НАЗВИ РІЧОК
Дослідники українських гідронімів (О. Соболевський, В. Абаєв та ін.) досить довго вважали, що назви з коренем дон-, дун-, дн— іранського походження. Безпідставність цих висновків довів Віктор Петров, який дослідив, що назви Дон, Донець, Дунай, Дніпро, Дністер належать до одного гідронімічного ряду. Значну увагу вивченню українських гідронімів приділяв професор Володимир Шаян, який застосував порівняльно-лінгвістичні методи, включаючи до свого дослідження санскритсько-арійсько-слов'янські паралелі.
Зупинімося докладніше на назві легендарного Дніпра. За скіфських часів його звали Борисфеном, а людей, які жили на цих берегах,— борис-фенітами. Йордан писав: "Ріку Борисфен місцеві жителі звуть Данапром". Отже, знову та сама картина, що й з назвою скіфи-слов'яни: так називали Дніпро самі жителі, а чужоземна назва була іншою. Щоб зрозуміти етимологію назви Дніпро, дослідникам довелося чимало попрацювати. Це слово складне: дана — "вода", а друга частина довго залишалася нез'ясованою. У слов'ян була богиня Дана, пам'ять про яку збереглася до наших днів: згадаємо приспів до деяких пісень: "Ой, Дана, річка Дана". Наші Предки вважали її Великою Матір'ю Всесвіту і всіх народів: це й римська Діана, і анатолійська Танаїс. Дана у праслов'ян — це жіночий початок Всесвіту: "да" — вода, "на" — мати, тобто "Мати-Вода". Друга частина назви Дніпро вкладається у гідронімічний ряд з основою на пар-, пор-, пр- (Поріт, Пората, Піретос, Прут, Напаріс тощо).
Етимологічно вона близька до імені Бога давніх слов'ян Перуна. Перун - уособлення небесного вогню, чоловічого начала Всесвіту. Отже, в назві Дніпро можна прочитати поєднання двох начал "Дана + Перун", які є першопочатками життя.
Часто стародавні автори називають наші річки по-своєму. Наприклад, Дністер у Геродота названий Tipie, у Страбона — Тірас, у Плінія — Tipa, у Костянтина Багрянородного — Данаістр. Нам відомі назви багатьох географічних об'єктів, зафіксованих Геродотом: Південний Буг названий як Іпаніл, або Гіпаніс, Інгулець — Пантікап, Орель — Герра, Азовське море — Меотида, або Крімни, Керченська протока — Боспор Кіммерійський, Інгул — Іпакір, Дунай — Істр.
Деякі німецькі вчені (К. Мюлленгоф, Ф. Браун) стверджували, що в IV ст. скіфські назви були змінені слов'янськими. Це дало їм підставу зробити помилковий висновок, що нібито зміна назви була викликана зміною племен, які поселилися на цих землях.
Такі гіпотези заперечив Віктор Петров у своїй праці "Етногенез слов'ян". Він довів, що часто люди одну і ту ж річку називали різними іменами у верхів'ї і в пониззі. Наприклад, Страбон писав про Дунай: "Верхня частина цієї ріки від джерел до порогів, де ріка тече переважно через Дакію, називали Дунавієм, частину поблизу Понту в області гетів звуть Істром".
Віктор Петров висловив припущення, що багато річок мають двочленні назви, які складаються з назви, що має річка у верхів'ї, і назви в гирлі ріки. Якщо для Причорномор'я були характерні гідроніми на Дана-, то для середньої смуги України типовішими є назви на зразок Стрий (з основою Стр-). Багато притоків Дністра є похідними від цієї назви: Стривники, Струга, Стронавка, Стрипа, Стриня, Стрий тощо. Ці назви, можливо, походять від старослов'янського строуя, руського струя, українського струмінь. Серед притоків Дністра також кілька Бистриць, назви яких є прозорими для сучасного розуміння, а також стоять у гідронімічному ряду з основою на стр-. Припускають, що в давнину всі Бистриці звалися Стрипами.
