|
|
Скачати 6.49 Mb.
|
УКРАЇНСЬКА МОВА XVII—XVIII ст. ТА ПРАВОПИСНІ ШУКАННЯ XIX СТ. До пам'яток письменства XVII—XVIII ст. належать: ділова документація, художня література, релігійно-християнські твори, апокрифи, проповідницька проза, світська поезія тощо. Письменники-полемісти, намагаючись писати народною мовою, не завжди могли обійтися без книжних слов'янських висловів та фразеології. А ті, котрі хотіли писати церковнослов'янською мовою не завжди досконало володіли нею. Отже, й виникла мова, що була чимось середнім між церковнослов'янською і народною. У Києві на початку XVII ст. з'явився другий культурний осередок, що об'єднав освічених людей навколо Київської колегії. Петро Могила, який очолював цей заклад, домагався обов'язкового дотримання орфографії старослов'янської мови. Крім того, саме під його тиском колегія перейшла до викладання наук за зразками єзуїтських колегій, а отже, широко впроваджувалася латинська мова. Це, звичайно, відкинуло проблеми розвитку народної мови далеко назад. У науці на довгий час запанувала богословська схоластика, яка дуже зашкодила багатьом письменникам, позбавивши їхні твори національних рис. У1619 р. вийшла друком книжка Мелетія Смотрицького "Граматики словенския правилное синтагма". Як зазначають мовознавці, ця граматика була не стільки слов'янською чи церковнослов'янською, скільки близькою до руських діалектів. Не завжди знаючи, як вимовлялися звуки у слов'янській мові, Мелетій Смотрицький передавав їх по-руськи. Проте це була перша граматика, якою користувалися в Україні, Білорусі й Росії ще кілька століть. Виникла ситуація, за якої писали по-слов'янському, а читали (вимовляли) по-руськи, тобто народною українською мовою. Під впливом цієї граматики створювалося чимало шкільних підручників, які сприяли поширенню грамотності серед простого люду. Наприклад, граматика луцького єпископа Афанасія Пузини, що була видрукувана в Крем'янці 1638 р. За граматикою Мелетія Смотрицького укладалися букварі XVII—XVIII ст. Цінним у його граматиці було спрощення надрядкових знаків, які ускладнювали читання, введення літери Ґ замість африкати КГ, що вживалася у словах кгруш, кганок (замість ґрунт, ґанок). Однак і він залишив ще чимало вже "неживих" літер (Ђ, ы,ъ). Найдосконалішим серед словників цього часу став "Лексиконъ славєноросскій и имень тлкование...", що вийшов друком 1627 р. Його автор Памво Беринда вперше у східнослов'янській філології застосував наукову обробку словникового матеріалу, використав усі відомі на той час словники своїх попередників і навіть "проізвольники". "Лексиконъ славєноросскій..." відіграв помітну роль у нормалізації староукраїнської мови. Тут було застосовано кілька типів пояснення слів: простий переклад слова, подача синонімів до слова, описовий спосіб, схожий із сучасним тлумаченням у словниках, і навіть статті енциклопедичного характеру, де подавалася коротка історія якогось поняття: наприклад, слова нафта, граматика. Українською книжною, народною або близькою до народної мови писали у XVII—XVIII ст. Семен Климовський, Лазар Баранович, Кулик, Онуфрій, Климентій Зіновіїв, Захар Дзюбаревич, Агапон, Григорій, Іван Пашковський, Стефан Петрушевич та ін. Деякі з них писали українською й польською мовами (Іоаникій Галятовський, Лазар Баранович). Мовою, дуже близькою до народної української, користувався Антоній Радивиловський. Було багато анонімних поетів, які залишилися для нас невідомими. Вони у своїх творах співчували народові, поневоленому іноземними панами, і писали народною українською мовою. Тогочасні "світські пісні" створювалися за зразками народних пісень, із яких пізніше розвинулися українські романси. Певну роль в утвердженні народної української мови відіграла також творчість мандрівних дяків. Іноді вони створювали високі зразки поезії.