Василь Мова (Лиманський), Поезії, стор. 125.
буржуазного експлуататорського суспільства був зве- L дений до стану безликого, морально придавленоваИ наймита.
У поемі «Ткачиха» (1866—1888) В. Мова показує* іяк капіталістичний Молох поглинає здорових фізично і мо- і рально людей-трудівників, нівечить їхнє тіло і калічить;! їхні душі. В творі яскраво розкрито долю сільської трудів-1 ниці, що внаслідок жахливих соціальних і економічних ! умов втрачає найкращі людські якості, стає неробою, по-1 вією. Подібно до Панаса Мирного (роман «Повія») В. Мова я показує, що причиною загибелі героїні є ненормальні со- і ціальні умови, капіталістична дійсність. Як і попередня пое-1 ма, «Ткачиха» не сума холодно-об’єктивних описів. Крізь ! суворий реалізм важкого життя і поневірянь трудящих час і від часу пробиваються і короткі авторські «репліки» спів-1 чуття до героїв. Образи, події поеми зігріті палким сер-1 цем автора-гуманіста. Спираючись у поезії на реалістичній традиції Т. Г. Шевченка, В. Мова (Лиманський) вніс і значний вклад у розвиток соціальної теми в українській! літературі 70—90-х років минулого століття. Він створив | поеми високого художнього рівня і великого суспільного! значення.
Дві соціально-побутові поеми належать П. Грабов-| ському: «Текінка» (1886—1887) та «Бурятка» (1891)%:,]
«Текінка» написана на основі оповідання, почутого ] письменником під час його подорожі як військовослужм бовця за Каспій до Ашхабада. «Тут мені розказали про пригоду, описану в «Текінці» 42,— писав пізніше П. Гра- бовський в листі до Василя Лукича (Володимира Левиць- 1 кого) 10 серпня 1893 р. В поемі «Текінка», як відзначав дослідник творчості П. Грабовського О. Кисельов, «дві тісно зв’язані між собою сюжетні лінії — завоювання російським царизмом туркменського народу і трагедія мо-
ш
Павло Грабовський, Зібрання творів у трьох томах, < т. З, K., Вид-во АН УРСР, I960, стор. 196.
лодої текінки, яка полюбила солдата російської армії українця Омелька і за це була вбита рідною сестрою» 4.
П. Грабовський уміло поєднує в поемі пафос засудження потворних явищ війни з уславленням мирної праці текінців (туркменів). Цікаві жанрові картини побуту, туркменського пейзажу, змалювання краси і характеру молодої туркменки, а головне — велика любов до трудящих усіх націй — усе це було новим в українській поезії і літературі згадуваного періоду. «Поема несе в собі почуття любові до представників іншого народу, ідею рівності народів» І!— так оцінив поему «Текінка» туркменський письменник Кара Сейтліев, виступаючи 29 серпня 1956 р. на ювілейному пленумі Спілки письменників України, присвяченому сторіччю з дня народження І. Франка.
В основі сюжету поеми П. Грабовського «Бурятка» лежить життя бурятського народу в дореволюційні часи. Безпросвітні злидні, некультурність, забобони дореволюційних бурятів П. Грабовський відтворює сильно і пристрасно. Особливо яскраво змальовано долю жінки. Глибоким співчуттям до знедоленої трудівниці перейняті рядки поеми, де автор зображує хвору, «несамовиту» жінку, жертву нелюдських умов експлуататорського суспільства:
Плескате личко, пухлі віка Уаьких прищулених очей,
Безглуздя жалібних речей...
Великий сум за чоловіка Напливом тяжкої журби Охопе іншої доби®.
Як і в попередній поемі, П. Грабовський, ведучй спокійну і деталізовану розповідь про героїню, її оточення, вчинки тощо, весь час виявляє своє ставлення до зображуваного, в різний спосіб «ліризує» його. Як і названі твори В. Мови (Лиманського), поеми П. Грабовського, незважаючи на епічну основу, наскрізь проймає ліричний струмінь, він стає, так би мовити, організуючим началом твору. Тому, незважаючи на окремі прорахунки (скажімо, введення в окремих місцях бурлескного стилю, що аж ніяк не гармонує з серйозним тоном поем), названі твори по-справжньому хвилюють читача, викликають глибоку ненависть до експлуататорського ладу.