Слід враховувати, що в назвах наших річок зарубіжні географи могли плутати звуки: Т—Д, А—О. Наприклад, Дон - Тан (Танаїс, хоча В. Шаян заперечує таку думку). Іноді записувалися назви з випадним початковим Д: Ніпро, Непр, Непріс — Дніпро; Ніструл (румунська назва Дністра на Буковині) тощо. Цікаву етимологію назви Дніпра подає Велесова Книга: "прийшли до Непри, яко та всякій при граничити має" (дошка 38-А), тобто назва Непра (жін. рід) дослівно означала "не війна" — межа, за якою нема війни.
Ім'я племені часто поширювалося на ім'я плем'яної території, назва ріки збігалася з назвою селища, а назва селища відповідала назві племені. Отже, дослідження власних назв має велике значення і для з'ясування етногенетичних процесів на певній території.
Пам'ять народу протягом багатьох віків зберегла назви поселень етнонімного походження. Таких назв в Україні тисячі: Антопіль на Житомирщині (анти), Тиврів на Вінниччині (тиверці), Кривичі на Львівщині (кривичі), Бужани і Дуліби на Волині, Роксолани на Одещині. На жаль, чимало стародавніх назв були замінені нашими сучасниками штучними витворами на зразок Жовтневих, Первомайських, Комсомольських і подібних їм назв. Втрачається зв'язок поколінь, порушується традиція — назва відривається від суті, особливостей природи, населення, істотних ознак етносу.
Наша історія записана не тільки в підручниках, не тільки на археологічних та антропологічних пам'ятках — вона промовляє до нас прозорими назвами, щедро розкиданими на карті нашої України. Треба тільки навчитися їх читати.!
4. ГЕНЕЗА УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ МОВИ
ЗАРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ПИСЕМНОСТІ
Про мову протоукраїнських племен можна говорити лише гіпотетично. Адже писемних пам'яток, які дійшли до нас, ще не достатньо для повноцінного дослідження мови. Тому будь-які хронологічні віхи виникнення і первісного розвитку української, як і взагалі будь-якої іншої мови, встановити неможливо. Безперечно лише, що українська мова є однією з найдавніших індоєвропейських мов. Про це свідчить і наявність архаїчної лексики, і деякі фонетичні та морфологічні риси, які зберегла наша мова протягом століть. Давність української мови доводили вітчизняні та зарубіжні вчені: Павел Шафа-рик, Михайло Красуський, Олексій Шахматов, Агатангел Кримський, Володимир Шаян, Іван Огієнко, Андрій Білецький та ін.
Про давність української мови свідчать і реліктові фольклорні твори, особливо календарно-обрядові пісні. Наприклад, український мовознавець Олександр Потебня стверджував, що веснянка "А ми просо сіяли" існувала в Україні вже у І тисячолітті до н. ч. То невже вона співалась якоюсь іншою мовою? А колядки про створення світу птахами (ще з дохристиянських часів) навряд чи перекладалися з якоїсь давнішої мови на українську, адже християни не мали в тому потреби.
Багато наукових дискусій викликає також проблема існування писемності в українських землях. Археологічні знахідки засвідчують наявність писемних знаків на глиняному посуді, пряслицях, зброї ще за трипільської доби. Чи це було фонетичне, чи ієрогліфічне письмо — певної відповіді дослідження поки що не дали.
Можна з певністю твердити, що свою писемність мали вже племена Трипільської і Катакомбної культури Бронзової доби, Зарубинецької та Черняхівської культур. Стародавні автори свідчать, що давні руси мали своє письмо. Так, іранський письменник Марваруді констатує, що у "хозар є також письмо, що походить від руського й схоже на грецьке".
Дослідженнями найдавніших систем письма в Україні офіційна мовознавча наука не займалася. Вперше спробував дешифрувати давні, ще піктографічні, знаки Кам'яної Могили (неподалік Мелітополя) археолог Валентин Даниленко1. Прочитанням трипільських написів займався Микола Суслопаров2. Проте вивчено ще дуже мало, не встановлений зв'язок між трипільськими і кіммерійсько-скіфо-сарматськими та ранніми слов'янськими знаковими системами.
