2.3. Управління земельними відносинами в Україні за часів Козаччини
Наслідком визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетського панування було утвердження так званої «козацької власності» на землю. Вона визначалась як корпоративна, оскільки належала корпорації козаків Війська Запорозького. Юридично це було затверджено під час Переяславської Ради у 1654 році. Козацька власність мала корпоративний характер, тобто суб’єктами власності був не окремий козак, а корпорація козаків в особі Війська Запорізького. Козаки одержували землю у власність, якою раніше володіли, лише після вступу до козацького війська. Підкреслюється службовий характер земельної власності, оскільки вона була обтяжена відбуванням військового примусу на користь Війська Запорозького. Козаки мали право вільно купувати і продавати землю, засновувати нові поселення.
Важливим досягненням у ході визвольної війни стало визнання селянської власності. Селяни вважали землю своєю власністю і з повним правом розпоряджались нею і результатами своєї праці. Держава не регламентувала права використання землі, але оплата податків на утримання війська та адміністративного апарату була для селян обов’язковою умовою. В Універсалах Хмельницького, який прагнув розв’язати соціальні суперечності в Україні, було скасовано панщину, а відробіткова рента змінялась грошовим чиншем. Земельна політика Б. Хмельницького носила прогресивний характер: змінився інститут приватної власності, в результаті чого козаки і селяни могли забезпечити свої інтереси. Основними формами господарювання товариств стали дрібні землеволодіння селян і міщан.
Таким чином, на території української козацької держави було знищено велике й середнє феодальне землекористування. Переважаючою стала державна та козацька власність на землю, було запроваджено вільну купівлю, продаж і заставу землі. У приватній власності залишались землі православних монастирів і вищого духовенства, дрібної шляхти, козаків і міщан. На основі приватної власності на землю набувало розвитку дрібнотоварне козацьке й селянське господарство. Створювалися умови для інтенсивного розвитку прогресивніших земельних відносин, перетворення козацько-селянських маєтків у господарства фермерського типу.
Особливим етапом в еволюції державного управління земельними відносинами є період гетьманства Івана Мазепи (1687–1709 рр.), який був розумним політиком свого часу. Він видав майже 1000 універсалів з питань земельних справ, які здебільшого сприяли зростанню старшинського землеволодіння. За період гетьманства Мазепи, Скоропадського, Полуботка, Апостола, Розумовського, старшині, монастирям і частково купецтву було надано сотні сіл з десятками тисяч дворів. За їх універсалами (указами) козацька земля могла надаватись будь-кому з видачею відповідного документа (грамоти) на право на землю. У системі управління земельними ресурсами вони стежили за належним справлянням податків за використання землі.
Однак подальший розвиток земельних відносин цим шляхом в українській держави перервало скасування її автономії в кінці XVIII ст. Скасувавши гетьманство у 1765 році Катерина ІІ видала маніфест про генеральне межування, тобто точне визначення в натурі меж землеволодінь козаків, селян, церкви тощо. В Україну знову повернулися феодальні порядки. Незважаючи на боротьбу українських селян з великими землевласниками, зростання феодального землеволодіння продовжувалося. Царський уряд певною мірою обмежував його зменшенням кількості феодалів в Україні, довівши її до 300. Але більша частина землі у середині XVIII ст. була сконцентрована в руках феодалів.
2.4. Селянська реформа 1861 р.
Невідповідність виробничих відносин характеру продуктивних сил у суспільстві царизм був змушений розв'язати проведенням селянської реформи 1861 p., яка неоднозначно була сприйнята селянами і по-різному оцінена вченими — істориками, економістами, керівниками та державними діячами всіх рівнів. Хоча, немає сумніву, що це була найсуттєвіша соціально-економічна подія XIX ст. в Росії.
Реформа 1861 р. готувалася протягом тривалого часу (майже п'ять років) в умовах надзвичайно гострих суперечностей. Спеціально створені царським урядом Росії комітети готували пропозиції щодо умов і порядку відміни кріпосного права, які надсилались у редакційні комісії. Перша програма, викладена в рескриптах, передбачала скасування лише особистої залежності кріпосного селянина при збереженні існуючих феодальних виробничих відносин. Друга програма, прийнята у кінці 1858 p., визнавала необхідність поступової ліквідації феодальних відносин зі згоди поміщика. Програми, розроблені царським урядом раніше, були значно розширені й уточнені. З урахуванням надісланих комітетами до Петербурга пропозицій було остаточно сформовано проект реформи. Ним передбачалося наступне:
Селяни одержують особисту свободу і входять до складу вільного сільського стану.