Важливі соціальні і політичні питання порушує Леся Українка в поемах «Одно слово» (1903) та «Се ви питаєте за тих» (1904), присвячених народностям Сибіру, крайньої Півночі, зокрема якутам.
В центрі поеми «Одно слово» — життя революціонера, засланого царським урядом у далекий північний край. В монолозі старого якута (поема побудована в формі розповіді від першої особи) розкривається вдача, настрої політичного засланця. Відтворення поетесою ставлення якута до героя, до його життя і побуту на засланні надає поемі ліричного забарвлення. Прості і щиросердні якути, гноблені царськими чиновниками і місцевими багатіями, не можуть збагнути, чому гасне на очах друг, коли він оточений любов’ю і турботами. Не розуміє цього і оповідач:
Питав я раз його,
Чого він умирає, чи з морозу,
чи з кого слабість перейшла на нього
(він часом так про інших говорив,
коли хто умирав).— «То ж ти розумний,—
сказав я,— знав про інших,— знай про себе».
А він сказав: «Я знаю, я від того вмираю, що у вас ніяк не зветься, хоч єсть його без міри в вашім краю, а те, від чого міг би я ожити.
ЗО
не зветься теж ніяк, пемае слова, але й його самого в вас нема...
Якби було хоч слово, може б я
ще й жив би з вами...» — і «чужий» аж плакав,
як те казав, і я заплакав з ним,
бо жаль було «чужого», добрий був43.
Поетеса підкреслює, що страждання героя викликали в серцях якутів глибокі почуття солідарності до революціонера і ненависті до тих, хто його засудив на неминучу повільну смерть. В поемі глибоко розкрита ідея інтернаціонального єднання між народами ще в глухі і темні часи царського самодержавства.
Ще за життя Лесі Українки А. Ю. Кримський, як відомо, вказав їй на філологічну неточність в поемі «Одне слово», де говориться, ніби у мові якутів немає слова «воля», насправді по-якутськи це поняття визначають три синоніми. І хоч на цьому побудовано драматизм поеми, яку той самий академік Кримський назвав чудовою (герой поеми помирає неспроможним висловити своїм друзям предмет своєї туги), ідейний зміст, художні достоїнства твору від цього аніскільки не втрачають. У другій поемі Лесі Українки — «Се ви питаєте за тих», де оповідь ведеться теж від першої особи, в уста солдата царської армії вкладено розповідь про загибель двох сол- датів-якутів, які в умовах принизливої муштри, відриву від звичного їм життя наклали на себе руки. Симпатії авторки цілком на боці якутів. Поетеса засуджує гноблення царським самодержавством національних меншостей колишньої царської Росії.
Поеми П. Грабовського — «Текінка», «Бурятка», Лесі Українки — «Одне слово», «Се ви питаєте за тих» показують, що ще задовго до великого Жовтня кращі представники українського письменства пропагували ідеї дружби народів, братнього єднання трудящих усіх націй.
Помітний внесок у розвиток української поеми і взагалі ліро-епічної поезії зробив Сидір Воробкевич (Данило Млака). В позначеній реалістичною виразністю поемі «Гуцульська доля» (1892) поет змальовує злидні, голод, безправ’я, безвихідь буковинського селянина Федора.
Невтішні картини людського життя, горя і безправ’я подаються також у поемі «Гостинець з Боснії» (1879).
Як відомо, С. Воробкевич не завжди тримався на рівні реалістичного зображення дійсності. В деяких його творах відчувалась ідеалізація соціальних відносин, сільського побуту тощо. Проте в згаданих поемах, як і в ранніх віршованих оповіданнях «Скаменіла багачка» (1869), «Панська пімста» (1878) та ін., різко пробивається критика експлуататорського світу, видно любов і співчуття до гноблених і кривджених людей з народу. Щодо охоп44 лення життя, художнього розкриття соціальних вад, зображення реалістичних характерів ці твори наближають-^ ся до соціально-побутових епічних творів Щ ФранкаЗ І. Манжури, В. Мови (Лиманського), М. Старицькощі Лесі Українки.
