|
|
Скачати 2.32 Mb.
|
|
Зобов'язальне право знало різні види договорів (купівлі-продажу, найму, позики, товариства, поклажі тощо), які укладалися, переважно, в письмовій формі та забезпечувалися закладом, завдатком, поручительством. У шлюбно-сімейних відносинах право забезпечувало провідну роль чоловіка, жінки ж були позбавлені багатьох прав. Спадкування могло здійснюватися за законом і за заповітом. Батько мав право позбавити синів спадку. Кримінальне право розрізняло злочини проти держави та проти особистих інтересів. Найтяжчими злочинами вважалися: державна 43 зрада, обман народу, образа богів, крадіжка храмового майна. Ті, хто скоїв державні злочини, оголошувалися поза законом, і кожен мав право їх убити. До серйозних злочинів належали: вбивство, зрада дружини й образа. Серед злочинів проти власності найтяжчими вважалися крадіжка майна та підпал. Покарання були такі: смертна кара (засудженому надавали право прийняти отруту), штраф, тілесні покарання (для рабів), позбавлення волі (застосовувалося лише як запобіжний захід, щоб недопустити втечі), агамія (позбавлення політичних прав і повна або часткова конфіскація майна), відшкодування збитків, продаж у рабство та ін. ТЕМА 7 Держава та право Стародавнього Риму 7.1. Виникнення й основні етапи розвитку Римської рабовласницької держави Більшість сучасних дослідників вважають, що Стародавня Римська держава виникла в 753 р. до Р. X., коли було засноване м. Рим. Саме тоді відбулося об'єднання трьох племен (латин, сабін і етрусків), які оселилися в середній частині Апенінського півострова біля річки Тібр, утворивши римський народ. Залежно від форм державного правління та організації влади, виділяють такі періоди (етапи) в розвитку державності Стародавнього Риму:
а) принципат (27 р. до Р. X. - 284 р.) - назва походить від "принцепс" - перший у списку сенаторів; монархія прикривається республіканством, частково зберігаються республіканські традиції та інститути; б) домінат (284-476 рр.) - назва походить від "доміус" - владика, правитель; імператор визнається абсолютним монархом, який стоїть над законом. У 395 р. Стародавній Рим розпадається на дві частини: Західну Римську імперію (зі столицею в Римі) та Східну (зі столицею в Константинополі). 44 7.2. Суспільний лад Стародавнього Риму Населення Стародавнього Риму поділялося на дві групи: вільних і невільних (рабів). Вільне населення, своєю чергою, поділялося на громадян та іноземців (перегринів), громадяни - на повноправних і неповноправних. Повноправними громадянами були лише ті, хто належав до одного із родів (яких було 300), які входили до складу римської общини. Такі громадяни називалися патриціями та мали особливий правовий статус: тільки вони мали право обіймати виборні посади, бути суддями, брати участь у розподілі завойованих Римом у сусідів земель тощо. До неповноправних громадян належали плебеї (вважають, що вони утворилися внаслідок підкорення населення латинських округів або імміграції), що стояли поза родовою організацією римської общини патриціїв, старими родами, куріями, племенами. І хоч були вони вільними людьми, володіли майном та рабами, як і патриції платили податки, служили у війську, виконували інші суспільні обов'язки, однак були позбавлені політичних прав (не мали права обіймати громадські посади, брати участь у Народних зборах, користуватися завойованими Римом землями), їм також заборонялося укладати шлюб з патриціями. Усе це спричиняло незадоволення плебеїв, штовхало їх до боротьби за свої права, котра закінчилася перемогою (зрівнянням у правах з патриціями) та знищенням замкнутості римської родової організації, що