АРІЙСЬКА ДОБА
На межі III—II тисячоліття до н. ч. Трипільська культура занепадає, припиняється життя на багатьох трипільських поселеннях. Віктор Петров припускає, що трипільці були раптово винищені іншими племенами. Про це свідчать археологічні знахідки: залишена глина з відтисками жіночих пальців, приготовлена для ліплення посуду, попалене, сплюндроване житло.
На зміну землеробським племенам такої самобутньої культури прийшли племена з примітивнішою, грубішою керамікою — культура, яка в археології отримала назву Шнурової кераміки за способом орнаментації посуду за допомогою скрученого шнура (мотузки). Аналіз цієї кераміки показав, що мотузка прялася з волокон тваринного походження. Провідною галуззю господарства у II тисячолітті до н. ч. стає скотарство, поширюється конярство, з'являється зброя. Ці войовничі племена не оселилися на місцях трипільських селищ (культурний шар трипільців завжди одноверстовий). Отже, чорноземи їх не цікавили. Свої поселення вони розташовували в добре захищених, недоступних для нападів місцях: на берегових кручах і горбах, обгороджуючи їх захисними валами, ровами тощо.
Все більшого поширення у Східній Європі в цей час набуває бронзоливарне виробництво, яке знали вже на пізньому етапі й трипільці. В Україні це переважно поселення Нижнього Подніпров'я і Південного Побужжя.
Переорієнтація господарства призвела до зростання ролі чоловіка — скотаря, вершника, воїна. Матріархальні відносини поступово переростають у патріархальні, але роль жінки ще довго залишається значимою і в після трипільський (арійський) час, і в кіммерійсько-скіфо-сарматську добу: жіночі Божества, Берегині, жінки-жриці, амазонки. Статус жінки в суспільстві є далеко не другорядним чинником при з'ясуванні етногенетичних процесів. В Україні він упродовж кількох тисячоліть був завжди вищим, ніж у східних народів: тюрків, монголів і навіть росіян.
Інтенсивні еволюційні процеси II тисячоліття до н. ч. свідчать про значні зміни в житті людності України. Але не варто думати, що Трипільська культура була повністю знищена на всіх теренах України, навпаки, багато археологічних знахідок переконують, що у формуванні середньодніпровських та верхньодністровських племен насамперед брали участь нащадки пізньотрипільського населення. Наявність мальованого трипільського посуду серед комплексів Шнурової кераміки свідчить про те, що трипільці не загинули остаточно, вони змішалися з новою арійською людністю.
Звичайно, в антропології населення України в II тисячолітті до н. ч. сталися зміни. Проте, можливо, ці зміни були не стільки етнічними, скільки епохальними, тобто: неолітичний передньоазійський тип втрачає свою панівну роль, змішуючись із новим степовим антропологічним типом.
Отже, якщо трипільців можна вважати протоіндоєвропейцями, то нову людність, утворену при злитті з ними, слід розглядати як індоєвропейську расу, котра в II тисячолітті до н. ч. займає панівне становище не тільки на терені України, але й у Греції та Італії, змішуючись з автохтонними племенами пелазгів, які заселяли ці території до появи там греків та римлян.
Таким чином, епоха Бронзи принесла в Україну деякі етнічні зміни, переорієнтацію господарства на скотарство як провідну галузь, але не знищила й землеробства. Слід зазначити, що в міфології й культах чимало рис, успадкованих від трипільців, знайшли свій розвиток у пізніших племен Зрубної культури.
КІММЕРІЙСЬКО-СКІФО-САРМАТСЬКА ДОБА
Кіммерійці — представники пізнього етапу Зрубної культури. Багато вчених вважали, що кіммерійці залюднили південь України, прийшовши не з Азії, як гадали раніше, а з Наддніпрянщини, і їхня культура успадкована від Пізньотрипільської з переорієнтацією на табунне скотарство.
Мова кіммерійців, залишки якої дійшли до нас у вигляді власних імен царів та деякого топонімічного і гідронімічного матеріалу (назви поселень, річок тощо), має чимало мовних рис, успадкованих від трипільців. Про це свідчить дешифрування найдавнішої у світі абетки трипільців, зразки якої іноді знаходять на глиняному посуді, пряслицях тощо. Звичайно, мова трипільських та арійських племен Наддніпрянщини навіть у III—II тисячоліттях до н. ч. мала кілька локальних діалектів, які пізніше лягли в основу не тільки проукраїнської, але й пралитовської мов. Це свідчить про те, що за кіммерійсько-скіфо-сарматських часів пралитовці жили на Подніпров'ї і, вірогідно, були споріднені з про українцями.