Стиль простої і суворої народної оповіді, зворушлива емоціональність, народнопісенна образність роблять ці поеми значним надбанням жанру.
Найвидатнішим творцем у галузі епічної поезії кінця ; XIX — початку XX століття був І. Франко. Спираючись на традиції національної поезії, на здобутки російської] і світової класики в цьому жанрі, І. Франко утвердим старі форми епічної поезії і створив цілком нові.
Цікавим і новим жанровим відгалуженням епічної реалістичної поезії були в творчості І. Франка так звані «образки». Це картини з сучасного Франкові народного5 життя, що своїм характером нагадують жанровий живопис 8.
. 8 Див.: П. Й. Колесник, Іван Франко. Літературний портрет, К., «Дніпро», 1964, стор. 66.
«Образками» I. Франко називав і епічні мініатюри («Михайло», «Баба Митриха», «Максим Цюник»), і ме- дитаційно-філософські вірші з епічними малюнками («Гадки на межі», «Гадки над мужицькою скибою»), і незакінчені поеми («Голод», «Марійка», «Нове життя»), і сюжетні, близькі до поеми, вірші («Смерть убійці», «Матрона-комірниця», «Сеся»). Поет був творцем унікального в українській літературі жанрового різновиду — ноеми-образка, до якого можна віднести такі незакінчені Франкові поеми, як «Історія товпки солі», «Історія мідяного крейцара», поеми 8 циклу «Жидівські мелодії» — «Сурка», «У цадика», «З любові», «По-людськи» і навіть поёму-епопею «Панські жарти». «Поема-образок» не випадкова назва. В неї І. Франко вкладав відповідний вміст, підкреслював правдивість, реалістичність, певною мірою документальність зображуваних подій твору, його героїв. Про це є свідчення самого І. Франка, а також його сучасників.
Цікаво згадати історію створення вірша І. Франка «Галаган» з циклу «Галицькі образки». Михайлина Рош- кевич, сестра близької знайомої І. Франка, згадує: «На початку нашого знайомства я розповіла Франкові пригоду
з дитячих літ. Пополудні однієї неділі я з старшим братом були самі в кухні. Прийшов хлопець з села лише в сорочці — «довганці», як звичайно ходили гірські діти. Була зима, впали великі сніги. Брат мав в руці 4 крей- царі вкупі, такий гріш називали селяни «галаган». Брат сам закопувався в сніг і сказав тому хлопцю, що, як він так зариється в сніг, то дасть йому галаган. Хлопцеві заіскрилися очі, і (він) виконав ту штуку, за що дістав галаган»9. Цей життєвий факт став І. Франкові матеріалом для створення високохудожнього вірша «Галаган».
В даному випадку епічне бачення світу поетом реалізується в малому об’ємі, в невеликому сюжетному вірші ліричного забарвлення. Цікаво відзначити, що І. Франко не скопіював розповідь М. Рошкевич. Авторка вшцецито- ваного спогаду здивувалася, навіщо потрібно було поетові надавати своєму творові трагічного характеру,— адже справжній хлопець залишився живим, здоровий виріс. Але в тому й справа, що І. Франко як письменник-реа- ліст, поет революційного натхнення зумів звичайну історію художньо трансформувати, соціально загострити, не зменшивши її життєвої вірогідності. Під пером І. Франка незначний, нейтральний сюжет переріс у типову картину взаємин представників двох класів — пещеного паненяти і дитини з народних низів, став звинуваченням, експлуататорському світові загалом.
Соціально гострий сюжет розгортає І. Франко в поемі «Сурка» (1889). Як свідчить сам письменник, поема «Сурка» викликана до життя двома обставинами: розповіддю арештанта, який відбував ув’язнення разом в І. Франком, та тугою за власними дітьми. «Написана вона в тюрмі,— писав І. Франко до М. Драгоманова 16 вересня 1891 р. про поему,— в самі тяжкі години, коли мені здавалося, що прийдеться пропадати з гризоти. Ба- жалося віддихнути згадкою про дітей, та, власне, ся згадка найдужче мучила, бо бачилось їх самих, покинутих і безпомочних, мов те старченя в снігу. От тут і підвернулося оповідання конокрада Гершона про Сурку, і я взяв його живцем та й обробив віршами болгарських пісень» 45.
