СЛОВ'ЯНСЬКА ДОБА
Близько середини ІІІ ст. н. ч. у межиріччі Бугу (Богу) й Дністра виникає Черняхівська культура, генетично споріднена із Зарубинецькою. Дослідники стверджують, що у формуванні цієї культури брало участь населення Північного Причорномор'я, Подністров'я і Прикарпаття, яке пов'язують зі слов'янами — антами.
Корені слов'янської культури можна віднайти вже у бронзовому віці. Найбільше пам'яток, що засвідчують безперервність етногенетичних процесів формування слов'ян, знаходять на території Польщі й сусідніх із нею держав. Зародками слов'янських культур вважають Лужицьку, Пшеворську, Зарубинецьку, Черняхівську, Празьку, Корчацьку, Луко-Райковецьку, Роменсько-Боршевську та інші археологічні культури, значна частина яких пов'язана саме з територією України.
Русальні обряди на срібному браслеті XII ст.
Пам'ятки Лужицької культури поширені на просторах від Ельби й Вісли до Балтики, Північної Моравії, українського Полісся і Волині. Пшеворську культуру пов'язують переважно з племенами венедів, що жили між Карпатами і Балтійським морем: "венети походять від одного кореня і нині відомі під трьома назвами - венетів, антів, склавенів.
Зарубинецька культура охоплювала території півдня Білорусі та півночі України. Черняхівці (за назвою с. Черняхів на Київщині) вважаються спадкоємцями Зарубинецької культури та ідентифікуються в історичній науці з антами.
Анти успадкували культуру племен, що жили на цих землях. До такого висновку дійшли майже всі дослідники Антської культури. Борис Рибаков у книзі "Анти и Киевская Русь" пише, що в районі Дніпра, поряд з невеликими городищами, які виникли в V—VII ст., видно використання місцевим населенням старих городищ скіфської і сарматської епохи, що підтверджується наявністю шарів V—VII ст. Зіставляючи дані писемних і археологічних джерел, ми бачимо, що вони доповнюють одні одних.
Спільність мови антів зі слов'янськими засвідчують сучасники. Є також імена, які знаходимо переважно в латинізованому або грецизованому вигляді: ант Доброгаст — таксіарх грецького флоту 555 р., ант Всегорд — візантійський полководець, ант Анангаст — начальник фракійських військ 469 р., антські князі Бож і Межамир, анти Келагаст, Хвилибуд та ін. Як бачимо, така ж давня традиція складних імен, які ми так часто зустрічаємо в літописах Київської Русі. Лінгвісти стверджують, що анти в V—VII ст. говорили мовою, близькою до розмовної мови Київської Русі, яка вже мала деякі ознаки української. Отже, анти, успадкувавши часточку Кіммерійсько-скіфо-сарматської культури, їхні вірування, звичаї і мову, стали тією ланкою етногенетичного ланцюга, яка поєднала їх із русами, а потім — з українцями.
В Україні у VI—VII ст. виник один із варіантів Празької культури, що названий, за поселенням Корчак, Корчацькою археологічною культурою, і поширений у межиріччі Тетерева і Прип'яті. Пам'ятки Корчацької культури ідентифікують з культурою слов'янського об'єднання племен дулібів, які вважаються предками літописних волинян, деревлян, дреговичів, а частково, можливо, й полян.
З VIII—X ст. слов'янські племена починають заселяти лівий берег Дніпра. Це Роменсько-Боршевська культура (назва від м. Ромни на Сумщині та Боршевського городища на Вороніжчині).
Представниками цієї культури є племена радимичів і в'ятичів, які, на думку Нестора-літописця, мали польське походження. Цієї думки дотримувалися і науковці Польщі та Росії (Потканьський та Шахматов), але вже М. Грушевський піддав її різкій критиці. Ще далі на схід знаходилися землі хазарів та печенігів, які майже ніяких пам'яток не залишили. На півночі мешканці місцеві балтійські й фінські племена, культура яких представлена переважно довгими курганами (Псковщина, Смоленщина, Чудське озеро), які, мабуть, належали кривичам. Племена в'ятичів поступово розселилися у басейнах Оки та Москви-ріки і, змішуючись з місцевими племенами (переважно меря), утворили російську народність, яка, однак, продовжувала називати себе Руссю.
