольове ставлення суб'єкта до своїх діянь. Він не бажає, не допускає настання такого результату, а в противному разі, не здійснював би це діяння. Розрахунок на запобігання суспільне небезпечним наслідкам є головною ознакою, що відрізняє самовпевненість від умислу. У особи є необгрунтована суб'єктивна впевненість у подоланні протиправного результату, що, у свою чергу, свідчить про необгрунтоване або легковажне ставлення цієї особи до певних фактів і обставин реальної дійсності. Можна зробити висновок, що протиправна самовпевненість є легковажна рішучість здійснити потрібне особисте винне діяння, і незважаючи на те, що воно завідомо для винного загрожує небезпечними для держави або інтересів, що охороняються, наслідками при необгрунтованій обставинами справи надії на запобігання цим наслідкам. Необґрунтованість припущень винного про ненастання шкідливих наслідків у кожному конкретному випадку встановлюється за допомогою фактичних обставин справи. Одним із таких індикаторів (і основним, на нашу думку) є саме настання таких наслідків. Іншими словами, якщо певний результат настав, то розрахунок на його ненастання був легковажним і нео-обґрунтованим. Такий підхід до визначення обґрунтованості або зваже-ності розрахунку порушника дозволяє уникнути, по-перше, складності визначення критеріїв для вищезазначених характеристик: передбачення І, по-друге, уникнути в правозастосовчій практиці складностей з визначенням найскладніших психічних процесів як обґрунтованих або зважених. З урахуванням того, що особи, які займаються правозастосовчою практикою, не мають достатньої підготовки, а основним принципом провадження у справах про адміністративні правопорушення е оперативність, все вищеназване уявляється досить переконливим. Непрямий умисел, як ми бачимо, іноді може нагадувати протиправну самовпевненість і навпаки. Відмінності між ними полягають у ступені інтенсивності антигромадського ставлення до чужих інтересів. Той, хто діє з непрямим умислом, зважується на здійснення діяння, завідомо усвідомлюючи можливість настання небажаних результатів. Той, хто діє з самовпевненістю, усвідомлює лише можливість настання небажаних результатів і навіть сподівається на запобігання їм, але його сподівання є легковажними, не достатньо обдуманими і свідчать про його безпечність. Аналізуючи відповідні статті Кодексу про адміністративні правопорушення України, зокрема, відмінність інтелектуального моменту легковажності від Інтелектуального моменту умислу, можна побачити, що стосовно поняття "легковажність", законодавець обмежується тільки розглядом ставлення правопорушника до наслідків діяння. При характеристиці умислу законодавець вказує, що інтелектуальний момент цієї форми вини характеризується ставленням особи і до власне діяння. Але, на наш погляд, не варто проводити чітку межу між цими поняттями за вказаним критерієм. Оскільки особа передбачає настання шкідливих наслідків у результаті свого діяння, вона повинна також усвідомлювати шкідливий характер самого діяння, адже оцінити шкідливість діяння можна, насамперед, за його наслідками. Усвідомлення шкідливості передбачуваних наслідків можливе лише при усвідомленні шкідливості діяння. Протиправна необачність — це вид необережної вини, при якій особа, що вчинила адміністративне правопорушення, не передбачала настання шкідливих наслідків свого діяння, хоча повинна була та могла їх передбачати. Ця форма вини характеризується непередбаченням можливості настання суспільне шкідливого результату при обов'язковості та можливості такого передбачення. Суть цього виду вини полягає в тому, що особа, яка має реальну можливість передбачати шкідливі наслідки своїх діянь, не перетворює можливість запобігти цим