УКРАЇНСЬКА ДРАМАТИЧНА ПОЕМА КІНЦЯ XIX ПОЧАТКУ XX СТ

Скачати 6.32 Mb.

Назва	УКРАЇНСЬКА ДРАМАТИЧНА ПОЕМА КІНЦЯ XIX ПОЧАТКУ XX СТ
Сторінка	2/48
Дата	14.03.2013
Розмір	6.32 Mb.
Тип	Документи

bibl.com.ua > Література > Документи

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 48

Ці слова повністю стосуються і драматичної поеми «Сон князя Святослава». Цілком ясно свої завдання І. Франко розкриває у «Посвяті», доданій до окремого видання, де звучить гнівне засудження зради і заклик до активної боротьби з усілякою ницістю, і декларує свої завдання поет прямо й безкомпромісно, хоча й в умовній, фантастичній формі:

ІУ сні турботному, важкому І я отак колись лежав,

Без діла — діла я бажав,

Без труду — чув у тілі втому.

Кругом мене клубилась зрада І зависть-гадина повзла;

На розграні добра і зла Мене держала мрій принада...

■Духовне отупіння, сон душі, бездіяльність і втома («без труду», Жз діла») породжують отупіння моральне — ліричний герой мріє «на розграні добра і зла».

Та ось душа поета «Почула крик: «Вставай! Вставай! Спіши до цілі темним шляхом!» Виникає образ долі, віщої сили, яка не дає поетові змоги залишитися й далі «на розграні добра і зла».

І був огонь такий могучий,

І розпач був у тих очах,

Що переміг мій сон і жах І пхнув мене у вир кипучий.

У вир життя, і труду, й бою,

Огнем тим пхнутий, я пішов.

Відвагу й силу віднайшов,

Хоч сам ішов я...

ШШШІ:
Після такого вступу зрозуміло, що автор використав би сюжет з будь-яких часів і з історії будь-якого народу— тільки б розкривав його задум. І. Франко обирає епізод давньоруської історії як найбільш йому близький. Але ця умовність, що полягає в довільному виборі і трактовці історичної ситуації, поступається ще глибшій — дія переходить у сферу фантастики, сну, де можливі всякі алогізми, вигадані істоти й ситуації тощо.

Проте слід сказати, що алогізмами, надмірною «фантастичністю»

І. Франко не зловживає. Сюжет його драматичної поеми, навпаки, дуже стрункий, розвивається чітко і логічно. Психологічно вмотивовані дії і вчинки персонажів. Отже, нехтуючи побутовою вірогідністю, поет ніде не поступається психологічною. Мабуть, саме цю психологічну вмотивованість образів мали на увазі автори «Історії української літератури», коли писали, що «романтизм драми... органічно поєднаний з реалізмом»¹⁷. Фантастичні моменти нібито введені лише для того, щоб скоротити авторові шлях від задуму до мети, «перестрибнути» через безліч ускладнень і пояснень, деталізації — побутової, соціальної, психологічної. Картина, змальована автором, ніби схоплена поглядом і розгорнута перед читачем блискавично, хоча обсяг твору й значний. Це враження створюється завдяки чіткості основної сюжетної лінії.

8У1

К28

В кни8і аналізуються поеми І. Франка, Лесі Українки, П. Грабовського, І. Манжури, М. Старицько- го, О. Маковея, В. Мови, М. Чернявського та інших поетів. Досліджується ідейно-тематичний зміст поем, їх художньо-стилістичні особливості.

Розраховано на літературознавців, викладачів української літератури вузів та студентів-філологів.

Відповідальний редактор

в. Засенко

Рецензенти:

Г. Д. Вервео, О. І. Дей, Л. Ф. Кодацька

$c:\users\ocherik\appdata\local\temp\finereader11\media\image2.jpeg$

Редакція літературознавчої та художньої літератури Зав. редакцією В. М. Черкаський

„ 0722—011 М221(04)—78 ^497-73

ЗАМІСТЬ ВСТУПУ

(Деякі питання теорії та історії жанру поеми)

Що таке поема? Яка її жанрова природа, в чому її специфіка? Яке її минуле і майбутнє? Такі питання, на перший погляд, можуть видатись зайвими, оскільки в нормативних поетиках, в спеціальних роботах про поему автори постійно торкаються цих проблем. Проте, як показує практика, вони не зняті з порядку дня і досі, бо ще не досліджені повною мірою і вичерпати їх неможливо хоч би тому, що розвивається літературознавство, розвивається і сама поема, даючи все нові зразки і різновиди.