Висловлюються припущення, що писемність І тис. н. ч. на території України мала кілька варіантів. Північне Причорномор'я користувалося абеткою, ідентичною грецькій або римській (латиниці), а східні райони (особливо скіфо-сармати) мали свою оригінальну писемність, відому в науці як "сарматські знаки".
Те, що пам'яток стародавньої писемності обмаль, можна пояснити тогочасним способом писання: повсякденні записи, вірогідно, робилися на навощених дерев'яних дощечках або на бересті — матеріалі, який погано зберігається. Проте знаходять чимало писарських інструментів, так званих "стилів", "писал", "писачків" тощо. Добре збереглися графіті, накреслені на свіжій, ще не обпаленій глині. Горщики з написами часто мають вигляд речей повсякденного вжитку. Вони прості, ліплені вручну, що свідчить про їхнє місцеве походження. Деякі з цих графічних зображень вважають таврами або тамгами (знаки власності) майстрів.
Чимало дискусій у науковому світі викликала діяльність Кирила і Мефодія, з іменами яких пов'язують створення слов'янської абетки. Ґрунтовне дослідження абетки, яку умовно названо "кирилицею", зробив український філолог Іван Огієнко, відомий також як Митрополит Іларіон. Його праця "Слов'янське письмо перед Костянтином"3 переконливо доводить правдивість оповіді болгарського ченця Храбра, який писав, що Костянтин (Кирило) знайшов у Херсонесі Таврійському Євангеліє і Псалтир "руськими письменами писані". Ця подія датується зимою 860-861 рр. Якщо це вже була сформована писемність, то що ж тоді створив Кирило? Це питання не дає спокою вченим ось уже кілька століть.
Стислу історію досліджень цієї проблеми подав Михайло Брайчевськнй у праці "Походження слов'янської писемності"1. Він. зокрема, висловив думку, що перед Несторовим літописом існували інші давніші списки історії Русі, наприклад Літопис Аскодьда. Однак офіційна українська наука й досі не може подолати догми, нав'язані ніс імперськими схемами. Нині відомо безліч пам'яток рунічної писемності слов'ян, яка в Україні ще не досліджувалася. Існує чимало згадок у давніх текстах проте, що писемність існувала задовго до прш'іияття християнства, aie такі повідомлення у СРСР ігнорувалися. Хоча інші слов'янські автори повідомляють, наприклад, що в чеській пісні "Суд Любуши". записаній в IX ст., згадуються "дошки правдодатні" (тобто закони, записані на спеціальних дощечках)". Велесова Книга, як відомо, також була первісно написана на дощечках. Гіанбуку нині називають "вс-лесовицею" (27 букв, які мають свої аналоги і в рунічному письмі, її у так званні "кирилиці")''. Навіть у літописі І Іесторас повідомлення про укладання угод між князями язичницької Русі та грецькими цісарями, які записувалися як грецькою, так і руською мовами, наприклад: договір "про мир і дружбу" між Олегом і Леоном — "не написання дали обом цесарям" (912 р.): або "домовився князь наш посилати ірамоту до цесарства вашого" (945 р.) Можна погодитися, що й сам Нестор не з пам'яті писав свій літопис, а використовував стародавні ще язичницькі письмена з історії Русі, адже часто він передає досить великі тексти договорів, датує до точності велику кількість тих чи інших подій, що неможливо без попередньої писемної традиції. однак із приходом християнства уся язичницька історія та культура були навмисно викинуті з християнського літописання, бо загальної і рішучою ідеологемою стало з цього часу уявлення про те, що нібито християнство "просвітило" диких і некультурних "варварів", якими були слов'янн-язнч-ники. Тому християнським ідеологам потрібно було знайти місіонера, надавши йому славу "просвітителя Русі". 1 такі "просвітителі" знайшлися.
