Валерій Лисенко Мiф про Добриню

Валерій Лисенко

Мiф про

Добриню

На обкладинці: Віктор Васнєцов. Три богатирі Добриня Микитович, його тесть Микула Селянинович (чи Ілля Муромець?) , Альоша Попович. Віктор Васнєцов. Бій Івана-царевича з триглавим змієм.

Зміст Вступ 1 Варязьке нашестя Походження Добрині 3 Тривожна молодість, столичні інтриги 5 Зрілість Добрині: визвольна війна 8 Битва Добрині зі Змієм 11 Хрещення Русі Білгородський кисіль 14 Що ж у підсумку? 15 Безодні вітчизняної історії 16

Валерій Лисенко

Міф про Добриню

Історія руського Геракла


Віктор Васнєцов. Боян. 1910.


Микола Реріх. Слов’яни на Дніпрі. 1905.
За мотивами книги: Анатолий Членов По следам Добрыни. Москва, 1986. Повніша й докладніша інформацію щодо Давньої Русі, картосхеми й ілюстрації, велика кількість посилань на літературні джерела – на сайті 1000years.uazone.net/dobryn.htm
Лисенко Валерій Миколайович

автор приватного Інтернет-проекту

1000-ліття української культури

1000years.uazone.net

[email protected] т. (067)1795326

11 червня 980 р. стольний град Київ відкрив ворота князю Володимиру Святославичу. Йому тоді ледь виповнилось 20, а правити Руссю судилось не мало, не багато, а 35 років. В історію увійшов з почесним найменуванням “Великий”. На його монетах бачимо княжий знак – тризуб, який відродився у якості державного герба аж через тисячоліття. Володимиру присвячено собори, вулиці, й міста, образ втілено у монументах і кінофільмах.

А хто згадує легендарного богатиря Добриню, Володимирового дядька по матері, правдивого фундатора Русі? Адже з писаних документів ретельно видалено майже все, що стосувалось цієї величної постаті, схожої на античного Геракла.

Як Добриня і Володимир Красне Сонечко – улюблені герої руських билин, так само й Геракл був одним з центральних героїв давньогрецьких міфів. Напівбог, один з численних синів самого Зевса, він увійшов до історії своїми величними подвигами, слава про які поширилася далеко за межі Греції. Його знали ще й під біблійним іменем Самсона, протягом тисяч років присвячували йому художні твори, скульптури, а у ХХ столітті – кінофільми. Новий сплеск цікавості до його образу привернув роман угорського письменника Лайоша Мештерхазі «Загадка Прометея».

Приречений служити людям заздрісним та підлим, він був змушений до чимраз тяжчих і принизливіших випробувань. Загибель його була такою ж трагічною, як і все попереднє життя: він був отруєний, і щоб позбавитись страшних мук, з власної волі зійшов на вогнище.

Багато історичних осіб запам’яталися зі шкільного курсу не надто привабливими рисами. Начебто, княгиня Ольга жорстоко й вигадливо винищувала убивць київського князя Ігоря Рюриковича, свого чоловіка. Ольжич онук Володимир Святославич, хреститель Русі, ославлений як неймовірний женолюб, ґвалтівник нещасної Рогнеди і вбивця її батьків. А його дядько Добриня буцімто хрестив Новгород вогнем і мечем.

Варязьке нашестя

У 1862 р., пишно відзначаючи тисячоліття варязької окупації як дату заснування Русі, московська держава не вперше і не востаннє продемонструвала своє походження від агресорів і гнобителів. Хоч за рік до того й було проголошено відміну кріпосного права.

Отже, варязький наступ на слов’янські вольності почався у 862 р. Багато років варягам довелось боротися з народним опором, отже чи можна вірити літописній версії про їх почесне запрошення на княжий престол якимось новгородським інтриганом Гостромислом?

Місто Новгород було захоплено якимось Рюріком. Цьому зайді пощастило увійти до офіційної історії як засновнику держави. Навіть саму назву Русі виводять від слова рутскарл – воїн-весляр на великому бойовому човні-дракарі з неодмінною драконячою головою на носі.

