ПОРІВНЯННЯ ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ РОСІЙСЬКОЇ ТА УКРАЇНСЬКОЇ МОВ
Порівняння історичного розвитку української й російської мов розкриває нам суттєві відмінності як у складі лексики, орфоепії, так і в синтаксичній побудові речень, що свідчить не тільки про значні лінгвістичні відмінності, але й етнічні та ментальні. Нині мовознавча наука цілком аргументовано доводить, що українці розвинули свою мову на ґрунті місцевих плем'яних об'єднань, а не з якоїсь давньоруської спільності. Українці — прямі нащадки населення Київської Русі, а отже, і мова їхня успадкована від старої мови полян, древлян, волинян, сіверян, бужан, уличів, тиверців та інших давньоруських племен.
Найдавніші іноземні мандрівники, які перебували і в Україні, і в Московії, бачили відмінність цих мов: "Русинський народ щодо мови відмінний як від росіян, так і від поляків, уже за давніх віків" (Франтішек Палацькпй); "Українці - стародавній народ, а мова їхня багатша і всеосяжніша ніж перська, китайська, монгольська і всілякі інші. Вона має риси, подібні до московської... всі вони однаково задовольняються двадцятьма дев'ятьма літерами" (Ельвія Челебі, 1657); "Українці — це нащадки Київської Русі" (Мальт-Брюн. 1807): "Можна, отже, малоруську мову вважати зовсім окремою мовою, а не діалектом великоруської мови" (Н. Шафарик).
Красномовно пише про це Делямар (1869): "Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ, який ми нині називаємо рутенами, звався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той народ, який ми нині звемо руським, звався москвинами, а їх земля - Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії"".
Але їхньою мовою стала мова великоруська, яка формувалася на основі церковнослов'янської (як давньодержавної мови князівсько-боярської верхівки), і до того ж була значною мірою зіпсована фонетичио, адже місцеві угро-фінські риси й досі відчутні в російській мові, наприклад, "цокання", "акання", проривний Ґ, "ковтання" (швидка вимова) голосних, що особливо поширене в Московські області. Крім того, фінно-руси (за Карлом Абелем), приймаючи слов'янську мову, не сприйняли слов'янського способу мислення; вони надали іншого відтінку слов'яноруським словам, які в звуковому оформленні лишилися майже без змін.
Наприклад українське лихий — злий, поганий, у росіян лихой — смелый, удалой; українське лаяти — сварити, у московітів лаять – гавкати; українське дитина, у росіян детина — здоровий чоловік; українське запам'ятати — відкласти в пам'яті, у росіян запамятовать — забути; українське вродливий — красивий, а в росіян це протилежне красі — уродливый. І таких прикладів повного переосмислення значень слів можна навести безліч.
Карл Абель робить висновок про первісну давність української мови і дочірність великоруської мови щодо української.
Такої ж думки дотримувався і академік Микола Марр. У праці "Скифский язык" він писав, що українська мова належить до "окаючої" групи мов, як і скіфська. О. Шахматов у низці праць стверджував, що російська мова "за своїм походженням не російська, бо вона виникла на базі церковно-книжної мови, в основі своїй староболгарської: на російському (у даному разі краще було б говорити на руському) ґрунті в процесі історичного розвитку ця мова зазнала русифікації, тобто стала літературною мовою росіян під впливом їхньої розмовної мови".
У Російській імперії завжди порушувався закон рівноправності мов. Не могло не позначитися й на самій російській мові, бо, як правило, і мова-переможниця (російська) платить за свою перемогу дорого: це не тільки агресивність підкорених нею народів, але й свідоме і несвідоме псування цими народами "панівної" імперської мови.
Філологи зазначають, що російська мова у "післяжовтневі" роки перестала поповнюватися термінами філософського, політичного та економічного словників інших мов, як це було наприкінці XIX ст. Заборонялося вживати складні звороти мови з метою максимально наблизити її до мови простолюду. Поетичне слово поглиналося словом прозаїчним. Отже, російська мова свідомо нівелювалася, скорочувалася, елементаризувалася; культивувалася трафаретна газетна мова — мова постанов, звітів, рішень, команд, доносів. Витворився загальносоюзний спрощений для вжитку лексикон.