Південні землі України (Причорномор'я, нижня течія Дніпра, Дністра, Південного Бугу (Богу) мали постійний зв'язок з Середземноморським культурним світом, що спонукало деяких дослідників назвати І—V ст. "добою римських впливів". Наявність тут римських монет свідчить швидше про торговельні зв'язки з Римом, аніж про романізацію населення. Велику наукову полеміку викликали пам'ятки Черняхівської культури, про етнічне походження яких сперечалися вчені усього світу. Багато вчених (П. Рейнеке, В.Д. Баран, Є.Л. Гороховський, Б.В. Магомедов та ін.) висловлювали думку про готське походження Черняхівської культури. Ця полеміка, безперечно, набула занадто ідеологічного спрямування, особливо в 40—50 рр. XX ст. Регіональні дослідження українськими вченими Черняхівської культури переконливо довели, що вона має різноманітні локальні особливості, притаманні слов'янським племенам уличів, тиверців, волинян, полян та іншим етнографічним групам півдня України.
Нестор-літописець докладно описує місця розселення слов'ян: "І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверо, і радимичі, і в'ятичі, і хорвати. Дуліби жили по Бузі, де нині волиняни, а улутичі, тиверці сиділи по Бузі і по Дніпру і при сидять до Дунаю, і було без ліку їх, сиділи-бо по Бузі і по Дніпру аж до моря, і є города їхні і до сьогодні. Край той греки називають Велика Скіф".
Отже, в часи, коли писався літопис, була ще живою пам'ять про скіфських Предків слов'ян, хоча назва ця залишалася переважно у греків (пор. також у козацьких переказах — Скупа Вкраїнська).
У східних степах України з XI—XIII ст. жили половецькі племена. Деякі з них переходили на службу до Руських князів. Половці лишили в наших степах безліч своїх пам'яток — кам'яних "баб", які мають схожість зі скіфськими, та й стояли вони переважно на курганах скіфського часу.
Таким чином, в етногенезі українців брали участь ті племена, які протягом тривалого часу проживали на спадкоємних українських землях. Кінцевим результатом процесів етногенезу прийнято вважати виникнення народностей. В Європі цей процес закінчився у середні віки (за Михайлом Брайчевським), хоча нині існують нові концепції безперервного розвитку і постійної зміни кожного етносу (за Миколою Чмиховим).
Радянська історична наука нав'язувала ідеологічні стереотипи у вирішенні питань етногенезу, за якими єдиним правильним вважався погляд на походження "трьох братніх народів" від одного "спільного кореня", причому — не раніше XIV ст. Історики незалежної України вже позбулися імперських схем етногенезу трьох східнослов'янських народів. Етнічний розвиток Русі нині розглядають за схемою: початкова Русь VI—VII ст. - анти, Київська Русь IX—XIII ст., від якої в XI ст. відгалужується нова етнічна спільнота — білоруси, а далі, внаслідок колонізації Надволжанщини та слов'янізації фінно-угорських племен, у XII ст. створюється наймолодша гілка східних слов'ян — росіяни. Нині не виникає жодного сумніву, що розглянуті вище слов'янські племена, а пізніше народ Київської Русі, були Предками українців: уже на самому початку нашої писаної історії бачимо виразні риси українського народу — звичаї, обряди, ремесла, одяг, архітектуру, мистецтво тощо. Мова давніх пам'яток, незважаючи на те, що вони написані старослов'янською, зберегла чимало лексичних українізмів, фонетичних та морфологічних рис, притаманних саме українській мовній традиції.
Етнічне виділення українців із маси слов'янських народів відбувалося не внаслідок розпаду держави Київська Русь, а, навпаки, — шляхом консолідації проукраїнських племен в одній державі зі спільною мовою та етнографічними особливостями, які почали складатися близько VII ст., і в IX ст. уже мали виразні українські риси. Саме так етногенез слов'янських народів розглядається і в зарубіжній славістиці, переважна більшість вчених визначає спадкоємний зв'язок українців із людністю Київської Русі.
Оскільки одна й та ж людина може вважати себе і слов'янином, і українцем, і гуцулом, прийнято розрізняти такі поняття як супер етнос — група народів зі спільною самосвідомістю, спорідненими мовами та рисами культури (наприклад, слов'яни, угро-фіни); термін етнос функціонально відповідає поняттю народ (наприклад, українці, поляки, татари), а в межах кожного етносу можуть існувати субетноси — місцеві (регіональні, локальні) групи зі спільними етнографічними особливостями (наприклад, лемки, бойки, гуцули).