наслідкам в реальну дійсність, не напружує свої інтелектуальні або фізичні потенціали для вчинення вольових дій, які були б направлені на таке запобігання. На відміну від усіх вищезазначених видів вини при вчиненні правопорушення з необачності особа-правопорушник не передбачає і шкідливих наслідків свого діяння. Таке непередбачення наслідків свого діяння говорить про зневажання особою вимог законодавства, своїх посадових або громадських обов'язків, інтересів суспільства в цілому або окремих його верств тощо. Характерною рисою цієї форми вини є, з одного боку, негативне ставлення правопорушника до суспільне шкідливих наслідків, з іншого — відсутність у нього передбачення Їх настання. У цьому випадку непередбачення може торкатися як настання самих наслідків, так і їх суспільне шкідливого характеру. Однак таке непередбачення не означає, що особа не усвідомлює своїх дій, не розуміє їх змісту, навпаки особа має не гіпотетичну, а реальну можливість передбачати навіть результати свого діяння. Процес передбачення під час вчинення адмінпроступку через недбалість характеризується двома аспектами. Перший означає обов'язок особи передбачити можливість настання шкідливих наслідків. Другий означає персональну здатність особи в конкретній обстановці, керуючись своїми індивідуальними якостями (професійні здібності, життєвий досвід, освіта, стан здоров'я, стан психіки тощо), передбачати можливість настання шкідливих наслідків. Причому критерії для визначення наявності цих двох моментів можуть бути різні. Мірило належної передбачливості — це передбачливість, яка в таких випадках є необхідною за правилами професії, звичаями, що існують у певному колі осіб, тощо. Для особи, яка має спеціальні знання, ця норма буде одна, для особи, що заподіяла такі ж збитки, але не має таких знань або такої свідомості, ця норма буде інша. Своєрідність цієї форми вини становить саме необхідність кожного разу доводити можливість і обов'язковість передбачення в кожному конкретному випадку вчинення адміністративного правопорушення. ГЛАВА 2. АДМІНІСТРАТИВНІ СТЯГНЕННЯ |
|
Проблеми поглиблення демократичних засад адміністративної реформи в Україні М. Я. Сегай, д-р юрид наук, проф.; О. Ф. Скакун, д-р юрид наук, проф.; М. М. Страхов, д-р юрид наук, проф.; Ю. М. Тодика, д-р юрид... |
«Затверджено Міністерством освіти і науки України як підручник для... В. К. Поповим)), розділ VI (§ 8), розділ XI канд юрид наук, доцент — розділ II (§ 1, 2) канд юрид наук, доцент — розділ XVI канд... |
|
Національна програма виховання дітей та учнівської молоді в Україні Авторський колектив В. М., доктор пед наук; Охрімчук P. M., канд пед наук; Полянський П. Б., канд. істор наук, директор департаменту загальної середньої... |
Мінрегіонбуд України Київ 2009 В. С., д-р техн наук, проф.; Вернигора В. О., канд техн наук; Галінський О. М., канд техн наук; Григоровський П.Є., канд техн наук;... |
|
ПРИВАТНЕ ПРАВО Білоусов Є. М. – канд юрид наук., доц. – розділ ІІ; §3 розділу ІV, розділ V, VI, §§1-3, 5-8 глави VIІ (у співавторстві з Жуковим... |
ГСВО МОН Черкаського ін-ту управління бізнесом; О. Ф. Кравченко, канд екон наук, доц. КДТУБА; М. М. Мартиненко, д-р техн наук, проф. КЕІМ;... |
|
РСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ до виконання лабораторних... Укладачі: О. А. Щербина, канд техн наук, доцент, М. М. Орлова, канд техн наук, доцент |
АКАДЕМІЧНИЙ Н. С. Прозорова, доктор юрид наук, професор; Є. А. Тихонова, доктор юрид наук, професор |
|
Орієнтація у просторі Галина ЛАВРЕНТЬЄВА, канд психол наук, ст наук співроб. Ін-ту засобів навчання АПН України |
МАТЕМАТИКА Г. М. Мерсіянова канд пед наук, ст наук спів лабораторії олігофренопедагогіки Інституту дефектології АПН України |