Різниця в історичному розвитку двох мов насамперед полягає в тому, що російська насаджувалася законодавчо зверху вниз, а українська, навпаки, знизу, з вуст народу, підносилася вгору письменниками, які надавали їй високого рівня літературної досконалості.
ПОНЯТТЯ "РІДНА МОВА"
Що ж таке рідна мова? Яку мову вважати рідною? На це запитання нелегко знайти відповідь чи то в підручниках мовознавства, чи то в багатьох словниках. Ось яке визначення рідної мови подає російській словник: "Язык, усваиваемый ребенком в раннем детстве путем подражания окружающим его взрослым". Але таке визначення не дає вичерпної відповіді на поставлене запитання. А як же бути, коли дитина з раннього дитинства виховувалась у чужомовному середовищі або "окружающие взрослые" були іншої національності? На жаль, ще багато мовознавців не хочуть чути про те, що рідна мова закладена в людині генетично. Сучасна електроніка фіксує особливості національного плачу новонародженої дитині. Рідна мова завжди виступає етнозберігаючим чинником. То чи маємо ми право байдуже ставитися до свого національного генетичного коду?
Чужа мова, насаджена в ранньому віці, гальмує розумовий розвиток дитини: "... учені підтвердили геніальний здогад Вільгельма Гумбольдта, висловлений у XVIII ст., що мова у вигляді коду існує в нейроклітинах людського мозку і генетично передасться від батьків до дітей. Навчання мови дитиною відбувається як розшифрування коду. Мало того, мозок людини має ділянки, функціональне призначення яких запрограмоване на майбутнє".
Як стверджував видатний мовознавець Олександр Потебня, мислення дитини повинно формуватися на ґрунті рідної мови, і поки воно не дозріло, поки не сформувався остаточно мовно-розумовий апарат, двомовність є шкідливою. Давно помічено, коли маленькі діти вчаться розмовляти,вони самі створюють слова та їхні форми іноді несвідомо за принципами давньоруської мови. Це ще один доказ того, що мова передається генетично з роду в рід, від дідів і прадідів онукам. Павло Мовчан пише: "Мова — це п'ята ефірна стихія, яка облягає національний простір, і зменшення її сфери призводить до утворень своєрідних озонних отворів, через які вривається чорна енергія, що деморалізує народ... Мова — це певним чином і антропологія. Зміна мови не може не позначитись па зміні антропологічного типу. Зменшується об'єм нам'яті, відповідно зазнають змін і півкулі мозку. Якщо замість 40 найменувань криги у балкарців чи 30 назв снігу у ненців вживається лише одна - просто "сніг", і просто "крига", то, зрозуміла річ, це не може не позначитись па всіх параметрах того чи того генотипу".
Теорія двох "рідних мов", що насаджувалися всім поневоленим народам, за своєю сутністю є надлюдською і протиприродною. Двох рідних мов не існує, як не існує двох рідних матерів. Отож, "не цурайся Роду свого, його Звичаю та Мови: бо рідна Мова і Звичай зберігає енергію нації". Ось що таке рідна мова. Пам'ятаймо про це.
5. НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР УКРАЇНЦІВ
ПОНЯТТЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ ТА МЕНТАЛЬНОСТІ
Ще десятиліття тому в Україні не вважали за потрібне говорити на цю тему. Виховані на "інтернаціональних принципах" науковці не поспішали братися за неї, щоб не потрапити до кола українських "буржуазних націоналістів".
Поняття про характер (як окремої людини, так і народу) існувало ще в давній Русі й передавалося словами "нрав, норов", що означало не тільки характер, "образ мислей і почуттів", а й моральність та звичаєвість, притаманні народу, і поняття симпатії та любові (звідси й слов'янське правиться — подобатися). Відомо, що народи з давніх-давен, спілкуючись між собою, приглядалися одні до інших, помічали якісь характерні риси своїх сусідів і давали їм певну характеристику. Так само й кожен народ здавна відрізняв себе від інших народів. Отже, спроби пізнати національні відмінності мають дуже давню історію.