З давніх-давен наші Предки мали певні відмінності в побуті, звичаях, одязі, навіть у зовнішності так само, як і ми зараз маємо декілька регіональних особливостей культури. Це явище цілком закономірне для будь-якого народу, бо воно зумовлене як природно-географічними умовами, так і характером історичного розвитку. Нині, коли в Україні відбуваються активні процеси консолідації, українці відроджують свої загальнонаціональні цінності й намагаються зберегти та розвинути традиції своїх етнографічних районів.
2. АНТРОПОЛОГІЧНІ ТИПИ УКРАЇЦІВ
РОЛЬ АНТРОПОЛОГІЇ В ДОСЛІДЖЕННІ ЕТНОГЕНЕЗУ
Кожний народ має три основні корені своєї величезної безписемної історії - антропологічний, лінгвістичний, культурний (або етнографо-археологічний).
Розглянемо основні антропологічні особливості українців та їхній зв'язок із характерними особливостями людності, що заселяла Україну з давніх часів. Але для початку з'ясуємо деякі поняття та терміни.
Антропологія (від гр. antropos - людина і lohos— вчення, поняття) — наука про походження, еволюцію, закономірності морфологічної і фізіологічної організації людей, людських рас та поширення їх на земній кулі. В антропологічній науці терміном морфологія (від гр. morphio — вид, вигляд, форма) прийнято називати розділ, що вивчає закономірності індивідуального та історичного розвитку людського тіла. Отже, антропологія покликана дати відповіді на запитання: де і коли з'явилися перші люди, як і коли сформувалися расові відмінності, які морфо-фізіологічні ознаки можуть бути доказом генетичної спорідненості давніх і сучасних племен.
Зачатки наукових знань з антропології з'явилися ще в Давній Греції та Римі (Арістотсль, Емпедокл, Сократ, Геродот, Лукрецій Кар, Клавдій Гален. Гіпократта ін.), але як самостійна наука вона сформувалась у середній XIX ст. її основоположниками є французький вчений Поль Брока. в Росії - А.ІІ. Богданов, Карл Бер, М.М. Миклухо-Маклй (виходець з України), Д.М. Анучин та ін. Поль Брока (1824—1880) перетворив антропологію в академічну науку. Він вперше, ще в середині XIX ст., відверто заявив, що людські раси походять від різних біологічних видів людей. Така теорія називається полігвнічною і заперечує існуючу й досі моногенічну теорію, за якою проголошується нібито видова єдність людства. Поль Брока переконливо довів, що різні раси людей (білі, жовті, чорні) походять від різних біологічних видів предків. Вій за допомогою наукових фактів висміяв моногеністів, які аргументували свої докази переважно на біблійних переказах про потоп, Адам а і Єву, синів Поя та ін.
В Україні перші антропологічні описи українців були зроблені 1779 р. Федором Туманським у дописі до Петербурзької Академії наук та 1786 р. Афанасієм Шафонським й надруковані в книзі "Черниговского наместничества топографическое описание". Обидва автори відмічають неоднорідність антропологічного складу українців.
Наукові дослідження у цій галузі почалися лише в XIX ст. Це були праці Ізідора Коперницького та Павла Чубинського.
Вагомий внесок в українську антропологію зробив видатний вчений, етнограф і археолог Федір (Хведір) Вовк (1847-1918), ім'я якого досить довго замовчувалося навіть у фаховій літературі, а якщо і згадувалось побіжно в деяких періодичних виданнях, то неодмінно з ярликом "буржуазного націоналіста". Він був активним членом Київської Громаді і, яка відіграла значну роль у національно-визвольному русі. Російський імперський уряд звинуватив громаді в ці в у сепаратизмі, в 1876 р. видав Енський указ, розгромив Кирило-Мефодіївське товариство, арештував багатьох українських патріотів, у тому числі спровадив па заслання Тараса Шевченка. Через ці обставини Федір Вовк емігрував за кордон і згодом опинився в Парижі — центрі антропологічної думки того часу. Лише після 1905 р. йому було дозволено повернутися в Росію, де він отримав посаду професора Петербурзького університету}.
