|
|
Скачати 6.56 Mb.
|
Місце мого народженняЯ народився біля 5 години ранку 3 лютого 1919 р. (16 лютого за старим календарем) та не порушив цим канонічних правил. Бо кажуть, що «раніше, ще за добрих часів, більшість людей народжувалося (втім, як і помирало) десь під ранок. Підтверждення цьому я знайшов уже дорослою людиною, коли довідався, що богиня обських угрів — мансі й хантів, Кальтес (власне, Золота Кальтес — Szorni Kaltesz, як мадярським правописом!) дочка Нумі Торема — Батька Неба, була не лише покровителькою матерів та рожениць, але за сумісництвом і богинею ранкової зорі. Можна, певно, відшукати паралелі й по менш вишуканих культурах, якось не цікавився спеціально. Народився я до того ж не в тому їх дурацькому (як там вони у них називаються?) «роддомє», а в домі моїх батьків. Якби це було ще в їх власному домі ліпшого би й не побажати, але так, на жаль, не було. Це й досі є предметом моєї особистої гордості — я побачив світ не в «казєнном завєдєніі — роддомє», а нормально. Як діди-прадіди. Як мільйони добрих людей переді мною. Для чого так? — ну, це й зовсім легко пояснити. Справа в тому, що всі численні наступні приваби совєцького трибу життя, найбільш неприємного та поки гарантовано глупішого в світі, починаються саме звідси, з цієї фабрики-родильні нових рабів. Поява на світ є, помимо всього іншого, й найбільшим потрясінням у житті, і чим швидше новонароджений відчує присутність матері поруч себе, тим краще. Скоріше прийде до тями. Йому потрібно бути біля неї, з лівого боку, аби чути биття її серця. Як ви помітили, Мадонни завжди тримають немовля зліва, під серцем, старий звичай народів світу. Лише поступово його можна відбирати від матері, на все довший термін. В «роддомах» совєцькі лікарі самовпевнені, дурні та природно найневігласніші у світі. Бо кому треба дати або вручити хабар за чергову трійку воно знало, а от усе інше — шкода! Перше, що вони роблять, це негайно відбирають немовля від матері та відправляють на нагальний склад. Такий собі «коллєктів», аби привчалися бути разом. Такий собі скромний початок майбутнього ГУЛАГу. Все це від народження закріплює в них стреси та неврози. У наступних дорослих це обертається нестійкістю нервової системи та підвищеною агресивністю: фізіологія має свої невблаганні закони. От чому я так задоволений тим, що не народився в «роддомє»; що ніколи там не бував. Я нормальний від початку, розумієте? Однак, врятувати від цього своїх дітей — я уже не міг; не спромігся би. Місце мого народження називалося офіційно — Екатеринославська сільсько-господарська досвідна станція, та знаходилася поруч із селом Раївка, біля залізниці та десь за 15-20 км. від Синельнікова. На такій же відстані на захід був початок Великих Порогів. Село було не таке велике, аби мати власну парафію, то мене й хрестив синельниківський піп, який і вписав мене до своїх церковних книг. Час мого народження був у своєму роді примітним. «Блажен, кто мир сей посетил в его минуты роковые...» — так написав, здається, Ф. Тютчев, який провів майже все життя за кордоном, у задоволеній безтурботності, не бачивши поруч не те ще отих «мінут рокових», а навіть і секунд. Так от, то вони й були оті самі «роковиє», та якби ж «мінути»... Бо, за малим виключенням пари десятків років — такими були й усі наступні. Старого суспільства тоді вже не було, а нового ще не було, хоча вже й була покладена йому якнайміцніша основа: уже існувала ленінська ВЧК ОГПУ (НКВД, МГБ, КГВ...) І вже, можливо, дострілювала свого ювілейного мільйонного «врага народа». Цікаво, чи вручалося йому — ювілейному, якогось пам’ятного дарунка? Або наступним — десяти, двадцяти мільйонним? Так, саме