Наскільки ці питання актуальні, свідчить недавня дискусія про поему, що велася на сторінках «Литературной газеты» в липні — серпні 1965 р.¹⁸, на сторінках «Літературної України», а також у багатьох журналах. Хоча в даному випадку йшлося про особливості й перспективи розвитку сучасної радянської поеми в національних літературах СРСР, дискусія показала, наскільки ще не розроблена теорія та історія жанру поеми взагалі.

Як відомо, видатний давньогрецький Мислитель Арі- стотель поділяв твори літератури залежно від способів відтворення дійсності на три роди. «Адже можна,— писав він,— одними й тими ж засобами відтворювати одне й те саме, або розповідаючи про події як про щось стороннє, як це робить Гомер, або від самого себе, не заміняючи себе іншим і виводячи усіх зображуваних осіб у ДІЇ»¹⁹.

Такого поділу літератури (залежно від способу зображення, способу художнього відтворення) на роди — епос, лірика, драма — дотримувались з відповідними поправками, зумовленими станом науки свого часу і наявним багатством художніх творів, Гегель, Бєлінський, Франко. Його дотримуються в основному і сучасні теоретики літератури.

Всередині кожного з цих трьох типів композиційної організації твору існує додаткове членування. «Так, і оповідання, і повість, і роман,— зазначає Л. І. Тимофеев,— належать до епічного роду. Такі варіації всередині літературного роду називають літературними видами. Всередині виду також можуть бути додаткові членування, які називаються жанрами. Так, роман є вид літературного роду епосу, а філософський роман є жанр роману, поряд з іншими жанрами: пригодницьким романом, побутовим романом і т. д.»²⁰

Отже, рід, вид, жанр. Такої класифікації дотримується і П. К. Волинський у своїй праці «Основи теорії літератури»²¹, і Я. П. Білоштан в книжці «Літературні роди, види та жанри»²².

Проте єдності в термінологічному визначенні понять роду, виду і жанру літературних творів, на жаль, не існує на сьогодні і в радянському, і в зарубіжному літературознавстві.

«Ми..,— говорить Л. І. Тимофеев,— будемо вживати два терміни: жанр (в розумінні рід) і жанрова форма (в розумінні вид); поняття, яке б означало членування в середині виду (жанр у вузькому значенні слова) уявляється надто дрібним і зайвим» ²³.

Відзначаючи, що деякі літературознавці застосовують термін «жанр» однаково і до родів і до видів творів, П. К. Волинський зауважує, що ця термінологічна неточність негативно позначається на ясності викладу в літературознавчому дослідженні. «Проте є тенденції внести сюди певну впорядкованість,— пише він.— Одна з нихполягає в тому, щоб відповідно до способів відображення дійсності визначити літературні роди — епос, лірику і драму; словом жанрозначати і форми (види) того чи іншого роду і підвиди (тобто і роман — і різновиди роману, і поему — і її різновиди). Ця тенденція здобував все більше визнання в нашій теоретичній літературі» ²⁴.

І справді, Ф. М. Головенченко в книжці «Введение в литературоведение» пише: «...Термін жанрбудемо розуміти у вузькому значенні як вид твору, як різновидність поетичного роду» ²⁵. Так само визначає поняття жанру О. П. Квятковський у «Поэтическом словаре». «В російській поетиці,— пише він,— під словом жанр розуміється певний вид літературних творів, що належать до того самого роду» ²⁶.

Таке ж розуміння жанру, зокрема жанру поеми, вна- ходимо в роботі Л. К. Долгополова^и, О. М. Соколова ²⁷, М. Н. Зубкова ²⁸, М. А. Лазарука ²⁹та ін.

Ідучи слідом за більшістю дослідників, ми розглядатимемо поему взагалі як жанр (вид) з її жанровими різновидами (поема соціально-побутова, історична, філософа ська тощо).

