Судова практика України
з питань доступу до процедури визначення статусу біженця
(стаття 9 Закону України «Про біженців»
в редакції від 21.06.2001 р.)
РІШЕННЯ
іменем України
ДД.ММ.РР М-ий районний суд м. N у складі:
Головуючого – судді J,
При секретарі – S,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. N цивільну справу36 за скаргою AS на неправомірні дії Державного комітету України у справах національностей та міграції,
встановив:
Заявник звернувся до суду зі скаргою, в якій просить визнати неправомірним рішення Державного комітету України у справах національностей та міграції (далі – Держкомнацміграції) від ДД.ММ.РР про відхилення його скарги на рішення OMS про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця з тих підстав, що ДД.ММ.РР AS легально прибув в Україну з Іраку через побоювання стати жертвою переслідувань з причин його політичних переконань. ДД.ММ.РР AS звернувся до OMS із заявою про надання йому статусу біженця. Але OMS йому було відмовлено в прийнятті заяви до розгляду оскільки заявник порушив 5-ти денний термін звернення з клопотанням щодо надання статусу біженця. Дане рішення заявник оскаржив до Держкомнацміграції, який прийняв неправомірне рішення про відхилення скарги на рішення OMS про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця. Цим рішенням були порушені права заявника, гарантовані ст. 14 Загальної декларації прав людини 1948 року та Конвенцією про статус біженців 1951 року, які мають пріоритет перед нормами українського законавства.
Суб’єкт оскарження надав суду заяву, в якій просить розглянути справу у відсутності його представника.
Заявник вважає відмову незаконною, оскільки він прибув до України ДД.ММ.РР, перетнувши при цьому легально кордон України, ДД.ММ.РР звернувся за консультацією до Представництва УВКБ ООН в Україні, ДД.ММ.РР подав заяву до OMS. Пропуск строку пояснив тим, що не знав вимог українського законодавства. Враховуючи, що повернутися в країну свого походження він не може через реальні побоювання стати жертвою переслідувань за свої політичні переконання, заявник просить задовільнити його скаргу і зобов'язати розглянути його звернення про надання статусу біженця по суті.
Однак наказом OMS №_ від ДД.ММ.РР заявнику було відмовлено у прийнятті заяви про надання йому статусу біженця, оскільки заявником порушений 5-ти дений термін звернення з клопотанням щодо надання статусу біженця.
Дане рішення заявник оскаржив до Держкомнацміграції, який ДД.ММ.РР відхилив скаргу заявника на рішення OMS про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця.
Згідно зі ст. 9 Закону України «Про біженців» особи, які мають намір набути статус біженця і перетнули державний кордон України, повинні протягом 5-ти робочих днів звернутися до відповідного OMS із заявами про надання їм статусу біженця.
Особи, які з наміром набути статус біженця незаконно перетнули державний кордон України, повинні протягом 3-х робочих днів звернутися до вищевказаних органів із заявами про надання їм статусу біженця.
Однак заявник пропустив зазначений термін.
Конвенцією про статус біженців 1951 року, до якої Україна приєдналася 2002 року, не передбачено строкових обмежень доступу до процедури визначення статусу біженця. За смислом Конвенції особа є біженцем, якщо вона відповідає критеріям, що визначається терміном «біженець», ще до того моменту, коли її статус біженця визнаний офіційно.
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про біженців», якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому законі, застосовуються правила міжнародного договору.
Суд вважає, що Держкомнацміграції безпідставно відхилив скаргу заявника на рішення OMS про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України «Про біженців», особи, які з наміром набути статус біженця законно перетнули державний кордон України, повинні протягом 5 робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявами про надання їм статусу біженця.
Як було встановлено у судовому засіданні, заявник законно перетнув кордон України ДД.ММ.РР, через 20 днів звернувся до OMS із заявою про надання йому статусу біженця, пропустивши таким чином передбачений законодавством України строк.
Враховуючи, що заявник подав заяву через незначний проміжок часу після його прибуття в Україну, крім того, пропустив передбачений строк, не знаючи законодавства України, а також те, що строкове обмеження подачі заяв особами, що шукають статусу біженця, суперечить нормам міжнародного права: Європейській Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Женевській Конвенції про статус біженців 1951 року та її Протоколу 1967 року, які є частиною національного законодавства України, суд вважає можливим визнати, що заявником строк подачі заяви про надання йому статусу біженця пропущено з поважних причин, а його скаргу – обґрунтованою і такою, що підлягає задоволенню.
