|
|
Скачати 0.82 Mb.
|
75. “Поетика” Арістотеля: теорія мімесизу. Поетика (“Про мистецтво вічне”) написана наприкінці життя філософа між 336 та 322 рр. до н.е. Вчення Арістотеля про мистецтво грунтується на понятті мімесизу (“наслідування”, “імітація”), яке було в обігу в естетиці стародавньої Греції. Теорією наслідування користувались і піфагорейці, і Демокріт, і Платон, але трактували по-різному. Арістотель: суть епічної та трагічної поезії – в наслідуванні. Відрізняються вони трьома рисами: чим, що і як наслідуються. Далі Арістотель виявляє чим провадиться наслідування в мистецтві, а саме – в ритмі, слові, в мелодії – нарізно або разом. На питання “Що наслідує мистецтво?” та “Що мімезує поезія?” Арістотель пише, що зображати треба або кращих за нас, або гірших, або таких як ми. За Арістотелем можна наслідувати лише реальне (людей як ми – добрих та поганих) та ідеальне (кращих за нас). Арістотель з’ясовує у який спосіб чим і що можуть наслідувати поети і як саме. Можна або 1)розповідати про події, як про щось стороннє, як це робить Гомер, або 2) від самого себе, не замінюючи себе іншим, або 3) виводячи усіх зображуваних осіб у дії. Отже – епічно, лірично, драматично. Ось у цих трьох відмінностях – чим, що і як – і полягає наслідування. Само по собі наслідування властиве нам від природи. Тому люди й відрізняються від інших живих істот, що дуже здатні до наслідування, завдяки якому набувають перших знань. Всі відчувають у наслідуванні приємність. (доказ: мистецькі твори, те, на що в дійсності дивитись неприємно, викликає у нас задоволення, коли ми бачимо найточніше його змалювання). 76. “Поетика” Арістотеля: вчення про трагедію. На думку Арістотеля, “трагедія є відтворення прикрашеною мовою важливої і закінченої дії, що має певний обсяг, відтворення не розповіддю, а дією, яка через співчуття і страх сприяє очищенню подібних почувань”. В кожній трагедії повинно бути 6 складових елементів: фабула, характери, мислення, сценічна обстановка, спосіб вислову і музична композиція. Основа трагедії – фабула. Фабула, наполягає Арістотель, мусить бути органічно цілісною та мати певний обсяг. Ціле – це те, що має початок, середину та кінець. Добре складені фабули не можуть ні починатися, ні кінчатися де завгодно, а повинні відповідати зазначеним умовам. Фабула трагедії неодмінно має перипетії та пізнавання. Перипетія є зміна подій до протилежного і притому зміна відповідно до ймовірності або неминучості. (Наприклад, в “Едіпі” вісник, який прийшов, щоб порадувати Едіпа і звільнити його від страху перед матір’ю, досяг протилежного, розкривши Едіпові, хто він був). Пізнавання є перехід від незнання до знання, або до дружби, або жо вороженчі тих, кому визначено долею щастя або нещастя. Арістотель виділяє такі види впізнавання: 1) впізнавання по зовнішніх ознаках, 2) впізнавання придумане самим поетом, 3) впізнавання через спогад, 4) впізнавання через міркування. Нарешті, за Арістотелем, фабули бувають прості та заплутані. Простою він вважає таку дію, безперервну та єдину, під час якої зміна відбувається без перипетії або пізнавання; а заплутану – таку, в якій зміна відбувається або з пізнанням, або перипетією, або з обома ними разом. А. виділяє зав’язку і розв’язку, зав’язка часто охоплює події, які лежать поза дією, і деякі з тих, що входять до неї самої, а решта – розв’язка. На друге місце А. ставить характери. Виділяє 4 умови досконалого характеротворення: 1) щоб характери були гідні, 2) відповідність характерів, 3)правдоподібність, 4) щоб характер був послідовний. На думку А. драматичні твори повинні писатися ямбічним ритмом, оскільки він блище до розмовної мови. Загалом А. виділяє 4 види трагедії: 1) заплутана трагедія, 2) трагедія жаху страждань, 3) трагедія характерів, 4) трагедія жаху, де дія відбувається у пеклі. 