Відомо, що шлях розвитку поеми був складним і тривалим. Грунтом, на якому вона виросла як героїчна епопея, були народні перекази про подвиги героїв, усна_ народна творчість. Саме на цій основі виникли такі славетно відомі епопеї, як давньогрецькі «Одіссея» та «Ідіада» Гомера, давньоіндійські «Махабхарата» і «Рамайяна», «Шах-наме» Фірдоусі, «Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі, давньоруське «Слово о полку Ігоревім», поеми Нізамі, Алішера Навої та ін.

В XVI—XVIII століттях в європейській, а також у російській літературі були створені поеми на зразок гомерівських «Іліади» та «Одіссеї» — це «Лузіади» Камоен- са, «Генріада» Вольтера, а в Росії — «Россіада» Хераскова, «Петро Перший» Ломоносова та ін.

Ці класицистичні героїчні поеми своїми художніми якостями і рівнем відображення дійсного життя були дуже далекі від своїх античних зразків. Вони лишились в історії літератури тільки етапом у розвитку поеми як жанру.

Розквіту поема досягла в XIX столітті. Твори Байро- на і Бернса, Шіллера і Гейне, Міцкевича і Словацького, Петефі і Араня, Івана Базова і Пенчо СлавейКова, Ака- кія Церетелі і Іллі Чавчавадзе, Пушкіна, Лєрмонтова, Некрасова, Шевченка, Франка, Лесі Українки та багатьох іштшу поетів показують, що поема в XIX столітті стала одним з провідних жанрів.

Щоправда, порівняно з грецькими епопеями чи класицистичною поемою XVII—XVIII століть поема XIX сто- Щття докорінно міняє свою жанрову природу, зберігаючи лише основні родові ознаки.

Чи не найточніше визначив жанрові ознаки поеми XIX століття В. Бєлінський. Говорячи про поему середини XIX століття, він писав, що це «епопея змішана, пройнята наскрізь і ліризмом, і драматизмом і нерідко така, що запозичує в них і форми» ³⁰.

В. Бєлінський виводив поему від давнього епосу. Незважаючи на ліризм і драматизм (це стосується як романтичних поем Байрона — «Чайльд Гарольд», Лєрмонтова — «Демон», «Мцирі», Пушкіна — «Цигани», так і поем Шевченка — «Гайдамаки», Некрасова — «Кому на Русі жити добре», Франка — «Панські жарти» тощо), в основі поеми залишається' епічне ставлення до світу, прагнення автора до художньої об’ємності, повноти змалювання людських характерів.

Велике значення для розвитку поеми як жанру мало становлення методу критичного реалізму. «Критичний реалізм,— пише В. Дніпров,— з небувалою ясністю освітив вирішальні питання людського життя — соціальні питання; він величезною мірою збільшив пізнавальні можливості мистецтва і його здатність художньо аналізувати складні і приховані відносини в суспільстві, підірвав коріння міфологічного, релігійного чи фантастичного пояснення історії, він намалював картину дійсності в її найбільш конкретному, відкритому для спостереження і досвіду кожної людини обличчі, просунув уперед реалістичну схожість художнього відтворення з реальним життям» ^1в.

І хоча епосом буржуазного суспільства, що розвивалося, в середині XIX століття стає роман, який в особі таких велетнів художнього слова, як Бальзак, Л. Толстой, Стендаль, Флобер, Достоевський, Тургенев, Золя, Гюго, Нечуй-Левицький, Франко, Панас Мирний, Коцюбинський та інші, найбільш повно відобразив усі складності і суперечності реального життя, поема не лише не втрачав свого значення, а існує як паралельний епічний жанр.

В середині XIX століття поема, як і роман, став здатного охопити основні риси цілої епохи. Згадаймо хоча б такі твори, як «Гайдамаки» Шевченка, «Кому на Русі жити добре» М. Некрасова, «Панські жарти» І. Франка, а з європейських — «Німеччина» Генріха Гейне, «Апостол» Шандора Петефі, «Толді» Яноша Араня, «Кривава пісня» ІІенча Славейкова тощо.

Образним відтворенням життя, глибиною проникнення в дійсність, типовістю характерів ці поеми не поступаються художньою силою перед найкращим романом. «Типізація в поемі,— пише В. Кубилюс,— охоплює не лише сферу ідейно-емоційних переживань, але й закони зовнішнього світу, соціальну та історичну обстановку, по- дії, побут,— оловом те, що складає матеріал роману і драми» ³¹.