Відомо, що діяльність місіонерів, які проповідували християнство серед слов'ян латинською мовою, успіху не мала. Тоді моравський князі, Ростислав звернувся до Константинопольського патріарха з проханням надіслати проповідників, котрі б знали слов'янські мови. В цей час Кирило повернувся із хозарської місії, де намовив кагана охрестив всіх бажаючих. Такий успіх, а також знання слов'янських мов стали вирішальними при виборі кандидатури Кирила для проповіді християнства серед слов'ян, а також перекладу для них богослужебних книжок.
Після кількох походів Аскольда (за Велесовою Книгою, християнина) на греків у Київській Русі було вже чимало християн. Тому й не дивно, що Кирило знайшов і християнські книги, написані по-руськи. Якою ж абеткою вони писалися?
Якщо поглянути навіть на сучасну українську абетку, то видно, що більшість її літер схожі на грецькі, але є і кілька суто слов'янських. Можливо, саме їх додав Кирило до грецької абетки? Але ж у "Житії Кирила" повідомляється про створення ним цілком нового алфавіту. Слід зауважити, що одночасно з "кирилицею" існувала й інша абетка, яка була відома під назвою глаголиці, і мала незвичайний характер завитків. Вчені не знаходять їй аналогів. Це дало підставу для тверджень, що глаголиця є штучним витвором однієї людини, на відміну від "кирилиці", яка має природний органічний характер і давніші прототипи. Можна було б припустити, що глаголиця була тайнописом язичницьких волхвів, якби відомі глаголичні тексти не були християнськими за своїм змістом. То, можливо, цю глаголицю й створив Кирило?
Дослідники (Іван Огієнко, Михайло Брайчевський, Олександр Мельничук та ін.) вважали, що Кирило створив саме глаголицю — штучний алфавіт, який проіснував недовго, бо не знайшов загального визнання через свою ускладненість. Назва ж "кирилиця" закріпилася за нашою та деякими іншими слов'янськими азбуками (наприклад, болгарською) ще з давніх часів через плутанину або просто для уславлення християнського місіонера, адже це відповідало завданням творців нової ідеології.
Отже, азбука, названа "кирилицею", існувала ще задовго до Кирила. Це доведено знахідками графіто на стінах Софії Київської, літери якої визнано "протокирилицею". Дослідженнями цих написів займається Сергій Висоцький, який, крім текстів, відкрив саму азбуку, записану, мабуть, давнім книжником для пам'яті. Адже йому, напевно, доводилося працювати зі стародавніми книгами з Ярославової книгозбірні, що були написані такою азбукою. Отож, чи варто нам у незалежній Україні Свято української писемності пов'язувати з іменами Кирила і Мефодія, християнських місіонерів, або хоч би й з іменем Нестора Літописця, якщо слов'янська писемність існувала задовго до них.
Чим же відрізнялася ця азбука від пізнішого варіанта "кирилиці"? Вона простіша — має 27 літер, серед яких 23 грецьких і 4 слов'янські (б, ж, ш, щ). Моравська ж "кирилиця" у своєму ранньому варіанті мала 38 літер, а в пізнішому — 43. Частина цих букв просто дублювала вже наявні, тому в пізніших руських книгах такі знаки як Җ, Ạ,Ђ, Ь, W (юси, ять, глухі голосні, омега тощо) поступово зникали як зайві.
Впровадження церковнослов'янської мови як літературної не тільки створило багато незручностей для дослідників старої української мови, але й просто відкинуло її природний розвиток на багато століть. Замість того, щоб розвивати граматику рідної мови, русичі взялися впроваджувати чужу мову в офіційне діловодство та церковне богослужіння. Народ цією мовою ніколи не розмовляв. Отже, тепер вивчати мову руського народу без писемних зразків майже неможливо. Проте становище не таке вже безнадійне, як не здається па перший погляд. Літописні, погано знаючи церковнослов'янську мову, часом вживали слова і вислови з простої народної мови. Л це значить, що орфографія, а часом і лексика стародавніх книжок може стільки подарувати сумлінним дослідникам цікавих відхилень від норм церковнослов'янської мови! Саме такі помилки літописців чи писарів можуть бути безцінними перлинами, витягнутими на поверхню з проукраїнського мовного моря, з того середовища, в якому жив і до якого належав автор цих помилок.