77. Диференціація поміж “істориком” і “поетом” у “Поетиці” Арістотеля. “Поетика” Арістотеля довгий час вважалась одним з найповніших висвітлень питань трагедії та поезії. У своєму творі Арістотель висвітлює багато питань, пов’язаних з поезією і прозою. Одним з питаннь, яке він розкриває – питання різниці між “поетами” та “істориками”. Арістотель вивищує поетів. Він вважає, що історик і поет відрізняються один від одного не тим, що один говорить віршами, а інший прозою (можно Геродотові твори викласти віршами, і все ж таки це була б історія, хоч і викладена віршами); відрізняє їх те, що один говорить про події, які справді відбулися, а другий – про те, що могло б статися. Тим-то поезія і філософські глибша, і серйозніша за історію – поезія говорить більше про загальне, а історія – про окреме. Загальне полягає в тому, що людині певної вдачі доводиться говорити або робити, виходячи з ймовірності або необхідності, а цього і прагне поезія. Тобто, за Арістотелем: поезія – загальне, історія – окреме, причому перше важливіше. Згодом більшість фахівців вважали, що в цьому питанні Арістотель заплутався і неодоцінив взаємовідношення загального до одиничного. 78. Поняття катарсису в Арістотеля (“Поетика”). У визначенні сутності трагедії великий інтерес викликає теорія “очищення” – катарсис. За думкою Арістотеля, герой трагедії не повинен бути ні ідеальним, ні з вадами. Вони повинні бути гарними людьми, зробивши вільно або невільно якусь помилку. Тільки в цьому випадку вони будуть збуджувати у читача почуття страху і жалю, і, за думкою Арістотеля, саме ці почуття очищують душі глядачів. Це очищення, грецькою катарсис, мало багато тлумачень тому, що сам філософ у “Поетиці” не розкрив сутності катарсису. В добу відродження слово “катарсис” розуміли як релігіозне очищення. Німецький поет і критик Лессіт, перший спробував пояснити цей термін з точки зору самого Арістотеля, але не дав правильного пояснення катарсису, бо користувався помилковим визначенням термінів використаних Арістотелем. Він бачив тут очищення пристрастей, тоді як насправді мова йде не про пристрасті, а про душевні переживання. Слід вважати, що під катарсисом Арістотель розумів виховну дію трагедії щодо глядачів. Він надає влучне значення думкам, що виражаються через героя та розуміє, яке велике значення має відношення автора до героя. 79. Арістотель про “помилки поета” (Поетика). Цікавими є думки Арістотеля стосовно помилок поетів. Він вважав, що є 2 типи помилок: одні – по суті, а інші – випадкові. Якщо поет, наприклад, намагається щось відтворити, але вправно зробити йього не спромігся, то це помилка по суті; а якби він припустився помилки вякомусь особливому мистецтві, як-от у лікарському, або в якійсь іншій галузі утнув щось неможливе, то це помилка випадкова, яка не стосується самої поезії. Слід зважати, що якщо мистецтво зображає щось неможливе, то припускається помилки, але вона виправдана, якщо досягає своєї мети. Ця мета досягається, якщо та чи інша частина твору більше нас хвилюватиме. Менш важливо, коли поет не знає якогось факту, наприклад, що в оленячої самки немає рогів, аніж коли він опише її нехудожньо. Якщо поет відступає від дійсності, то він може виправдатись так, як говорив Софокл, що він зображає людей такими, якими вони повинні бути. Арістотель підтримував тезу: поет може змальовувати людей ідеально, реально та суб’єктивно, головне – художня майстерність. 80. Доба Еллінізму: духовно-художня специфікація, періодизація. Битва при Херонеї 338 р. до н.е установила в Греції Македонське верховенство та поклало початок добі Еллінізму. На рубежі IV-III ст. до н.