Користуючись зображальними засобами великої епічної форми — роману і повісті (композиція, сюжет, розкриття конфліктів, змалювання людських характерів тощо), автори поем мали можливість глибоко проникати в життєвий матеріал, робити широкі узагальнення, цілісно відтворювати найважливіші сторони дійсності.

І водночас, як вдало помітив М. Дамдинов, «поема володів одним секретом майже вибухової сили, це її динамізм» ³². Для поеми не потрібно такого великого обсягу, як для роману чи повісті. Декілька сторінок «Полтави» Пушкіна, «Мцирі» Лєрмонтова, «Наймички» Шевченка, «Сурки» Франка мають такий же коефіцієнт емоційного впливу на читача, як і великий багатоплановий роман.

На поемах середини XIX — початку XX століття, зокрема на українських поемах цього періоду, можна простежити, як елементи е'п|чні, драматичні і ліричні поєднуються в них в певних співвідношеннях, складаючи цілісну органічну структуру, в котрій більшою чи меншою мірою переважає той чи інший елемент. Останнє залежить від того, який життєвий матеріал відтворює письменник, які конкретні творчі завдання ставить перед собою, від особливостей його художнього обдарування. Але завжди всі ці три елементи наявні в поемі, при цьому здебільшого переважає елемент епічний, розгалужена оповідь, всебічне відтворення подій, чітке, якнайповніше змалювання героїв і розкриття їхніх характерів. «Створюючи характери,— пише Ю. Марцінкавічюс,— поема" по-своєму трансформує досвід прози, божественним апаратом лірики вона фіксує раптовий спалах, а драма виявляється в поемі як дія, як вічно рухаюче начало. Це справжній симфонічний оркестр» ³³.

З огляду на сказане, важко погодитись з Л. І. Тимо- фєєвим, Що «поема являє собою, по суті, віршовану повість, рідше — віршоване оповідання» ^ао.

Звичайно, віршова побудова поеми визначав у великій мірі її поетику, оскільки в самому вірші закладена певна емоціональність зображення подій і явищ, що створюється ритмом, інтонацією строфи, метром, римуванням, чого нема в прозі. Вірш специфічно організує, тримає в певних берегах багатоманітність елементів поеми. Але поема — настільки складна жанрова структура, що віршова побудова є лише однією з головних її ознак поряд з іншими не менш важливими.

Заримована повість ще не е поемою і не лише тому, що віршований виклад думки не завжди є поезією у високому розумінні словак Поема вимагає особливої композиційної організації сюжетного матеріалу, відбору, а то й вилучення фактів та епізодів, що в повісті мали б важливе, а може, й першорядне значення. Епічна оповідь чергується в ній з емоційними спалахами величезної експресивної сили. В поемі допустимі символи та алегорії, метафоричні злети і перебільшення, що характерні взагалі для поезії, зокрема лірики, і можуть видатися дивними і неприродними в реалістичній повісті^

За арсеналом зображальних засобів поема ближча до лірики, ніж до роману чи повісті. Щоправда, при цьому не слід забувати родового походження поеми від давнього епосу, що, так би мовити, «дисциплінує» творчу уяву цоета, вводить матеріал у певні композиційні рамки, зобов’язує надавати сюжетові певної стрункості, а образам — реалістичної викінченості.

В цьому зв’язку хотілося б згадати цікаву статтю І. Франка «Наймичка Т. Шевченка», де поет і визначний дослідник літератури розкривав секрети поетичної творчості Кобзаря, процес його праці над повістю і поемою з тією ж самою фабулою.

Насамперед І. Франко звертає увагу на різницю у відборі фабульного матеріалу Т. Шевченком для повісті і поеми. Дослідник підкреслює, що ті елементи фабули, які надавали повісті відповідної повноти, колориту, зовсім

відсутні в поемі. Переробляючи повість на поему, Т. Шевченко, за спостереженням Франка, повикидав усі описи місцевості. Автор «Наймички» майже нічого не сказав про походження героїні поеми Ганни, в загальних рясах змалював Трохима і Настю, які всиновили підкинуту дитину. Зате поет приділяє якнайбільше уваги головній героїні твору, її діям і вчинкам, акцентує увагу на її внутрішньому світі, що дозволяє, за висловом Франка, глибше заглянути в її душу.