Федір Вовк був послідовником французької антропологічної школи, оскільки свою докторську дисертацію захистив у Сорбонському університеті. За значні наукові успіхи Паризьке антропологічне товариство 1901 р. нагородило Ф. Вовка воїн кою медаллю К. Бера та щорічною премією Е. Годара. Трохи пізніше він також отримав нагороду від Російської академії наук премію академіка К. Бера. Перші свої дослідження він виклав у книжці "Антропометричні досліди українського населення Галичини. Буковини й Угорщини" (Львів, 1908). Ось що Федір Вовк писав про гуцулів: "Населення це відрізняється етнографічно і лінгвістично настільки, що деякі вчені надавали їм навіть не українське, і навіть неслов'янське походження. Здогади ці цілком фантастичні. Різниця ця більш усього має причиною ізольованість географічного положення гуцульських шхюшш. яке даю можливість втриматись чимало дечому дуже архаїчному, а може, і деяких впливів західних сусідів — румунів та угрів"'. Антропологічні особливості гуцулів за Ф. Вовком такі: високий зріст, переважно темне волосся, хоча є і русяві, очі найчастіше — темні (карі), голубих, сірих, світло-зелених очей менше. Федір Вовк робить висновок про відносну чистоту гуцульського субетносу: "Чорнява раса почала у них змішуватися з білою не дуже давно і ще не зайшла у цьому змішуванню дуже далеко"". У своїх працях дослідник часто порівнює
особливості представників різних регіонів. Так. наприклад, гуцули вищі, ніж їхні сусіди бойки і верховинці, а східні українці набагато виші за галичан, але нижчі за гуцулів. З гуцулами у зрості можуть зрівнятися тільки кубанські козаки (1701 мм). Aле тут же він зазнає, що ці обміри зроблені на добірному військовому людові, який історично с нащадком .запорозьких козаків. За вимірами Федора Вовка, гуцули найвищі з усіх європейських народів.
У праці "Студії з української етнографії та антропології" він виводить середньо український антропологічний та етнографічний типи, які найбільше характерні для середньої, а особливо південної смуги України. На думку вченого, українців слід зарахувати до так званої "адріатичної або динарської раси, яку ми воліли би називати слов'янською".
Динарський антропологічний тип (або раса) поширений у північно-західній Греції (Епір)і на території колишньої Югославії (особливо у чорногорців, босанців, південних і центральних сербів), а деякі його ознаки притаманні хорватам, більшості словаків, українцям Карпатської зони, мешканцям багатьох районів Чехії та північним румунам.
Звичайно, після Федора Вовка українська антропологія як наука поповнилася новими дослідженнями. Багато вчених внесли свої корективи у характеристики українського антропологічного типу, проте величезна заслуга вченого та його учнів полягає насамперед у тому, що вони показані українців як єдиний народ, який має однорідний антропологічний тип з незначними варіантами. І це в той час, коли деякі російські і і польські вчені намагалися заперечувати існування єдиного українського народу, зараховуючи українців або до росіян, або до поляків.
Федір Вовк, як і інші прогресивні вчені за кордоном (Реклю, Амі, Денікер). вказував на антропологічну близькість українців до південних та західних слов'ян (за винятком поляків). Українці належать до адріатичної або динарської раси. Висновки українського вченого неоднозначно були сприйняті антропологами московської школи, яку очолював Д.М. Анучин. Адже Федір Вовк гуртував навколо себе осередок вчених українського походження. Його наукові праці доводять, що українці є окремим слов'янським народом, а не "етнографічною групою росіян". Все життя він мріяв повернутися в Україну на постійне помешкання. Після розпаду Російської імперії в 1917 році Київський університет запросив його очолити кафедру антропології, однак мрія його не здійснилася. У 1918 році він помер при загадкових обставинах, повертаючись поїздом до Києва. Вірогідно, Федір Вовк, як і значна частина українських патріотично налаштованих діячів (О. Мурашко, І. Стешенко, М. Леонтовпч, Г. Нарбут, О. Єфименко) були знищені російськими чорносотенцями. Його школа проіснувала в Україні недовго.
У 30-х роках XX ст. (за вказівкою Сталіна) наукові антропологічні центри в Україні — Києві, Харкові. Дніпропетровську — було ліквідовано. а багатьох вчених-антропологів репресовано. Майже три десятиліття антропологічні дослідження в радянській Україні не проводилися (такий осередок існував лише у Львові, який тоді до СРСР не належав). Лише в кінці 50-х років минулого століття завдяки наполегливості Максима Рильського, Костя Гуслистого та інших вчених при Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН У PCP була створена група антропології.
