|
|
Скачати 6.49 Mb.
|
СОЦІОПСИХІЧНІ РИСИ УКРАЇНСЬКОГО ХАРАКТЕРУ Соціопсихічні складники українського характеру тісно пов'язані з етнопсихічиими. Соціопсихічна структура української нації складна. Це чотири типи: нордійськпй, понтійськнй, динарський і остійський. У давноминулі часи, коли суспільство розвивалося природним шляхом, ці типи за своїм характером, природженими здібностями і своєю роллю в житті народу відповідали чотирьом кастам, або соціальним верствам. В Україні ієрархія цих каст мала такий вигляд: князь (король, гетьман), воїни (староукраїнські бояри, козаки), вільні хлібороби та міщани (землевласники, ремісники — власне "народ"), раби (наймити, прислуга). У кожної з цих верств існує певний тип звичок, виховання, поведінки, а отже, — своя психологія, свій характер. Розглянемо ці расові та соціальні типи докладніше, взявши за основу праці Дмитра Донцова, Юрія Липи, Олександра Кульчицького, Вячеслава Липинського. 1. Нордійський тип характеризується красивою зовнішністю, високим зростом, світлим волоссям, блакитними очима, довгим обличчям із прямим тонким носом, розвинутим підборіддям. Розумова характеристика: витривалість, правдолюбство, сила волі, пильність, любов до порядку, впевненість у собі, розсудливість. Нордієць не терпить в інших розхлябаності, пліткарства, нестриманості у поведінці, галасу; він не вміє вибачати, не любить сам каятися; не швидко знаходить собі друзів, заприязнюється далеко не з кожним. Нордієць дуже вибагливий до товариства й свого оточення. Коли ж не знаходить такого, віддає перевагу самотності. Понад усе цінує власну свободу, але більше відданий громадській ідеї, ніж своїй родині. Це тип державного мужа, аристократа, полководця. Він у всьому вивищується над натовпом. Нордійська раса найбільше поширена у Скандинавії, Англії, Бельгії, на півночі Німеччини, у Франції. 2. Понтійський тип (тут вживаємо термін Юрія Липи, інші назви цього типу: середземноморський, медитеранський) — переважно середнього зросту, з темним волоссям, довгим обличчям, вузьким прямим носом, сірими або синіми очима. За характером — це найбільш творчі натури, закохані в життя та мистецтво. Вони — романтики, революціонери, змовники, ідеалісти. Серед них багато винахідників, талановитих, пристрасних, обдарованих натур. м притаманне творче горіння, певна нематеріальна духовна енергія, що формує суспільство. Таку силу мають одержимі непересічні особистості. Вони люблять усе вишукане, яскраві барви, рельєфні форми. Це добрі проповідники, красномовні оратори. Цей тип поширений у Піренеях, на Корсиці, в Сардинії, Італії, Франції, на півдні Балканського півострова та в Північному Причорномор'ї. 3. Динарський тип — це люди огрядні, високі, міцно збудовані, сильні фізично. Вони веселі, співучі. Люблять свій край, свою садибу, свою хату. Ці люди чесні, горді, сміливі, добродушні та дуже вразливі. Вони природжені вояки, але воюють і повстають у крайніх випадках. На думку професора Вадима Щербаківського, це раса, котра витримала всі навали і збереглася через тисячі літ аж до сьогодні. Цей тип більше відзначається почуттєвістю, яка не спрямована на перетворення світу, бо динарці віддають перевагу почуттям перед пізнанням і волею. Але за наявності добрих провідників ці люди можуть досягти великих успіхів у побудові держави. Поширена ця раса в Альпах, у Боснії, Герцеговині, Хорватії, Албанії, Австрії, Німеччині, Україні. 4. Остійський тип. Ці люди повні, круглолиці, з невиразними простацькими рисами обличчя, часто з великим черевом. Досить посередні розумові здібності спонукають остійця пристосовуватися до середовища і намагатися не виділятися серед маси. Остієць — це типовий дрібний міщанин з вульгарними смаками. В усьому намагається слідувати моді, будь то модний одяг, модна книжка чи модна ідея, тобто тому, що визнане всіма. Він не вміє панувати над своїми забаганками, завжди розслаблений і нерішучий у вчинках, ніколи не буває твердим і відчайдушним. Остійці не бувають наділені якимись талантами чи одержимі якимись ідеями. Працюють лише задля грошей, але ніколи — заради ідеї. У цих людей ніколи не спалахує іскра творчого вогню. Ця остійська неспроможність до творчої праці викликає у них ненависть до видатних індивідуальностей, талановитих перетворювачів світу. За висловом Дмитра Донцова, навіть наукова праця