в підсумку сприяло прискоренню утворення держави. Раби - це невільницьке населення, позбавлене будь-яких прав. Вони не мали правоздатності та могли бути лише об'єктами права й перебували у приватній або державній власності, їх вважали не людьми, а "речами, що говорять". Раба можна було купити, продати, подарувати, передати у спадок, убити. Він не міг мати своєї сім'ї, дітей і майна. З огляду на все це, раб не був зацікавлений у наслідках своєї праці. Тож рабовласники змушені були шукати більш ефективних форм їх експлуатації. Так з'являються пекулії (коли частину свого майна хазяїн передавав рабові для самостійного ведення господарства й отримував частину прибутку від нього) та колони (люди, що були вже не рабами, а орендарями землі, які перебували в економічній залежності від її власника). Перегрини - мешканці провінцій, що належали до складу римської держави, але не були громадянами; члени общин і держав, не залежних від Риму, але пов'язаних з ним; римські громадяни, засуджені на вигнання. Правовий статус цієї категорії населення визначався договорами. 45 7.3. Державний лад Риму в царський період Царський період в історії Риму - це 753-509 рр. до Р. X. Названий він так тому, що в цей час тут правило сім царів (Ромул, Нума Помлілій, Тулл Гостілій, Анк Марцій, Тарквіній Пріск, Сервій Туллій, Тарквіній Гордий). Характеризувався цей період розпадом родового ладу та перетворенням примітивної варварської громади на місто-державу. Основною ланкою суспільства були роди, котрих налічувалося 300. Роди об'єднувалися в ЗО курій. Десять курій утворювали одну трибу, кожна з яких відповідала одному з трьох племен (латини, сабіни, етруски), що об'єдналися в римський народ (квірити). Управління мало характер військової демократії: Народні збори, Сенат (рада старійшин), рекс (цар). Верховна влада належала Народним зборам (куріатним коміціям), де кожна курія мала один голос. Збори обговорювали питання та приймали рішення з проблем, які стосувалися всього суспільства: війни й миру, обрання посадових осіб, прийняття до складу римського народу нових общин. Сенат складався зі старійшин 300 родів. Це був упливовий орган, який попередньо обговорював питання, що виносилися на народні збори, а також міг самостійно вирішувати багато різних справ, які стосувалися управління, фінансів, зовнішньої політики тощо. Рекс (цар) обирався на Народних зборах і був, передовсім, воєначальником і верховним суддею (у справах про зраду, заколот інші злочини, що вважалися публічними) та жерцем. Межі його повноважень визначалися звичаями. Значний уплив на управління справляли жрецькі колегії- авгури (на підставі всіляких знаків та гадань давали свої висновки про діяльність посадових осіб), понтифіки (слідкували за дотримуванням звичаїв і могли за їх порушення засуджувати навіть до страти), феціали (кидаючи закривавлений спис на територію ворога, здійснювали акт проголошення війни). 7.4. Реформи Сервія Туллія Шостим за порядком царем (рексом), якого обрали римляни, був Сервій Туллій (578-534 рр. до Р. X.). Він увійшов в історію Стародавнього Риму як цар, який запровадив низку реформ, що завершили перетворення родової общини на державу, ліквідували привілеї патриціїв, зрівнявши їх у правах з плебеями, сприяли переходу до республіки. Усе вільне чоловіче населення Риму (і патриції, і плебеї) було поділено на п'ять класів залежно від майнового (а не за належністю до родової аристократії - як раніше) цензу. Кожний клас виставляв 46 певну кількість військових одиниць — центурій (сотень) - і отримував таку ж кількість голосів у Народних зборах (коміціях). Загалом було 193 центурії.