основа, тому що кожен із нас, совєцьких людей, в стані уявити собі «свєтлоє будущєє» без чого завгодно — без їжі, без солі, без сірників, але не без цього, головного, вічного й безсмертного — ВЧК, НКВД, МГБ, КГБ?.. Легше, воістину, уявити собі КГБ без Совєцького Союзу, ніж навпаки… Синєльніково, як і навколишні міста — Ново-Московськ, Павлоград, Єкатєрінослав, були засновані у другій половині ХVІІІ ст., коли в окупованій Україні насаджувалися російське рабство і работоргівля. Клином націлені на останній, хоч уже й смертельно хворий зрадою, оплот народної незалежності — Велику Січ Запорізьку. Анґальтській шльондрі, що сиділа на той час на російському престолі, завдяки її німецькій систематичності та збігу обставин, вдалося досягти того, чого не щастило російським агресорам перед нею. Єкатєрінослав мав серед них подвійну перевагу, як внаслідок природного розташування, так і носячи ім’я імператриці. Синєльніково було назване й зовсім нахабно, навіть не іменем з царської родини, але одного з перших Катькиних губернаторів «Новоросіі». Чи був він колись її коханцем, не маю жодних відомостей? «Засновані»... Це теж не слід розуміти прямо, бо й тут нахабство та забрехальство слід брати до уваги як керівні чинники. «Заснування полягало, ясна річ, не більше, як у церемонії «нарєчєнія»; по всіх цих містах здавна хтось жив, не тисячі, так сотні років. Усім нам, в тому числі й мені, вуха геть прогули байками про заснування тієї ж Одеси, та тією ж Катькою на чолі з невідомого походження дюком (!) Рішельє, але це є чистісінька афера. Бо, достеменно відомо з історії, ще за часів Ґедімінаса Великого (1316-1341) та об’єднання Литви та України, — на цьому місці стояв багатолюдний порт Качібей, через який йшла вже тоді жвава торгівля хлібом, до чого ж тут ваша Катька? Досвідна станція з усіма своїми будовами — два десятки добрих двоповерхових будинків двох планів (побільше й поменше), цегляних та укритих зниклою тепер (а якою зручною та красивою! ) черепицею, у голандсько-американському стилі, — була вибудована ще перед Першою світовою, в очікуванні столипінської реформи, коли Росія мала унікальний шанс по-справжньому упорядити своє сільське господарство. Тому, що сільське господарство, яке годує всіх людей, то й є основа існування. І без нього — держава не держава, а міжнародне непорозуміння. Бо, можна жити без даху над головою, ходити босим, а от без їжі довго не протягнете. Все було би гаразд, все було би добре в Європі по знищенні хижого Риму війнами Аттіли, після 476 р. Коли провідним класом суспільств стали селяни, що працювали на власній землі — вільні бонди, бани, пани чи як там іще, сама назва яких, спогад про зоряні часи людства, стала згодом символом панування над обставинами й благополуччя. Все було би добре, якби не чорна попівська зграя імперських запроданців. Це вони, темні й без розуму, зі своїми дикунськими поняттями пастуха і отари, та влади від Бога (що за блюзнірство, тільки подумати), розплодили та освятили оту ницу й хижу аристократію, що й почала душити й визискувати годувальників суспільства, і це було справжньою трагедією. Заключним фарсом за великим Гегелем, стало пришестя двох недоумків — Маркса з Енгельсом, які ополчилися на конкурентів-попів, та підняли на місце провідного класу отой пролетаріат, нікчемний та глупий. Бо, закручувати все життя ту саму гайку на той самий болт — то не хліб сіяти. Сама ж ідея, вдивіться неупередженим оком, яка ж гранично глупа! На час, коли я побачив світ, досвідна станція з її чудовими колись забудовами та лабораторіями, вже порядно підупала, але все одно, було непогано. Будинки не стояли впритул або