Прощай, Самсоне! — крикнула зрадлива —
Ти думав, що для тебе я забуду Родину? Ні! Ти гинеш,— дяка се правдива Від мене за погибель свого люду! ‘
Коментуючи це місце, І. Франко відзначав, що з нього випливає, ніби «Даліла не менша, а навіть більша патріотка від Самсона. Оригінал нічого про се не знає» *. Справді, це не в’яжеться з загальною художньою концепцією твору, де Самсон від початку до кінця змальований як позитивний образ, а Даліла наділена негативними оцінками як в авторських ремарках, так і в характеристиці її Самсоном: «зрадлива», «підступниця», «славою за зраду вкрита», «несита», сміх її «єхидний», «прикрий* тощо.
Таким чином, на наш погляд, образ Даліли аж ніяк не можна розглядати як образ позитивний
В цілому ж, незважаючи на деяку невправність у побудові сюжету, на психологічну невмотивованість окремих вчинків і дій героїв, поема Лесі Українки «Самсон* цікава за задумом і за його виконанням. У ній поставлені важливі громадянські, соціально-політичні, морально-етичні питання — патріотизму, захисту батьківщини, довір'я» зради, нескореності народу, незмірпмості його потенціальних можливостей тощо. \
Леся Українка. Твори в десята томах, т. 2. сто?. (27.
6 Там же, стор. 23.
Мван Фраико, Твори в двадцяти томах, т. 17, стор. 241.
висновки
Ми розглянули поеми досить великого історичного відрізку часу. Це, власне, остання чверть минулого віку і майже двадцятиліття нового.
За цей період відбулися істотні зміни в соціально-економічному, ідейно-політичному, духовному житті народу, що, звичайно, позначилось на мистецтві, літературі, культурі вагалом.
Українська література, незважаючи на утиски і переслідування з боку царизму, досягла великих успіхів. Основним і пануючим творчим методом у цей період став критичний реалізм, який збагачувався, набував у змінених умовах нових якостей, а в творах окремих представників ніс уже елементи соціалістичного реалізму.
На кінець XIX — початок XX століття визначні здобутки мала проза. В особі таких майстрів, як Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, М. Коцюбинський, Ö. Кобилянська, В. Стефаник, Марко Черемшина та бага-і то інших, українська проза дала видатні зразки роману, повісті, оповідання, новели, в яких підносились важливі: проблеми життя народу, узагальнювався досвід його визвольної боротьби.
Me відставали від прози драматургія і особливо, пое- шя. На початок другого десятиліття XX століття вийшло друком біля ста збірників і книжок віршів українських поетів. Серед них такі знамениті видання, як «З вершин і низин» (1887, 1893), «Зів’яле листя» (1896), «Мій Ізма- рагд» (1898), «Мойсей» (1905), «Semper tiro» (1906) І. Франка; «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902) Лесі Українки; «Пролісок» (1894), «З Півночі» (1896), «Кобза» (1898) П. Грабов- ського, а також збірки поезій М. Старицького, Олени Пчіл- ки, Б. Грінченка, В. Самійленка, Я. Щоголева та інших. Поезія набирає значної політичної та громадсько-виховної ваги, великого естетичного значення.
Одним з основних поетичних жанрів став в цей період поема. Поряд з романом і повістю, драмою і лірикою поеми підносили найживотрепетніші, актуальні проблеми свого часу — соціально-політичні, філософські і морально- етичні, мистецькі і естетичні. Як жанр об’ємний і мобільний, поема відгукувалась на найрізноманітніші події і явища життя народу.
Перше, що треба відзначити при розгляді української ^дожовтневої поеми, це, як уже згадувалось, її ідейно-тема- |тичне багатство. Українські письменники в своїх поемах підносили найрізноманітніші теми сучасності та історичного минулого. Дореформена і післяреформена дійсність села і міста, сюжети з минулого українського народу, життя і побут народностей колишньої царської Росії (туркмени, євреї, якути, буряти), теми з історії та життя давніх і сучасних народів поза межами батьківщини (арабів, індусів, англійців, шотландців, єгиптян, вавілонян, кубинців тощо), розробка сюжетів українського, росій- I ського, сербського, болгарського фольклору, опрацювання «вічних» світових образів і легенд (Каїн, Мойсей, Пілат, Трістан та Ізольда та ін.) — ось далеко не повний перелік тематики українських поем розглядуваного періоду. Щодо цього поема є чи не найбагатшим жанром в українській дожовтневій літературі.
Не можна обминути й різноманітних форм української поеми кінця XIX — початку XX століття. Вона дала ряд жанрово-тематичних розгалужень, що відрізняються специфікою формально-художніх ознак. Так, ми розглядали поеми соціально-побутові, «фольклорні», історичні, філософські тощо. В межах цього поділу можна відрізнити поему-дегенду, поему-монолог, поему-казку тощо. Деякі
ліро-епічні поеми мають яскраво виражені йр^матичні елементи
Кращим українським поемам кінця XIX — початку XX століття, як і всій прогресивній українській Літературі цього періоду взагалі, притаманні гуманізм, народність* демократизм, реалізм.
Характерно, що письменники, котрі зійшли з реалістичних позицій, в поезії яких панували декадентські на; строї, не спромоглися створити значних поем або й зОвсШ не торкались цього жанру. Маємо на увазі П. КармансьКо- го, В. Пачовського, В. Лепкого, О. Луцького, С. Твердог хліба та ін. Обмежений світогляд, ідеалізм, індивідуалізм, націоналізм були тими гальмами, що не давали можливості цим поетам ширше глянути на світ, заглибитись у Життя народу, побачити і відобразити великі проблеми, щО хвилювали широкі трудящі маси. Жанр поеми їм був органічно чужий, бо вимагав глибокого розуміння історичних подій, перспектив розвитку суспільства, великої віріі В його поступ.
Та, як відомо, поезія українських декадентів стоялгі осторонь магістрального шляху розвитку української поезії цього періоду, не визначала його. І на початок XX сто-* ліття поема є одним з найважливіших провідних поетичних жанрів, про що свідчать ряд поем цього часу І. Франка, Лесі Українки, В. Самійленка, М. Чернявсько-, го, О. Маковея та ін.
Тематичне багатство і громадянський пафос кращихіг реалістичних поем, їхня здебільшого висока художня якість і, нарешті, небувалий кількісний зріст — все це! свідчення розвитку цоеми як жанру в останній чверті
на початку XX століття.
Щодо вагомості ідейно-тематичного змісту, важливості іднесених соціальних, морально-етичних і філософських Проблем, щодо художньої майстерності і сили впливу на .читача українська поема кінця XIX — початку XX століття стоїть на рівні кращих російських, західноєвропейських і взагалі світових зразків.
Традиції поемного жанру української дожовтневої класики знайшли гідне продовження в радянській поезії після Великої Жовтневої соціалістичної революції.
Вже в перші роки після перемоги Жовтня українська -радянська поезія розквітає яскравими талантами, збагачується творами високої ідейної та естетичної вартості.
Відтворюючи духовне пробудження мільйонних мас, їхній порив до нового життя і діяння, українська поезія спиралась у своєму поступі на революційні традиції класики, на художні здобутки Шевченка, Франка, Лесі Українки та багатьох інших демократичних і революційно-демократичних письменників. У «Сонячних кларнетах», «Плузі», «Вітрі з України» П. Тичини, «Червоному заспіві» В. Чумака, «Ударі молота і серця» В. Блакитного, ліриці й поемах В. Сосюри ми відчуваємо не лише дихання нової доби, бачимо народження героя соціалістичної країни, а й знаходимо відголос і відбиття поетичного світу попередників.
Коли ж говорити про поему як жанр, то навряд чи може викликати заперечення те, що найвизначніші українські поеми радянського часу, такі як «Марина», «Жага», «Слово про рідну матір» М. Рильського, «Похорон друга» П. Тичини, «Прометей» А. Малишка, «Політ крізь бурю» М. Бажана та інші і навіть поеми авторів новішого часу, такі як, скажімо, «Смерть Шевченка» І. Драча сюжетною компоновкою, системою образів, багатьма стилістичними нюансами пов’язані з кращими реалістичними філософськи забарвленими поемами дожовтневого часу.
Зрозуміло, що в поемі кожного з названих і неназва- них українських авторів виявилась у певній мірі творча
ІНДПВІДусіЛЬНІСТЬ П06Т8. Знання фольклору І СВІТОВОЇ П06- зії, поем Пушкіна і Некрасова, Блока і Маяковського поетична «манера» їхніх сучасників, власний індивідуальний творчий досвід — все це в різні способи формувало поемний жанр українських поетів. І все-таки фундаментом, кістяком радянських поем у стилістично-жанровому відношенні були завжди творчі зразки української класики.
Для прикладу візьмімо хоча б поему І. Франка «Похорон» і поему П. Тичипш «Похорон друга». Сюжетно-тематична основа згаданих поем зовсім різна, хоч головна філософська ідея „спільна безсмертя людини досягається самовідданим служінням інтересам народу. Але цікаво те, іцо через півстоліття після написання поеми І. Франком П. Тичина, опрацьовуючи зовсім інший життєвий матеріал, відображаючи епоху відмінних соціальних і політичних відносин, немовби повторив, звичайно у якісно оновленій художньо-стилістичній тональності, майже весь поетичний арсенал твору І. Франка.
Як і твір Франка, поема П. Тичини «Похорон друга» багатопланова, панорамна, поліфонічна. Картипи реальної дійсності тут, як і в поемі «Похорон» Франка, чергуються з картинами алегоричними, символічними. Подібно до І. Франка, П. Тичина майстерно користується живописом, сміливо вводить кольористичний ефект. Багато спільного між обома поемами, так би мовити, в музикальному оформленні, в специфічному користуванні ритмом, метром, повторами, римами тощо. Власне вся поетика «Похорону друга» П. Тичини має багато спільного з твором І. Франка.
Можна було б вказати і на інший приклад залежності сучасної радянської української поеми від класики. Традиційний образ, що перейшов із світової поезії до української і був геніально трансформований в поезії Шевченка, Лесі Українки, сміливо переосмислив А. Малишко у своїй чудовій лірнко-філософській поемі «Прометей»,
Та справа, врешті, не в окремих прикладах, яких можна було б навести багато. За період свого розвитку українська радянська поема у порівнянні з поемою дожовтневою пішла далеко вперед щодо ідейно-тематичного багатства і формально-художніх завоювань. І все ж грунтом, на якому вона виросла, була, без сумніву, класична українська дожовтнева поема.
Розгляд української дожовтневої поеми та ліро-епосу цього періоду взагалі, показ генетичного зв’язку між дожовтневим і сьогоднішнім ліро-епосом, що успішно розвивається, має велике принципове значення. Як відомо, в буржуазному літературознавстві за кордоном давно ходить «теорія» про занепад класичних епічних жанрів — роману, повісті, поеми. А тим часом художня практика багатонаціональної літератури Радянського Союзу, братніх соціалістичних країн, твори прогресивних письменників світу взагалі свідчать абсолютно протилежне.
Поеми російських поетів — О. Твардовського, Я. Сме- лякова, Є. Євтушенка, Л. Мартинова, А. Вознесенського, білоруських — М. Танка і А. Велюгіна, литовських — Е. Межелайтіса та Ю. Марцінкавічюса, дагестанців — Расула Гамзатова та Фазу Алієвої, балкарця Кайснна Куліс- ва, багатьох грузинських, вірменських, азербайджанських, узбецьких, казахських, киргизьких поетів є переконливим доказом того, що поема не занепадав, а розвивається. Про це свідчать також поеми таких прогресивних поетів Європи й Америки, як Поганнес Бехер, Назим Хікмет, Пабло Неруда та інші.
|