остійця — це описовий, безсистемний жанр. Звідси — їхня ворожість до будь-якої систематизації чи узагальнення. Для остійця небезпечні самобутні особистості: пророки, вожді, поети, борці, бо він великий ледар і заздрісник. Самотність його лякає, зате в колективі він почувається комфортно, як вівця в отарі. Такі типи можуть бути небезпечними в критичні моменти історії. Співвідношення усіх чотирьох типів в українській історії не завжди було однаковим. За Княжої доби, коли суспільство становило собою ієрархічну систему, українці мали свою провідну верству (князівство, боярство, дружинників), яка складалася переважно з нордійсько-понтійських типів. Це була активна верства, що об'єднувала націю. ї не могли знищити ні монголо-татарська навала, ні польсько-литовське панування. Ця раса брала участь і у формуванні нової провідної верстви за часів Козаччини. Проте відомо, що у всі часи на війнах і в суспільних катаклізмах завжди гинули кращі представники нації. Так було і з козацькою шляхетною, хороброю, мудрою верствою, а пізніше — з українською свідомою інтелігенцією. Якщо в XVII—XVIII ст. серед українців ще жила пам'ять про власну національну аристократію, то в XIX і XX ст. ми зовсім її втратили. Расова структура України змінилася порівняно з Княжою добою. Нині 44% українців — це динарський тип, 27% — остійський, решта — близько 28,5% — це мішанина цих двох рас і лише незначна кількість (0,5%) понтійського та ще менше нордійського расового типу. Найсучасніші генні теорії підтверджують думку про те, що українці зі століття у століття несли непоправні втрати найкращої частини свого генофонду. Це, безумовно, негативно вплинуло на їхніх нащадків, особливо якщо порівнювати з тими народами, котрі розвивалися за законами природного відбору, коли залишалися кращі, міцніші представники нації. Найбільшої шкоди українській нації завдало панування більшовицької диктатури з її ідеями безкласового суспільства, що призвело до повного хаосу в суспільстві, який Юрій Липа слушно назвав "маскарадом". Під час такого "маскараду" остійцеві легко прикритися маскою державного мужа і успішно грати свою роль, адже всі залишки шляхетної верстви, якщо не загинули, то переважно сидять за ґратами. Тобто сталося те, що народ влучно висловив у приказках: "Не дай, Боже, з хама пана!" або "Як пан швець, то Січі кінець". Недостатня диференціація суспільної структури призвела до примітивізації культури, орієнтованої на середнього споживача, і до спрощення взаємин у межах однієї верстви — "сірої маси" з її сірою культурою взаємин. Звульгаризовано саме поняття "інтелігент", яке лише в XX ст. набуло зневажливого відтінку: "гнилий інтелігент", "корчити із себе інтелігента" тощо. Існує різниця в ментальності не тільки різних націй, але й у середині однієї нації — це відмінність у світосприйнятті провідників і маси. Якщо для аристократа Княжої доби найвищу насолоду дають речі нематеріальні — слава, честь, відвага, гордість, то для пересічного міщанина чи бідного селянина ці поняття втрачають цінність. На перше місце виступає матеріальна вигода — багатство, яке забезпечить стабільність і спокій, усуне потребу напружуватися, щоб здобути необхідне. "Ковбасна" психологія може розвинутися тільки в плебейській верстві із заниженим почуттям людської гідності. Сказане вище зовсім не означає, що селянська праця — меншо-вартісна, а психологія селянина — шкідлива. Давня хліборобська культура в Україні має свої високоморальні риси: працьовитість, любов до землі, дбайливе ставлення до природних багатств тощо. Але не слід забувати, що це лише селянська культура, яку ніяк не можна вважати загальнодержавною, формуючою культурою всієї нації. На думку Ортеги: "селянськість — це характеристична риса суспільності без провідної касти. Народ, який думає, що може жити без аристократії, в своїм світі думок, моралі, політики й смаку, сам правити, — приходить неминуче до розкладу". Отже, занепад нашого народу почався з виродження його провідної верстви, заміни її на менш достойних людей із психологією наймитів, позбавлених творчої життєвої енергії, яка могла б формувати націю. Але не слід забувати, що риси певної соціальної верстви (класу) ще не є рисами загальнонародної національної вдачі. МОВА І НАЦІОНАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ Зміни в українській