Між тим, справжнє його скандинавське ім’я Хререкр означає “могутній славою”, що надто схоже на отаманську кличку. Його побратими мали ще більш дивні імена Синєус і Трувор, що перекладаються як “свій рід” та “вірне військо”. І вже зовсім кумедно, що цих віртуальних братчиків, як тільки в них відпала потреба, спіткала смерть від зміїних укусів.

По смерті Рюріка у 879 р. влада мала перейти до його малолітнього сина Інгвара (Ігоря). Фактично ж, правлячим регентом став воєвода Хельгі – билинний “Віщий Олег”. У 882 р., за хозарської підтримки, він здійснює набіг вниз по Дніпру на Київ, вбиває місцевого князя Аскольда. Знов протягом кількох років придушує повстання і починає збирання земель в централізовану державу Русь. Причому спирається як на списи й мечі дружинників-русів, так і на криві шаблі страшної печенізької кінноти.

Віктор Васнєцов. “…приймеш ти смерть від коня свого!”

Ілюстрація до “Пісні про віщого Олега” Олександра Пушкіна.
В часи воєн і нестабільної влади став занепадати славетний київський перевіз, який конкурентам-новгородцям був наче більмо в оці. Варяги драли податки, продавали дівчат у гареми. Мужиків зганяли у військо, яке часом нападало навіть на землі тодішньої наддержави Візантії. Зиск від експедицій був лиш для княжої гвардії, що ховалась за спинами бійців, у “заградотрядах”. А ополченцям, в кращому разі, щастило повернутись живими додому. Візантію боронили від “прибивання щитів на ворота” вишколене військо, вогнеметний флот, многомудра дипломатія. Кажуть, допомагала ще й Покрова Богородиці, але не обходилось і без звичайного відкупу.

Близько 915-го року “Віщий” Олег, згідно пророцтва ображеного ним волхва, “прийняв смерть від свого коня”. Правда, княжий кінь передовірив виконання вироку, як думаєте – кому? Звісно ж, отруйній “гробовій змії”! Просто якийсь гадючник!

Віктор Васнєцов. “Князь тихо на череп коня наступив…”

Ілюстрація до “Пісні про віщого Олега” Олександра Пушкіна.

Походження Добрині

Добриня народився близько 935-го р. у Коростені, стольному граді Древлянської землі. Володіння його батька, князя Мала, простягались від берегів Дніпра на захід, межували з Волинню, краєм дулебів. Серед дрімучих непрохідних лісів основними шляхами сполучення були ріки. Під фортечними стінами Коростеня струменів гранітними скелями Уж. Ніс води у Прип’ять, і у його гирлі колись прогримить на весь світ Чорнобиль.

За кілька років у Добрині з’явилась сестричка Мала, якій судилося стати матір’ю Володимира Великого. На її честь названо містечко Малин, поставлене як древлянський форпост проти варязько-полянської експансії. Правда, в історію Мала увійшла під пестливим іменем Малуша. Рід їх звався Ніскінічами, звідки й пішло билинне Добриня Нікітіч. Чи не їх предка Ніскіню увічнила легенда про Микиту Кожум’яку, який, перемігши змія-людожера, запріг його у плуг і проорав велетенські Змієві вали? Схоже, Маловичі родичалися також із княжою династією сусідньої Чехії, про що йтиметься далі.

У 941 та 944 рр. війська руських земель брали участь в хозарських набігах на Цареград. Причому перший рейд був надзвичайно невдалим. Від “грецького вогню” з візантійських кораблів загинуло багато слов’янських воїв, тому наступного разу древляни від участі в поході відмовилось.


В столиці вирішено було покарати непокірних, і київські митарі прийшли під стіни Коростеня за непомірною даниною. Та місцева земельна Дума зобов’язала князя Мала дати їм відсіч. Знаменно, що саме тут в руському офіційному літописанні вперше з’являється поняття Державної Думи, парламенту!