«Коли в повісті,— пише Франко,— Шевченко виступає з усіми прикметами епіка, склонного до реалізму, хоч і далекого від усякого бруталізму, то в поемі він поступає зовсім інакше, тут він переважно лірик. Описи і властиве оповідання він редукує до мінімуму, інколи навіть впадаючи в сухість, та зате старається чисто ліричними акордами порушити наше серце, викликати в нім чуття, аналогічні до тих, які переходять персонажі його поеми» ²¹.

Порівнюючи те місце повісті «Наймичка», де Шевченко розповідає про знайдену старими селянами Якимом та Мартою дитину, а відповідним розділом однойменної поеми, І. Франко робить висновок, що спосіб подачі фабульного матеріалу в обох творах різниться не лише кількісно (у поемі посідає, так би мовити, меншу площу, менший обсяг), а й якісно: «Поет тут і там снує ту саму провідну думку, та в поемі висказує її коротко, без усіх лишніх подробиць, але способом таким пластичним та ясним, і при тім у такім зв’язку з попередньою рефлексією, що тих кілька рядків робить далеко глибше і суцільніше враження, ніж аналогічна сцена в повісті, де реалізм подробиць шкодить суцільності враження. Так і чуємо, порівнюючи ті і многі інші місця обох спх творів, що поет наш, свідомо чи несвідомо, держався тої думки, що поезія — то згущена, сконцентрована, скристалізована дійсність» (Розрядка наша.— А. К.) ³⁴.

Звичайно, на матеріалі одного твору І. Франко не міг показати всіх особливостей і специфіки жанру, але, розглядаючи «Наймичку» Шевченка, дослідник геніально підкреслив те основне, що відрізняє поему від інших жанрів, у даному випадку від повісті.

Становлення української ліро-епічної поеми в тому вигляді, як ми її спостерігаємо в останній чверті XIX — на початку XX століття,— дуже складний і багатоманітний процес. Щоб зрозуміти його хоча б в головних тенденціях, необхідно бодай побіжно розглянути еволюцію української поеми. Зачинателем її, як і всієї нової української літератури, був І. П. Котляревський. Його «Енеї- да», ця, за загальним визнанням, енциклопедія тогочасного українського життя, містила в зародковому стані майже всі жанрово-тематичні різновиди української поеми дожовтневої доби. Травестійно-бурлескна оболонка була для І. Котляревського зручною формою для постановки пекучих соціальних і морально-етичних проблем його часу. Народна в своїй основі «Енеїда» І. Котляревського, що увібрала в себе кращі надбання попередньої літературної традиції і фольклору, дала поштовх для бурхливого розвитку української поеми як жанру.

Не завадить підкреслити, що «Енеїда» була не лише зразком для травестій П. Білецького-Носенка («Горпи- нида, чи Вхоплена Прозерпина»), К. Думитрашка («Жабомишодраківка»), етнографічно-романтичних поем П. Кореницького («Вечорниці»), С. Александрова («Вовкулака») та інших, в яких лише пробивалися окремі риси реалістичного відображення життя дореформеного періоду, але й для майбутніх різнопланових тематично і жанрово поем Т. Г. Шевченка. Щоправда, останні були якісно новим етапом у розвитку жанру.

За глибиною і зрілістю поставлених соціально-політичних проблем, за багатством і різноманітністю жанрових різновидів поеми Т. Шевченка на довгий час стали неперевєршенпм зразком. Соціально-побутові полотна («Катерина», «Відьма», «Наймичка», «Княжна», «Варнак», «Марина»), героїко-романтична епопея «Гайдамаки», блискуча сатирична поема «Сон» («У всякого своя доля»), інвектива «Кавказ», філософськи загострені «Марія» та «Неофіти» і ряд інших чудових поем і тепер вражають читача реалізмом, народністю, яскравістю змальованих образів і характерів.

Т. Шевченко надавав виняткового значення поемі в теоретичному плані, вважаючи цю поетичну жанрову форму такою всеосяжною, в якій можна віддати найдраматичніші і найскладніші життєві ситуації, художньо відтворити найрізноманітніші людські вчинки та дії.