психології значною мірою залежать також і від насильницького насадження чужої мови. Хоча багато дослідників, переважно іноземних, далеко не завжди можуть збагнути всю глибину цієї трагедії для української нації, існує низка праць, в яких значення мови для етнічної психології не враховане. Проблему залежності культури народу від його мови теоретично обґрунтували американські вчені: Бенджамін Лі Уорф (1897-1941 рр.) — інженер, мовознавець і антрополог та Едуард Сепір (1884-1939 рр.) — спеціаліст з етнолінгвістики. їхні концепції отримали назву "теорії Сепіра—Уорфа". Вони аргументовано довели, що мови відрізняються не тільки за будовою речень, a і за поділом світу на елементи, які є матеріалом для побудови речень. Виходячи з низки конкретних прикладів, Уорф робить висновок про взаємозв'язок мови з психічною, розумовою та практичною діяльністю людей. Причому цю залежність він розуміє як залежність мислення, світогляду і поведінки людей від прийнятих форм слововживання, природи і характеру мови, якою вони висловлюють свої думки і почуття. Логіка не відображає дійсності, але вона видозмінюється з переходом від однієї мови до іншої. Відомий українській мовознавець Олександр Потебня також писав, що мови — це глибоко відмінні системи прийомів мислення. Він відверто засуджував двомовне виховання дітей у ранньому віці: "Знання двох мов у дуже ранньому віці, не є володінням двома системами зображення і повідомлення одного й того ж кола думок, але роздвоює це коло і наперед утруднює досягнення цілісності світоспоглядання, заважає науковій абстракції". У національній нам'яті криються глибинні риси мовного вираження усіх аспектів світосприйняття, руху національної думки. Етнопсихологія досліджує впливи іноетнічного мовного середовища на структуру етнічної свідомості. Встановлено, що проживання людини чи етнічної групи в чужомовному середовищі сприяє білінгвізму (вживанню двох мов) у першому поколінні. А вже в другому і особливо в третьому поколіннях відбувається повна мовна асиміляція. Чи не тому серед українців такий високий відсоток тих, хто назвав рідною мовою російську? Порівняймо також нове покоління української діаспори, яке вживає англійську мову як комфортну мову свого середовища, а українську — тільки за виняткових обставин, іноді недостатньо нею володіючи. Таке "розмивання" етнокультурних особливостей характерне здебільшого для жителів великих міст. Але якщо українська діаспора живе в чужому етнічному середовищі, то сучасні українці — переважно в чужомовному колі свого ж етносу. Більшість людей абсолютно не усвідомлюють цього або байдуже сприймають цей факт як щось цілком нормальне. Тим часом втрачається етнічна специфіка характеру українців, що своєю чергою призводить до збільшення певних потаємних, прихованих рис і властивостей національної психіки. Внутрішній колоніалізм російської мови — не таке вже нове явище для українців (засилля церковнослов'янської як загальноприйнятої писемної мови Київської Русі після християнізації або полонізація західноукраїнських земель). Така мовна колонізація призводить до хибного розуміння масою справжньої культури особистості. Так, російська мова в Україні дуже довго вважалася мовою високоосвіченої і культурної частини суспільства (як французька для росіян XVIII ст.). Селянин, потрапивши до великого міста, за будь-яку ціну намагався засвоїти мову "панівної" нації, яка була, власне, і панівною верствою. Звідси — всі хвороби національної психіки: відсутність національної самосвідомості, невпевненість у власних силах, пораженство, абсолютна нехіть до державотворення. Оскільки в мові відображається національна психологія мислення, то в таємниці національної душі ми можемо проникнути тільки через її мову. Висловлюючи певну думку, людина користується словами несвідомо, концентруючи увагу тільки на змісті самої думки. Тобто "автоматичність" користування мовою має бути звичкою, як, скажімо, ходьба, жестикуляція, міміка тощо. На думку Дмитра Овсянико-Куликівського, все, що функціонує у несвідомій сфері, економить нашу енергію. Отже, мова і національність, які діють несвідомо, автоматично, виступають як особлива форма збереження і накопичення психічної енергії нації. Думка людини, висловлена рідною мовою, виявляється логічнішою, глибшою, ніж її висловлювання за допомогою словника і форм