Отже, у 945 р. на древлянській Державній Раді Ігоря Рюріковича офіційно пойменували князем-вовком, і вирішили: “якщо вовк унадився до овець, то слід його вбити, бо погубить все стадо”. У швидкоплинному нічному бою варягів загнали в трясовину і винищили: тут вони не могли застосувати свої переваги воїнів моря. Ігоря захопили, судили, і, не зглянувшись на його поважний вік, скарали особливо принизливо: нагнули дві берези, прив’язали за ноги, і… Видно, заслужив.

Древлянські посли у Києві від імені своєї землі проголосили: князь-вовк страчений за хижацтво і грабежі, влада має перейти до князів-пастирів. В Західній Європі таке розуміння держави висловила тираноборча Велика Хартія Вольностей лише у ХІІІ столітті. Згідно династичного права, переможний Мал повинен був стати Великим князем, успадкувавши і владу, і багатства, і гарем. У 945 р. столицею Русі міг стати Коростень.

Але варязькі воєводи хутко заходились до реваншу. Малолітньому престолонасліднику Святославу Ігоревичу довірили першому в битві кинути спис. Тут він зазнав публічної невдачі: зброя упала просто біля ніг коня. Проте влада все-таки дісталась його матері Ользі.

Вона увійшла до історії як взірець державної мудрості. Правда, пізніші літописці приписали її вигадливості неймовірні розправи над недолугими древлянами. А насправді боротьба була не стільки збройною, скільки дипломатичною. Київські карателі не наважились стратити навіть Ігоревого кривдника – руки в них виявились закороткі! Мал відбувся десятилітнім ув’язненням у задніпровській варязько-хозарській фортеці Любеч, а його дрібні діти Добриня й Малуша на цей час стали заручниками і княжими рабами. Що ж, напівбог Геракл також побував у рабстві…

Подальший хід подій показує, що варягам протистояли значні сили. Через десять років древлянська аристократія повернулась-таки у коло найвищої державної еліти.


Любечський замок. Реконструкція академіка Бориса Рибакова.

История СССР, том І.

Тривожна молодість, столичні інтриги

Отже, древлянські княжичі Добриня з Малушею стали заручниками і рабами у київському великокняжому дворі. Росли вони у праці: Добриня був конюхом, вартовим, чашником, ключником, хранителем золотої казни; Малуша, підрісши, також стала ключницею і любимицею Великої княгині. На десятий рік Добриня став володіти конем, тобто йому було повернуто свободу. Якимось чудом ці діти не забули своє високе походження, зберегли і передали нащадкам воістину благородне виховання.

Ще вибором для сина слов’янського імені Святослав Ольга продемонструвала антиварязький політичний курс. Очевидно, авторитет древлянської династії був життєво необхідним київській владі. Інакше чому б саме Малушу Ольга наблизила до себе, а згодом одружила зі своїм підростаючим сином? Причому малушин син Володимир Святославич став загальновизнаним престолонаслідником, отже вона була саме дружиною, а не одною з його незліченних наложниць. Добриня, малушин брат, став вихователем і опікуном свого племінника. А разом вони – улюбленими героями народних билин.

Віктор Васнєцов. Ілюстрація до казки “Царівна-жабка”.
Ольга, вочевидь, шукала сильних союзників; зокрема, відвідавши Константинополь, 9 вересня 957 р. охрестилась. Під її опікою, у дитячих та юнацьких ігрищах, освіті й вихованні, почав формуватись кістяк майбутньої володимирової богатирської гвардії. Так, приблудився до княжого двору нікому ще не відомий велетень Ілля з далекого Мурома, який насмілився видавати себе за Мала Древлянського. Ох і наробив він переполоху, доки один лиш Добриня не зумів його викрити! Згодом Ілля Муромець пройшов дорогами випробувань поряд з Добринею і Володимиром, а його почесне поховання дотепер збереглось у Києво-Печерській лаврі.