е. в Греції виникають нові оригінальні філософії: епікурейство, стоїцизм, скептицизм, кінізм. Кініки проповідували тотальне опрощення людини, відмову від будь-якої власності, шлюбу, релігії, моральних настанов, кінік жив тим, що дає природа, ходив напів-одягненим, спав, де придеться, їв, що доведеться. Епікурейці вважали, що все в світі ств. з прешочастинок-атомів, які поєднуються в певні тіла і розпадаються випадково, ніякої безсмерної душі та загробного царства не існує. Якщо людина живе в гармонії з собою та іншими, вона здатна довше існувати на землі і навпаки. Стоїки виходили з ідеалістичних засад, вірили, що в основі лежить “логос” – великий розум, розлитий в усьому сущому. Не атоми поєднані випадково, а “ідеальний логос”, що обумовлює все живе. Скептики продовжили традиції софістів, уважаючи будь-які знання релятивними, бо людина – смертна, тому сприймає світ суб’ктивно. Література Еллінізму увібрала в себе характер доби, продемонструвала новації ідей та форм: а) апологетична література, яка вихваляла монархів, б) новоатична комедія, герої якої були занурені в побутове життя, в) в епоху Еллінізму в Греції виникаї роман, г) в елліністичній літературі зустр. жанр невеличких побутових сценок, д) безумовним здобутком еллін. літ. є психологізм. Періодизація: оскільки літ. І-IV ст. н.е розвивалась під впливом Еллінізму, то цю добу можна роздіоити на 2 періоди – ранній Еллінізм (IV-I cт до н.е.) та пізній Еллінізм (I-IV ст. н.е.). 81. Новоатична комедія: генеза та художня природа. Термін з’явився ще в античні часи. “Аттична” вказує на те, що батьківщиною нового жанру стала столиця Аттики Афіни, а “нова” підкреслює принципову відмінність між комедією еллінської доби та класичної, аристофанівської. Хоча їх віддаляє проміжок у 70 років, але за цей період життя Афін суттєво змінилось(руйнівна Пелопонеська війна, розпад Морського союзу, Афіни не грали великої ролі в імперії Македонського), що й зумовило трансформацію комедії. Втрата значення у державному житті не позначилось на культурному житті: Платон, Арстотель, Епікур заснували філософські школи, жив й творив скульптор Пракситель, залишились традиції відмічати загальнонародні свята. Про злет театрального мистецтва свідчить велика к-сть написаних комедій, але вони відрізнялись від арістофанівських традицій: 1) зникають гострокритичний запал та втручання в питання політики, філософії, ідеології, естетики, 2) замість відомих істоичних фігур зображуються прості люди: старі батьки, воїни-найманці, гетери, повара і т.д., 3) будь-яку роль перестає відігравати хор, 4) зникають фантастичні, непередбачені сюжети аристофанівського театру, в якому дія розігрувалась на Олімпі, в Аїді, казковому пташиному царстві. Новоаттична комедія мала сталий набір сюжетних схем та мотивів: 1)насильство, гвалтування, що здійснювалось до шлюбу, підкидання немовлят, 2) є сирота-безприданниця, за якою безнадійно сохне заможний молодик, 3) хитрий раб мусить придумати як виманити у скупого хазяїна гроші, 4) брат і сестра, розлучені долею, ледь-ледь не стають коханцями, дізнавшись правду. Проте за цими сюжетними стереотипами стояли цікаві ідейно-естетичні новації: 1) майстерне ведення інтриг, причому величезну роль в інтризі відіграє випадок, 2) новоаттична комедія вирізняється більшою розробкою характеру людини, 3) гуманістично-ліберальний пафос комедії, терпимість, делікатність її головної ідеї. Видатними драматургами новоаттичної комедії 82. Характерологія, філософія, стиль комедії Менандра “Відлюдник”. Менандр завоював перше місце за п'єсу “Відлюдник”. Ця комедія цікава тим, що в ній немає стереотипних сюжетів та мотивів, характерних новоатичній драматургії. Пан розповідає, що