|
|
Скачати 6.56 Mb.
|
1 078 000 = 27 авт. л.Олександр БоргардтОстання ніч Гекати Іще одна зайва людинаПисати про себе якось рівноцінно написанню автобіографії, та на цьому й полягає головна неприємність чогось подібного. А тому й узятися за це було нелегко. Автобіографії пишу зі студентських років, та без них, як і без «лістка по учєту кадров» нема й куди податись. Нема, навіть, і самої людини. Без цього, гадаю, і саме життя на Землі було би неможливе. В середньому виходить не рідше одного разу на п’ять років. Таким чином, з тих пір написав їх десь дванадцять — не так вже й багато, — що ж можна дозволити собі ще одну. Але, капітальну. Причини до написання автобіографії, загально кажучи, можуть бути різними. Роздумуючи над тим, чому старі люди так схильні до спогадів, довелося прийти до висновку, можливо, дещо, фрейдистського, що то є прямий наслідок довголітньої поступової дезінтеграції психіки та інстинктивна спроба зінтеґруватися наново, освіжаючи в собі старі спогади та заглиблюючись до них. Інтегруватися випадало й мені, та не одного разу, але, хвала Богу, так, по ходу справи, злегка підінтеґровуватися, та якось обходячись без спогадів. Поготів, і не відчував себе по-справжньому старим: так, десь на порозі старості. Іншою причиною до автобіографії могло би стати надто вже цікаве життя, але й із цим не так воно просто. Бо, відведене мені від народження XX ст. було не лише найкривавішим у людській історії, але, незаперечне, ще найбільш брудним та брехливим (у тій же історії). А мені якось із цим не щастило, почасти з Божого провидіння, а почасти й власним розумом таланило уникати участі у найбільш брудних аферах XX ст. Так що ж у такому житті може бути цікавого? До того, життя людини буває цікавим або не цікавим тим, що було несхожим на життя інших. Але, аби людські життя були несхожі — повинно бути те, що робить їх несхожими, різними. А такими здатна зробити їх тільки свобода вибору, яка по-різному та в різному ступені представлена в різні епохи. Або, в різних закутках глобусу. В сучасному суспільстві всюди вибору практично не існує, що на Заході, що на... а — тут як же сказати? Бо може образитись далека Японія... На схід від Перемишлю, скажімо так. На Заході ви можете голосувати за демократів, а можете за республіканців. Дехто цим страшенно пишається, але на виник може вплинути рівно стільки ж, скільки на сході. Можете працювати на Форда або на Дженераль Моторc, але робити будете практично те саме. Можете набувати оті блага споживання, хоч у одного, хоч у іншого, але більш-менш ті самі. Соромно сказати, але навіть костюм собі можете придбати точно за розміром та бажаного кольору. Там, «на схід від Перемишлю», де століттями неподільно царювали насильництво, невігластво та свавілля — є приблизно те саме (хоч і дещо по іншому): від тебе нічого не залежить, працюєш — «куда пошлют», або там, куди проліз «по блату». Але від тебе так само нічого не залежить. Різниця одна та головна: де б не працював, скільки б не працював, чесною працею й на добру труну не заробиш. Чим це компенсується? Рівно нічим. І компенсуватися ніколи не буде, впритул до нового тисячоліття, це видно, як ніколи. Так було за колоніального періоду майже 300 років, не ліпше й за неоколоніального. Чогось іншого? Поки не передбачається, ще не бачили. Навіщо ж тоді писати про себе? На це важко відповісти. Оскільки я чітко усвідомлюю собі, що все це так само ніхто не читатиме, як і те, що я впродовж шістдесяти років ретельно здавав до офіційного нікуди; звідки не повертається нічого, і де все це так само, ніхто й ніколи не читав. Отже, вважайте, що роблю це для самого себе, сам написав, сам і читатиму. Загалом, як і все, що робив у житті. Те, що пишу, є ще й бунт проти класиків. Осип Мандельштам, дещо засліплений смердючим феєрверком Жовтня, так писав десь на початку двадцятих: Ясно, що коли ми вступили в колону могутніх соціальних рухів, масових організованих дій, акції особистості в історії падають. А, до того, ще й оце: Подальша доля роману буде ні чим іншим, як історією розпилення біографії, як форми особистого існування. Навіть більше ніж розпилення, катастрофічної загибелі біографії. Біографія… потім, ледь побільше десятка років саме одна з таких «масових організованих дій» поставить крапку наприкінці біографії самого О.