Ця поезія часто відзначалася жартівливим бурлескним тоном, який поєднувався з «високим» стилем біблійних сюжетів. Такі риси бурлескного стилю добре відомі з «Енеїди» Івана Котляревського. Блискучі зразки «нищинської» поезії залишив подільський мандрівний дяк Петро Попович-Гученський. На початку XVIII ст. українська мовна єдність була порушена реформами московського царя Петра. Його правописна реформа внесла певні розбіжності і в українські правописні норми. Східна Україна, перебуваючи у складі Московської держави, прийняла Петрову "гражданку" (гражданський, тобто спрощений шрифт і алфавіт), а західні землі під Польщею продовжували користуватися "кирилицею". Взагалі, становлення української літературної мови на західноукраїнських землях було складним. Після майже 400-річного польського панування Західна Україна в 1772 р. потрапила до складу Австрії, а пізніше — Австро-Угорщини. Уряд не був зацікавлений у тому, щоб народ України навчався рідною мовою, навпаки, впроваджувалися німецька та польська мови. Щоправда, у Львівському університеті та Львівській семінарії вивчалася руська мова, але це тривало недовго. У 1833 р. у Львівській семінарії утворився гурток ентузіастів під назвою "Руська трійця": Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич. Вони створили програму з народознавства, за якою збирали старі рукописи, грамоти, казки, легенди; записували назви сіл, річок, озер, одягу; робили описи свят Купала, Коляди, весіль, похоронів; вивчали народні промисли, господарство, ремесла тощо. У 1837 р. з'явилась їхня перша книжечка "Русалка Дністровая", яка на повний голос заявила про існування української народної мови та нерозривний зв'язок "західних" українців зі "східними". І це в той час, коли між Західною і Східною Україною пролягав кордон двох держав. Книги з Великої України потрапляли до Маркіяна Шашкевича та його друзів із труднощами, але вони були провідниками на шляху творення спільноукраїнської мови. До сьогодні дослідники творчості "Руської трійці" не звернули достатньої уваги на цілеспрямованість відновлення саме етнічної культури українців. Відомо, що автори "Русалки..." замінили свої християнські імена на язичницькі: Маркіян Шашкевич — Руслан, Іван Вагилевич — Далібор, Яків Головацький — Ярослав. І хоча ідея відродження етнічної релігії ними ще не проголошувалася, проте на інтуїтивному рівні вже існувало розуміння єдності національної мови і національного світогляду, що немислиме без національної духовної культури, тобто етнорелігії. Чи не за це М. Шашкевича виключили з семінарії? І чи не тому Я. Головацький написав низку праць зі слов'янської міфології, серед яких і книга "Очерк старославянского баснословия или мифологии" (Львів, 1860), яку підписав лише ініціалами Г.Я.Ф. (Головацький Яків Федорович)? І чи не за це попи, а за ними й уряд, так само інтуїтивно зрозумівши загрозу з боку "рутенської національності", заборонили книжку на десятиліття? І. Вагилевич писав: "Хрест на землю Руську навнесено напрасно, і хоч вмісто храмів звелися торопкії церкви, священики співали службу Божую бесідою власного народа, не гороїжилися, не ставилися панами, лише перед сотнями літ, як ще й днеська жили з мирянами мов отець з дітьми, були їм другами, поділяли смуток і радість під їх низькими стріхами. Не було, хтоби заберав давнії поведінки, і затирав з молоком виссані чувства; проповідачі витеребляючи боганьство (язичництво. — ГЛ.), не перли чужої душі в нарід. Руский нарід правое світло взяв у серця клокочучі, а окрашаючи єго поверхноє лице влюбленими красотами, не запорчяв єго внутренної чистоти ціло. Світ ясний всякими барвами буйно, буйно процвітав". Австрійський уряд намагався впровадити на українських землях латинську абетку - "абецадло" і рекомендував своїм підданим вивчати німецьку мову "ради їхньої особистої вигоди". "Руська трійця" виступила проти такої реформи. Маркіян Шашкевич написав статтю "Азбука і абецадло", де обгрунтував неприпустимість такої заміни. Вже з XVIII ст. почалося непорозуміння з приводу українського правопису. Росіяни обурювалися, що українці літеруЂ ("ять") вимовляють як і, а літеру И читають як ы. Почався тиск на українську школу і церкву. Наприклад, за церковним наказом, замість "Світ Христов просвіщает всіх" мусили вимовляти "Свет Хрістов просвещает всех". Попи намагалися догоджати Москві, а школа вчила читати всі літери так, як читають у Росії. Ці "традиції", насаджувані протягом кількох століть християнською церквою і школою, виявилися такими живучими, що і до сьогодні серед науковців давньоруські тексти досить часто читаються по-російськи. Звідси й помилкове враження, що давньоруська мова ближча до російської. Де вже тут довести українське походження староруських текстів? Серед письменників початку XIX ст. ще була жива узвичаєна українська вимова Ђ та И. По-українськи їх вживав Іван Котляревський. Він користувався правописом, який мовознавці назвали етимологічним. Так писали і вчені-філологи Осип Бодянський, Михайло Максимович. Але