Поет подібно до Шевченка (поеми «Катерина», «Наймичка») високо підносить благородне почуття материнства, що допомагає героїні стійко перебути власну трагедію в ім’я дитини. Розповідь від першої особи (причому оповідачка є героїнею твору) дає можливість І. Франко-
В9Ш
ві значно «ліризувати» тканину поеми (самохарактеристики оповідачки, пестливі звертання до сина-маляти тощо). Автор ніби стоїть збоку, а розповідав його героїня, проте авторська позиція цілком виразна. Поет не лише переживав, а й осмислює трагічний конфлікт, ставить відповідні соціальні акценти. І ліро-епічна поема виявляє свою приховану тенденційність — глибоку ненависть до експлуататорського світу, де топчеться найсвя- тіше — почуття матері.
Емоційна напруженість розповіді і «ліризація» самої тканини твору допомагають створенню образів широкого узагальнення, типових реалістичних характерів. Ліричне трактування епічної теми, гуманістичний пафос надають поемі оптимістичного звучання. Адже всепоглинаюча любов матері до дитини стоїть вище нелюдськості відносин у світі визиску. Як негаснуча ватра, вона зігрівав покалічену життєвими обставинами молоду жінку, що, незважаючи на нестерпні умови, в широкогуманістичному розумінні слова морально перемагає.
В поемі І. Франка «Матрона-комірниця» (1881), як і в згаданій перед цим, показана доля матері-покритки. В цьому творі життєвий конфлікт розв’язується менш трагічно, спокійніше, ніж у «Сурці». Поема емоційно стриманіша, бо події в ній не мають такого трагедійного забарвлення, як у «Сурці». Проте соціальна природа змальованого в поемі «Матрона-комірниця» і в згаданому вище творі конфлікту та сама. Як поезії І. Манжури «Нечесна», В. Самійленка «Грішниця», роман Панаса Мирного «Повія» та інші твори українських письменників демократичного табору на подібну тему, згадані поеми
І. Франка мали велике соціально-викривальне значення. Вони стверджували право людини на особисте щастя і повноцінне людське життя.
Складну соціальну і етичну проблему ставить і розв’язує І. Франко у невеличкій поемі-новелі з циклу «Галицькі образки» — «Смерть убійці» (1881).
Внутрішній драматизм зображених у поемі явищ, складність і суперечність їх зв’язків ніби приховані за зовні спокійною розповіддю героя твору — селянина, що ще в часи кріпацтва вбив пана-ката, який знущався над кріпаками. Сюжетна дія твору розвивається динамічно і цілеспрямовано. Автор відтинає побічні сюжетні лінії, деталі і подробиці. Скажімо, про відносини пана і пані можна лише здогадуватись з того, як зреагувала вона на смерть чоловіка («Почула й пані, що ся стало,— не вийшла навіть»). Зате пана охарактеризовано досить повно — як потвору, людського ката:
А пан наш був, мов звір той, лютий,— лиш чоловіком дармо звавсь; він крові нашої всисався, а горем нашим потішавсь.
Бувало, вечером з роботи прийдем, під ганком станем в ряд,— виходить пан карати «винних», а всі вже наперед дрижать.
Хто винен, в’язано до стовпа, а нам всім в очі му плювать,— а хто не плюнув, тому цюри, як стій, вліпили двадцять п’ять.
Хто на роботу запізнився, той голий в будяки лягав; хто з отаманом посварився, той глини повен рот дістав.
11
Дівчат з села для свої втіхи він глину заставляв місить і тішивсь, як по пояс в глині
весь день ся мусили крутить
Крім ненависті до пана як кривдника селян-кріпаків, людського ката, у хлопця були з ним свої особисті рахунки. Пан забрав служити до покоїв його наречену, , а парубка мав запроторити в солдати. Тому герой висту-
пае в поемі як месник за людські кривди — свої і чужі. Його вчинок набирає соціального забарвлення.
Як месницький подвиг розцінюють вчинок селянина і сусіди, в яких він просить «розгрішення» перед смертю. «Людська совість тебе прощає»,— проголошують селяни.
З погляду народної моралі вбивство людини є страшним злочином. Але вбивство пана-ката злочином не вважається.