Чи існують якісь спільні для цілої нації риси? Чи національний характер складається із суми характеристик окремих індивідів?
Дуже довго вважалося, що вивчення національного характеру неможливе, адже, вивчаючи окремих індивідів, ми не можемо уявити націю в цілому. Окрема особистість не розкриває у повному обсязі національний характер. Елементами національного характеру (його складниками) можуть бути окремі соціально-психологічні риси, а не характери окремих індивідів. Індивідуальна ж психологія є лише допоміжною галуззю психології народів.
Нині поняття національний характер охоплює типові якості й психологічні особливості етнічної групи, яка має спільну територію, мову, історію, культуру, звичаї, символи, що відрізняють її від сусідніх народів.
Від чого ж залежить тип національного характеру? Професор Олександр Кульчицький (Франція) визначає кілька аспектів у вивченні української психічної структури: расові чинники, геопсихічні, історичні, соціопсихічні, культуроморфічні та глибинно психічні причини.
Расою у цьому випадку називаємо групу людей, яка має спільне походження, певні успадковані антропо-біологічні, духовні, психологічні риси, які вона витворила впродовж своєї історії і довгого проживання на спільній території.
Територія кожного народу має свої природні особливості й певною мірою впливає на формування національного характеру. Так, багатство землі України сприяло закоханості в природу, ліризму, спогляданню і спокою українського народу. Проте відзначається і така риса, як відсутність активності, бо плодюча земля обдаровує людину без особливих на те зусиль.
Історичні чинники впливали на войовничість українського народу, оскільки ця багата країна завжди потребувала захисту від численних завойовників. Отже, витворився "авантюрно-козацький" тип характеру.
Соціальні чинники, тобто відмінності в психології різних суспільних верств — майже не досліджена галузь етнології. Цікавий погляд на цю проблему Дмитра Донцова. Свої міркування він виклав у праці "Дух нашої давнини" (Мюнхен-Монреаль, 1951), але про це йтиметься далі.
Культура нації витворюється впродовж багатьох тисячоліть; починаючи із прообразів етнічної міфології і закінчуючи сучасною поетичною творчістю. Світовідчуття прадавніх українців органічно увійшло в ментальність їхніх нащадків.
Ментальність — це національний тип світовідчуття, який ґрунтується на етнічних образах і символах (часто підсвідомих), що зумовлюють стереотипи поведінки, психічні реакції, оцінку певних подій чи осіб, ставлення до навколишньої дійсності.
Отже, ментальністю сьогодні прийнято називати, власне, те, що можна вважати "духом народу". В національній культурі, як правило, відображена й ментальність народу-творця. Космополітична ж культура, яку донедавна називали інтернаціональною, денаціоналізує особистість, позбавляє її почуття патріотизму і тому шкідлива для нації.
Національні відмінності — це насамперед відмінності у психології мислення, яка відображається передусім у мові, а також у розумовій творчості, що випливає з ментальності етносу. На думку Дмитра Овсянико-Куликівського, яскравість національних рис прямо пропорційна рівню інтелектуальної обдарованості, а отже, "геній завжди в психологічному смислі глибоко національний". Окремі ж суб'єкти, "що стоять у розумовому відношенні нижче середнього рівня, тим більше слабоумні, а також ідіоти позбавлені національних ознак".
Отже, національний характер найповніше відображається саме в культурі, в інтелекті нації. Але не слід забувати, що будь-які узагальнюючі характеристики етносу завжди будуть відносними порівняно з іншим етносом.
ЕТНІЧНІ СКЛАДНИКИ УКРАЇНСЬКОГО ХАРАКТЕРУ
Перш ніж розглянути вплив на формування українського характеру різних етносів, що впродовж тисячоліть мешкали або просто проходили землями України, звернімо увагу на такі факти:
1. "Всяка крапля іншоетнічної крові через кілька десятків поколінь розходиться по жилах всього народу. Кожна сучасна людина лише на часовій глибині 20 поколінь (близько 500 років) теоретично мас 1 018 576 предків".
2. За дослідженнями чеського біолога XIX ст. Г Менделя, групи крові підлягають законам спадковості. Кожен етнос охочіше приймає споріднену йому кров, ніж чужинську.