Щодо цього є в автобіографічній повісті Т. Г. Шевченка «Прогулка с удовольствием и не без морали» цікаве свідчення. Автор прочитав у журналі повідомлення, що, коли одному із матросів, героєві Кримської війни, запропонували винагороду за хоробрість і відвагу в бою,— він попросив звільнити його рідну сестру від кріпаччини. Шевченко, глибоко зворушений цим, на перший погляд, звичайним, але у своїй суті високогуманним вчинком, вирішив використати даний сюжет в художньому творі. При тому поет дійшов до висновку, що лише в поемі можна віддати всю велич вчинку матроса, його ставлення до сестри-кріпачки: «Никакая другая форма поэ- 8ИИ, кроме поэмы, не идет этому сюжету. Поэма или ничего. И я начал сочинять поэму» ³⁵.

Поеми Т. Шевченка були творами високої ідейної і художньої сили. Вони не лише спрямовані проти окремих вад експлуататорського суспільства, а зачіпали

основи цього суспільства, оспівували борців за визволення народу з пут духовного і фізичного рабства, провіщали краще майбутнє для трудящих.

Що ж сформувало поему Т. Г. Шевченка, таку багату тематично і жанрово, таку неповторну в її ідейно- мистецькому значенні? Передусім це фольклор — невичерпні теми і образи народної героїки українських дум та історичних пісень. Про це недвозначно говорить сам поет у передмові до поеми «Гайдамаки».

Великий вплив на Шевченка як поета і, зокрема, автора поем мала також літературна традиція. Шевченко знав «Енеїду» Котляревського, любив і читав поезію Пушкіна і Лєрмонтова, Рилєєва і Полежаева, Міцкевича і Словацького, твори поетів так званої української школи польських романтиків (Гощинський та ін.), був обізнаний загалом із тогочасною світовою поезією. Великий і самобутній талант Т. Шевченка дав йому змогу переплавити в творчому горнилі весь цей величезний матеріал, щоб дати нову якість — поему цілком оригінального звучання, яку можна й назвати шевченківською.

Зрозуміло, що вплив Т. Шевченка на наступний розвиток поеми не був лише формальним. Поряд з художніми досягненнями в галузі форми Т. Шевченко вніс у поему міцний реалістичний струмінь, тверду ідейну основу, революційну цілеспрямованість. Це важливо підкреслити, бо після Шевченка (особливо в 80—90-і роки XIX століття) українська поема розвивається семимильними кроками, зростає і міцніє разом зі всією українською літературою.

Після Шевченка великого поширення і розвитку набув утверджений ним жанр ліро-епічної поеми. Всі спроби «чистої епіки» не принесли бажаних результатів і не прижилися. П. Куліш 1843 р. опублікував поему «Україна», в якій хотів на зразок грецьких епопей оспівати історичне минуле. Та поема, в якій подавались народні думи й Кулішеві імітації під фольклор, вийшла безбарвною, нехудожньою і успіху не мала. Подібне сталося і а історичними поемами К. Устияновича «Вадим» та «Іскоростень». Перенасиченість фольклором та міфологією, орієнтація на класицистичну поему, яка вже віджила, руйнівно вплинули на побудову поем, на їхню цільність і спрямованість. Настанова на епічну велич обернулася художньою недосконалістю творів і нежиттєвістю образів.

Не вдалися, незважаючи на епічний розмах, написані 1860 р. в дусі історичних хронік, поеми С. Руданського «Мазепа», «Іван Скоропада», «Павло Полуботок» та інші, хоча суб’єктивно автор бажав подати широкі історичні полотна, зобразити важливі події цілої епохи.

Ці невдачі в галузі «чистої епіки» і створення поеми як жанрової цільності взагалі зумовлені багатьма принципами, і в першу чергу, світоглядними позиціями авторів, рівнем їхнього поетичного таланту. Скажімо, Т. Г. Шевченко зумів у ліро-епічній поемі «Гайдамаки» дати розгорнуті полотна народного життя, показати епічні картини битви народних звитяжців з панськими посіпаками, опоетизувати в епічних тонах народного співця- кобзаря тощо. Глибоке розуміння життя народу, відчуття його революційних можливостей, оригінальні типові образи і характери поеми принесли «Гайдамакам» загальне визнання.