У 1956—1963 pp. співробітниками цієї групи була організована антропологічна експедиція під керівництвом Василя Дяченка. Деякі зібрані експедицією антропологічні матеріали відрізняються від тих, що були зібрані вченими школи Федора Вовка. Наприклад, середній зріст чоловіків-українців збільшився від початку століття на два сантиметри. Кольори очей були переважно змішаних відтінків, темнооких найбільше у Карпатах (15—18% всього населення), а також у деяких районах півдня Полтавщини, Дніпропетровщини, Поділля. Такі розбіжності пояснюються переважно новішою методикою визначення деяких ознак: наприклад, кольору очей, волосся, висоти обличчя (відстані між верхноносовою точкою та краєм підборіддя) тощо. Колір очей визначають за схемою Бунака: до темних належать чорні, темно-карі, карі та жовті; до світлих — сірі, сіро-блакитні, сині; решта — мішані: каро-зелені, зелені, сіро-зелені, світлі з вінцем. Отже, в цілому матеріали Федора Вовка і його школи узгоджуються з підсумками роботи цієї експедиції.
У 1965 р. вийшла монографія Василя Дяченка "Антропологічний склад українського народу", яка й досі залишається важливим фундаментальним дослідженням з антропології українців. Нині продовжується збирання антропологічних матеріалів для комплексного вивчення походження народів України, включаючи кримських татар, гагаузів, караїмів, кримчаків, понтійських греків та ін. Але найголовнішим завданням сучасної антропології, на нашу думку, все ж має залишатися вивчення палеоантропологічних особливостей населення давньої України та порівняння їх із сучасними типами українців.
При вивченні антропології слід враховувати такі особливості:
1) Епохальні зміни в антропологічній будові будь-якого етносу, включаючи й слов'ян, — випрямлення нахилу лоба, зменшення зміни рельєфу черепа, форма черепа в багатьох випадках стає брахікефальною (від гр. "брахіс" — короткий, "кефале" — голова). Дослідники відмічають більшу масивність черепа і кісток давніх археологічних знахідок порівняно з пізнішими антропологічними типами.
2) Відмінності в давніх і сучасних черепах можуть пояснюватися також багатьма механічними і хімічними причинами. Залежно від вмісту солей у грунті, тиску землі, вологості, різних температур кістяки
погано зберігаються, іноді зазнає змін їхня будова, розміри (особливо поперечні ні і висоти и і діаметри), лоб інколи робиться похилим. Такі явища прийнято називати посмертною деформацією.
3) Досягнення антропологічної науки останніх десятиліть дані можливість із достовірною точністю відтворити зовнішній вигляд людини за її черепом. Такі реконструкції належать до галузі прикладної антропології. Хоча ця наука і виробила основні прийоми і методи відновлення обличчя, проте слід враховувати також і можливі похибки при відтворенні зовнішності людини за її черепом. Чи була успішною спроба відновлення портрета скіфського царя Скілура за знайденим черепом (розкопки мавзолею Неаполя Скіфського), можемо судити за знайденою там же монетою з портретом цього царя. Скульптурний портрет був реконструйований Михайлом Герасимовим. 4) Іноді дослідників може ввести в оману спільність антропологічних ознак у далеких за походженням народів. Причиною такої схожості часом бувають подібні природні умови, в яких живуть ці народи. Таке явище прийнято називати конвергенцією. Навіть схожість предметів матеріальної культури не завжди свідчить про етнічну спільність.
Отже, завдання палеоантропології — вивчення процесу формування типу людини з урахуванням епохи та території її існування, порівняння давньої людини з сучасною. Не слід забувати також про тісний зв'язок антропології з гуманітарними науками. Недаремно Михайло Грушевський зазначав, що вивчення нашої праісторії мусить спиратися на археологію, антропологію, порівняльне мовознавство, порівняльну соціологію і фольклор. Так само комплексно підходив до вивчення народу й Федір Вовк.