Мабуть, революційна загостреність твору була причиною того, що поема «Смерть убійці» не була надрукована за життя поета і побачила світ лише в двадцяті роки нашого століття.
Широко була задумана поема І. Франка «Нове життя», уривки з якої поет надрукував у розділі «Галицькі образки» збірки «З вершин і низин». Що поет приділяв цьому творові особливу увагу, свідчить лист І. Франка до Климентії Попович від 4 травня 1884 р. Тут поет говорить про значення, яке він надає поемі, і додає до листа пролог твору.
Зберігся план поеми, з якого вимальовується сюжет незавершеного твору і коротко характеризуються дійові особи. Наводимо його:
«Пісня І. Сповідь Євгенія: молодість панича, життя в родині, в школі, знакомство з Ярком і боротьба двох сил — увів Яркову суджену — розлучились — по похилості банкротство — стріча з Яр[ком]. В фатальній хвилі — посилає його на лік[ування].
Пісня II. Степан Греділь і його сестра: життя на свободі — Євгеній залюблюється в Марусі — опис і аналіз — панські нерви і панська вдача — зводить її, покидає — драма в свободі.
Пісня III. Лісова княгиня і її мрії: Євгеній — ідилія в лісі. Лісничий і його оповідання — досліджує — поєдинок. Конець» 46.
Розглядаючи розділи поеми, що були надруковані у збірці «З вершин і низин» («Пролог», «Стріча», «Панич» ), та ті численні уривки — варіанти з поеми, що збереглися в архіві письменника (уперше надруковані в десятому томі двадцятитомного видання творів І. Франка), не важко зробити висновок, що І. Франко не дотримувався наміченого плану і в процесі написання поеми міняв сюжетні лінії, перейменовував дійових осіб тощо. Проте основний задум показати духовне, моральне, фізичне звиродніння і падіння представника імущих класів, нащадка родовитого панства, «аристократа» і його відродження в умовах сільської природи, здорової фізичної праці залишився незмінним.
Перша, так би мовити, викривальна частина поеми, де подаються картини бездумного, безтурботного життя і поведінки молодого шляхетського нащадка, вдалася І. Франкові цілком. З друкованих у збірці «З вершин і низин» розділів поеми «Стріча» та «Панич», а також з уривків, що були опубліковані в десятому томі («Та що, на те, мабуть, сю правду я...», «По смерті вітця», «Управитель») постає перед нами образ розбещеного, цинічного молодого панка, що втомився і розчарувався у житті, розгубивши кращі людські якості і мрії.
Як показують віршовані і прозові варіанти поеми «Нове життя», село, в яке їхав Євгеній, було особливим, своєрідною «землею обітованою», тим ідеальним кутком, про який мріяв І. Франко як про місце здійснення соціальних експериментів в дусі нового соціалістичного вчення. В одному з прозових варіантів твору це село зветься Залісся. Ось як малює його І. Франко: «До найближчого села за сим лісом дві милі, до міста більш як три. Люди в тім куточку знайомі тільки з собою, сватаються та ку- муються тільки між собою, а «за ліс» визирають якмога рідко. Та й пощо? Живуть собі попросту, по-старому, поля мають досить, потреби невеликі, надмірної бідноти, ані надмірного багатства нема — справді рідкий куточок
в нашім краю. Навіть власті небагато мають тут діла, бо злодії та розбійники тут не водяться, сварки та грунтові спори залагоджує «старшина» по старим звичаям, а хоча освіта і шкільництво й не поступає наперед, то вимогам букви закону люди сяк-так відповідають і, що їм накажуть, те платять. А сього для кермуючих зовсім достаточно» ,3.
В даному прозовому уривку, який є початком твору, ще не говориться про соціальні експерименти, які провадились в цім селі. Зате про них говориться досить виразно в одному з уривків віршованого варіанта. Євгеній їде в село не лише відпочити душею серед нив і лісів, на свіжому повітрі, у фізичній праці. Його певною мірою зацікавили нові соціальні відносини в цьому місці:
Та впрочім, друг мій, Ярко ідеальний,
Такого дива миі наговорив,
Про ту оселю, про новий, соц’яльний Устрій її, що справді побудив Мою цікавість. Може, дух печальний Освіжиться серед розлогих нив,
В фізичнім труді,— ну, або й життя нове те Дасть серцю корм новий, думкам новії лети м.