Треба мати на увазі також складність становлення реалізму в українській літературі початку другої половини XIX століття. Проголошений І. Франком слідом за М. Чернишевським принцип: «в нас єдиний кодекс естетичний — життя» — мав основоположне значення для розвитку всієї української літератури цього періоду — прози, поезії, драматургії і для розвитку поеми зокрема. Поети, які прагнули до відтворення доступними їм засобами життя у всій його складності і різноманітності, досягали позитивних художніх результатів і, навпаки, ті,

що віддалялися від дійсності і її пекучих потреб, ігнорували запити часу,— зазнавали творчої поразки.

Невдачі в жанрі поеми пояснювались також недостатнім умінням будувати твір як особливу жанрову структуру. Адже поема — монументальна, а водночас струнка і гармонійна жанрова система. її головні структурні компоненти — тема, композиція, сюжет, характери, а також пейзаж, мова, строфіка, ритм, рима тощо — перебувають у тісній залежності, вони, так би мовити, постійно взаємодіють, живуть єдиним життям. І варто в будь-якій частині порушити цю художньо-словесну структуру, цю гармонійну єдність, як руйнується вся система.

Важливою причиною неуспіху спроб у створенні української дожовтневої поеми епічного зразка було й те, що для усно-поетичної народної традиції не характерні твори чистої епіки. І для народних дум, і для історичних пісень, цих безсумнівних попередників української поеми, поряд з епічною величчю у змалюванні народних героїв та їхніх вчинків, був притаманний наскрізний ліризм, емоційна схвильованість, «жалощі» мовою давніх народних співців. І це не могло не вплинути на вироблення типу писемного поетичного повістування, на формування жанрових особливостей української поеми як поеми ліро-епічної.

В другій половині XIX століття «чиста» епічна поема як така взагалі зникає не тільки в українській, а й у російській і в слов’янських літературах (хіба що з’являється іноді як жарт, як пародія). Власне, вже всі поеми

О. Пушкіна і М. Лєрмонтова являють собою яскравий зразок зближення епосу і лірики, а щодо поем М. Некра- сова, то вони значно ближчі до його ліричних віршів, ніж до епічних поем. Нові теми, ідеї, образи, новий художній метод надають відомим жанровим формам не лише нового змісту, а й змінюють, так би мовити, канонізовану, усталену фактуру жанру, впливають на його емоційно-стильові якості. В подальшому українські пое-

ти культивують саме ліро-епічну поему, створюючи найрізноманітніші зразки її жанрових різновидів.

Після Шевченка найбільший внесок в українську ліро-епічну поему до виступу на поетичному полі І. Франка зробив «буковинський соловій» Ю. Федькович. Його поеми «Дезертир», «Довбуш», «Лук’ян Кобилиця», «Золотий лев», «Свекруха», «Волошин» та інші вражають глибиною показу соціальних конфліктів, яскравістю змалювання народних типів, емоціональністю зображених картин, схвильованістю поетичної мови. Якщо Ю. Федькович не був у поезії новатором форми в широкому ро- |*фумінні цього слова, бо багато в чому йшов за Шевчен- і^ком, то це компенсується у нього ідейною цілеспрямова- «"і^асістю поем, реалізмом зображення народного життя, 5§ліризмом, «теплим індивідуальним чуттям самого автора», за висловом І. Франка. Щодо цього поеми Ю. Федьковича були подальшим кроком в розвитку української ліро- епічної поезії другої половини XIX століття, їхні ідейно- естетичні якості не втратили свого значення й сьогодні.

Особливого розквіту досягає жанр поеми в українській літературі останньої чверті XIX — початку XX століття. Розвиток економічного життя, пожвавлення революційного руху на Україні і в Росії кінця XIX — початку XX століття, вихід на арену революційних боїв робітничого класу, посилення прагнень широких мас до соціального і національного визволення породили бурхливе зростання української літератури, її прози, драматургії, поезії і, зокрема, поеми.