поруч, економно, як поставили би їх всього півстоліття потім, як спроектували би їх сучасні придурки за своїм придуркуватим розумінням, ні, вони були уособлені, рознесені вздовж вулиці метрів на п’ятдесят і мені потім усе життя жалюгідно було дивитись на оті «три сотки»... «п’ять соток»… дурацькі та як же сквалижні. Тут ні про жодні «сотки» ніхто й не знав. Тут їх просто не було, жодних там «соток»; не було — і все. Всієї площі, що прилягала до нашого дому, ми так і не могли ніколи обробити, та в цьому не було й необхідності, у нас і так було все — город, що постачав нам усе, забезпечував на весь рік картоплею, капустою та всім іншим. Були вишні, черешні, абрикоси. Цими трьома рідкими в майбутньому плодами можна було тоді засипати всю Україну. Були й шипшина з ожиною — незамінні джерела вітаміну С. Було й усяке інше, поки я був малий, мати утримувала чорну швайцарську корову, які переважно на той час були в Україні, утримувала кіз та час від часу годувала свиню. Кури були аж по наш від’їзд. З усім цим господарством мати легко управлялася, оскільки виросла на селі, потім їй на міру сил став допомагати я. Найважкою то є перокопка, але для цього, звичайно, на допомогу наймали когось. Що ж стосується всього іншого, то це не відбирає так уже багацько часу та сил, якщо прийняти певну систематичність і не відкладати на завтра того, що потрібно зробити сьогодні. Тоді ж я пізнав одну дуже просту, але вельми важливу істину: якщо дати нормальній людині шмат землі та полишити її в спокої — вона прогодує себе й інших. Здається, вона належно не оцінена й досі. Втім, спостерігаючи в сьогоднішні важкі часи те, що діється навкруги, бачу, що на дачах-»фазендах», що можуть забезпечити від голодної смерті, працює тільки старе покоління; молодь відмежовується від цього, як тільки може. Це необратима деградація, руйнування психіки. Хтось там, не пам’ятаю вже, з фахових городських дармоїдів, що знають все про все, здається мало не сам господін Маркс, той самий, що був певний ніби булки ростуть з прилавка булочника, а овочі з прилавка зеленщика (у котрих можна необмежено брати в кредит), писав щось там про селян, які прості та подібні одне до одного, немов би оті картоплини з одного лантуха. Та весь час щось там молов про якийсь «ідіотізм дєрєвєнской жізні». Втім, є й інша версія, що ці слова належать уже й не Марксу, а самому господіну товаріщу Ніколаєву-Лєніну, тому, хто втілив у життя ідеї господіна Маркса та придумав для нас свою, особливу електричну лампу, не схожу на лампки Лодигіна та Едісона. Перевіряти, хто раніше вимовив оте дурацьке «е» я не намагався, для мене обидва ці покидьки варті одне одного... Посеред цього «ідіотізма» я виріс, і, повірте мені, то були кращі часи в моєму, досить, довгому житті. Погляд на проблему, що склався тоді й пізніше, призвів і до іншого наслідку. Усі півстоліття чи більше, що я чую про труднощі та проблеми сільського господарства — я щиро насміхаюся над усім цим. Тому що знаю, що слід робити — так, почасти й це. Але, ще краще я знаю інше: те, чого робити в жодному разі не слід. Від’ємне знання? — та так, приблизно, саме таке щось. Блудливий розум передових російських людей XIX ст. вимислив два класичних питання, на яких і досі не отримав відповіді: «Кто віноват?» і «Что дєлать?» Такі запитання доцільніші, хіба, на «гнілом западє», де завжди легко «взять за ж…» винуватого і де дають робити те, що потрібно. Місцеві обставини, що за тисячу років так і не зсунулися кудись ні на волос, штовхають шукати успіху на зовсім іншому шляхові, з’ясовувати радше те «Чєго дєлать ні в коєм случає нє нужно». Тому, що зробити потрібно зовсім, зовсім не