У кіммерійській культурі спостерігається багато рис, успадкованих від попередніх культур України. Поховання здійснювалися в курганах і в фунтових могильниках, хоча відомі й поховання спалених в урнах. Будівлі були глинобитно-каркасні з жертовниками, як у трипільців. Кераміка — конічні миски, макітри, прикрашені геометричними орнаментами: трикутниками, ромбами, зігзагами, штриховками. Зброя, прикраси, казани виготовлялися із бронзи. Культура кіммерійців зазнала впливів фракійсько-балканського світу, а можливо, і була спорідненою з ним.
Палеоантропологічні пам'ятки кіммерійців свідчать про їхню спорідненість з антропологічними типами скіфської доби. За даними археології, скіфська територія успадкована від кіммерійської; тут виявлені пам'ятки ідентичної культури, черепи ідентичної групи.
Отже, всі ці факти ще раз підтверджують безперервність етнокультурних процесів у нашій країні.
Кіммерійська культура в Україні нині датується X — початком VII ст. н. ч. Вже з кіммерійських часів (початок І тисячоліття до н. ч.) хліборобство знову починає набувати того значення, яке воно мало за трипільської доби. Роль хліборобської громади стає значно вищою, ніж роль скотарів і вершників.
Майже весь античний світ годується українським хлібом! Знову, як і за Трипілля, зростає кількість населення, відбувається збагачення людності за рахунок експорту хліба, розвитку ремесел, промислів тощо. Міста втрачають свою провідну роль, а село завойовує пріоритети у господарстві.
Історики-міфоціоністи говорять про такі зміни дещо спрощено: "скіфи витіснили кіммерійців", "сармати витіснили скіфів", не пояснюючи, куди витіснили, звідки самі прийшли, і взагалі, що значить "витіснили".
Як бачимо, навіть зміни, що відбулися у ІІІ- ІІ тисячолітті до н. ч., не свідчать ще про повне знищення Трипільської культури.
Відмінності між скіфами й кіммерійцями було важко знайти навіть Геродоту, який жив у V ст. до н. ч. Описуючи війну скіфів із кіммерійськими царями, він припускав, що це була лише одна з внутрішньо етнічних міжусобиць.
Кіммерійські кургани майже нічим істотно не відрізняються від скіфських: спільність антропологічних типів, рис культури і побуту свідчать про етнічну спадкоємність. Зображення кіммерійців на керамічному посуді (на одному з них і напис: " кіммеріець") ідентичні зображенням скіфів на їхніх мистецьких виробах. немає відмітки і в їхньому одязі. Однак сучасні історики піддають перевагу міфаніонігтськііі концепції. .за якою відділяють кіммерійців Ніл скіфів, вважаючи їх кочівниками різного етнічного походження". Лінгвісти досі дотримуються думки про ірано- мовність кіммерійців. Кіммерійці як етнос. Хоча і інша наукових публікацій, однак про етнічну належність їх до предків слов'ян науковці говорити ще побоюються. Натомість висловлюються думки, що поруч із кіммерійцями на теренах України проживало проти-слов'янське населення, яке маю контакти з кіммерійцями .
Початок скіфської епохи представлені в археології Чорноліською археологічною культурою. Скіфи згадуються в ассірійських джерелах першої половини VII ст. до її. ч. як войовничий народ, котрий із Причорномор'я проникав у Мату Азію, завойовуючи на своєму шляху місцеві племена, а в кінні того ж століття знову повернувся до Причорномор'я. Держана скіфів у різний час простягалася віл стенів України до Волги і Уралу, а їхні кургани с навіть на Алтаї.
На захід від Дністра жили фракійці, котрі, змішуючись зі скіфами, стали предками сучасних буковинців, гуцулів, бойків, лемків та інших етнографічних груп українців.
Найраніші скіфські поселення відкриті на берегах Вузького лиману (Миколаївщина). Скіфи мешкали в покритих соломою будинках з глиняною підлогою і печами, мали господарські ями-погреби для зберігання харчових запасів, збіжжя. Вони розводили домашніх тварин, переважно корів, овець, коней.
З V ст. до її. ч. на Подніпров'ї Побужжі з'являються великі скіфські городища, укріплені земляними ватами заввишки понад 12 м. населення городища не було соціально однорідним, у верхній частині міста (акрополі) мені ката скіфська аристократія. Тут були кам'яні або цегляні будинки з глиняними печами, збудованими на дерев'яному каркасі. Сам акрополь часто був відгороджений віл нижнього міста кам'яною стіною. Внизу розташовуватися ремісничі к картати з хатками на 2 кімнати, печами і жертовниками. Поруч землянки-майстерні або амбар для зберігання запасів. Увесь цей комплекс (нагороджувався парканом, а в центрі подвір'я будуватися власні святилища Вигині Вогню.
Найвідомішими скіфськими городищами в Україні є ІІІарпинське і Пастирське (Херсонщина), Немирівське (Поділля), Мотронинське (Київщина), Нільське (Полтавщина) - вони навіть більші і величніші, ніж городища Княжої доби Київської Русі ХІ-ХІІІ ст.
За горо дотом, Скіфів була полі етнічною державою: калічиш, алазони, скіфи-орачі, скіфи-землероби, скіфи-кочівники, царські скіфи - "найкращі, що вважають інших своїми рабами". Незважаючи на цю, з першого погляду, строкатість, на всій території встановилась однорідна культура. Однак досить довго у скїфодогії панувала думка про неоднорідність скіфів, які нібито включали в себе ірано мовні та тюркомовні кочові племена". Геродот же говорить про наявність різних соціально-господарських прошарків скіфського суспільства, про що свідчить хоча б протиставлення "царі" - "раби".
Ось як це пояснював Віктор Петров: "... справа йде про два соціально-господарчі прошарки в межах одного народу... Власники великих стад кочують зі своїми стадами, переганяючи стада з випасеного лугу на місце іншого випасу. Без худобні, обробляючи земельні ділянки, лишаються на місці. Так скотарі-вершники є кочівники, хлібороби осілі. Скотарі-вершники, кочуючи зі своїми стадами, потребують для охорони озброєних людей: тим-то при кожному стаді у кожного багатого скотаря-вершника є збройний загін".
Так зароджувалися і створювалися верстви (касти) протослов'янського суспільства. Далеко за межами України знаходять тільки скіфські могили, а їхні городища розташовані переважно на Полтавщині, Київщині, Поділлі, Причорномор'ї. Отже, центр Скіфії був саме в Україні. А якщо ж говорити про іранізацію або тюркизацію скіфів, то хіба що не більшою мірою, як і полонізацію українців у XVI—XVII ст. або їх русифікацію в XX ст. Звичайно, периферійні райони Скіфії чи навіть окремі верстви, які вступали у контакти з іранським і тюркським світом, могли зазнавати їхнього мовного впливу.
А от щодо племен елліно-скіфів, то Геродот, напевно, мав рацію: етнічна спорідненість причорноморських скіфів із греками була помітною в часи Геродота. та і не дивно — одні і другі нащадками племен Усатівської археологічної культури.
Що ж до іраномовиих племен, то з ними воювали як скіфи, так і греки. і ця спільна боротьба з персами, мабуть, чи не найбільше зблизила їх політично і господарчо (похід Дарія на Скіфію — 512 р. до н. ч.). Тюркські ж племена з'являються у Криму аж через тисячу покій (576 р. н. ч.).
Сучасні історики визначають скіфський етнос як "постплем'яну народність", "територіально-плем'яну спільноту", "територіально-етнічну спільноту". До кінця V ст. до н. ч. формування скіфського етносу вже було завершено.
У культурі скіфів яскраво виділяються риси, які успадкували українці. Скіфи шанували гостей, подаючи їм хліб-сіль, їм було властиве побратимство, яке побутувало ще її у Запорозькій Січі. Поминальний обряд Тризна, який справлявся на мотилі померлого, був традиційним у скіфів, слов'ян, русів, українців. На археологічних знахідках скіфських курганів є зображення людей. Із золотої пекторалі дивляться на нас слов'янські очі наших Пращурів. їхні волосся підстрижене "під макітерку", одяг вишитий на плечах, рукавах і грудях. Штани широкі (шаровари) або вузькі і, як гадають дослідники, пошиті зі шкіри, головний убір - гострокутний башлик, з якого пізніше, можливо, розвинулась і форма козацької шапки.
Писемних пам'яток скіфів небагато, точніше, не встановлена їхня належність скіфам. Проте чимало скіфських слів зберегли для нас зарубіжні історики: Геродот. Пріск, Йордан та ін. Вони часто позначали ці слова своєрідними примітками: "так це в них самих називається", або "саме так його називали в цих місцях". У скіфській мові були слова мед, страва, які й досі вживаються в українській мові.
Скіфи, як і давні українці, не мали звука ф. У сучасній українській мові майже всі слова, що мають звук ф — іншомовного походження. Ще її нині в деяких селах України його вимовляють як хв., або h: Хведір, Пилип, хвабрика тощо. Таке ж явище було притаманне мові етрусків, які генетично є нащадками італійських пелазгів.
Спільною рисою скіфської та української мов є також фрикативний звук г (лат. h або гр. "гама"), який відрізняє ні мови від російської (в якій г вимовляється як лат. £). Ареал поширення скіфського звука збігається з ареалом скіфської топоніміки та археології: це басейни Дону. Дніпра, Дністра, Південного Бугу. За межами України така вимова залишається і в деяких районах Чехії, Словаки, в Ростовській області Росії. То чи не тут нині живуть нащадки скіфів? Мовознавець В. Абаєв, котрий зібрав і дослідив майже всі відомі скіфські слова, відповідає на це питання ствердно: "Скіфів шукайте там, де замість g говорять Y".
На схід від скіфських володінь (Приазов'я, Поволжя, Південне Приуралля) жили скотарські племена сарматів. Генетична спорідненість їх зі скіфами очевидна, адже походження їх спільне і сягає глибокої давнини — від племен Зрубної культури.
Пам'ятки культури сарматів також мають спільні риси зі скіфськими: подібні орнаменти па глиняному посуді, литі з бронзи казани, котрі, мабуть, виконували роль ритуального посуду. Серед культових предметів можна також назвати бронзові дзеркала, глиняні курильниці, кам'яні тарілі, що застосовувалися для розпалювання жертовного вогню. Мистецтво так званого "звіриного стилю" притаманне сарматам такою ж мірою, як і скіфам. Озброєння істотно нічим не відрізнялося від скіфського: тригранні бронзові наконечники для стріл, короткі луки, довгі мечі.
Про спорідненість скіфів і сарматів писав ще Геродот — він переказав легенду про походження сарматів від шлюбу скіфів з амазонками и. Археологічні знахідки свідчать про привілейоване становище жінки у сарматів: багаті поховання жриць, жінок-амазонок (у кольчугах, зі зброєю). З покійницею клали у могилу розбите люстерко, гривни, що прикрашали шию, спіральні підвіски, начільні пов'язки, розшиті золотими пластинками та коштовним камінням, намисто з кольорового скла, перлів, самоцвітів. В одному з таких поховань знайдені навіть залишки трону, що свідчило про високе становище похованої жінки.
Одяг сарматів, про який дізнаємося з численних зображень на різних мистецьких виробах, складався з короткої сорочки, штанів, пояса, довгого плаща, скріпленого на плечі спеціальною пряжкою чи застібкою (фібулою). Типове взуття сарматів, як і скіфів. м'які шкіряні чобітки. У деяких сарматських курганах завдяки високогірному клімату (Алтай) збереглися рештки сукняних і шовкових тканин, виробів із хутра тощо. Цікавою пам'яткою сарматського ремесла є чотириколісний віз. зроблений із дерева без жодного цвяха чи металевих деталей, скріплений лише за допомогою дерев'яних шипів.
Звичайно, сармати жили на далекій периферії Скіфії. Античний географ 11 ст. н. ч. Клавдій Птолемей називає понад сотню сарматських племен. Найзначнішими серед них були плани, Роксолани, язики, аорси, сіраки, арійки, масагети та ін. Геродот також повідомляє: "савромати розмовляють скіфською мовою, але розмовляють нею з давніх часів погано, бо амазонки не навчилися їй як слід"''.
Цікаво, що назва сармати, або савромати довго зберігалася у пам'яті українського народу, який традиційно вважав себе нащадком "славних Роксоланів". У козацьких літописах зустрічаємо такі вислови: "наші козако-сарматські Предки", "князь сарматський і гетьман усього Запорозького війська", "провінції козако-руські савроматійські" тощо. Можливо. це було даниною тогочасним поглядам істориків на спільне походження українців і поляків від "одного савроматійського кореня". Відомі в цей час кілька історичних творів про Україну під назвами: "Трактат про дві Сарматії" Матвія Мєховіти, "Опис Сарматії Європейської" Матвія Стрийковського, карти Сарматії Мартина Кромера. Зокрема. Стрнйковський писав: "... сарматські народи, які розмовляли руською мовою" або: "Як згадує Птоломей та інші, назва Роксолани та Роксани була відома кількасот років ще до народження Христоса".
Отже, чіткі хронологічні межі сарматського часу встановити нелегко. Поширення сарматів в Україні датується приблизно ІІІ ст. до н. ч. — III ст. н. ч. У цей період значного розвитку в Україні досягає культура античного світу. У Західній Європі в цей час поширена матеріальна культура Ла-Тен, яка з'явилася внаслідок засвоєння кельтською тубільною людністю Античної грецької культури.
Існування в Україні культури Ла-Тен досить довго заперечувалося. Розкопки початку XX ст. переконливо свідчать, що ця культура еллінської (середземноморської) орієнтації, починаючи з середини І тис. до н. ч., поширюється в Україні й домінує над азійськими та каспійсько-малоазійськими елементами, притаманними кіммерійсько-скіфо-сарматській добі. Отже, зміни, що відбулися в населенні України, не можна зводити лише до зміни скіфів сарматами: в етнічному складі народу зникають, розчиняються домішки, привнесені кочовою верхівкою скіфів, а етнічні первені осілих хліборобських "скіфів" зберігають своєїндоєвропейство. Вони заселили країну настільки густо, що для випасу великих стад худоби скотарям-вершникам просто не залишалося місця. Густота населення в цей час, за Михайлом Брайчевським, дорівнювала близько 10 чоловік на 1 км2.
Зміна культури відбулася не внаслідок етнічних міграцій, а внаслідок переходу місцевого люду на вищий ступінь матеріального розвитку. Антична доба в Україні завершується близько IV ст. н. ч., змінюючись слов'янською. В цей час відбуваються складні процеси, відомі в історичній науці як доба великого переселення народів, яка призвела до занепаду матеріальної Античної культури в Україні, хоча і не знищила її повністю — посуд Галичини й Волині (чорні горщики, глеки, кухлі, прикрашені зигзагоподібними орнаментами) красномовно засвідчує збереження античних традицій і розвиток їх у сучасній етнографічній культурі українців.
За результатами палеоантропологічних досліджень, у часи великого переселення народів населення України принципових етнічних змін не зазнало. Іноетнічні компоненти, які потрапляли на Подніпров'я та Побужжя (готи, гуни), поступово асимілювалися місцевим людом і повністю слов'янізувалися.
Чи не найбільше наукових дискусій відбулося з приводу етнічної належності гунів. З'явилися вони в Європі близько IV ст. н. ч. Прихильники азійського походження гунів не могли пояснити, чому не залишилося жодних слідів (пам'яток культури) гунів на тих великих територіях, де вони перебували так довго. Ніхто не хотів звертати увагу, що у давніх письменників є чимало вказівок на те, що "під гунами мають на увазі слов'ян" (Саксон Граматик, Адам Бременський, Лев Диякон, Олаф Далін та ін.).
Але най красномовнішим доказом слов'янства згаданих "гунів" є праця Пріска Латиського, учасника і очевидця подій, які відбувалися у столиці гунів за часів царя Аттіли. Римський дипломат ототожнює скіфів, варварів, гунів, які мають близькі говірки, протиставляючи їм греків, мову яких вони вживають рідко. Багато побутових деталей скіфів нагадують етнографічні риси українського побуту: люди живуть у хатах, сіють хліб, а не кочують степами, як тюрки. Царя зустрічає хор дівчат, виявляючи цим велику шану володареві. Описаний царський терем щедро прикрашений різьбленням по дереву, а всередині застелений тканими килимами. Князівський бенкет нагадує церемонію часів Київської Русі.
Та, незважаючи на публікацію цієї давньої пам'ятки, багато вчених не хотіли відходити від традиційних поглядів щодо походження гунів. Нині, мабуть, немає підстав розглядати гунів як виключно тюркомовний етнос; це, вірогідно, була спільна назва племен Південно-Східної Європи (як осілого населення, так і кочівників), які мали виразні риси слов'янської культури. Ще довго після цих подій греки і римляни називали наших Предків скіфами. Навіть воїнів князя Святослава Хороброго у X ст. називали ще скіфами
.
|