Билини натякають, що й сам Мал після звільнення побував у колі київських витязів, але його присутність завуальовано всілякими прізви­ськами: Малко Любечанин, Микита Залішанин.

Між тим Святослав, вокняжившись, був надто залежний від чужих впливів. Вів напівкочове життя, яке через багато століть успадкувало козац­тво. Ходив з військом у далекі походи, полишивши на матір і державне правління, і дітей. Зруйнувавши 965-го року в Прикаспії Хозарський каганат, Святослав став мірятись силами з могутньою Візантією на берегах Дунаю. Тим часом за його спиною воєвода Свенельд підбирався до престолу, інтригуючи проти Ольги.

26 травня 969 р. велика княгиня померла. Прах її упокоївся спершу в давній княжій резиденції Берестове, поблизу Видубичів, а за наказом її правнука Ярослава Мудрого буде перенесений до Софії Київської.

(Правда, за вишгородською легендою, і вона, і її син Святослав були поховані у заснованому нею мало не 955-го року (!) Спасо-Преображенському монастирі поблизу Межигір’я, над Дніпром. Між тим, Святослав відомий не просто як поганин, а як затятий ворог християнства.)

Смерть княгині спричинила тяжкий ланцюг катастроф. На київ­ському столі, за відсутності батька, опинився юний Ярополк Свя­тосла­вич, старший з братів-спадкоємців. Середульшого Олега відіслано на древлянський престол. Оскільки Коростень було розвінчано, то княжою резиденцією став далекий Овруч, а важливим союзником – тесть Добрині, заможний, але безрідний Микула. Схоже, що саме він постачав руських богатирів кіньми, що вміли літати і навіть розмовляти.

Найменшого ж, Володимира, було відправлено у почесне заслання в далекий Новгород, під регентство вчорашнього княжого конюха Добрині, якого ніде в офіційних документах так і не названо княжичем. Але амбітне новгородське віче проти нього чомусь не заперечувало, і підтримувало правління Добриничів протягом ряду поколінь! Чи хто в Києві здогадувався, яка з цього вийде вибухова суміш?

Віктор Васнєцов. Витязь на роздоріжжі. 1882.
Дунайський похід Святослава закінчився крахом, його військо було вщент розгромлене імператором Цімісхієм. А тут ще й печеніги захопили південноруські Тіверську та Улицьку землі. Це не завадило поверненню до Києва Свенельда з особистою гвардією. Але Великого князя Русі печеніги не пропустили. Спочатку з рештками війська відтіснили на схід, до Дніпрових порогів. Потім оточили на Хортиці, довго морили голодом. Очікувана допомога з Києва не йшла. Князя в його столиці більше не чекав навіть рідний син! Зрештою, жменьку останніх захисників добили на Чорній скелі. З черепа доблесного, але нерозважливого воїна печенізькому хану було зроблено ритуальну чашу. Напис на коштовній оправі повчав: “Підеш по чуже – свого позбудешся”.

Микола Реріх. Гонець. Постав рід на рід. 1887 р.

Зрілість Добрині: визвольна війна

Він, взявши торби, тягу дав;

…

Він, швидко поробивши човни,

На синє море поспускав

…

Микола Реріх. Заморські гості. 1901.
Спільно зі шведським королем Еріком Переможним новгородці очищають Балтику від піратів. У морських битвах відзначились добринина дружина-богатирка Настасія Микулинишна та Ілля Муромець. Володимира титулують віце-королем Русі, і його дружиною стає шведська принцеса. За правління володимирового сина Ярослава Мудрого Русь навзаєм не раз ставатиме гостинним притулком для скандинавських лицарів. Чи не ці події відгукнуться через сім століть московсько-шведською війною?!