багато, скажімо, дати людям землю. Але, дати, насправді, без звичного шахрайства та демагогії. Погодьтеся — то надто вже небагато. А, от чого робити непотрібно, так того всього й не перелічити. Тому, скажемо коротко, не слід заважати та сідати на голову. Тільки не заважати, на допомогу давно вже й ніхто не претендує. Як хтось добре сказав уже в наш час: «Як влада не може допомогти, вона принаймні не повинна заважати». А, на те, аби заважати, саме й тільки заважати, мобілізувалися величезні ресурси, навіть людські. Пригадайте хоча би отих 25 тисяч озброєних міських покидьків, відбірних люмпенів з наганами. Грошей на все це кидалися мільйони. Витрачалися ці засоби різно, і на створення ідіотичної утопії людської отари вигаданої міськими барчуками та здійсненої міськими ж люмпенами. Витрачалися й на наступне пограбування трудящого, від «продналога» та до створення отих МТС (машінно-тракторниє станціі). При цьому ідіоту було видно, що грабувати жебрака здатний лише повний недоумок; більш-менш розумна людина розуміє, що в того, хто більше має — й узяти можна більше. Якщо в Росії ідіотична утопія отари паразитувала на повній безвідповідальності народу, власному безглуздому месіанстві та ксенофобному прагненні до власної неповторності, в пику «гнілому западу», то в Китаї вона зачепилася зовсім за інше. Там із переліченого працювало лише останнє — прагнення не походити на іноземців, особливо західних «білих дияволів». Бо ж у власній ксенофобії, централізованості та бюрократичності Китай завжди був старшим братом невмілої та мавпуючої Росії. Продемонструвавши всьому світові повну практичну безглуздість об’єднаного та централізованого устрою ще тисячі років тому. Іншою причиною, що закріпила була на час ідіотичну утопію в Китаї, було те, що вона була частиною вчення. На оті вчення Китай був завжди дуже унадливий. Бо вчення — то є певна система, а система — той же бюрократичний продукт; ну, тільки в науці. Чужоземне — ксенофобія? — ну то й що! Пристосуємо, переваримо. Приклад ненавидимої, але процвітаючої сусідньої Японії, яка засвоївши мудрість білих дияволів, зуміла зробити те, про що не міг і помислити слабий Китай — вигнати геть з Манджурії озброєного по зуби російського агресора, що довго стояв там у всіх перед очима. Ідіотична утопія була реалізована й у Китаї, з китайською систематичністю та послідовністю, скинувши його в таку прірву жебрацтва, що минула імператорських часів бідність стала сприйматися мало не багатством. Тому й протрималася вона всього пару десятків років. Термін, за годинником історії — мінімальний. Потім земля була знову поділена поміж людей, як і раніше, їм перестали заважати та Китай незабаром не лише припинив завозити продукти сільського господарства, але й став їх потроху експортувати, без незручностей для себе. Народи світу приходили й уходили, а великий Китай існує стільки, скільки пам’ятає себе людство. А тому й будь-який приклад Китаю має неоціниме значення для цілого людства. Подивимося, чи зможе без нього десь вижити ідіотична утопія міських недоумків. Побачимо... То стало першою ластівкою розуму. Почали й у нас міркувати — «нєльзя разлучать зємлєдєльца с зємлєй, отривать от нєє». Але з якою саме «зємлєй»? Власною чи нічийною, от у чому питання? Нічийну вже пнулися були видати за «свою», але нічийною вона й полишилась. А нічийна то вулиця, якою товчеться кожний та будь-хто, з нею неможливо ні з’єднатись, ні роз’єднатись: що вона тобі, та що ти їй? За перебудови залітали й ластівки сміливіші. Вже хтось ризикнув у газеті («гласность», а як же!) зрушити та перемішати всі знаки, розставлені в «Поднятой цєлінє», піднявши раптом на щит любов