Передусім впадає в око досі небачене розширення тематичних меж української поеми цього періоду. Поети зображують сучасну їм дійсність і водночас відтворюють у художніх образах події і явища давноминулого. В українській літературі кінця XIX — початку XX століття знаходимо поеми на теми з життя сучасного села і міста, а також присвячені життю народів давнього Єгипту і Вавілону, стародавньої Греції і Риму, Індії, Александрії,

2 2-2171

17

$c:\users\ocherik\appdata\local\temp\finereader11\media\image3.jpeg$

ІВАН ФРАНКО

«СОН КНЯЗЯ СВЯТОСЛАВА» (1895)

Опублікована в журналі «Житє і слово» і в цьому ж році видана окремою книгою фантастична драматична поема «Сон князя Святослава» у підзаголовку була названа автором драмою-казкою.

Автори «Історії української літератури» жанр твору визначають по-різному: один раз повторюється авторська дефініція («...Франко надрукував віршовану драму-казку в п’яти діях»¹), вдруге твір названо «історичною драмою»².

Безперечно, перше визначення, хоча й дещо умовне, видається більш вдалим, бо вказує на основну рису твору — наскрізну алегоричність. Розглядаючи кілька епізодів нелегкого князювання Святослава (змова проти великого князя київського, очолена його найближчим воєводою Гостомислом, з метою віддати Київ новгородському князю Всеславу), що відбиває одну з численних між- князівських усобиць, автор не дбає про його історичну вірогідність. Весь пафос твору спрямований на засудження політичного зрадництва, зради корінних інтересів народу.

Про те, що Франко довільно взяв сюжет з давньоруської історії, свідчить і такий момент. В архіві Франка зберігся запис казки «Як король Карло В(еликий) ходив красти», взятий з іншомовного джерела, зміст якої близький до сюжетної основи «Сну».

У цей період І. Франко вів гостру, непримиренну боротьбу з польською і українською буржуазно-націоналістичною інтелігенцією, роздумував над долею народу. Він зазнавав болючих ударів: в 1885 році його усунули від роботи в газеті «Діло», в 1886 році — в журналі «Зоря» за статті, спрямовані проти зрадницької антинародної політики, тогочасних верств. Українські буржуазні націоналісти спільно з представниками польської шляхти не допустили Франка у 1884 році до викладання у Львівському університеті. Все це зумовило появу творів, у яких викривається зрада прогресивних політичних ідеалів, зрада інтересів народу в ім’я власницьких, егоїстичних, засуджується політичне ренегатство — «Сон князя Святослава», трохи згодом — «Похорон» (1887). Про останній дослідники писали: «Вся поема «Похорон» — це рішучий осуд зрадництва, дворушництва, відступництва, запроданства, різного роду «валленродизму» ³.

¹ Історія української літератури, т. 4, кн. 2, с. 421.

¹ Там ж е, с. 423.

³Каспрук А. А. Філософські поеми Івана Франка. Щ Наук, думка, 1965, с. 122.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 48

Схожі:

Наддніпрянська Україна в другій половині XIX ст., Наддніпрянська... Позначте ім’я російського монарха, за часів правління якого було скасовано кріпосне право	Національний дендрологічний парк «Софіївка» Уманський парк "Софіївка" є шедевром і зразком світового садово-паркового мистецтва кінця XVIII – початку XIX сторіч. Парк розкинувся...
Письменницькі організації Мономаха і Святослава, а також при Києво-Печерському та Видубицькому монастирях. В Острозі другої половини XVI ст. існував Науково-літературний...	Ренат Польовий Кубанська Україна Київ Діокор 2002 Ця книга про тих, хто творив українське життя на Кубані з кінця ХVIII ст до початку ХХI ст. Найбільша увага приділена добі Української...
Контрольні екзаменаційні питання Суспільно-історичні умови розвитку літератури в Україні кінця 50-х – початку 60-х рр. ХХ ст	Доба національного пробудження й становлення нової літератури в Західній... Доба національного пробудження й становлення нової літератури в Західній Україні припадає на 30—50-ті роки XIX ст., тобто охоплює...
ЛЕКЦІЯ 1 (частина 2) Соціологічні ідеї представників української суспільної думки другої половини XIX- початку XX ст	Урок №6 Тема: «Поема «Гайдамаки» Тема: «Поема «Гайдамаки». Історична основа твору. Сюжет і композиція. Героїчний характер поеми. Робота над текстом»
Особливості естетичнихконцепцій постмодерної доби Національно-культурне відродження в Україні та українська естетична думка XIX ст	1 Розвиток дитини від періоду новонародженості до трьох років ...

Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання