Щодо сучасної української радянської поезії, то в жанрі поеми успішно працюють тепер поети старшої генерації — М. Бажан, І. Муратов, І. Вирган. І. Гончаренко, Л. Первомайськпй, М. Нагнпбіда, С. Олій вик. середньої — П. Воронько, Д. Павличко, Б. Степашин. А. М'яст- ківський, 6. Доломан, молодшої — І. Драч, В. Корогич. Б. Олійник та багато інших. Поема — жанр сучасний, як вдало висловився один із критиків. їй належить майбутнє.
Та кожен, хто хотів би збагнути і пояснити багатство і різноманітність сучасної української поеми, неминуче звернеться до її джерел, до її витоків — української дожовтневої поеми, поеми кінця XIX — початку XX століття.
У монографії досліджується проблема поетичного ліро-епічного жанру в українській літературі першої половини XIX століття, піввіковий шлях поеми від со- ціально-побутових сюжетів до суспільно-філософського узагальнення дійсності. Значну увагу приділено питанням методу і жанру, проблематики і поетики^Українську поему розглянуто в тісному зв’язку з російською і загальноєвропейською поетичною епікою. Проаналізовано такі поематичні шедеври, як «Енеїда» І. Котляревського, «Гайдамаки», «Сон», «Неофіти», «Марія» Т. Шевченка та ін.
Книжка розрахована на літературознавців, викладачів української літератури шкіл і вузів, студентів-філо- логів.
Рецензенти: член-кореспондент АН УРСР Є. С. Шаб- ліовський, доктор філологічних наук Я. П. Білоштан, кандидат філологічних наук М. І. Дубина.
5&£00С>'
70202—017
Г
— 365—75
N1(224)04—75
© Видавниче об’єднання «Вища школа», 197.1
ВСТУП
Р
ізноманітність жанрів завжди засвідчувала плідний розвиток передової літератури, пов’язаної з життям трудящих мас та їхньою боротьбою за соціальне оновлення світу.
— Радянське літературознавство виявляє глибокий інтерес до проблем жанрології. Піднято для всебічного вивчення, насамперед сучасним російським літературознавством, такі види літературної творчості, як роман, новела (оповідання), поема.
Дороговказом для радянських літературознавців, які успішно вивчають закономірності розвитку світової літератури в сучасну епоху, є матеріали XXIV з’їзду КПРС та спільного урочистого засідання ЦК КПРС, Верховної Ради СРСР та Верховної Ради РРФСР, присвяченого 50-річчю утворення Радянського Союзу, Постанова ЦК КПРС «Про літературно-художню критику» (1972). Комуністична партія зосереджує увагу вчених на найактуальніших проблемах науки, пов’язаних з практикою комуністичного будівництва, закликає ще міцніше стояти на позиціях партійності, класового підходу до оцінки суспільних явищ, у тому числі явищ літературних, непримиренності до будь-яких проявів ворожої нам буржуазної ідеології.
Заклик до боротьби з антиісторизмом і позакласовим розумінням літературних явищ — це не кампанія і не «профілактика». На жаль, прояви антиісторизму і асо- ціальності мали місце в деяких літературознавчих працях, про що останнім часом йшлося у спеціальних статтях і рецензіях на сторінках радянської преси, книгах
Б. Сучкова, В. Борщукова, Г. Куніцина та ін. Пристрасними, по-партійному принциповими є виступи М. Шамоти «За конкретно-історичне відображення життя в літературі» («Комуніст України», 1973, № 5), «Література і ідеологічна боротьба в сучасному світі» («Радянське літературознавство», 1973, №№ 8, 9) та «Актуальні питання сучасного радянського літературознавства» («Радянське літературознавство», 1974, № 3).
При студіюванні класичної спадщини, а також сучасного літературного процесу постає питання про традиції і новаторство, про використання радянською літературою творчого досвіду кращих письменників минулого. Часто виникають дискусії про потенціальні можливості того чи іншого жанру. Таким був всесвітній форум з проблем роману в Ленінграді (1963). Час від часу спалахує творча суперечка про шляхи розвитку поеми. Обговорення поемного жанру на сторінках «Литературной газеты» (1965) не «вичерпало» всіх важливих моментів, про що свідчать нові виступи в «Литературном обозрении» (1973); в них стверджується живучість поетичної епіки.