до землі та самовідданий труд найвід’ємнішого персонажа, репресованого згодом злісного куркуля Топоркова. Добре, хай буде й так, але — де ж його тепер узяти? — отого закоханого у землю працелюбного «кулака»? Може його онуків із Сибіру повернути? А може в Канаді купити? Кажуть іще й так: «надо возродіть любовь к зємлє!» Добре, чудово. Але, чи можна її відродити за бажанням? Може й вона незворотньо пішла у минуле, стала всього тільки пережитком, як родина, як честь або сумління? Розруйнувати, розвалити можна все, цьому присвятили три чверті століття, а от чи можна відродити? — це питання. Адже, природа буває необерненою, та потрібно мати дійсно хлєстаковську «лєгкость в мислях нєобикновєнную» аби думати: захотів розвалив, захотів відновив, як нічого не було. Так, чи можливе воно — повернення назад? — та, яким саме має бути? Справа ще й в тому, що всі забрехувальні ідеї утверджувалися та нав’язувалися всім, без виключення, святково й урочисто, під звуки національних (а, може, навпаки, інтернаціональних?) інструментів, при заглушливому громі барабанів та нестямному верещанні фанфар, але їх незмінний та закономірний провал був завжди оповитий таїною, аби зберегти давно втрачене обличчя режиму. Хоч і був незмінно очевидний для всіх. Так само, під грім барабанів і вереск фанфар утверджувалася «сталінская наука» — велика «мічурінская біологія», з якою не могла бодай зрівнятися жалюгідна буржуазна «лжєнаука». Вона, «мічурінская біологія», повністю дискредитувала себе ще тоді, при народженні й після, але, її й пальцем ніхто не торкнувся, вона випустила дух сама, приносячи шкоду до останньої миті, до останнього видиху... А, де ж ти тепер — незабутня «Продовольствєнная программа», так гучно прийнята за часів «пєрєстройкі»? Так били з того приводу в барабани, так потужно дули у фанфари! Де ж ти тепер? — не відповідає, не відгукується. Тому що померла, зігравши свою роль — роль приманки для легковірних дурників. На зміну прийшла програма «пєрєстройкі» всієї економіки, всього. Вона теж там. Ні, поки хоча би в труп чергової забрехувальної ідеї не буде забиватися осиковий кілок — суспільству на схід від Перемишлю не рушити з місця. Воно так і буде знаходити своє майбутнє у своєму минулому. Та, й те — подивіться на нього, на оте з вашого дозволу суспільство, на оту з вашого дозволу державу... Історія совєцької держави, це історія не лише матеріального пожебрачення десятків народів, але й неперервного морального падіння. Нічого дивного. Абсолютно аморальним був самий початок його історичної кар’єри. «Грабь награбленное!» — проголосило воно ще в пелюшках, ледь побачивши світ. Проголосило вустами свого вождя. І... пішло грабувати усіх підряд, все, що було на той час нажито в країні. Багатшим від цього ніхто, зрозуміло, не став, тому що по-перше, було не стільки пограбовано, скільки мимохідь марно перепсуто, а по-друге, мало не з першого дня стало абсолютно ясно, що совєцька держава й перемігший нарід — то далеко не те саме: дружба дружбою, а тютюн — різно... Так відбулося перше велике пограбування: пограбування минулого. Для другого прийшлося з десяток років перепочити, постривати. Піднабратися сил та почекати. Так, десь до 1930 р. Почали з єдиного трудового елементу в країні — селянства. Цим разом, на відміну, від минулого, у селян грабували вже не саме вироблене продовольство, але й засоби на його виробництво. Заганяючи їх у державні й партійні кріпосні економії та «прікрєпляя к зємлє». Зганяти допомагали оті 25 тисяч відбірних столичних люмпенів з партбілетами й наганами, котрим були дані до розпорядження війська непомірно розрослої охранкі. По містах тим часом банди з