УКРАЇНСЬКА МОВА В КИЇВСЬКІЙ РУСІ
Історія кожної мови вивчається у нерозривному зв'язку з історією народу, який є її носієм і творцем. Отже, і періодизація української літературної мови тісно пов'язана з історією українського народу.
Дуже довго серед мовознавців тривала гостра полеміка щодо періодизації історії української мови. Чимало запропонованих схем ґрунтувалися на принципі зміни суспільних формацій: мова феодалізму, мова капіталізму, мова соціалізму. Така схема, звичайно, не могла відобразити всі етапи розвитку української літературної мови, оскільки сама по собі зміна формацій не відбилася ні на звуковій системі, ні на граматичній будові української мови. Українська літературна мова розвивається і збагачується насамперед завдяки поповненню новою лексикою, виробленню чітких граматичних і правописних правил, розширенню літературних стилів, засобів вираження думки тощо.
Нині вже відкинута й така ідеологема, як єдина "давньоруська" мова, спільна для "трьох братніх народів".
Ця догматична концепція нав'язувалася всім, без винятку, науковим інститутам саме за радянської доби і мала слугувати імперським інтересам СРСР. Наукові факти, досліджені неупередженими вченими ще на початку XX ст., офіційною наукою ігнорування або проголошувалася шкідливими. Однак сумлінні мовознавці були. Так, академіки Олексій Шахматов та Агатангел Кримський писали: "Спільноруська прамова розпалася на окремі наріччя віє за доби передісторичної, наприкінці VIII чи на початку IX віку"".
Олексій Шахматов — один із не багатьох російських вчених, який ще в 1905 році відстоював права української мови. Він присвятив дослідженню української мови працю "Короткий нарис історії малоруської (української) мови" (1916 р.). Агатангел Кримський — український енциклопедист, мовознавець, дослідник української та східних культур, поет, переслідуваний і відлучений від наукової праці в 30-х роках минулого, століття. У 1942 році він був вивезений в ешелоні заарештованих до Казахстану, де й помер. Його праці з українського мовознавства цінні для нас, сучасних українців, котрі будують свою незалежну державу, насамперед своєю правдивістю, науковою виваженістю та сумлінністю.
У своїй праці "Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася"10 Агатангел Кримський навів українські мовні риси Х-ХІ ст. (Ізборник Святослава, 1073 р.), простежив розвиток південно руської мови XIV ст., яка вже була близькою до сучасної української, а також мову літературних творів XV—XIX ст. в її розвитку. Вчений також вказав на необхідність об'єднання обох літературних мов (наддніпрянської та наддністрянської) на основі української мови Центральної України.
Риси української мови чітко помітні у давньоруських пам'ятках. Це насамперед українська лексика: гребля, стріха, лагодити, лінощі, дивуємося, ліпший, яруга, туга, гримлять, полоняник, повінь, баня (рос. "купол" церкви) тощо.
Уважному читачеві давньоруських пам'яток відкривається ряд фонетичних рис української мови: німая, сім'я, стіни (пор. з рос. немая, семья, стени)', перехід евопісля шиплячих: жона, чоловік, нічого, замість жена, человек, ни-чего кінцевий звук в у дієсловах там, де в російській мові л: ходив, косив, брав. Ці явища академік А. Кримський знайшов у Ізборнику Святослава 1073 р. Досить часто в пам'ятках староруського письменства зустрічаються такі суто українські мовні явища, як чергування приголосних г—з, к—ц, х-с у давальному відмінку, дорозі, дівці, кожусі (пор. рос. дороге, девке, кожухе). Або споконвічні українські форми займенників: тобі, собі (рос. тебе, себе) тощо.
Багатий матеріал для дослідників дає така частина мови, як дієслово. Тут знаходимо стільки українських форм, що лише сам їх перелік переконливо засвідчує: південноруські пам'ятки писалися літописцями українського походження. Це м'яке закінчення дієслів 3-ої особи: носить, косить (пор. рос. носит, кошт) або зникнення флексії -ть: е (замість єсть), бере (замість береть), буде (замість будеть). Цікаво, що в українській мові збереглась архаїчніша форма майбутнього часу порівняно з російською: знатиму, читатиму, робитиму (пор. рос. буду знать). У давнину ця форма мала такий вигляд: знати + имамь (де имамь—допоміжне слово, яке загубило початкове и і видозмінилося в сучасну українську форму). Дуже давня також кінцівка -мо в дієсловах: знаємо, ходимо (пор. рос. знаєм, ходим). Агатангел Кримський стверджує: "... порівняльно-історичні міркування показують, що оце -мо далеко старіше навіть від доби Київської держави". Він робить висновок: "Мова Наддніпрянщини і Червоної Руси часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого має здебільшого вже всі сучасні малоруські особливості". Про сучасну російську мову А. Кримський писав: "Північ витворила свої власні язикові риси, чужі для Півдня"".
ПЕРШІ УКРАЇНСЬКІ СЛОВНИКИ
Для вивчення історії мови велике значення має лексикографія — галузь мовознавства, яка займається укладанням словників та вивченням їхньої історії. Перші лексикографічні спроби були відомі вже за часів Київської Русі. Так, "Повість врем'яних літ" має кілька місць, які можна назвати тлумаченням імен: пояснення імені Феодосій, назви міста Переяслав. У Ізборнику Святослава є цілий розділ, де наведено пояснення незрозумілих слів з Євангелія та інших книг. На сторінках церковних книг трапляється чимало так званих "проізвольників" — записів, зроблених тими, хто, читаючи, сам вписував на полях пояснення слів, незрозумілих іншим читачам. Все це свідчить про те, що християнська церковна література була чужою для народу, а отже, потреба у словниках існувала ще за часів Київської Русі.
У Новгородському списку Кормчої книги зберігся словник "Речь жидовскаго языка преложена на роускоую, неразоумно на разоумь", де пояснювалися давньоєврейські імена: "Сара — приди, Ревека — радость, Рахиль — присещеніє", а також деякі грецькі імена й географічні назви. Всього тут пояснено 174 слова, а в XV столітті переписувачі додали
ще 350. Другим відомим в Україні словником був словник під назвою "Тлокованіе неудобь познаваемомъ въ писаныхъ речемъ..." (1431 р.), в якому пояснювалися слова грецької, сербської, болгарської та словенської мов.
УКРАЇНСЬКА МОВА ХІІ—XVI ст.
Феодальна роздробленість і монголо-татарська навала завдали нищівного удару культурі й побуту давніх українців. Значних руйнувань та знищення зазнали міста, горіли бібліотеки і документи. Списки творів письменства Київської Русі збереглися головним чином у Новгородській та Псковській землях, які не зазнали цілковитого розгрому. Найбільшому спустошенню піддалися Київська, Чернігівська та Переяславська землі. Але, незважаючи на жорстокі часи, культурне життя на завойованих землях не припинилося. Відомі такі писемні пам'ятки цього періоду, як: Галицько-Волинський літопис, "Слово о погибелі Руської землі", "Києво-Печерський патерик". Незважаючи на візантійсько-християнське забарвлення цих творів, їхня мова залишалася образною, зберігаючи урочистість стилю, народно-поетичні вислови, афоризми.
Ослаблені південноруські та західно руські землі в XIV ст. потрапили у нову залежність: Київщина, Чернігово-Сіверщина, Переяславщина (Полтавщина), Поділля та Волинь аж до XVI ст. перебували під владою Великого Литовського князівства; Галичина з 1387 р. — під Польщею,
Закарпаття з XIV ст. входило до складу Угорщини, а Буковина - до Молдавського князівства. Рівень культури держав-завойовниць був нижчим, ніж на завойованих ними землях. Тому, незважаючи на велику військову могутність, навіть Литовське князівство не змогло обійтися без руської мови, яку було визнано державною. Про це свідчать пам'ятки ділового письменства, грамоти XIV—XVI ст.: "Судебник" Казимира Ягайла 1468 р., "Литовський статут" 1566,1588 рр. тощо.