Знову ж таки і в наведеному віршованому уривку не розкрито, що то за «новий соціальний устрій на селі». Та про нього можна скласти уяву, розглядаючи інші твори та висловлювання І. Франка цього часу. Письменник мріяв про організацію колективного господарювання на селі на громадських соціалістичних засадах. Згадаємо хоч би висловлювання Мирона Сторожа з оповідання «Моя стріча з Олексою». Мирон так пояснює основи майбутнього господарювання: «Що мають люди обробляти поле по кус- ничкові, кожний окремо для себе,— то щоби обробляли разом,— то ніби, щоби все поле збили в один лан
І
громадський і щоби на нім робили всі разом,— що ся вродить, також разом іде до громадського шпихліра, а відтак уряд громадський ділить кожному після того, як робив; робив більше, більше дістає,— робив менше, то й менше дістає» 47. Про подібні ідеї, висловлювані І. Франком, згадує Уляна Кравченко в своїй передмові-поясненні до листування з письменником, Поетеса згадує, що І. Франко писав у другій половині 1883 р. про «сімейну общину», про життя на селі у великій нероздільній сім’ї, Врешті ці ідеї-мрії висловлені і у віршах циклу «Галицькі образки» — «Гадки на межі», «Гадки над мужицькою скибою».
Спостерігаючи класове розшарування в галицькому селі у 80-і роки XIX століття, руйнацію дрібного сільського виробника, що не витримував жорстокої конкуренції з поміщицькими та куркульськими господарствами, І. Франко згодом прийшов до висновку про неможливість поліпшити становище селянина в умовах капіталізму. Це й було однією 8 основних причин, що поема «Нове життя» залишилась незакінченою. Як письменник- реаліст І. Франко побачив ілюзорність і неправдоподібність створення картини процвітаючого села 8а експлуататорського ладу.
Проте була ще й інша причина того, що улюблена поема І. Франка залишилась незавершеною, це причина чисто внутрішнього, художньо-естетичного характеру. Ми вже говорили, що у своїй художній програмі — показати трагедію падіння і звиродніння головного героя поеми —
І. Франко виконав завдання письменника-реаліста блискуче. Справді, перед читачем постав образ молодого представника пансько-шляхетської еліти, того морально звироднілого і духовно ницого класу, який уже й сам, в особі Євгенія, розумів свою історичну приреченість і гарячково шукав шляхів емансипації, оновлення, оздоров
лення. Проте таких шляхів не існувало. Наскрізь аристократ, егоїст і індивідуаліст, Євгеній не міг би відроди- тись, хоч би й став на шлях зближення з народом. Цілком сформований як фізична і духовна одиниця, герой не може стати іншим, ніж він е.
Спочатку І. Франко так будував образ головного героя («Панич», «По смерті вітця», «Управитель» тощо), що він цілком відповідав своїй соціальній і художній природі. Але в тій частині, де І. Франко накреслює перспективу морального відродження героя (хоч це відродження не показано, бо поема обривається), поет відходить від художньої правди, порушує закономірності змалювання характеру, а характер повинен бути єдиний у всіх частковостях, цільність характеру е законом мистецтва.
Логіка розвитку характеру головного героя твору і зображуваних подій показала І. Франкові, що неможливо завершити образ відповідно до первинного задуму. Образ у своїй позитивній, стверджувальній частині розпадався як художньо-естетична і психологічна цілість. І тому І. Франко, не раз приступаючи до змалювання головного героя в умовах «ідеального» села, так і не завершив його. Поема залишилась незакінченою.
Не вдався поетові, та й не міг вдатися, бо суперечив історичній і життєвій правді, образ ідеального поміщика «на сто моргах» — Дороша. Проте у висловлюваннях цього героя є думки, які належали самому поетові, і їх ми повинні вирізнити і на них наголосити. Ведучи дискусійну розмову з Євгенієм, Дорош говорить:
Хоч порох чоловік, та вірю я в той порох.
Я твердо вірю в труд його могучий,
|