За даними палеоантропологічних досліджень останніх десятиліть, можна з певністю твердити, що населення України вже у V—III тис. до н. ч. (Трипільська археологічна культура) належало до середземноморського типі/. це були вузьколиці люди з тонкими кістками черепа, схожі до мешканців Балтійського півострова та Східного Середземномор'я. У курганах степової зони епохи Бронзи до початку 11 тис. до н. ч. переважає масивний кроманьйонський тип. Із цього часу поступово відбувається (ослаблення рис. характерних для кроманьйонського типу): кістки черепа стають тоншими, ширина обличчя зменшується, його рельєф набуває більшої витонченості. Це цілком .закономірні зміни. Тому багато дослідників визнають населення І тис. до н. ч. певною мірою спадкоємцями людності попередніх археологічних епох. Так, скіфи Приазов'я і Подніпров'я мають спільний антропологічний книзі своїми попередниками, хоча вже її витонченіший. Але сармати (ІІІ ст. до н. ч. -III ст. н. ч.) відрізнялися від скіфів брахікефалією. Головний покажчик визначається відношенням ширини до довжини черепа, помноженим на 100. Він може бути від 58 до 98. Брахікефалія (дослівно "короткоголовість") — покажчик вище 80; доліхокефалія (дослівно "довгоголовість") покажчик 75—77. Ці визначення стосуються форми черепної кришки (вигляд зверху), а не довжини обличчя. Отже, форма мозкової коробки у сарматів округліша, ніж у скіфів. Населення Черняхівської археологічної культури (перша половина І тис. н. ч.) суттєво не відрізнялося від скіфів, хоча, як відмічають антрополога, їхні черепи грацильніші та трохи меншого розміру.
Проте питання етнічної належності черняхівців час від часу викликає дискусії. Причиною цього є найбільше змішаний характер матеріальної культури, а також велика варіантність розмірів і рельєфу черепів, хоча загалом вони дуже близькі до черепів скіфського часу. Отже. є всі підстави вважати Черняхівську культуру місцевою (Середнє Подніпров'я), а черняхівський антропологічний тип — основою формування слов'янського населення.
Тетяна Кондукторова здійснила порівняльний аналіз черняхівських черепів із германськими і дійшла висновку, що вони мають значні відмінності, тому немає підстав говорити про домішки готського етнічного елемента щодо населення Подніпров'я'.
Східнослов'янські племена початку П тисячоліття н. ч. були кількох тинів. Сіверяни — довгоголовий вузьколиций тип із сильно виступаючим носом. Древляни — довгоголовий широколиций тип із сильно виступаючим носом. Поляни — середньоголовий вузьколиций тип із відносно невеликим черепом. Середньовічне населення Середньої Наддніпрянщини має схожий тип зі скіфським населенням попередніх епох, з яким воно, безперечно, мало генетичний зв'язок.
Соматична антропологія вивчає тіло живих людей методами антропометрії: анатомічні, генетичні, дактилоскопічні, гематологічні, одонтологічні особливості: а також здійснює описи форм тіла, рис обличчя, пігментації тіла та кольору волосся методом антропоскопії.
Антропометричні дослідження сучасних українців свідчать, що середній головний покажчик українців 83—83,5. А для українців Полісся, Рівненщини, Житомирщини середнім с 85,5. Це високий покажчик порівняно з іншими слов'янськими народами: болгари — 78, росіяни -80 (в деяких регіонах 81-82).
Цікавою галуззю антропології є етнічна дерматогліфіка, яка досліджу с малюнки та папілярні лінії на руках у зв'язку з етнічною належністю людей. Виявлено, що кожна раса відрізняється своїми особливостями, і це найкраще видно на пальцях. Подивившись на відбитки пальців, ми можемо розгледіти своєрідні завитки, закрути, які, поєднуючись з іншими лініями, утворюють маленькі трикутники чи "трипроменеві зірочки". Ці значки прийнято називати дельтами. Отже, па одному пальці буває переважно одна—дві дельти (одномодельтові і дводельтові пальці). Загальна кількість дельт на обох руках (на десяти пальцях) називається дельтовим індексом. Всі раси мають неоднаковий дельтові і покажчик. Середній дельтовий індекс — 12—13.
В Україні цей покажчик найнижчий: па Правобережжі і Поліссі -11,6—12, у Карпатах — 13—13,6. Дробове число може з'являтися при визначенні середнього покажчика, приміром, на 100 чоловік тощо. Порівняємо: для росіян середній дельтовий індекс до 15, дія негроїдів -10— 13, для монголоїдів та австралоїдів — 16—17.