Ось що написано в "Литовському статуті" про мову: "А писар земський маєть по-руску літерами і словы руськими вси листы, выписы и позовы писати, а не иным языком и словы"".
У рукописному примірнику "Литовського статуту" вміщено вірш Яна Казимира Пашкевича про руську мову:
Полска квитнет лациною,
Литва квитнет русчизною,
Без той в Польше не пребудешь,
Без сей в Литве блазнем будешь.
Світські і релігійні книги в Литовській державі писалися також руською мовою: Литовський літопис, "Люцидарій", "Четья-Мінея".
Люблінська унія 1569 р. проголосила утворення однієї федеративної держави (польсько-литовської) — Речі Посполитої. В цей період у мові українських грамот з'явилося чимало полонізмів і запозичених через посередництво польської мови германізмів: маршалок, канцлер, чинш, голдаванье (у значенні "присяга"), а також латинізмів: маистат, привилье тощо. Однак кількість лексичних запозичень була незначною. Основа термінологічної лексики складалася зі слів давньоруських, успадкованих відділового письменства Київської Русі. Вплив польської мови на морфологію та фонетику був також незначним, оскільки існувало паралельне вживання як польських, так і українських форм: король — круль, волость — влость, добровольце — добровульне. Найстійкішим щодо змін залишився синтаксис, він зберігав порядок слів живої староукраїнської народної мови та пам'яток Київської Русі.
До того ж польська мова не могла значно вплинути на мову українських пам'яток, як це здавалося і на перший погляд, оскільки вона з XIV—XV ст. користувалася латиницею, а мова діловодства була суто .латинською.
Молдавське письменство відчувало вплив старої української актової мови, адже молдавські господарі мали писарів (канцлерів) українського походження з Буковини. Ось для прикладу зразок мови милдавської грамоти: "... Ґерге, уставши ся з добрыми людьми, перепросиль пана Костю, абы его простиль на тое село и на домы,и пань Косте ся смиловаль на него..."
Боротьба православ'я із католицтвом певною мірою впливала на розвиток писемних пам'яток. Оборонні православ'я (ортодоксального християнства) вважали, що треба писати старослов'янською, а католики ганьбили цю мову як непридатну для церковного письма. Так, Петро Скарга, завзятий пропагандист католицтва, писав: "із слов'янською мовою не можна стати вченим. Та й що це за мова, якої тепер ніхто не розуміє і не розуміє писаного нею. Цією мовою немає ні граматики, ні риторики і бути не може... Звідси загальне неуцтво і помилкові погляди". У відповідь на його книгу "Про єдність костьолу Божого" з'являється багато творів полемічної літератури, які захищають православну церкву і старослов'янську мову: це твори Христофора Філалета, Іова Борецького, Захари Копистенського, Івана Вишенського та ін. Потреба церковників зберегти старослов'янську мову в культово-релігінному письменстві і штучне обмеження сфери вжитку простої народної української мови стало причиною гальмування її розвитку.
Оскільки старослов'янська мова вже у IX ст. не зазнавана змін, фактично була мертвою і застосовувалася тільки в релігійній літературі, вона дедалі більше ставала незрозумілою народові. Тому з'являються словники, що подають переклад зі старослов'янської на українську народну мову. Так. у XVI ст. був написаний "Лексисъ с толкованіємь словенських словъ просто" невідомого автора, в якому пояснено 776 слів, 121 слово - без пояснення. Це була вже лексикографічна спроба укласти словник української мови. Ось приклали деяких перекладів: абие -заразь, бращася — боротися, возискаю — шукаю, благодару — дякую, дщерь — дочка, заемлю — позичаю, успею — устигну тощо.
Першим друкованим словником став "Лексисъ сиреч речення, вькратце собраны и изъ словенскаго языка на просты рускій діялект истолкованы" Лаврентія Зизанія, який вийшов 1596 р. Загалом тут пояснено 1061 слово: авва — тато, отець: баснь — казка, слово, байка; юноша -парубок, младенець; виновны — тот, который есть чему причиною тощо.