Поза класами залишалися найбідніші прошарки суспільства — пролетарі. Вони виставляли одну центурію та мали один голос у Народних зборах. Отож, більшість голосів в центуріальних коміціях належала заможним громадянам. Усі центурії поділялися на "молодших" (від 17 до 46 років, які мали йти на війну) та "старших" (від 46 до 60 років — перебували в резерві). Кожні п'ять років мала відбуватися переоцінка майнового стану римських громадян. Запроваджені реформою центуріальні коміції (як новий вид народних зборів), поступово замінили куріатш коміції. Кожна центурія в центуріальних зборах мала один голос. Рішення приймалося більшістю голосів. Територіальне країна була поділена на чотири міських і 17 сільських триб (округів). На чолі триб стояли голови, що відповідали за збирання податків, набір війська, визначали майнову спроможність громадян. Діяли трибутні збори. У Народних зборах виникає нова складова частина — трибутні коміції. Реформи Сервія Туллія створили умови для формування в Римі аристократичної республіки, що й відбулося після вигнання у 509 р. до Р. X. центуріальними зборами останнього царя. 7.5. Державний лад Риму в республіканський період У 509 р. до Р. X. у Римі встановилася республіка, центральними органами якої були Народні збори, Сенат і магістрати. Народні збори формально вважалися найвищим органом влади й поділялися на три види:
47 магістратів, розглядали скарги громадян, з III ст. до Р. X. набули права приймати закони. Існували два види зборів по трибах: для патриціїв і плебеїв (постанови яких називалися "популісцита"), і лише для плебеїв (постанови називалися "плебісцита"); 3) куріатні коміції-в їх роботі брали участь тільки патриції, але вони спочатку втрачають політичні функції, а згодом і зовсім зникають. Народні збори скликали вищі посадові особи, що головували на них. Важливу роль у Римській державі відігравав Сенат, який був постійним органом і відав фінансами держави, чеканкою монет, розподілом провінцій, керував військовими справами, розглядав законопроекти, затверджував рішення Народних зборів, приймав рішення із зовнішньополітичних питань, затверджував вибори посадових осіб. Посада сенатора була довічною. Магістрати - сукупність посадових осіб, які виконували різноманітні управлінські та судові функції. Вони обиралися центуріатними зборами чи трибутними коміціями на один рік. Найважливішими принципами організації та діяльності магістратів були: виборність, колегіальність, строгість, відповідальність перед народом, безоплатність. Усі магістрати поділялися на ординарні (звичайні) й екстраординарні (надзвичайні), а ординарні - на вищі та нижчі. Вищими ординарними магістратами були консули (їх було двоє, обиралися на один рік і очолювали всю систему магістрату, стежили за виконанням законів, командували військом, головували в Сенаті й Народних зборах, мали право скасовувати рішення інших магістратів (крім трибунів), вирішували питання управління та ін.), претори (спочатку були помічниками консулів і здійснювали керівництво судочинством, охороною громадського порядку, мали право видавати загальнообов'язкові постанови), цензори (обиралися один раз на п'ять років і встановлювали майновий ценз громадян, складали списки сенаторів, слідкували за дотриманням норм моралі). До нижчих ординарних магістратів належали: еділи (слідкували за порядком і виконували поліцейські функції, їх було чотири), квестори (провадили досудове слідство в кримінальних справах, завідували державним казначейством, збереженням державного архіву тощо). 7.6. Римська держава в період імперії У період імперіївиділяють два етапи: принципат (27 р. до Р. X. - 284 р.) і домінат (284-476 рр.). На етапі існування держави у формі принципату (від лат. "принцепс", тобто "перший") одночасно діяли дві системи управління—республіканська (слугувала прикриттям імператорської влади) та монархічна. Роль Сенату й інших республіканських інститутів зменшується, 48 а влада принцепса та створеного ним нового державного апарату зміцнюється. Влада принцепса спочатку не була спадковою. Формально він її набував за рішенням Сенату, але згодом він отримує право призначати свого спадкоємця. Поступово й сам Сенат стає підконтрольним принцепсу, позаяк саме він його формує. Принцепс отримав вищу військову владу, був одночасно консулом, народним трибуном, великим понтифіком, володів правом проголошувати війну та підписувати мир і міжнародні угоди, правом кримінального й цивільного суду. Постанови, видані ним, набувають найвищої юридичної сили. Складовою системи управління принцепса стає "рада друзів", що згодом перетворюється на постійний орган-консиліум, в якому