школа, яка постійно навчала читати те як є, остаточно знищила залишки української вимови цих літер. Тому Григорій Квітка-Основ'яненко, Євген Гребінка, Тарас Шевченко перейшли на російську абетку (в російській вимові) для передачі українських слів: "добре робы", "бильні", "блызькый" тощо. Це давало змогу простому людові, який вчився у церковних школах, читати так, як йому було звичніше, при тому розуміючи, що це українська мова. Реформу такого правопису зробив Пантелеймон Куліш. Його правопис був названий кулішівкою. Він скасував літеру Ы, а замість Ђ впровадив І, а йотоване е замінив на Є. Але літера ъ була скасована не одразу, її вживали для позначення роздільної вимови всередині слів (як сучасний апостроф) та в кінці слів: "бъємъ" (б'єм). Для звука йо вживали запозичене зі шведської ё (ёго, до нёго). Літери ще не було. Коректива "кулішівки" зроблена 1870 р. Було відкинуто ъ у кінці слова і залишено тільки всередині (для роздільної вимови), а також додано літеру . Цар Олександр III заборонив "кулішівку" і наказав писати російськими літерами. Цей казенний правопис названі "ярижкою" (від назви російської літери ы — "єры"). У 1905 р. ця заборона була скасована і українці відмовилися від "ярижки" та повернулися до своєї "кулішівки". На Західній Україні реформу "кулішівки" зробив 1885 р. Євген Желехівський: він позначив літерою не тільки йотоване І, але й вживав її для пом'якшення приголосних, наприклад: "дїло", "сїрий" тощо. Цей правопис був запроваджений з 1893 р. у школах та офіційних установах Австрійської України. Подібний правопис ми зустрічаємо і в творах старших науковців початку XX ст.. зокрема у Михайла Грушевського. Остаточні поправки до українського правопису вніс Борис Грінченко. Він встановив чотири правила, щоб дійти згоди з галичанами у правописних питаннях: 1. Не треба писати дїд з двома крапками. 2. Не треба одділяти ся в дієсловах. 3. Треба вживати апострофа, щоб одрізнити р'я од ря, з‘я од зя і т. ін. 4. Не треба писати м‘який знак у таких словах, як світ (не треба писати сьвіт). Поступово і галичани визнали переваги такої виправленої "кулішівки". Українці і нині користуються цим правописом. УКРАЇНСЬКА МОВА ПІД МОСКОВСЬКИМ ЯРМОМ Протягом багатьох століть українська мова була обмежувана різними державами, у складі яких перебувала Україна. Та, мабуть, найтяжчим ярмом дія неї стала накинута російська "норма", впроваджена насильно імперською Москвою. Ставлення "великоросів" до української мови не було однозначним. На жаль, не всі відомі вчені Росії визнавали нашу мову повноцінною національною мовою. Ще Михайло Ломоносов називав українську мову діалектом: він, перебуваючи в Україні і навчаючись у Київській академії, ніяк не міг звикнути, що місцеві спудеї розмовляли мовою, відмінною під російської. Цариця Катерина повторювала услід за Ломоносовим, що "малороссийское наречие" — це ні що інше, як "российское, на польський лад примененное". Тому приклад цариці наслідували всі російські вчені, як її сучасники, так і пізніші "ученые мужи". Упереджено ставився до української мови і Ніколай Карамзін, називаючи її "варварським языком". Професор кафедри слов'янських мов Московського університету Міхаіл Каченовский формував негативне ставлення до української мови у своїх студентів. Не зміг об'єктивно оцінити української мови і літератури російський критик Віссаріон Бєлінський, який не бачив потреби в їхньому розвитку: "мы, москали, немного горды, а еще более того ленивы, чтобы принуждать себя к пониманию красот малороссийского наречия". Микола Чернишевський спочатку не сприйняв творчості Тараса Шевченка, а його "Кобзар" оцінив лише після смерті великого поета. Справді дружні стосунки склались у Тараса Шевченка з Олександром Герценом, хоча вони ніколи не зустрічалися. Герцен високо цінував творчість самобутнього українського поета, прихильно ставився до української культури, мови, історії. Він помістив у "Колоколі" некролог на смерть Кобзаря, а також замітку, написану про нього українською мовою Агапієм Гончаренком, попросив дуже уважно набрати цей текст і витримати точну коректуру. Значний внесок у вивчення історії української мови зробив професор Казанського університету О. Архангельський, який досліджував давньоруські пам'ятки та західно- руську літературу. Він писав у своїй праці "Из лекций по истории русской литературы" (Казань, 1913. — С. 493— 494): "Власні літературні сили Москви