При таких обставинах суд вважає, що дане рішення необхідно визнати неправомірним та зобов’язати Держкомнацміграції задовольнити скаргу AS на рішення OMS щодо відмови у прийнятті заяви та зобов’язати OMS прийняти заяву AS про надання статусу біженця до розгляду та розглянути її по суті.
Суд вважає, що заявник не пропустив передбачений ст. 248-5 ЦПК України строк звернення до суду за даною скаргою, оскільки копію оскаржуваного рішення він отримав ДД.ММ.РР.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 15, 30, 62, 202, 248-1 – 248-7 ЦПК України, суд
вирішив:
Скаргу задовільнити.
Визнати неправомірним рішення Держкомнацміграції про відхилення скарги на рішення OMS про відмову в прийнятті заяви про наданя статусу біженця від ДД.ММ.РР.
Зобов’язати Держкомнацміграції задовольнити скаргу на рішення OMS про відмову в прийнятті заяви AS про надання статусу біженця і зобов’язати OMS прийняти заяву до розгляду та розглянути її по суті.
Рішення суду може бути оскаржене до Апеляційного суду N-ої області в порядку, передбаченому чинним законодавством.
Суддя J (підпис)
Секретар S (підпис)
Печатка
РІШЕННЯ
іменем України
ДД.ММ.РР М-ий районний суд м. N у складі:
Головуючого – судді J,
При секретарі – S,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. N цивільну справу за скаргою AS на рішення Державного комітету України у справах національностей та міграції,
встановив:
Заявник звернувся до суду зі скаргою на рішення Державного комітету України у справах національностей та міграції (далі – Держкомнацміграції) щодо відхилення скарги AS на рішення OMS про відмову в прийнятті до розгляду його заяви про надання статусу біженця.
У судовому засіданні заявник і його представник пояснили, що ДД.ММ.РР заявник звернувся до OMS із заявою про надання статусу біженця, однак йому було відмовлено в розгляді заяви. Заявник звернувся із скаргою до Держкомнацміграції. Останній своїм рішенням відхилив скаргу AS на рішення OMS щодо відмови у прийнятті заяви до розгляду, мотивуючи пропуском передбачених законом строків на подачу такої заяви.
Заявник вважає відмову неправомірною, оскільки він прибув до України ДД.ММ.РР разом зі своєю сім’єю, перетнувши при цьому нелегально кордони України, і до теперішнього часу проживає в м. N. Своєчасно звернутися до OMS не мав можливості, оскільки робота OMS була призупинена. Враховуючи, що повернутися в країну свого походження він не може через реальні побоювання стати жертвою переслідувань за свої політичні переконання, заявник, після того, як робота OMS була відновлена, звернувся із заявою про надання статусу біженця, але йому було відмовлено в прийнятті заяви до розгляду.
Заявник і його представник просить визнати рішення Держкомнацміграції неправомірним і зобов'язати задовільнити скаргу на рішення OMS та зобов’язати OMS прийняти заяву до розгляду та розглянути її по суті.
Представник Держкомнацміграції проти скарги заперечує, пояснивши, що заявник нелегально перетнув кордон України ДД.ММ.РР, а тому відповідно до Закону України «Про біженців» мав протягом 3-х робочих днів звернутися до компетентних органів із заявою про надання статусу біженця. У встановлені Законом строки заявник з такою заявою не звернувся, тому Держкомнацміграції визнав правомірним рішення OMS про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця.
Вислухавши пояснення сторін, вивчивши матеріали справи, судом встановлено таке.
Заявник AS є громадянином Афганістану.
У ДД.ММ.РР заявник нелегально приїхав до України, разом зі своєю сім’єю: дружиною і трьома неповнолітніми дітьми.
ДД.ММ.РР, після прийняття в Україні Закону «Про біженців» в новій редакції, заявник, як пояснив він і його представник, намагався звернутися до OMS із заявою про надання статусу біженця, але робота OMS була призупинена, документи до розгляду не приймалися через неврегульованість механізму щодо реалізації права на отримання статусу біженця.
Тільки ДД.ММ.РР заявник зміг звернутися до OMS із заявою про надання йому статусу біженця.
OMS своїм наказом №__ від ДД.ММ.РР відмовив заявнику у прийнятті заяви про надання статусу біженця через порушення строку звернення із такою заявою.
Зазначений наказ заявник оскаржив до Держкомнацміграції.
Рішенням Держкомнацміграції №__ від ДД.ММ.РР скарга заявника на рішення OMS щодо відмови у прийнятті до розгляду заяви була відхилена, оскільки AS порушив порядок подання відповідної заяви про надання статусу біженця, та у нього відсутні поважні причини, що завадили звернутися із заявою про надання статусу біженця відразу після в’їзду в Україну в установлений ст. 9 Закону України «Про біженців» строк.