поряд з його святилищем межкає відлюдник Кнемон. Він мізантроп, тому, що всі і всі довкола, огидні, продажні, підступні. Він тотальний людиноненависник, бідняк, селянин. Він протистає корумпованому світу, але Менандр не дає розвитку романтизмові. Він пояснює Кнемона соціопсихологічно: “Не чекай доброти від бідняка-землероба”. Менандр вступив в полеміку з стоїками. Стоїки вважали, що соціальний стан людини не відіграє ніякої ролі, головне логос. І аристократ і раб можуть бути однаково духовними. Кнемон не має логоса. Таким характером Менандр заперечує стоїкам. 1.Чинник на якому стоїть світ Менандра – це кохання. В ті часи батьки одружували своїх дітей. Менандр виступає проти цих звичаїв. Він виступає за кохання вільних індивідумів. 2.Розумне благодіяння. За Аристотелем аристократ людина наближена до бога, бог дає їй все. Будь-хто, хто здатний на щире благодіяння – людина обожнена. 3-ім найважливішим чинником гармонічного часопростіру в п'єсі Менандра постає рівність та єдність у дусі. Раба і аристократа поєднує розум та духовність, тому не родослівна, а велич душі робить людину благородною. 83. Роль випадку в художньому світі та антропології Менандра “Полюбовний суд”. Жив і творив в Афінах в 3-4стд.н.е. Написав близько 100 комедій, до нас дійшло тільки 5. Одна з них “Полюбовний суд”. Юнак Харісій на святі Артеміди гвалтує незайману дівчину Памфілу. Харісій був настільки п'яний, що нічого не пам’ятає, а дівчина була настільки шокована, що теж нічого не пом'ятає. Випадково Харісій потім зустрічає Памфілу і заклхуєтьсяв неї, а пізніше одружується з нею. Через 5 місяців, коли Харісій був у відїзді у Памфіли народжується немовля, але боючись гніву чоловіка, підкидає свою дитину, поклавши поряд кошик з дорогоцінностями. Про це випадково дізнається Онісій, раб Харісія, який повідомляє про все Харісію. Харісій дізнавшись про це впадає в страшний розпач; він поринає в п'янство, постійні гулянки, де зустрічається з гетерою. Батько Памфіли намагається помирити її з Харісієм. В цей час Онісій випадково зустрічає двох рабів, які сперечаються через немовля. Онісій побачивши коштовності хазяїна поряд з дитиною про все здогадується, але боїться повідомити Харісію. Тому він відносить цю дитину гетері Гадротонон. Вона дуже зраділа, адже тепер вона скаже, що ця дитина її і народжена від Харисія, тоді він зробить її вільною. Сміркін вмовляє Памфілу кинути чоловіка ї їхати додому, але дівчина відмовляється, каже, що кохає чоловіка. Цю розмову випадково чує Харісій і розуміє свої помилки по відношенні до дружини, тут з'являється Габротонон з дитиною і про все розповідає. Важливу роль тут відіграє випадок. 84. Александрійська поезія: основні представники. Йдеться про яскраву тенденцію в елліністичній поезії, яка отримала свій вираз у творах письменників, які були пов’язані з Олександрією та її культурою. Розквіт О. поезії припадає на першу половину ІІІ ст. до н.е., а її найвидатнішими представниками є Каллімах, Аполлоній Родоський та Феокріт. О. поезію вирізняє особлива неувага до суспільних проблем, натомість поети відкривають багатий світ інтимного чуття та переживань. Олександрійська школа починалась з елегії, засновником цієї школи був Філіт. Поряд з елегією виникає ще один жанр О. поезії – епіграма, коротенький вірш в елегійному розмірі. Каллімах: був шкільним вчителем, потім досяг великого положення в Музеї і став поетом при дворі Птолемеїв, найважливіша частина літературної спадщини була загублена. Найвидатніший твір Каллімаха – “Причини” – збірка оповідних елегійв 4 книгах, що містили перекази про виникнення різних свят, обрядів, міст, святилищ. З “Причин” дійшли лише невеличкі фрагменти, тому не можна судити про філософію та ідеї цього твору. Гімни Каллімаха збереглися майже повністю: “До Зевса”, “До Аполлона”, “До Артеміди”, “До Деметри”... Феокріт: народився в Сіракузах, про його життя майже нічого не відомо, в о. лірику Ф увійшов як засновник буколічної, пастушої поезії, або еклоги, в римській поезії пасторалі. Розвиток буколічної поезії породив специфічний жанр – ідилії. Ф написав багато творів, до нас дійшло 30 ідилій і 26 епіграм. Головні герої – міфол. персонажі та прості люди. Ідилії: “Тирсіс”, “Чарівниця”, “Фалісія”. Аполлоній Родоський: був учнем Каллімаха, але згодом пішов проти свого вчителя, і був змушений покинути Олександрію. Його найвидатніший твір “Аргонавтика”, по суті трансформація традиційного грецького епосу в нову якість. 85. “Порівняльні життєписи” Плутарха: поетика і філософія. Письменник звернувся до жанру біографії. Поетика особливо виявляється в портретиці в психологічних деталях, людських діях. Психологічні деталі “Цезар пливе під стрілами, не випускаючи з рук запилених книжок, тримає їх над водою”. На перше місце виходить людина, саме її душа розкривається упроловж всього життя. Саме показ і аналіз життя були новацією. Харектеризується душа героя, розкривається в побутово-сімейній сфері, навчанні, творчості, військових та держ справах. Схема сюжету: експозиція(народження, молодість). Розвиток дії- найважчі моменти, розвязка вознесення у славі або раптова смерть. Сюжет розбавлений авторськими відступами та спогадами, характерами інших людей. Художній світ насичений, метушливий, шалений коловорот життя. Доля непередбачено діє на людину, панує парадокс. Плутарх вдається до яскравих декорацій живопису. Присутня не лише розкіна театральність, але й моторошна чорна. Театральність та грандіозність повязанна з чуттям громадянського патріотизму, мужності, геройства. Цицерон всесвітньо уславлений оратор, як виявляється на початку своїх великих промов дуже боявся говорити і дуже тремтів всім тілом від переляку і напруги, але потім він “розходився”. Він же побачивши, що за ним прийшли кати сам витяг шию, підставив її під удар меча. |
|
Мета : підсумувати вивчене про культуру Давньої Греції; простежити... |
ДОСВІД ЧЛЕНСТВА ГРЕЦІЇ У ЄС Як показало це дослідження, вступ Греції у ЄС мав благотворний вплив приблизно на дві третини галузей економіки. Однак, в загальному,... |
|
Українці Греції Нової окупації України не можна допустити Україні подали представники української громади Греції до посольства України в Грецькій Республіці сьогодні 27 квітня о 10. 00 за... |
Робоча програма навчальної дисципліни Львівський національний університет... Робоча програма затверджена на засіданні кафедри давньої історії України та архівознавства |
|
1. Пеласги (населення Давньої Греції) вважали, що померти у 70 років... Два-три учасники агітки в яскравому одязі грають великим м’ячем «земною кулею». Виходять два учасники в темному одязі, музика міняється,... |
Політичні вчення у Стародавній Греції Сократ, Платон, Арістотель Ці процеси знайшли своє відображення й теоретичне осмислення в політичній думці Стародавньої Греції. Творчими зусиллями давньогрецьких... |
|
Дев'ятий Фестиваль Давньої Музики у Львові Котлярська, 8 Відкриття виставки “Барви барокової музики” понеділок 17 жовтня, 19. 00 |
Уроку з української літератури 9 клас Тема: Давня українська поезія Семен Климовський. „Їхав козак за Дунай”- зразок давньої української поезії. Іван Величковський. Фігурні (курйозні ) вірші. Теорія... |
|
Валерій Лисенко Мiф про Добриню За мотивами книги: Анатолий Членов По следам Добрыни. Москва, 1986. Повніша й докладніша інформацію щодо Давньої Русі, картосхеми... |
Актуальні питання сьогодення стояли на повістці денній зустрічі керівництва... |