Три роки знадобилось Володимиру і Добрині для перегрупування сил і підготовки контрнаступу. Батьківщина чекала їх, та чекали й вороги: весь шлях з варяг у греки був під контролем київських узурпаторів. Отже, воєводи задумали ряд стратегічних обхідних маневрів. Десантування на ворожий берег було здійснено через Лінданаса, знаний в билинах як град Леденець – нинішній Таллінн. Швидко вдалось очистити від окупантів рідний Новгород. Далі визволителі рушили на Смоленськ. Тут їх зустріли супротивники, перепинили шлях вниз по Дніпру. Обхід було здійснено через нейтральний Полоцьк. Новгородське військо, несподівано для ворогів, рушило на південь не Дніпром, повз твердиню Любеча, а суходолом, важкопрохідними лісами й болотами, через Туров, союзні Овруч і Коростень. Знов, як і у 945 р., слов’янам допомагали рідні ліси.

Вирішення долі держави літописець зобразив у оперетковій формі: як конкуруюче сватання до полоцької княжни Рогнеди братів-князів – київського Ярополка і новгородського Володимира. Останньому буцімто пригадали десятирічне рабство матері, і ображений жених начебто недосить чемно повівся з майбутніми родичами. Можливо, можливо: на війні, як на війні. Але саме син Рогнеди Ярослав Володимирович зрештою став Великим київським князем.

Цілком очевидно, що пройшовши бік-о-бік ТАКИМИ шляхами, Володимир і Добриня були не просто родичами й однодумцями, а надійними бойовими побратимами. Через 200 років “Слово о полку Ігоревім” іменувало руських князів Даждьбожими онуками, на честь древлянського земельного бога. Отже, Володимир і його наступники проголосили свою належність до Древлянської династії. Цим вони протистояли деспотичній традиції Рюріковичів, яку й досі так шанують у Москві.

Віктор Васнєцов. Один у полі воїн.

Битва Добрині зі Змієм

Віктор Васнєцов. Бій Добрині Нікітіча зі Змієм Гориничем.

Хрещення Русі

Білгородський кисіль

Звісно, далеко не всі кияни щиро й послідовно стояли за нову владу. Утримати великокняжий стіл в бунташному Києві ніколи не було просто. Тому одним із перших заходів молодого князя під керівництвом 45-літнього дядька-воєводи було укріплення древніх оборонних рубежів. На Змієвих валах, успадкованих від легендарних предків, по Стугні, Росі та інших річках засновувались богатирські застави. Центром системи оборони став новий древлянський стольний град Білгород, спадкоємець слави Коростеня. Він був поставлений всього у 20 кілометрах на захід від Києва.

Білими здавна називали вільних, незакріпачених людей, отже, сама назва Білгород маніфестувала свободу. Навіть житлові будинки там були просторіші й ошатніші, краще оздоблені, ніж в інших містах. Білгородська фортеця була головним і улюбленим градом Володимира, фактичною столицею Русі (так само, як ольжиною столицею був Вишгород). І саме Білгород нерідко ставав об’єктом ворожих набігів. Зокрема, у 1004 р. тут відбивав напад половців билинний богатир Альоша Попович, третій персонаж славетної картини Васнєцова. До наших часів дійшли величні рештки фортечних валів Білгорода.

Фортечні стіни Білгорода, кінець Х ст. Реконструкція Б. Рибакова та М. Городцова. История СССР, том І.
Серед не надто правдоподібних історичних анекдотів літописець згадав дивовижні білгородські колодязі. Мовляв, князь Володимир пішов у Новгород за підкріпленням, а печеніги облягли фортецю. У місті почався голод, на який напасники розраховували більше, ніж на зброю. Тоді хитрі оборонці запросили на переговори парламентерів, і продемонстрували їм мучний “кисіль”, який попередньо залили у колодязь. Начебто ворожих нишпорок вразили саме ці “молочні ріки, кисільні береги”, а може справу підкріпили ще й відкупом, як це здавна велось. У всякому разі, Кисіль як почесне прізвисько мудрого й успішного переговорщика вшановане на кам’яній стелі у центрі сучасного села Білогородка.

Після численних очевидних перекручень і умовчань в кожній подібній літописній статті підозрюєш прихований натяк для здогадливих. Легенда про "білгородський кисіль" внесена під 997 р., ймовірним часом смерті Добрині. Фундатор дубової Софії Новгородської мав бути похований саме у ній. Але собор незабаром згорів, і докладних відомостей про нього не віднайдено. Ймовірно, він був схожий на руські дерев’яні храми пізніших часів.