Пам'яткою староукраїнської мови є "Пересопницьке євангеліє", написане в 1556—1561 рр. Його мова позначена виразним народним колоритом, насичена фразеологізмами з живої народної мови, живописними заставками, орнаментами в староукраїнському стилі. Переклали книгу Михайло Василевич та архімандрит Пересопницького монастиря Григорій. Таким чином, пам'ятка чужої культури, перекладена староукраїнською мовою, не тільки стала символом української писемності, але й набула статусу національної святині, на якій присягають президенти. Як тут не згадати Шевченкове: "Якби ви вчились так, як треба, то її мудрість би була своя"!
Протестантські рухи XVI ст. сприяли залученню до писемної мови великої кількості слів із простонародної української мови. Взагалі епоха Ренесансу та Бароко в Україні внесла живомовний струмінь у літературну мову. Загальнонародна розмовна лексика проникла і в книжно-церковну, і в актову, і в художню мову українського письменства.
Іван Франко вважав, що ця епоха була "порою, в котрій у нас народилася і почала гарно розвиватися перша всеукраїнська, дійсно національна література", коли писані "мовою, зрозумілою по всіх усюдах Русі-України".
І хоча література України періоду майже трьох століть була багатомовною (старослов'янська, латинська, польська, російська), вже з'являлися твори, написані близькою до народної української або книжною українською мовою. За свідченням сучасників, тоді існувало безліч рукописних збірників народних пісень або віршів, написаних простою народною мовою. Якщо церква прагнула якомога довше зберігати церковнослов'янську мову як літературну, то світська література, особливо поезія, тяжіла до вживания народної та близької до народної української мови. Про це, наприклад, писав Іван Жоравницький (1575 р.). Отже, як бачимо, Іван Котляревський та Григорій Квітка-Основ'яненко починали не на порожньому місці. І цілком зрозумілою є думка Івана Франка, що "Енеїда" Котляревського "не була абсолютно новим явищем в руському письменстві як з погляду мови, так і в плані літературного методу... Котляревський був продовжувачем старої руської літературної традиції".
Ділова мова українських сотенних канцелярій наближалася до народної, хоча й мала традиційні риси тогочасного діловодства. Писарі зберігали фрази-стереотипи з Литовського статуту та інших правописних кодексів. Цінні зразки мови дають судові документи, які фіксували живе мовлення свідків і підсудних, адже для достеменності документів була потреба в дослівному записі свідчень. Тому в них спостерігаються мовні риси різних соціальних верств українського народу.
У другій половині XVI ст. в Острозі утворився значний культурний осередок, який очолив князь Костянтин Острозький. Тут видавалися книжки й формувалась книжна українська мова, яку розвивали письменники XVII ст.
Але не всі освічені люди цього часу розуміли необхідність вживання народної мови як літературної. Хитання у виборі мови для писання творів — характерне для XV—XVI ст. явище. Так гетьман Ходкевич 1568 р. писав у передмові до "Учительного євангелія" про те. що він хотів перекласти цю книгу зрозумілою для народу мовою, але "мудрі люди" застерегли його, вказавши, що при перекладі "здавних пословиць на новые, помылка чиниться немалая".
Ось як про це писав і Павло Житецькпй: "Мова ця звучала неоднаково в різних краях Литовської держави: це була то українська, то білоруська мова, а то й інша і собі поділялась на багато окремих говірок. Тим то й можна уявити собі, на які труднощі натрапив би письменник, якби він наважився говорити чистою народною мовою, заздалегідь не вивчивши народні наріччя, що в XVI віці неможливо було не тільки у нас, а й у Європі".
Отже, різноманітність українських говірок стримувала письменників у застосуванні народної мови як літературної. Тому вони й намагалися виробити таку книжну мову, яка була б зрозумілою для всіх. Проте дуже часто їхній вибір зупинявся на латинській, польській або, в кращому випадку, церковнослов'янській мовах.
|