На жаль, іноді в процесі дискусій ігнорується досвід класики, наприклад, у дослідженнях про т. з. безсюжетну поему. У вітчизняній поезії ця смілива новація, що в XX ст. посіла чільне місце в жанрі поеми, на думку І. Муратова, йде від Тараса Шевченка, від його «Сну» й «Кавказу» К
Радянські літературознавці роблять помітні спроби типологічного вивчення літературних видів, зокрема і в галузі ліро-епічної творчості. Типологічним зв’язкам слов’янського романтизму було присвячено VII всесвітній з’їзд славістів (Варшава, 1973).
Від фундаментальної монографії О. М. Соколова «Очерки по истории русской поэмы XVIII и первой половины XIX века» (1956) і до виходу в світ цікавого дослідження І. Неупокоєвої «Революционно-романтическая поэма первой половины XIX века» (1971) минуло по- над п’ятнадцять років. За цей час вийшли інші розвідки про російську поему 51. Заслуговують на увагу книж-
ки білоруського вченого М. А. Лазарука «Становлення білоруської поеми» (1968) та «Білоруська поема у другій половині XIX — початку XX століття» (1970). Вивчення української поеми другої половини XIX — початку
ст. започатковане працями А. А. Каспрука («Філософські поеми Івана Франка», 1965; «Українська поема кінця XIX — початку XX ст.», 1973). Щодо періоду становлення і розвитку жанру поеми в українській літературі кінця XVIII — першої половини XIX ст., то тут ще зроблено дуже мало. Загалом простудійовані «Енеїда» І. П. Котляревського (праці П. К. Волинського, Є. П. Ки- рилюка, І. І. Пільгука, П. П. Хропка), окремі поеми Т. Г. Шевченка, але в цілому еволюція поеми в новій українській літературі не простежена.
Ми маємо на меті показати еволюцію одного із складних і багатих літературних видів на важливому етапі розвитку української літератури (перша половина XIX ст.). То був час, коли українська література в друж~ ніх контактах з іншими літературами, насамперед з майстрами художнього слова братнього російського народу, долаючи труднощі росту-, творила види і жанри, досі незнані в українському письменстві. Великих успіхів досягла поезія.^Робила серйозні кроки проза, драма. Але довгий час поема, по суті, заступала оповідні прозові жанри. Щодо цього, можливо, має сенс міркування дослідника українського роману М. О. Левченка про те, що такі епічні твори, як «Гайдамаки» Шевченка, виконували функції історичного роману52. Часто в літературознавчих працях зустрічається думка, що окремі поеми першої половини XIX ст. мали характер повістей у віршах. Особливості жанрів і напрямів, як відомо, чіткіше виступають у «масовій» літературі. Через те варті уваги твердження В. Перетца, В. Жирмунського, О. Соколова та ін., які вказували на роль другорядних поетів у «відсвічуванні» становлення, розвитку і усталення поемних жанрів. Бо хоча ці автори поем були менш яскраві (маємо їх і в російській, і в українській літературах першої половини XIX ст. як численних наслідувачів О. Пушкіна,
І. Котляревського, Т. Шевченка), але вони теж виразили в своїх творах характерні «віяння доби».
При висвітленні теорії та історії поеми літературний процес слід розглядати в тісному зв’язку з суспільним життям, наголошуючи на тих його виявах, які безпосередньо стосуються проблематики жанрів. Адже в зв’язку з новими суспільними ідеями приходили нові естетичні смаки і теорії. Скажімо, в твори романтичні все ■ більше проникали реалістичні тенденцїїгЦього вимагала сама дійсність. Художній досвід ставав результатом досвіду соціального.