на перших порах вкрай незначні, — точніше сказати, їх зовсім немає: і в галузі літератури до самого кінця XV століття Москва живе чужим добром..." Вивчивши і проаналізувавши величезну кількість давньоруських пам'яток, професор Архангельський дійшов висновку, що київські письменники на кілька століть випереджали московських: "... не только в XIV, но и в XV вв. в отношении литературном Москва несравненно ниже Киева XII века". Російський уряд, керуючись великодержавницькими шовіністичними принципами, протягом багатьох століть неухильно проводив політику русифікації українських земель, витворюючи все жорстокіші заборони української мови. У 1784 р. Київській академії було приписано читати лекції "с соблюдением выговора, который наблюдается в Великороссии", а також дотримуватися російського правопису. Для тих викладачів, які будуть проводити навчання українською мовою, було передбачено звільнення з посади. Так, поступово, курс навчання у Київській Академії було повністю русифіковано. Протягом століть подібних заборон та приписів видавалося десятки, та най ганебнішим став "Валуєвськнй циркуляр" 1863 р., що мав підзаголовок "Секретное отношение Министра внутренних дел к Министру народн. просв." — російському урядові навіть було соромно обнародувати такий відверто шовіністичний документ. Надрукований він був в українській пресі лише через 31 рік після виходу ("Правда", 1894). Ось кілька цитат із цього циркуляра, які тут вважаємо за доцільне процитувати мовою оригіналу: "... Обучение во всех без изъятия училищах производится на общерусском языке и употребление в училищах южнорусского языка нигде не допущено"."Никакого малороссийского языка не было, нет и быть не может и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, талько испорченный влиянием на него Польши. "Киевский генерал-губернатор находит опасным и вредным выпуск в свет рассматриваемого ныне Духовной цензурой перевода на малороссийский язык Нового Завета". "Министр внутренних дел признал необходимым, впредь до соглашения с министром народного просвещения, обер-прокурором Святейшего синода и шефом жандармов относительно печатания книг на малороссийском языке, сделать по цензурному ведомству распоряжение, чтобы к печати дозволялись только такие произведения на этом языке, которые принадлежат к области изящной литературы; с пропуском же книг на малороссийском языке как духовного содержания, так и учебных и вообще назначаемых для первоначального чтения народа приостановиться". Циркуляр було подано на розгляд цареві, й "Его Величеству благоугодно было удостоить иное Монаршего благоволения". У1876 році цей циркуляр було доповнено Емським указом, за яким заборонялося ввозити українські книги з-за кордону, друкувати ноти до українських пісень, ставити українські театральні вистави. Впроваджувалися також дві цензури: крайова і головна — Петербурзька. Законами 1869 і 1886 рр. передбачалося збільшення заробітної плати особам російського походження, крім місцевих уродженців, за сприяння русифікації українських земель. Подібні заборони часом доходили до абсурду: заборонялося вживати слова Україна, українець, виголошувати промови, лекції, влаштовувати концерти, вистави українською мовою. 1899 р. у Києві відбувся археологічний з'їзд, на якому читалися реферати всіма слов'янськими мовами, лише українською не дозволялося. Вчені з Галичини на знак протесту відмовилися брати участь у такому з'їзді. У міністерстві ніби схаменулися, дозволивши виголошувати реферати українською мовою, але лише в закритому приміщенні й щоб кількість слухачів не перевищувала 25 осіб. Заборонили виголошувати промови українською мовою і на відкритті пам'ятника Іванові Котляревському в Полтаві у 1903 р. Заборонялися наукові праці, написані українською мовою, неологізми і наукові терміни, а це іноді призводило до того, що писалися ніби белетристичні твори з використанням у сюжеті наукових подробиць, скажімо, з медицини, щоб "преподать народу кое-какое поученіє по части сельскаго хозяйства, вопросов нравственных или чего бы то ни было из круга знаний, доступных и нужных простолюдину", — як зазначалося в Записці Академії наук про відміну утисків малоросійського друкованого слова в 1914 р. (Іван Огієнко). Ось як Іван Огієнко описує наслідки заборони української пісні: "Коли українці бажали проспівати рідну пісню, губернатори вимагали інколи співати її по-французькому або