Мандельштама. Там, де бути би якнайбільшій комі, але тоді він такого не передбачав, ясна річ: весь був у майбутньому; та тільки, хіба, не в тому, яке сталося насправді. Моє життя було ззовні зразково безбарвним. Нічим славним не вписав я себе в «аннали» свого століття, так само атомного, як і космічного. Не будував Біломорсько-Балтицький канал, яким не пролізе більш-менш пристойне судно. Не будував і БАМ (Байкало-Амурська магістраль), якого відразу по побудові прийшлося віддати до ремонту. Не вдіяв і жодного «воєнного подвіга», павши десь під «N-ой висоткой, которую надо взять любой ценой». Не здійснив ні малого перевороту в «большой наукє», ні навіть «большого» у малій. Ну, принаймні, за опінією офіційної науки, ясна річ... Більше від того, соромно зізнатись, протягом ХХ ст. нічого не вкрав та нікого не вбив. Та, що бринить уже й конче не до віри, ніколи не зробив доносу, ні письмового («матєрьял»), ні навіть усного («сігнал»). От і думайте, навіщо жив на світі? Щодо тієї вже зайвості; спробуйте щось заперечити, як поруч зі мною, коли я вже народився, жило десь два мільярди людей, а зараз і всі десять. До того ж, людини зайвої з причини вже більш практичної, за місцем свого народження. Бо там, на схід від прислівного Перемишлю, панували й панують щодо цього вельми своєрідні переконання, займані, як то звично у них, аборигенів, чи то середньовіччя, чи то просто з палеоліту. Їх дуже ясно висловив свого часу російський письменник І.С.Тургєнєв. Вони, щоправда не наші, не свої; але з іншого боку, пануючі: скачи враже, як пан каже!.. Цій видатній людині належить чимало цікавих та слушних думок. І.С. Тургєнєв, колись, у приватній бесіді висловлював думку, що провались одного чудового дня вся Росія «в тартарари», весь світ не тільки не поніс би жодного збитку, але, ще й полегшено зітхнув би. А сучасники письменника донесли це до нас у виданні «Иван Сергеевич Тургенев в воспоминаниях современников», Москва, 1969, т. II, де читаємо: Якби Росія з усією своєю минулою історією провалилася, цивілізація людства від цього не постраждала би (спогад С.Л. Толстого). Зауважимо, що він іще не бачив наступної історії Росії, аж до наших днів! Сучасникам ця думка настільки сподобалась, що І.С. наважився її потім навіть оприлюднити вустами свого Потугіна в повісті «Дим», чим порядно вразив другого російського письменника — Ф.М. Достоєвского. Цей вкрай стривожився навіть уявною можливістю провалення Росії «в тартарари», котрій на його думку, належало зовсім інше. Та й те сказати, коли людина впевнена, що: … Росія опиниться сильнішою від усіх в Європі. Станеться це тому, що в Європі знищаться всі великі держави з простої причини: вони всі будуть знесилені та підтяти незадоволеними демократичними прагненнями своїх нижчих підданих, своїх пролетарів і жебраків. В Росії ж цього не може трапитись зовсім: наш демос задоволений, і чим далі, тим більше буде задоволений, бо все йде до того загальним настроєм, або краще згодою. А тому й полишиться один полюс на контіненті Європи. У квітні 1876 року Достоєвський писав у «Днєвнікє пісатєля»: Poccия окажется сильнее всех в Европе. Произойдет это оттого, что в Европе уничтожатся все великие державы и по весьма простой причине: oни все будут обессилены и подточены неудовлетворенными демократическими стремлениями огромной части своих низших подданных, своих пролетариев и нищих. В Poccии же этого не может случиться совсем: наш демос доволен и, чем далее, тем бoлеe будет удовлетворен, ибо все к тому идет, общим настроением или лучше согласием. А потому и останется один только колосс на континенте Европы — Poccия. (Повне зібрання, Москва — Ленинград, 1981, т. 23, с. 27) Через місяц, повертаючись до виказаної думки з приводу листа одного з читачів, Достоєвський пояснює необхідність такого ісходу тим, що «честность, бескорыстие, прямота и откровенность демократизма в большинстве русского общества не подвержены уже никакому coмнению». У Європі — стверджує він — «демократизм заявил себя только снизу, а побежденный верх дает страшный отпор». У нас зовсім інше: «Наш верх побежден не был, наш верх сам стал демократичен или, вернеe, народен, и кто же может отрицать это? А если так, то согласитесь сами, что наш демос ожидает счастливая будущность». Це був «Дневник писателя» за 1876 рік, та щодо отого всім задоволеного російського «демоса» — автор наче у воду дивився: поцілив у саме яблучко. Кажуть, що зустрівши Тургєнєва на одному з німецьких курортів, він вилаяв його за повість «Дим», та не тільки. Повернувшись до дому, він записав цю розмову у власній версії та здав до Петербурзької бібліотеки, наказавши оприлюднити лише по смерті. А при цьому, кажуть, програвшись до нитки у місцевому казіно, позичив іще певну суму грошей. Достоєвскій завжди вважав, що Тургєнєву забагато платять. Побувавши за кордоном та дещо пізнавши тамішніх людей, Тургєнєв помітив, що у російської людини — «мозгі набєкрєнь», та поділився цим відкриттям із Бєлінскім, який цим ніби дуже захопився. Однак, як і він був російською людиною, то нема нічого дивного в тому, що десь в іншому місці Тургєнєв став проповідувати щодо тієї ж Росії — зовсім іншу ідею. Що, мовляв, Росія може відмінно обійтися без кожного з нас, а от без неї — вже ніхто обійтися не може. Уже в совєцький час цю думку особливо енергійно відстоював літературний спадкоємець Тургєнєва (що ж тут поробиш — які часи, такі й спадкоємці) — Валентин Савіч Пікуль. Обидва ці великі російські письменники, минулий і сучасний, переконують нас, що ми всі — люди зайві, бо як Росія (СССР) може обійтися без будь-кого з нас, то за методом індукції, може обійтися й без усіх. А тим якісно відрізняється від, скажімо, Німеччини або Англії, які без своїх німців або англійців уже ніяк не обійдуться. До речі, а чи не саме тому є таке дешеве людське життя на отой їх «схід від Перемишлю? Ту саму думку — «Россия без любого из нас обойдется» — висловив і сучасний російський письменник Саша Соколов, демонструючи тим, що кілька місяців проведених у Росії, можуть перекреслити й кілька років перебування за кордоном, у нормальному світі. Дрімуча вона, їх Росія, була, є та буде; та тільки от щось і досі нікуди не провалюється... З цієї причини, власне, все подальше можна було би назвати й «Записками зайвої людини». Відносини мої з нею, отією «Родиной» з великої літери, були завжди суто офіційні, складалися точно за К. Марксом — як у батрака з работодавцем та визискувачем, та найменше впало би мені до голови щось там для неї робити, більше від необхідного. Поготів, віддавати за це неподобство життя. Що ж стосується батьківщини справжньої, країни з якої взяли початок європейські народи та їх культури, то вона лише десяток років як стала юридично незалежною та невідомо на який термін, але й досі не вийшла з тіні Росії. В ній я народився й виріс, та ніколи не полишав її добровільно, але жив і живу в ній, практично, як у діаспорі, де-небудь в Альберті або Саскачевані, як не враховувати разючої різниці в матеріальному статусі та в оточенні. Оточенні все того ж нікчемнішого у світі інтер-люмпенства, яке нікуди не поділося (може воно безсмертне?). Перед кожним, хто пише про себе, постає питання: про що писати, а про що ні? Бо пишучи про все, потрапляєш у становище Трістрама Шендіi, підставляючи себе під удар парадокса, що носить його ім’я. Оскільки вже вирішено, що я пишу це для себе, аби якось підсумувати ціле життя, то для мене буде цікавим лише те, що зробило мене таким, який я є, тому що тепер я не такий, як п’ятдесят, тридцять або навіть десять років тому. Бо я весь час змінювався, змінював ставлення до людей та речей, але це не означає, що був подібним до молюска, якому надає форми оточення. Залишився багато в чому й незмінним, а в чомусь сьогодні — таким, як у п’ять років. В такий спосіб я писатиму переважно про те, що свого часу вплинуло на мене, та не писатиму про те, що не впливало. Не стану розводитись щодо подробиць особистого життя та близьких людей, спасибі їм, що вони були та є. Як уже попередив, моє життя не рясніло подіями, а більше проходило в мені самому. А тому й не дивуйтеся, як у своїх спогадах я ходитиму більше не дорогами моїх ніг, а радше стежками моїх думок. Минуле, це чудовий і розкішний смітник наших сподівань і надій. Пориємося у ньому. |
|
ЗНАЙОМСТВО ІЗ СЕРЕДОВИЩЕМ ПРОГРАМИ Поточна версія продукту CorelDRAW Graphics Suite Х4 доступна тільки для Microsoft Windows, більш ранні випускалися також для Apple... |
Позаконкурсна програма МКФ «Послання людині» (Санкт-Петербург, Росія) Оператори: Олена Маркова, Олександр Джантиміров, Дмитро Писаний, Даніеле Джометто, Артем Васильєв, Євген Косенко, Влад Крамський,... |
|
СРС №3 Рижков Олександр 11-Е Пауль Целан(1920-1970) Вільям ІІІекспір та Михайло ЛепН монтов, ІІоль Верлен та Артюр Рембо, Ґійом Аполлінер та Унгаретті, Олександр Блок та Рене Шар. Осип... |
Список літератури Античність Вільям Шекспір «Ромео і Джульєта», «Дванадцята ніч, або Що завгодно?», «Багато галасу даремно», «Приборкання норовливої» |
|
Олександр Попов привітав переможців міжнародного конкурсу «Біонік Хілл». Адже одним з основних завдань влади є створення необхідних умов для обдарованої молоді з тим, аби кожен з них мав... |
Тема. Дж. Байрон – англійський поет-романтик, фундатор течії байронізму.... |
|
Свято осені в початковій школі вчителя початкових класів Часто проходять холодні дощі, бувають мряки і тумани. На ніч беруть міцні приморозки |
Графік особистого прийому громадян посадовими особами Міністерства... ... |
|
Урок творчість, а остання не терпить надмірної стандартизації й шаблону,... Те, що я чую, я забуваю. Те, що я бачу й чую, я трохи пам'ятаю. Те, що я чую, бачу й обговорюю |
Час і місце, або Моя остання територія Тим більше, що, як мені здається, практика нападників загалом ясна, послідовна і виграшна. Одного разу я спробував систематизувати... |