3. Палеоантропологічні дані та гематологічні групи сучасних народів дають право вважати українців спорідненими з людністю Північної Італії, Балкан, Швейцарії, Півдня Німеччини, Півдня Англії, Чехії, Словаччини, окремих районів Франції (90% українців мають групу крові "А", "АВ" та "О", але дуже мало групи "В" порівняне" з росіянами та монголами, у яких група "В становить 80%).
4. У кожній нації є основні етнічні компоненти — первені (термін Юрія Липи) і домішки, тобто незначна кількість іноетнічних генів. За законом Г. Менделя в антропологічній расі домішки є меншовартісними, ніж первені, тому вони дуже швидко будуть еліміновані, тобто вигнані, виключені.
В Україні у XX ст. було мало досліджень з етногенезу та етнопсихології. Якщо такі праці і були, то їх найчастіше просто знищували. Так сталося і з працею доктора Юрія Липи, лікаря, який у 1945 р. був убитий енкаведистами на порозі власного будинку. Його книга "Призначення України", яка з'явилася у Львові в 1938 р., була майже невідома в радянській Україні. Нині маємо видання цієї праці, здійснене у Львові 1992 року видавництвом "Просвіта".
Юрій Липа визначає 4 складники української пракультури і докладно характеризує їх - це трипільський, пантійський, готський та київсько-руський первені.
1. Трипільська пракультура має етнічний зв'язок з пракультурою Малої Азії, тобто більш південною. Це були люди, які гартувалися у суворіших кліматичних умовах, ніж малоазійці. Саме вони залишили у спадок українцям свою терплячість, мовчазну відвагу, скромність, обережність, впертість у досягненні мети і вміння стійко сприймати невдачі. "Це — характери, що кружляють у крові сучасних українців, і завжди їх діла, їх здобування в них можуть відродитися".
Саме трипільська цивілізація сформувала праукраїнські міста і села, збудувала дороги, вали, розбила землю на поля й лани. Від них у нас і психологія хлібороба, і пошана до жінки, і родинні звичаї, і демократичний громадський устрій.
2. Понтійська пракультура - це культура північного Причорномор'я, де людність була перемішана з еллінським етнічним типом. Ольвія і Пантикапей існували понад тисячу років.
хня культура була тісно пов'язана з культурою трипільців, тобто певною мірою успадкувала від них свої культи (наприклад, Коструба, Богині Матері, Полеля тощо). Понтійська культура близька, а іноді просто ототожнюється зі скіфською. Від них українці успадкували відвагу, підприємливість, творчий дух, потяг до краси. Як писав професор Щербина, індивідуалізм українця протистоїть стадності, але його відданість улюбленій справі спонукає його знаходити спільників та однодумців. Звідси потяг українця до різних спілок, громад, артілей тощо. Цю рису також успадковано від понтійського первеня.
3. Готські впливи, що відомі з II ст. н. е., прийшли в Україну через Волинь з імперії Остроготів. Щоправда, сучасні дослідження доводять, що вплив готів у нашій історіографії був дещо перебільшеним. Від них, як пише Ю. Липа, могли бути успадковані стійкість характеру, військова та державна дисципліна, дотримання угод, організованість.
Цікаве поєднання готизму з еллінством (понтійством) дало тип запорозького козака, який дивував іноземних істориків: люди військові і водночас торгові, продають рибу і хутра. Катерина II заздрила козацькому вмінню провадити свою економічну політику, а польський історик дивувався, звідки Богдан Хмельницький мав кошти для ведення війни.
4. Київсько-руський первень. Староукраїнська держава Київська Русь проіснувала близько 700 років. Від неї в українців свідомість своїх політичних традицій, які зберегла князівська еліта навіть у Литовській державі, а також продовжили запорозькі козаки аж до скасування Гетьманщини. Цей дух волелюбності і національної гордості почав найбільше притлумлюватися у XVIII ст. Ще старші люди передавали нащадкам цей глибинний український патріотизм, але вже для українства наставали сумні часи.
Далі Юрій Липа розглядає домішки, які вважає меншовартісними, ніж первені в національному характері, проте зазначає, що нехтувати ними не можна.