чужої мови. Слід вказати і на той відрадний факт, що не завжди серед українців чужа мова (переважно російська) вбивала почуття національної самосвідомості. Відомо безліч прикладів, коли російськомовні українці віддавали життя в боях за свободу України. Отже, русифікація, спрямована на приглумлення національної самосвідомості, далеко не завжди досягала своєї мети. Тут діє якийсь підсвідомий феномен української вдачі, якесь глибинне відчуття своєї національної вартості. Це дає впевненість, що з приходом справді національної вдали в українців оживає, відроджується цей феномен, навіть якщо вони живуть у чужих державах. У чому ж причина цього українського самовідродження. Ось як відповідає на це питання В. Перхач: "Цей феномен — у глибинності, прадавності коріння народу, його самобутності, особливій генетичній стійкості. Такі якості можуть сформуватися тільки протягом тисячоліть, у народу з праісторією. Адже витоки цього народу десь у До-трипіллі. Там джерела його душі, його мови, культури". "ХВОРОБИ" НАЦІОНАЛЬНОЇ ПСИХІКИ Д. Сікейрос писав: "Національне минуле служить нам ніби для перевірки того, хто ми є, і для того, щоб знати, чим ми станемо в майбутньому... Треба вдивитися на себе в дзеркало історії нації для того, щоб вивчати себе в цьому дзеркалі, щоб іти далі відповідно до реальності нашого часу, і весь час дивлячись уперед"". За нормальних умов історичного розвитку, коли народ не піддається ніяким національним утискам, його психіка врівноважена, дії спокійні, впевнені, національна гордість проявляється як щось природне для всієї нації. На жаль, Україна була позбавлена природного культурно-національного розвитку. Історична розірваність територій між кількома панівними державами спричинила прояв двох патологічних явищ в українському характері: атрофії та гіпертрофії національної психіки. Тож зазначимо, яких "хвороб" слід позбутися українському етносу, щоб стати самим собою у своїй державі. 1. Людина без національних запитів і прагнень - вражена "хворобою" атрофованого національного почуття. Саме існуванням великої кількості таких людей серед українців виправдовували свою шовіністичну політику наші "старші брати". Звідси і міщанське: "вы же сами ведете своих детей в русскую школу", і удавана байдужість до мовної проблеми: "говорите на своем украинском, кто вам запрещает?" Причини атрофії національної психіки такі: а) антиукраїнська політика московської (російської, совітської) держави впродовж кількох століть; б) обмеження і переслідування національної культури в Україні панівним етносом і своїми ж запроданцями; в) приглумлення національної свідомості та зосередження її на класових чи професійних інтересах; г) зростання міського населення за рахунок сільських жителів та нівеляція їхніх національних рис, коли своя психіка втрачена, а нова не набута. Отже, втрата свого національного образу призводить до дезорганізації всієї психіки. Тоді людині байдужа і мова, і політика, і держава. Увага зосереджується на матеріальних речах: добробуті, ситості тощо. Цій "хворобі" піддаються переважно люди остійського, рідше — динарського типу. 2. Якщо національність може бути об'єктом почуття, то за умов пригноблення нації іншою нацією виникає почуття образи і національного приниження, не сприйняття насильства, з'являється озлоблення й ненависть до гнобителів. Часто, на противагу існуючому серед більшості народу затьмаренню національних почуттів, демонструється підвищена, розпалена любов до рідного краю, до своєї мови, звичаїв. Це — гіпертрофія національної психіки. й піддаються, як правило, люди емоційного складу — понтійського типу. Нордійці, котрі відзначаються стриманістю, рідко проявляють назовні свої почуття, вони впевнено роблять свою справу заради національної ідеї. Людину з гіпертрофованим національним почуттям в СРСР називали "буржуазним націоналістом". На думку деяких російських психологів, на цьому ж ґрунті з'являються також і шовінізм, і національна пиха, і національна зарозумілість, але це не зовсім відповідає дійсності: такі риси більше характерні для націй-загарбників, якими українці ніколи не були. Для українців, які досить довго самі перебували в національному ярмі, навряд чи будуть характерні національна пиха або зарозумілість. Швидше, навпаки, відсутність національного нахабства часто стає причиною