Тепер, як підкреслила І. Неупокоєва, «навряд чи великі історико-теоретичні питання можуть розв’язуватись у «розірваності» європейського контексту». І сама вона дала приклад саме такого підходу до літератури в монографії «Революционно-романтическая поэма первой І половины XIX века» і статті «Общие черты европейского романтизма и своеобразие его национальных путей» 53. Радянське літературознавство повернулось обличчям до типологічних досліджень. Ця проблема стала однією з актуальних, що підкреслюють відомі вчені нашої країни. «Своєрідність типологічних досліджень — на відміну від порівняльно-історичних,— пише М. Храпченко,— полягає в тому, що їх об’єктом є схожі, споріднені літературні явища, без залежності від того, чи існують між ними генетичні зв’язки, прямі або опосередковані творчі контакти, впливи і т. д. Типологічно спорідненими можуть бути визнані літературні явища, що не просто володіють певною схожістю, окремими загальними рисами, а ті з них, що близькі один до одного за деякими основними властивостями, за своєю структурою. При цьому споріднене загальне, схоже при типологічних узагальненнях, розкривається не в послідовному відхиленні від індивідуального, окремого, не в різкому протиставленні одного другому, а в їхніх внутрішніх взаємозв’язках»54. «Впливи», «запозичення» були в центрі уваги традиційного порівняльного, компаративістського літературознавства, яке, по суті, ігнорувало національну специфіку і конкретно-історичні обставини. Факти впливу не слід повністю заперечувати, але їх треба відрізняти від типологічної подібності.
Марксистсько-ленінське розуміння літературних зв’язків основане на порівняльному вивченні літератур і тих історичних умов, які викликають до життя споріднені літературні явища. Цим, за словами І. Неупокоєвої, «унеможливлюється характерна для буржуазної компаративістики довільність як у виборі об’єктів для порівняння, так і у самій методиці цього порівняння» 55.
В основу радянських типологічних досліджень покладено ленінський загальнонауковий критерій повторюваності, що передбачає близькість явищ не зовні схожих, а внутрішньо споріднених, і дає можливість переконатися в невипадковості, типовості новаторства того чи іншого художника 1.
Важливим питанням типологічних студій є вивчення світогляду і творчості. «У типології літературних явищ за принципом подібності світоглядних позицій виразно виявляється слабкість врахування специфіки літератури, невиправдане ототожнювання світогляду і художньої творчості. Крім того, принцип спільності світогляду... не відкриває можливостей для вивчення, наприклад, типології жанрів, типології історичних форм розвитку літератури. І це, в свою чергу, вказує на його недостатність»56.
Г . У книжці ставиться питання про зв’язок Шевченка та ! інших поетів з усною народною поезією. Як нам здаєть- -• ся, важливі аспекти цієї проблеми виділив Ю. Івакін у І статті «Шевченко і фольклор (3 історії вивчення пробле- | ми)». «Визнаючи велике значення фіксації усіх випадків і конкретних фольклорних запозичень, усіх фольклорних | джерел образів і мотивів «Кобзаря»,— пише він,— треба І водночас зосередити увагу дослідників на Шевченкових і методах творчої індивідуалізації народно-пісенної пое-
і тики, перейти від ізольованого вивчення «фольклорного елементу» до синтетичного дослідження його взаємодії
з іншими компонентами поетової творчості» 9. Це справді першорядне завдання, бо і досі, скажімо, романтизм Шевченка розглядається лише на фольклорній основі, а не на широкому тлі європейського літературного процесу.
Ленінське бережливе ставлення до класичної спадщини є однією з провідних настанов для радянського літературознавства. Дуже доречним стало нагадування про це у статті «Нерасторжимая связь времен» С. Машин- ського. «Живий перегук епох несе в собі і літературна наука, яка вивчає і узагальнює аж ніяк не лише художній досвід минулого,— підкреслює вчений.— її спостереження і висновки справляють великий вплив на критику і теорію літератури, а через них, а то й безпосередньо — на сучасний літературний процес» 10. Досвід літературної класики для розвитку радянської літератури має неоціненне значення. Це стосується, безперечно, і жанру поеми.
|