В адміністративному відношенні селяни становлять сільські громади, які обирають органи мирського управління.
Поміщик повинен мати справу з миром, а не з окремою особою селянина.
Крім забезпечення селянина земельним наділом у постійне користування, необхідно давати йому можливість викупити цей наділ у власність. З цією метою уряд надає підтримку селянам через організацію кредиту;
Регламентується за строками положення про тимчасово зобов'язаних селян.
У жовтні 1860 р. завершилися роботи редакційних комітетів з опрацювання Положення про селян, які виходять із кріпосної залежності. Проект цього Положення було передано Головному комітету в селянських справах. У кінці січня 1861 р. Державна рада розглянула і затвердила його, а 19 лютого 1861 р. Положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності, підписав Олександр II. На початку березня було опубліковано Маніфест про селянську реформу. До маніфесту додавався ряд документів, які трактували різні питання реформи.
Найбільше захоплення у селян викликала довгоочікуване скасування кріпосного права. Однак це захоплення тривало недовго, оскільки згодом основну увагу селяни стали приділяти економічним положенням реформи, насамперед земельним питанням. Головним чином їх цікавили розмір наділу та умови користування ним. Селян влаштовував дворічний, так званий перехідний період вступу в дію "Положення 19 лютого", оскільки багато з них не втрачали надії на безплатний наділ землі.
Передбачалося, що поміщики зберігають власність на всі землі, які їм належали. Селянам же вони були зобов'язані надати у постійне користування садибу разом із присадибною ділянкою і, крім того, польовий наділ для забезпечення їхнього побуту та виконання зобов'язань перед урядом і поміщиком. Користування поміщицькою землею, тобто польовими наділами, зобов'язувало "вільних" селян відбувати панщину й платити оброк. Більше того, протягом дев'яти років після звільнення селянин не мав права відмовитися від польового наділу, бо це позбавило б поміщика не тільки робочої сили, а й доходу.
Правом на польовий наділ згідно з Положенням користувалися селяни, які були приписані за десятою ревізією до даного селища. Розмір наділу визначався залежно від місцевості та кількості ревізьких душ (особи чоловічої статі, жінки землею не наділялися) за добровільною угодою між поміщиком і селянами. Угода укладалася у письмовій формі під назвою "Статутна грамота". В ній обов'язково зазначалися розмір польового наділу і повинності (зобов'язання) за користування землею. Грамоти укладалися не з окремим селянином, а з миром (громада, община). Укладання статутних грамот доручалося самим поміщикам під наглядом мирових посередників, які призначалися з числа місцевих дворян-поміщиків.
Селянинові надавалось обов'язкове право викупу садиби. Що стосується викупу польового наділу, то він повністю залежав від доброї волі поміщика і здійснювався не окремим селянином, а всім миром. У разі викупу польових наділів селяни переходили в розряд селян-власників, а ті, що не перейшли на викуп, іменувалися тимчасово зобов'язаними і чекали, коли поміщик виявить бажання перевести їх на викуп.
Важливу роль у перерозподілі земельної власності в період селянської реформи відіграло визнання землі товаром. Особливо пожвавилися купівля-продаж землі після створення у 1882 р. Селянського поземельного банку. За період з 1863 по 1902 р. було здійснено актів купівлі-продажу на 25,6 млн десятин землі. Доречно зазначити, що кількість власників землі збільшувалась і серед селян. Так, до революції 1917 р. в приватній власності селян перебувало 9,5 млн десятин землі, або 43,4% усіх земель, які одержало селянство України у результаті реформи.
Запроваджувалась оренда землі, хоча на перших етапах вона мала досить кабальні умови — майже половину врожаю доводилося віддавати орендодавцеві Але все ж таки ця форма землекористування швидко поширювалася, що давало змогу селянам розвивати своє господарство.
Перехід селян на викуп, тобто зміна їхнього статусу від тимчасовозобов'язаних до власників, відіграв прогресивну роль у пожвавленні сільського господарства на всій території України. Певним гальмом на шляху зростання обсягів виробництва сільськогосподарської продукції було громадівське землеволодіння, яке найдовше зберігалося у південних губерніях. Найбільший опір переходу від громадівського до подвірного землекористування чинили самі поміщики, оскільки їх цілком влаштовувала кругова порука громади, яка спільно відповідала й за оброк, і за викупні платежі, й за кожного її члена.
Таким чином, на порядку денному постало питання подальшого вдосконалення земельних відносин, яке могло бути розв'язане тільки шляхом нового перерозподілу земель.
|