То чи не заради урочистого похорону відлучились князь та військова старшина? Чи не смерть великого державного мужа дала нападникам надію на захоплення слов’янської твердині? І чи не була придумана безглузда казочка щоб взяти на кпини пам'ять про народного героя?

Микола Реріх. Місто будують. 1902.

Що ж у підсумку?

Двоє нащадків успадкували добринин титул посадника новгородського. Ім’я молодшого – Остромир – слов’янське, а старший, Костянтин, демонстративно названий на честь візантійського імператора.

По смерті Володимира Великого на Русі почалась кривава усобиця за владу, винищення спадкоємців престолу. Історія повторилась: у Смутний час 1015-1018 рр. Костянтин Добринич, за прикладом свого батька, не побоявся взяти до рук долю держави. Дізнавшись про захоплення Києва поляками й печенігами, він відмовився визнати їх маріонеткового государя. За погодженням з новгородським вічем зібрав військо і переможно привів його до Києва. Як Добриня звів на престол Володимира Святославича, так само Костянтин – Ярослава Володимировича. Як володимирове, так і ярославове князювання було тривалим і славетним. У Києві нуртувало життя, серед різноголосого натовпу траплялись купці, воїни, ченці й князі з найдальших країв.

І найдивовижніше, що Костянтину беззаперечно підкорялись п’яте­ро правлячих земельних князів. Отже, авторитет старійшини Древлянського роду дозволяв самовладно скидати і настановлювати государів всія Русі. Чи не за подібний подвиг у центрі Москви поставлено пам’ятник громадянину Мініну і князю Пожарському?

Значним спадком зобов’язані ми Добриничам і в галузі культури. Костянтин залишив спогади для нащадків. В час правління Новгородом у 1055-1060 рр. Остромиром було укладено об’ємний літопис, що містить багато унікальних відомостей, слугує яскравим зразком публіцистики, пронизаний духом боротьби проти самовладдя, велику увагу приділяє могутній фігурі Добрині. На остромирове ж замовлення у 1056-1057 роках була створена розкішна так звана Остромирова Євангелія – найстаріший і найкращий взірцевий руський рукопис, що доніс до пізніших часів візантійські традиції книгописання.

Сторінка Остромирового Євангелія.
Остромирів син Вишата за Ярослава Мудрого був воєводою, але не надто успішним: зазнав тяжкої поразки від візантійців, і був ними осліплений, разом з іншими полоненими. Остромирів онук боярин Ян Вишатич на рубежі XI-XII століть був другом славетного Нестора Літописця. З родинної хроніки Добриничів внесено цілий ряд відомостей до "Повісті минулих літ". Пізніші нащадки славетного роду змушені були емігрувати до Візантії, де їх сліди загубилися серед руїн імперії.

Яна Вишатича плутають з іншим Яном, одним із основоположників Київо-Печерської Лаври. Ймовірно, саме він і оспіваний у “Слові о полку Ігоревім” Боян, “співець старого часу” – одна й та сама постать. Син його – перший ігумен майбутньої Києво-Печерської Лаври Варлаам Печерський.

На цьому й завершимо нашу екскурсію в минуле. Відчуйте незламну силу живої душі, що крізь тисячоліття підбадьорливо й вимогливо дивиться нам у вічі.

Безодні вітчизняної історії

За мотивами книги: Анатолий Членов По следам Добрыни. Москва, 1986. Повніша й докладніша інформацію щодо Давньої Русі, картосхеми й ілюстрації, велика кількість посилань на літературні джерела – на сайті 1000years.uazone.net/dobryn.htm
Лисенко Валерій Миколайович

автор приватного Інтернет-проекту

1000-ліття української культури

1000years.uazone.net

[email protected] т. (067)1795326



Віктор Васнєцов. Богатирський скік.