Однак суд вважає, що Держкомнацміграції безпідставно відхилив скаргу заявника на рішення OMS щодо відмови у прийнятті до розгляду заяви, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону України «Про біженців», особи, які з наміром набути статусу біженця намагалися незаконно перетнути або незаконно перетнули державний кордон України, повинні протягом 3 робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявами про надання їм статусу біженця.
Як було встановлено у судовому засіданні, і це підтвердив представник Держкомнацміграції, заявник незаконно перетнув кордон України ДД.ММ.РР. У період з жовтня 2001 року OMS за призначенням не працювало, звернення щодо надання статусу біженця не розглядало, що не заперечували обидві сторони.
Заявник і його представник пояснили, що саме з цієї причини AS не міг своєчасно подати заяву про надання йому статусу біженця в OMS, і ці пояснення, на думку суду, відповідають дійсним обставинам.
З ДД.ММ.РР і до теперішнього часу заявник проживає в Україні.
Таким чином, суд вважає, що Держкомнацміграції безпідставно було відхилено скаргу AS на рішення OMS щодо відмови в прийнятті до розгляду заяви, оскільки заявник, хоча формально і пропустив передбачений законодавством триденний термін подачі звернення, але зробив це з поважних, на думку суду, причин, так як компетентний міграційний орган в період, коли AS прибув в Україну, свої функції не виконував, про відновлення діяльності OMS заявник дізнався лише у вересні 2002 року.
Враховуючи вищевикладене, суд вважає скаргу AS обґрунтованою і такою, що підлягає задоволенню.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 248-1–248-7 ЦПК України, суд
вирішив:
Скаргу задовільнити.
Визнати неправомірним рішення Державного комітету України у справах національностей та міграції щодо відхилення скарги на рішення OMS про відмову в прийнятті заяви про наданя статусу біженця від ДД.ММ.РР.
Зобов’язати Державний комітет України у справах національностей та міграції задовольнити скаргу AS на рішення OMS про відмову в прийнятті заяви про надання статусу біженця і зобов’язати OMS прийняти заяву до розгляду та розглянути по суті.
Рішення суду може бути оскаржене до Апеляційного суду N-ої області в порядку, передбаченому чинним законодавством.
Суддя J (підпис)
Секретар S (підпис)
печатка
РІШЕННЯ
іменем України
ДД.ММ.РР M-ий районний суд м. N в складі:
Головуючого – судді J,
При секретарі – S,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. N цивільну справу за скаргою AS на рішення OMS,
встановив:
AS звернулася до суду зі скаргою на рішення OMS.
У скарзі зазначено, що ДД.ММ.РР, звернувшись до OMS із заявою про надання статусу біженця, їй було відмовлено у прийнятті заяви. Підставою відмови стало порушення нею без поважних причин встановленого порядку про надання статусу біженця. Вважає відмову незаконною, оскільки при прийнятті рішення відповідачем не було враховано те, що з метою уникнути переслідувань та порушень прав людини, жертвою яких вона могла стати в країні свого походження, вона ДД.ММ.РР нелегально залишила Сомалі. ДД.ММ.РР автомобіль, в якому її перевозили, було зупинено працівниками дорожньої міліції у N-ій області. Після чого її було затримано та розміщено у приймальник-розподільник УМВС у N-ій області. AS не володіє українською, російською та англійською мовами, тому вона не знала про порядок звернення за статусом біженця. ДД.ММ.РР її відвідали представники партнерської організації УВКБ ООН в N-ій області та роз’яснили порядок звернення для отримання статусу біженця. AS просить скаргу задовольнити.
У судовому засіданні представник скаржниці скаргу підтримав посилаючись на обставини, викладені у скарзі.
Представник відповідача в судовому засіданні скаргу не визнав та суду пояснив, що громадянка Сомалі була затримана ДД.ММ.РР у N-ій області, після чого її було поміщено у приймальник-розподільник УМВС України у N-ій області. ДД.ММ.РР AS звернулася до OMS із заявою про надання їй статусу біженця, однак їй було відмовлено в прийнятті заяви, оскільки нею було пропущено строк звернення із заявою про надання статусу біженця.
Суд, вислухавши пояснення сторін, вивчивши матеріали справи, прийшов до висновку, що скарга обґрунтована, а тому підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно з поясненнями, наданими в судовому засіданні AS, з метою втекти від переслідувань та порушень прав людини, жертвою яких вона була в країні свого походження, нелегально залишила ДД.ММ.РР Сомалі морським шляхом. Люди, які здійснювали перевезення, не повідомили, в яку країну її везуть.