охранкі перетряхали помешкання громадян у пошуках хоч крупинки золота — совєцька золота лихоманка. Шлях до майбутньої тотальної кризи був відкритий. Але, було по цьому ще й Пограбування Майбутнього. Воно сталося миттєво у грудні 1991 р. та було наслідком політичної гризні не на життя, а на смерть поміж властолюбним пиякою В. Єльціним та недалеким політичним прожектером М. Горбачовим, автором «пєрестройкі» (невідомо чого?). Не було тут жодних там «політичних платформ» підкреслимо це, все виродилося в особисту гризню — боротьба йшла тільки за те, кому бути вище: «рубахє-парню-дємократу» та фаховому пияці, чи то респектабельному М. Горбачову, визнаному Заходом. Та який, навпаки, відчайдушно боровся проти пияцтва. Історія поки промовчує, кому саме впало на думку покінчити з Горбачовим, висмикнувши з-під нього стілець президента СССР, чи самому «дубінє» Єльціну, оповитому горілчаними випарами, чи то комусь із його тверезих радників «дємократов». Але операцію було проведено блискуче за допомогою двох послужливих підпанків московського хама, та світ і опинився перед загадковим перетворенням СССР на якийсь нікому не відомий СНГ (Союз нєзавісімих государств). Зауважимо, що все це було проведено поспіхом та так нехлюйно юридично, що російська дума незабаром все це відмінила. Що й має стати в майбутньому приводом до четвертої (і останньої) російської окупації України (якщо російські підпанки не сдадуть її раніше та мирно). Але справа навіть і не в цьому. Головним тут стало те, що підпанки від імені своїх народів і засвідчили: все, що тільки можна від колишнього СССР, наслідує їх підпанківський пан у Москві. А в тому числі й усі збереження їх трудящих, все, що ці упосліджені люди змогли відкласти собі на майбутнє. Не будемо казати, як звично, «на чорний день», бо «білих днів» у переважної більшості в них так і не було. Оце й було оте славетне Пограбування Майбутнього, після якого мерзенна совєцька влада перетворилася на ще мерзеннішу постсовєцьку (якщо це тільки можливо). Бо ж підпанки, то навіть не пани, то щось набагато гірше... |
|
ЗНАЙОМСТВО ІЗ СЕРЕДОВИЩЕМ ПРОГРАМИ Поточна версія продукту CorelDRAW Graphics Suite Х4 доступна тільки для Microsoft Windows, більш ранні випускалися також для Apple... |
Позаконкурсна програма МКФ «Послання людині» (Санкт-Петербург, Росія) Оператори: Олена Маркова, Олександр Джантиміров, Дмитро Писаний, Даніеле Джометто, Артем Васильєв, Євген Косенко, Влад Крамський,... |
|
СРС №3 Рижков Олександр 11-Е Пауль Целан(1920-1970) Вільям ІІІекспір та Михайло ЛепН монтов, ІІоль Верлен та Артюр Рембо, Ґійом Аполлінер та Унгаретті, Олександр Блок та Рене Шар. Осип... |
Список літератури Античність Вільям Шекспір «Ромео і Джульєта», «Дванадцята ніч, або Що завгодно?», «Багато галасу даремно», «Приборкання норовливої» |
|
Олександр Попов привітав переможців міжнародного конкурсу «Біонік Хілл». Адже одним з основних завдань влади є створення необхідних умов для обдарованої молоді з тим, аби кожен з них мав... |
Тема. Дж. Байрон – англійський поет-романтик, фундатор течії байронізму.... |
|
Свято осені в початковій школі вчителя початкових класів Часто проходять холодні дощі, бувають мряки і тумани. На ніч беруть міцні приморозки |
Графік особистого прийому громадян посадовими особами Міністерства... ... |
|
Урок творчість, а остання не терпить надмірної стандартизації й шаблону,... Те, що я чую, я забуваю. Те, що я бачу й чую, я трохи пам'ятаю. Те, що я чую, бачу й обговорюю |
Час і місце, або Моя остання територія Тим більше, що, як мені здається, практика нападників загалом ясна, послідовна і виграшна. Одного разу я спробував систематизувати... |