Тема 2. ЕВОЛЮЦІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ЗЕМЕЛЬНИМИ ВІДНОСИНАМИ В УКРАЇНІ
Однією з головних умов існування людини є використання родючості землі як предмета праці та засобу праці — для виробництва продуктів харчування. Тому сформувалося особливе ставлення до землі як до основного засобу виробництва у сільському господарстві. Історично розвивалися й змінювалися земельні відносини разом із розвитком суспільства і його продуктивних сил. Аналіз розвитку конкретного суспільного ладу дає змогу зрозуміти основи формування, еволюцію, причини і неминучість змін у земельних відносинах.
Першочерговим завданням при ознайомленні з сучасним станом системи державного управління земельними відносинами є визначення витоків формування цієї системи. Тільки детальне ознайомлення з особливостями розвитку та існування цієї системи управління дозволить визначити тенденції та закономірності її сьогоденного функціонування. Це актуалізує потребу дослідження еволюції публічного управління земельними відносинами.
Першочерговою проблемою при цьому постає питання про хронологічні рамки такого огляду. Адже перш за все необхідно визначити, з якого часу на території сучасної України почала функціонувати саме система державного управління земельними ресурсами. Це змушує детально розглядати систему управління земельними відносинами та окремо – систему державного управління на кожному етапі людської історії.
2.1. Земельні відносини в Україні в найдавніші часи
Зарано вести мову про публічне управління земельними ресурсами в найдавніші часи – від появи людини на території сучасної України (близько 1,5 млн. років тому). В «Давньокам’яну добу» («Палеоліт») земля була лише просторовою базою розміщення людей, а не засобом виробництва та об’єктом управління. Все публічне управління земельними ресурсами обмежувалося вибором вожака первісного людського стада місця розташування житла. Ні землеробством, ні тваринництвом в цей період люди не займались, оскільки обходились «дарами природи».
З настанням в Х-VII тисячоліттях до н.е. «Середньокам’яної доби» («Мезоліту») на території сучасної Україні почало з’являтися кочове населення, яке жило головним чином з полювання та рибальства. Тодішнє населення України вже освоювало землю для задоволення своїх потреб в продуктах харчування. Управління земельними ресурсами мало виключно прагматичний характер. Головний принцип управління земельними відносинами цього періоду: «кожен сам собі господар на землі»1.
В VII-ІІІ тисячолітті до н.е. настала «Новокам’яна доба» («Неоліт»), яка характеризується якісними змінами в економічному, соціальному і культурному житті наших предків. В цей час відбулася «неолітична революція» – перехід людства від засвоєння дарів природи (полювання та збиральництва) до виробництва (землеробства та скотарства). На території України в цей час досягла надзвичайного розквіту так звана «Трипільська культура». В цей період люди почали займатися землеробством, що викликало потребу у виборі земельних ділянок для спільної землеобробки чи будівництва житла2. Тобто, в цей час з’явилася нагальна потреба в системі публічного управління земельними ресурсами. Але відсутність письмових пам’яток не дозволяє дослідити цю систему управління.
Після занепаду Трипільської культури почалася «Бронзова доба», що відзначилося підняттям культури землеробства, появою відтворювального високорозвиненого скотарства, інтенсифікацією сільського господарства. В цю добу почалося одночасне заселення території сучасної України різними племенами. Земля як головний засіб виробництва в сільському господарстві була головною причиною боротьби племен – почалися війни за родючіші землі. Проте, відсутність впорядкованої системи публічного управління земельними ресурсами зберігала стихійність у землекористуванні1.
З ХII-VIII ст. до н.е. в історії людського розвитку починається доба обробки заліза. Залізні знаряддя підвищували продуктивність праці, що створювало можливість інтенсифікації використання земельних ресурсів та, як наслідок, появи обміну продуктами праці між землеробами і скотарями. Найзначнішим державним утворенням цього часу на території сучасної України була держава скіфів. Землекористування в Скіфії вже передбачало певні управлінські операції з окремими земельними ділянками: ділянку, яка після кількох років використання втрачала родючість, вилучали з обігу (так звана «перелогова система»). А такі дії вже потребували певної системи організації земельних відносин. Крім цього, за часів скіфів на землю почали розповсюджуватися відносини власності. Переважна більшість землі належала громадам, які щороку перерозподіляли її для використання між окремими родинами. Але у скіфів з’явилася приватна власність на землю, що становить особливість земельних відносин в цей час2.
В І ст. до н.е.-І ст. н.е., після витіснення скіфів зі степів Північного Причорномор’я сарматами, на території сучасної України з’явилися племена Пшеворської та Зарубинецької археологічних культур. Ці племена розташовувалися на Волині, Подністров’ї, Поділлі і на Закарпатті. Є підстави вважати обидві ці культури причетними до зародженням слов’ян. Права управління господарським життям людей цього періоду (в тому числі – земельними ресурсами) належали загальним зборам всіх дорослих членів племені – «вічам». Саме віча приймали рішення про те, кому, скільки і в якому місці надати землю у користування, регламентували спосіб використання землі. В цей час навіть мало місце виготовлення планів і карт (хоч і надзвичайно примітивних), розроблялися проекти меліорації земель тощо.
Особливістю управління земельними ресурсами тих часів було всебічне врахування природних умов при організації розміщення поселень. Це супроводжувалось розширенням площі орних земель. Однак з ростом населення на теренах України почали ставитись і нові вимоги до системи управління земельними ресурсами. Скорочення площі орних земель на душу населення стало поштовхом для освоєння менш продуктивних земель. З початку VIІ ст. широкого поширення набули трипільні сівозміни. У системі управління земельними ресурсами протягом V–VII ст. значна увага приділялась формуванню сільських територіальних громад під назвою «верв». Такі громади являли собою сукупність самостійних родин – дворищ, об’єднаних сусідством та економічними зв’язками. Земельні відносини того часу характеризувалися поступовим утвердженням довічного спадкоємного володіння землею, яке давало право користуватися нею на власний розсуд, без права продажу і передачі в оренду. У системі управління земельними відносинами почала формуватися система сплати податку за використання земель3.
|