важливу роль починають відігравати юристи. На противагу старій скарбниці (ерарій), з'являється імператорська - фіск. До того ж, якщо сенатська скарбниця мала право карбувати мідну монету, то фіск — срібну та золоту. Створюється канцелярія принцепса, що складається з відділів (фінансового, розслідування справ та ін.), очолюваних призначеними імператором, прокуратурами чи магістрами. Провінції поділяються на дві категорії: імператорські (управляли призначені принцепсом намісники) та сенатські (на чолі з призначеними Сенатом проконсулами чи пропреторами). Опорою, джерелом могутності й авторитету принцепса стає військо і, зокрема, привілейована преторіанська гвардія, що охороняла імператора та підтримувала внутрішній порядок у державі. Глава преторіанців - префект преторів - стає найближчим помічником, заступником, довіреною особою принцепса-імператора. Зі зростанням і посиленням апарату принцепса стає зрозумілим, що республіканське прикриття для нього більше непотрібне та є всі умови для встановлення міцної централізованої влади. Саме така влада й була встановлена в 284 р., коли римським імператором стає Щоклетіан (284—305). Розпочинається новий період в історії римської держави - епоха пізньої імперії - домінант: імператор - це вже не перша особа в державі, як було раніше, а домініус (господар), абсолютний монарх, який стоїть над законом, божественна особа. З'являються установи (Державна рада — консисторіум, фінансове відомство, військове відомство та ін.), які отримують найширші повноваження й очолюються призначеними імператором і підпорядкованими тільки йому чиновниками (квестор священного палацу (глава консисторіуму), начальник імператорської опочивальні, магістр посад, управитель імператорської скарбниці, начальник особистої канцелярії тощо). Діоклетіаном була розпочата й завершена імператором Костянтином (285-337) адміністративна реформа, метою якої було 49 централізувати владу, збільшити кількість чиновників, відокремити цивільне управління від військового. Отож уся імперія була поділена на 12 діоцезів (на чолі з вікаріями), що поділялися на провінції (на чолі з ректорами), провінції— на округи (очолювані пагами). Окрім звичайної поліції, утворюється таємна (нічна) поліція для боротьби з пожежами. Діють спеціальні агенти для виконання таємних доручень, запроваджується посада фрументарія (основне його завдання - доносити владі про все). У 324-330 рр. імператор Костянтин на місці грецького м. Візантія побудував нову столицю Риму - Константинополь, куди було переведено деякі центральні державні установи. У 395 р. імперія розділилася на дві частини - Західну Римську імперію та Східну Римську імперію. Кожна з них очолювалась окремими імператорами. |
|
Навчальна програма дисципліни для студентів спеціальності 030401... Призначення курсу «Загальна історія держави та права». Предмет історії держави і права зарубіжних країн. Методологія науки та курсу.... |
РОБОЧА НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМА з дисципліни „ Історія держави і права... Робоча навчальна програма з дисципліни „Історія держави і права зарубіжних країн”. / Укладач: проф. Скрипникова Л. В |
|
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДЛЯ НАПИСАННЯ ТА РОБОЧА НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМА З ДИСЦИПЛІНИ «ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН» |
Історія держави та права зарубіжних країн”(ч. 1) Процес в Стародавньому Римі: досудові стосунки сторін, формалізм. Поділ процесу на дві стадії |
|
Евтушенко С. Г. История государства и права зарубежных стран: Краткий... Самостійна робота з дисципліни «Історія держави і права зарубіжних країн» охоплює три основні напрямки |
Історія держави і права зарубіжних країн Навчально-методичний посібник Одеса Рекомендовано рішенням ученої ради економіко-правового факультету ОНУ імені І. І. Мечникова |
|
1. Поняття, предмет, джерела і система державного права зарубіжних країн Юридична наука не обмежується рамками національного права якоїсь окремої держави. Правознавство збагачується дослідження зарубіжних... |
1. Предмет та методологія історії держави і права зарубіжних країн... Предметом ІГПЗС є держава і право зарубіжних країн світу в процесі їх виникнення та розвитку в певній послідовності, на основі виявлення... |
|
Закони царя Хаммурапі видатна пам’ятка права Стародавнього Сходу Підготовка до семінарського заняття є однією з форм самостійної роботи студентів. У ході вивчення курсу „Історія держави і права... |
Дьяконов И. М. Общественный и государственный строй древнего Двуречья. Шумер Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти].... |