ДД.ММ.РР автомобіль, в якому перевозили вищезазначену особу, було зупинено працівниками дорожньої міліції, як їй потім стало відомо, на території України у N-ій області. Після чого громадянку AS було затримано та поміщено в приймальник-розподільник УМВС України у N-ій області. Позивачка не володіє українською, російською та англійською мовами.
За весь час перебування AS у приймальнику-розподільнику УМВС України у N-ій області, ніхто з працівників міліції або інших відвідувачів не пояснив їй процедуру звернення до компетентних органів про надання їй статусу біженця.
ДД.ММ.РР AS відвідали представники партнерської організації УВКБ ООН в N-ій області, які роз’яснили порядок звернення із заявою про надання статусу біженця до OMS, що нею було зроблено ДД.ММ.РР.
Однак, ДД.ММ.РР скаржниці було надано повідомлення про відмову в прийнятті заяви про надання статусу біженця. Підставою відмови є порушення за відсутністю поважних причин встановленого порядку подання заяви про надання статусу біженця.
Посилання посадових осіб на ч. 8 ст. 9 Закону України «Про біженців» суд вважає неправомірним, оскільки заяви про надання статусу біженця, подані з порушенням встановленого порядку, приймаються, якщо особа не могла з поважних причин, зокрема, затримання заявника у випадках, необхідних для встановлення особи, звернутися із такою заявою у встановленому порядку.
Оскільки, скаржниця була затримана працівниками дорожньої міліції, після чого поміщена в приймальник-розподільник УМВС України у N-ій області, та не володіє ні російською, ні українською, ні англійською мовами, не знала що вона має право просити статусу біженця в України та порядку звернення із заявою про надання статусу біженця до відповідних органів.
За смислом ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод органи державної влади мають провести незалежний і глибокий аналіз заяв громадян про наявність достатніх підстав вважати, що існує реальний ризик зазнати поводження, яке заборонено ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Однак OMS у повідомленні про відмову в прийнятті заяви про надання статусу біженця зазначив лише прізвище заявника, без аналізу наявності достатніх підстав вважати, що існує реальний ризик, що особа може бути піддана катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.
При вирішенні спору по суті, суд враховує практику Європейського Суду з прав людини (м. Страсбург), зокрема, справу Джабарі проти Туреччини щодо депортації і заборони катування, право на ефективний судовий захист, а також непоправний характер шкоди, що загрожує заявниці. Розглянувши вказану справу, Європейський Суд з прав людини визнав Туреччину винною в порушенні ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод за намагання цієї держави депортувати шукача притулку з Туреччини в Іран у зв’язку з порушенням нею п’ятиденного терміну для подання заяви про надання статусу біженця.
Згідно зі ст. 14 ч. 14 Закону України «Про біженців» особа, яка отримала повідомлення про відмову у наданні їй статусу біженця і не використала права на його оскарження, повинна залишити територію України в установлений строк.
Виконання вимог цієї статті може призвести до депортації37 скаржниці до країни походження. У зв’язку з чим її повернення до Сомалі означає небезпеку для життя, здоров’я, загрозу переслідування та дискримінації. Тому рішення OMS порушує права скаржниці на те, що жодна людина не може зазнавати катувань чи нелюдського або такого, що принижує її гідність, поводження чи покарання, яке передбачене ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод .
На думку суду, автоматичне і механічне застосування норм про п’ятиденний строк звернення з проханням про надання притулку розходиться з політикою, спрямованою на захист фундаментальних прав, закріплених у ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Ст. 23 Закону України «Про біженців» встановлює, що Україна співпрацює з Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та іншими міжнародними організаціями з метою усунення причин виникнення проблеми біженців, поліпшення їх матеріального становища і вдосконалення правового статусу.
Крім того, згідно зі ст. 1 Конвенції про статус біженців людина є біженцем в силу обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, знаходиться за межами країни своєї громадянської належності і невзмозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань.
Конвенція про статус біженців не передбачає, що незвернення протягом певного строку шукача притулку до державних органів, робить людину такою, що не підпадає під захист Конвенції.
Ст. 33 Конвенції про статус біженців передбачає, що держави, які ратифікували цю Конвенцію, не будуть в жодному разі висилати або повертати біженців до кордонів країни, де їх життю або свободі загрожує небезпека.
З наведених підстав вбачається, що відмова OMS у прийнятті заяви AS про надання статусу біженця, є порушенням Конвенції про статус біженців, оскільки згідно з ч. 2 ст. 2 Закону України «Про біженців», якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, застосовуються правила міжнародного договору.