Серед інших галузей антропології можна назвати ще етнічну одонтологію, яка досліджує етнічні різновиди зубів. Шляхом створення численних зліпків із зубів вчені встановлюють типові рисунки борозен жувальної поверхні зубів. Навіть найскладніший рисунок можна визначити формулою. За допомогою таких методів можна простежити картину расових відмінностей. Складаються одонтологічні типи. Нині в Україні одонтологічними дослідженнями займається С. Сегеда. Цей дослідник, має низку наукових відкриттів, які стосуються автохтонного походження українців", однак досі запинається переконаним моногеністом.
Українці мають два типи зубів. Південний гранильний тип поширений у Карпатах та Середньому Подніпров'ї. Середньоєвропейський тип має невелике поширення.
Одонтологічний тип визначається за першим нижнім моляром (кутнім зубом). Для українців характерний чотири горбиковий нижній моляр. Кількість лопатоподібних різців в українців дорівнює нулю. Лопатоподібні різці переважають у монголоїдів.
Росіяни мають два типи зубів: середньоєвропейський і північно-фінський. Для них характерний шестигорбиковий нижній моляр. Л лопатоподібність різців серед росіян (6%) успадкована від монголоїдного типу.
На думку багатьох антропологів, серед усіх галузей антропології одонтологія найточніше відбиває етнічні зв'язки. До того ж вона дає цінний матеріал палеоантропології, оскільки в археологічному матеріалі зуби добре збережені порівняно з іншими кістками.
У формуванні антропологічних типів Східної Європи і Азії можна виділити такі етапи:
1. Середній палеоліт — неандертальська стадія розвитку — вироблення деяких рис, притаманних сучасним расам.
2. Верхній палеоліт і неоліт представлені незначною кількістю знахідок, але вони вказують на переважання європеоїдів у Криму, монголоїдів у районі нинішнього Красноярська.
3. За пізнього Трипілля та початку арійської доби III-II тисячоліття до н. ч. відбувалося формування сучасних європеоїдних рас. Зафіксовано також певне змішування з монголоїдами на межах контактів, тобто на межі Європи і Азії.
4. У ранню пору неометалу ніяких особливих змін в антропологічному складі Східної Європи не відбулося.
5. У І тисячолітті н. ч. відбуваються зміни в географії розселення рас. Ареал поширення європеоїдів звужується. Відбувається заселення азіатської частини земель монголоїдами, які змішуються з автохтонним населенням. Але формування слов'янських племен не супроводжується значними змінами в расовому складі. У цей же час відбувається процес грацилізації черепа та збільшення черепного покажчика як серед слов'ян, так і серед фінів. Фіни на сході й на півночі зберігають давнішу монголоїдну домішку.
СУЧАСНІ АНТРОПОЛОГІЧНІ ТИПИ УКРАЇНЦІВ
До складу сучасних українців входить сім антропологічних типів:
1) Дунайський (норікський) тип — нащадки носіїв Шнурокерамічних культур Західної України, Поділля і Південної Польщі. Археологічні знахідки свідчать, що дунайські українці генетично зв'язані з іллірійськими, фракійськими, кельтськими етнічними компонентами. Нині дунайський антропологічний тип переважає в рівнинній Галичині, Західному Поділлі (за винятком крайніх північних районів Львівщини і Тернопільщини). На території Польщі — це Холмщина та Томашів.
Особливості дунайського типу виявляються у максимально європеоїдних ознаках: довгому, відносно вузькому обличчі з довгим, прямим і тонким носом. Цей тип становить понад 10% усього населення України.
2) Поліський тип — нащадки пізньонеолітичних носіїв Дніпро-Донецької культури, які мігрували в правобережне Полісся. До складу українців Житомирського і Рівненського Полісся входить давній кроманьйонський палеоєвропейський компонент. Це носії археологічної культури Гребінчастої кераміки, які мають генетичний зв'язок із ще давнішими пізньомезолітичними культурами.
Особливості поліського типу; дуже низьке і широке обличчя (лицевий покажчик — 85,5), максимально розвинуте надбрів'я, масивне чоло. Такий тип не зафіксований у жодному ареалі Європи, крім України. Зріст поліщуків середній, очі дещо темніші, ніж в інших регіонах, а колір волосся світліший.
Цей тип поширений на Житомирщині, Рівненщині, Волині (волинський варіант поліського типу). До волинського варіанта входять північні райони Львівщини і Тернопільщини, а також українці Берестейщини. Поліський тип становить близько 10% усіх українців.
3) Верхньодніпровський тип — нащадки давнього палеоєвропейського населення, але без кроманьйонських рис.
Особливості цього типу: дуже світла пігментація очей (60%) і найнижчий в Україні головний покажчик — 80. Цей тип зафіксований лише у Рипкінському районі Чернігівської області. Він становить 0,5% всіх українців.
4) Центрально-український тип — нащадки місцевого староукраїнського населення XII—XIII ст., які мають слов'янську основу (дещо модифікований дунайський, поліський, а також південніші елементи індоіранського, іллірофракійського та пізнішого тюркського походження). Тюркські антропологічні ознаки виявляються при порівняльному аналізі в окремих селах Полтавщини та Західної України, але вони виступають не чітко — лише незначне сплющення обличчя та особлива складка верхніх повік.
Українці Київщини є генетичними спадкоємцями аборигенного населення і зберігають виразні європеоїдні риси. Монголо-татарська навала майже не позначилася на антропології українців.
Особливості цього типу: високий зріст, середній покажчик голови, обличчя, пігментація волосся та очей, середня висота перенісся. Він становить 60% усіх українців.
5) Нижньодніпровсько-прутський тип — нащадки індо арійського палеоантропологічного населення. Помітний індоіранський і навіть давньоіндійський компонент (особливо в с. Кам'яне Лебединського району), що виражається у темній пігментації очей і волосся, значному розвитку волосяного покриву.
Цей тип характеризується довгоголовістю, незначним виступанням нижньої частини обличчя, незвичайним поєднанням різко профільованого обличчя з низьким симотичним покажчиком носа. Це високорослі, відносно темно пігментовані люди з низьким покажчиком голови.
Існує два варіанти нього типу: нижньодніпровський (походить від населення півдня Київської Русі) та при прутський (українське населення півночі Молдови, а також Хотинщини).
6) Динарський тип — нащадки давнього населення України, які мають суттєві іллірійські, фракійські, кельтські та індійські компоненти. Динарський антропологічний тип поширений у східній частині Карпат, на Буковині й частково — Гуцульщині (крім західних гуцулів, які належать до карпатського типу), у Східному Прикарпатті.
Характеризується цей тип однаковою кількістю світло- і темнооких, але за кольором волосся переважно темні (70%), світловолосих лише 2%, решта — змішані кольори. Цей тип становить 4—5% усіх українців.
7) Карпатський (карна то-альпійський) тип - нащадки Куштановицької культури VI —III ст. до н. ч. Ареал їх поширення збігається з ареалом культури Підкарпатських курганів, носіями якої були карпи. За антропологічними ознаками подібні до динарців. Гематологічні ознаки, зокрема резус-негативність, вказують на їхній генетичний зв'язок із народами Балканського півострова. Кавказу, Північної Індії. Цей тип близький до динарського (обидва мають багато взаємних переходів). Карпатський тип становить 7—8% всіх українців.
В етногенезі українців брали участь як слов'янські племена, так і неслов'янські. Серед слов'янських племен можна назвати білих хорватів, поляків, словаків, чехів, сербів, росіян і білорусів. Оскільки близькість географічного розташування слов'янських земель сприяла тісним контактам, то, безумовно, це позначалось і на етнічних зв'язках. Серед неслов'янських племен антропологи називають іранські, дакофракійські. балтійські, тюркські, північнокавказькі. Всі ці етнічні домішки були незначними і не залишили сліду в українській антропології. Що ж до фінно-угорських племен, то на території України їхніх впливів майже не виявлено, лише на північному сході від Дніпра до Волги з'являється незначний мордовський етнічний компонент.
Концепцію української раси (з .лат. гатга — порода) чітко сформулював Юрій Липа в книзі "Призначення України". На його думку, раса - це не стільки пропорції черепа, ширина обличчя чи колір очей, скільки етнопсихологія, генетика, дух нації. Хоча, звичайно, генетичний код зумовлює і певний антропологічний тин, що відображається на зовнішньому вигляді.
За свідченням давніх істориків, кожен скіф повинен був знати свій родовід до сьомого коліна. Той, хто не знав свого походження, не міг вважатися повноцінною людиною, він був поза родом, поза племенем, йому було важко вижити, його цуралися.
І якщо нині серед нас, цивілізованих людей, далеко не кожен може назвати імена своїх дідів та прадідів, то, мабуть, слід замислитися над цією скіфською етикою. Адже через пізнання і вшанування своїх кровних Предків ми пізнаємо генетичні корені свого народу, шанобливо ставимося до його святинь.
|