по-московському... Так було, скажімо, в Одесі, де відомий губернатор Зелений примусив замість "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці" співати "Ой, не хади, Гришка, да и на пикник". У 1908 році культурну й освітню діяльність в Україні указом сенату визнано шкідливою, "могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности". Як бачимо, сучасний стан української мови, відсутність у містах українського мовного середовища, відмова багатьох українців від рідної мови — ось сумний наслідок багатовікової політики царизму, а згодом — сталінізму. Уже за радянських часів витворилися ідеологічні теорії "злиття націй", "двох рідних мов". Нехтувалося значення мови як системи мислення: забувалося, що рідна мова невіддільна від своєї землі, народу, історії. За цими теоріями, як пише Михайло Косів, "мова цілого народу, виявляється, може бути безперспективною, а отже, безперспективний сам народ (якщо, звичайно, розуміти народ не як аморфну біологічну масу, а як субстанцію духовну)". 1933 р. в Україну надійшла телеграма Сталіна про припинення українізації, після якої почалося знищення діячів української культури. Тотальна денаціоналізація призвела до повного знеособлення людини, відриву її від національного коріння, створення асимільованого населення, яким легше керувати. Цьому сприяли також і постанови ЦК КПРС та ЦК КПУ (травень 1983 р.) про посилення вивчення російської мови, поділ українських класів у школах на дві групи для вивчення російської мови, а також підвищення платні учителям російської мови. Відома також вимога захищати дисертації тільки російською мовою, якщо навіть ці дисертації були з української мови чи фольклористики. Навіть зараз, коли Україна здобула незалежність, російські реакційні кола не можуть заспокоїтись і реанімують ідеї "єдіной нєдєлімой". Журнал "Москва" в 1998 р. видав збірник українофобських статей, написаних авторами минулого століття, під назвою "Украинский сепаратизм в России. Идеология раскола". На обкладинці зображення розколотого натроє тризуба, вступна стаття Михаіла Смоліна має заголовок "Украинский туман должен рассеяться, і русское солнце взойдет" — слова російського націоналіста A.B. Стороженка. Ще одна книга, яку, за висловом Ф. Ніцше, "треба читати в рукавичках". Не вдаючись до аналізу цього ганебного збірника, зазначимо тільки, що наш північний сусід і нині зазіхає не тільки на нашу землю, але й на наші українські душі, прагнучи поглинути їх в "общерусском море". |
|
Навчальна програма факультативу «Українське народознавство в умовах... Народознавство це наука про націю, людину у її зв'язках із природою, мовою, історією, побутом, обрядами та звичаями, усною творчістю.... |
“Розвиток пізнавальних здібностей дошкільнят у праці в природі” за... Науково-методичний центр “Українська етнопедагогіка і народознавство” АПН України і Прикарпатського національного університету ім. Василя... |
|
Інвестиційний проект Щорічний фестиваль «Весілля Нестора Махна і... Щорічний фестиваль «Весілля Нестора Махна і Галини Кузьменко» (проект Антошика М. М., Помічнянського міського голови) |
Присвячується світлій пам’яті борців, страчених за Віру Предків Антологія християнства: хрестоматія з релігієзнавства та культурології / [за заг ред. Г. Лозко]. – К.: КМПУ ім. Б. Д. Грінченка,... |
|
Урок літератури рідного краю\ ДОВЖЕНКО Н. Г учитель української мови та літератури НВК «Олімп» МЕТА: допомогти учням ввійти в багатогранний світ поезії Галини Анатоліївни Могильницької |
Список Друкованих наукових та навчально- методичних праць Федорук Галини Миколаївни Методичні аспекти реалізації змісту економічної освіти учнів у трудовому навчанні / Сучасні інформаційні технології таіноваційні... |
|
Книга буде корисною Волхвам і Жерцям, сповідникам Рідної Віри, і... Галина Лозко. ВЕЛЕСОВА КНИГА – ВОЛХОВНИК. Наукове текстологічне дослідження, переклад на сучасну українську мову, релігієзнавчий... |
Презентація книги Галини Малик «Абра&Кадабра» Галину Миколаївну Малик. Дитяча письменниця, авторка численних віршів і казкових повістей, створила цілий свій казковий світ, який... |
|
Українське Біохімічне Товариство інформує, що 3-го 7-го жовтня 2009... Ялта відбудеться чергова міжнародна VII Парнасівська Конференція, яка буде присвячена нагальним проблемам сучасної біохімії та молекулярної... |
Українське незалежне інформаційне агентство новин (УНІАН). Засновано в березні 1993 року |