На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 1, 3, 33 Конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року, ст. ст. 2, 9, 14, 23 Закону України «Про біженців», ст. 15, 30, 62, 248-7 ЦПК України, суд
вирішив:
Скаргу задовільнити.
Визнати рішення OMS щодо відмови в прийнятті заяви AS про надання їй статусу біженця, неправомірним.
Скасувати рішення OMS від ДД.ММ.РР про відмову в прийнятті заяви AS про надання їй статусу біженця.
Зобов’язати OMS прийняти заяву AS про надання їй статусу біженця до розгляду.
Рішення суду може бути оскаржене до Апеляційного суду N-ої області в порядку, передбаченому чинним законодавством.
Суддя J (підпис)
Секретар S (підпис)
печатка
Науково-практичний коментар.
Наведені рішення Суду щодо пропуску строку подання заяв про надання статусу біженця постановлені на користь заявників.
Від 31.07.2001 р. (моменту набуття чинності Закону України «Про біженців» від 21.06.2001 р. № 2557-ІІІ) до 23.06.2005 р. (моменту набуття чинності Закону України «Про внесення змін до Закону України “Про біженців”» від 31 травня 2005 р. № 2601-ІV38) процедура подання заяви передбачала обмежувальні строки для звернення: відповідно 5 робочих днів для осіб, які мали намір набути статусу біженця і перетнули державний кордон України у порядку, встановленому законодавством України, і 3 робочих дні – для осіб, які з наміром набути статусу біженця намагалися незаконно перетнути або незаконно перетнули державний кордон України.
Зазвичай, пропуск цих строків складав, на думку OMS, порушення встановленого порядку подання заяв про надання статусу біженця. Такий підхід OMS суперечив вимогам Конвенції про статус біженців 1951 р. та Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод39.
Зокрема, відповідно до пункту 1 ст. 31 Конвенції про статус біженців 1951 р. «Договірні Держави не накладатимуть стягнень за незаконний в’їзд або незаконне перебування на їхній території біженців, які, прибувши з території, де їхньому життю і свободі загрожувала небезпека, як зазначено у статті 1, в’їжджають або знаходяться на території цих держав без дозволу, за умови, що такі біженці без зволікань самі з’являться до органів влади і наведуть переконливі пояснення40 щодо свого незаконного в’їзду або перебування.».
Однак, на жаль, вітчизняний законодавець у початковій редакції Закону України «Про біженців» відійшов від застосування конвенційного терміну «без зволікань»41 і встановив конкретні строки, як вже зазначалося, – 5 робочих днів для осіб, які мали намір набути статусу біженця і перетнули державний кордон України у порядку, встановленому законодавством України, і 3 робочих дня для осіб, які з наміром набути статус біженця намагалися незаконно перетнути або незаконно перетнули державний кордон України.
Слід зазначити, що згідно з Розділом «Міжнародні відносини» Декларації про державний суверенітет України, прийнятої Верховною Радою Української РСР 16.07.1990 р. № 55-ХІІ42 Українська РСР визнає пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.
Згідно з Конституцією України «чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України» (ч. 1 ст. 9).
Закон України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 р. № 1906-IV43 встановив: якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулося у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України (ст. 19). Стаття 15 цього Закону приписує, що чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.
На користь заявників свідчить також і відповідна практика Європейського Суду з прав людини, запровадженого на підставі Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року. Так, Суд в рішенні, ухваленому в Страсбурзі 11 липня 2000 р. у справі «Джабарі проти Туреччини» (Jabari v. Turkey)44 одностайно постановив, що у разі виконання винесеного органами влади держави-відповідача рішення депортувати заявницю до Ірану через недотримання нею п’ятиденного строку реєстрації, це позбавляє будь-якої можливості перевірити обґрунтованість її побоювань бути відправленою до Ірану.
Суд вважає, що автоматичне застосування такого короткого строку для подання заяви про надання притулку слід оцінювати як таке, що суперечить захисту фундаментального права, передбаченого статтею 3 Конвенції (загроза катувань). Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» від 23.02.2006 р. № 3477-IV45 Суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права.
Отже, є достатні підстави вважати, що у випадку негативного рішення для заявника в Україні (через пропуск строку звернення із заявою про надання статусу біженця) і подальшого його звернення за захистом своїх прав до Європейського Суду з прав людини, останній винесе рішення на користь заявника і одночасно на Україну будуть покладені відповідні негативні наслідки на підставі ст. 46 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року.
|