Домішки можуть бути двох типів: ті, що виявляються в антропології (фізіологічні), і ті, що накладають духовний відбиток на національний характер (імпрегнаційні).
Велику роль для імпрегнації має психологічний стан народу, його ставлення до сусідів, сприйняття чи не сприйняття іншого етносу.
Українці дуже неохоче вступали в шлюб із представниками інших етносів. Щоб поєднати свою долю з чужинцем, українській дівчині потрібно було побачити спільність його норм моралі з українськими звичаями, правопорядком. Вагому роль мало також і ставлення цього чужинця до України. Ще рідше одружувалися з чужинками українські чоловіки.
Так для українців сильною перешкодою злиттю із кочівниками була абсолютна нехіть і ненависть до руйнівників, ґвалтівників, грабіжників, про що є чимало свідчень в літописах. Тому маємо всі підстави, враховуючи також закони Менделя, говорити, що це психологічне не сприйняття кочових етносів (татар, печенігів, монголів) було надзвичайно відштовхуючою силою чужорідних елементів, які відзначалися і нижчим рівнем культури порівняно з осілим землеробським людом.
Так само перешкодою для прийняття іранських і кавказьких домішок була їхня мусульманська релігія, хоча незначний вплив цих етносів лишився серед народів Азовського Примор'я, Донеччини та Кубані. Характерною рисою, залишеною цими етносами, вважають войовничість, незалежність, грубуватість.
Незначними в українській нації с домішки кельтського й норманського етносів, які також характеризуються як войовничі, мало організовані, але найбільш творчі елементи (кельто-скіфи, варяги).
Римська і фракійська домішки позначилися переважно в галузі права. "Римське право" користувалося популярністю в запорозьких козаків, хоча вони мали і свої давні правові норми. Особливо римські і фракійські етнічні впливи відчутні в характері південних українців, у Карпатах, Подністров'ї, на Буковині.
Єврейські домішки мало позначилися на українській антропології, (скільки євреї мають різноманітні расові та антропологічні типи (наприклад. наявність євреїв серед негрів, китайців). Хоча ці впливи й незначні, проте додали до психології українців деякі посередницькі здібності.
У багатьох дослідженнях, особливо російських, значно перебільшена роль польських, литовських, угорських і німецьких чинників в українській етнічній психології та антропології.
Особливої уваги заслуговує розгляд російських ("московітських") домішок. Юрій Ліпа аналізує, як з'явився народ, який вважають московітами: "Київські, а пізніше новгородські культуртрегери в X—XII ст. підбили кільканадцять урало-алтайських номадських племен без культури й держави і християнізували, нав'язавши їм богослужебну мову Києва, кріпацтво (для ліпшого економічного визиску) і назву, що вказувала на приналежність до Києва-Руси ("русскіє"). Монгольське поневолення, що тривало в них найдовше з усіх європейських народів, дало їм спільне глибоке відчуття святості влади, хоч би й найбільш брутальної, а зате презирство до індивідуальності своїх і чужих людей"'. Далі Юрій Липа робить висновок, що "московити були заслабою індивідуальністю, щоб впливати й духовно. Імпрегнація з їхнього боку була дуже незначна і не зоставила слідів"'.
Що ж до формування російського етносу, то про це маємо низку праць як російських, так й іноземних авторів XIX—XX ст., які зазначали, що національний характер і психологія росіян має свої особливості, вироблені під більшим впливом угро-фінського і монголо-татарського етносів, ніж слов'янського. Найвідоміші з цих досліджень - праці Дж. Флетчера (XVII ст.). К.Абеля (професора Оксфордського університету, XIX ст.), М. Данилевського, В. Ключевського, М. Грушевського, Г. Федотова та ін.
За науковими даними генетики, домішка антропологічно чужих первенів зникає за досить короткий час. Для прикладу візьмемо факт, коли жовта раса (китайці) повністю очистилася від домішок білої раси. Те ж саме можна стверджувати про український етнос, серед якого вже немає домішок татарського типу, які мали місце досить недовго, але не залишили значних слідів у національній психіці.
|