багатьох поразок навіть найкращих представників української нації. Обидві "хвороби" національної психіки не є невиліковними. Хоча перша (атрофія) потребує значно тривалішого часу, більших затрат і зусиль на "лікування", оскільки самі "хворі" не усвідомлюють своєї "хвороби" і її загрозливих наслідків для всієї нації. Самим просвітянством тут не обійтися. Має бути систематична програма національної освіти на всіх рівнях: від пологового будинку до дитячих ясел і садків, шкіл, технікумів, вузів, а також розроблена програма перекваліфікації самих просвітян, учителів, викладачів усіх рівнів. Але найефективнішим засобом проти національної атрофії стане зміцнення і утвердження самої Української держави як незалежної, визнаної у світі, багатої, висококультурної, національно свідомої, гордої й шляхетної. За цих умов зникне і гіпертрофія національної психіки, яка перейде в звичайний і природний для кожної здорової нації патріотизм. Важливо усвідомити, що знання про національні риси характеру, психологічні особливості народу потрібні насамперед для самовдосконалення кожного індивіда. Прадавній афоризм "пізнай самого себе", не раз проголошуваний античними мудрецями і розвинутий вітчизняним філософом Григорієм Сковородою, не втратив своєї вартості й до сьогодні. Сучасні етнопсихологи визначають українців як емоційних, сентиментальних, схильних до ліризму, працьовитих, гостинних, освічених, постійних у сімейних стосунках, духовних, уважних до старших, мужніх, оптимістичних, незалежних у своїх діях і вчинках. Водночас вони констатують багато негативних рис українського національного характеру, таких як: "взаємне нерозуміння, схильність до анархізму, неузгодженість між словами і справами, невизначеність, відособленість, мрійливість, імпульсивність, індивідуалізм". Пізнати, якими ми є, нелегко. Кожен може знайти в собі риси понтійця, які мирно уживаються з лінощами остійця. Сьогодні "чистих" типів, напевно, ми не зможемо відшукати. Отже, слід спрямовувати себе на вдосконалення кращих рис особистості, водночас, позбуваючись того, що заважає нашому поступу. І хоча національний характер не є сумою характерів окремих індивідів, духовне здоров'я нації цілком залежить від здоров'я кожної особистості. Тож будемо свідомими того, що кожен українець є спадкоємцем прадавньої і мудрої нації, багатої духовно та морально, і не ганьбімо пам'ять наших Пращурів! |
|
Навчальна програма факультативу «Українське народознавство в умовах... Народознавство це наука про націю, людину у її зв'язках із природою, мовою, історією, побутом, обрядами та звичаями, усною творчістю.... |
“Розвиток пізнавальних здібностей дошкільнят у праці в природі” за... Науково-методичний центр “Українська етнопедагогіка і народознавство” АПН України і Прикарпатського національного університету ім. Василя... |
|
Інвестиційний проект Щорічний фестиваль «Весілля Нестора Махна і... Щорічний фестиваль «Весілля Нестора Махна і Галини Кузьменко» (проект Антошика М. М., Помічнянського міського голови) |
Присвячується світлій пам’яті борців, страчених за Віру Предків Антологія християнства: хрестоматія з релігієзнавства та культурології / [за заг ред. Г. Лозко]. – К.: КМПУ ім. Б. Д. Грінченка,... |
|
Урок літератури рідного краю\ ДОВЖЕНКО Н. Г учитель української мови та літератури НВК «Олімп» МЕТА: допомогти учням ввійти в багатогранний світ поезії Галини Анатоліївни Могильницької |
Список Друкованих наукових та навчально- методичних праць Федорук Галини Миколаївни Методичні аспекти реалізації змісту економічної освіти учнів у трудовому навчанні / Сучасні інформаційні технології таіноваційні... |
|
Книга буде корисною Волхвам і Жерцям, сповідникам Рідної Віри, і... Галина Лозко. ВЕЛЕСОВА КНИГА – ВОЛХОВНИК. Наукове текстологічне дослідження, переклад на сучасну українську мову, релігієзнавчий... |
Презентація книги Галини Малик «Абра&Кадабра» Галину Миколаївну Малик. Дитяча письменниця, авторка численних віршів і казкових повістей, створила цілий свій казковий світ, який... |
|
Українське Біохімічне Товариство інформує, що 3-го 7-го жовтня 2009... Ялта відбудеться чергова міжнародна VII Парнасівська Конференція, яка буде присвячена нагальним проблемам сучасної біохімії та молекулярної... |
Українське незалежне інформаційне агентство новин (УНІАН). Засновано в березні 1993 року |