|
|
Скачати 1.49 Mb.
|
|
2.4. ПОЛЯРНА АСИМЕТРІЯ ЯК ЗАКОНОМІРНІСТЬ ПРОСТОРОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ГЕОГРАФІЧНОЇ ОБОЛОНКИ 2.4.1. Асиметрія фігури Землі Розглядаючи особливості Землі як планети, потрібно уточнити уявлення про її форму. Північна полярна на піввісь Землі довша за південну, тому що полярне стиснення північної півкулі менше, ніж південної і фігура Землі нагадує кардіоідальний (серцевидний) еліпсоїд. Кардіоідальність — наслідок нерівномірного розподілу речовини планети, зокрема в земній корі. 2.4.2. Прояви полярної асиметрії у літосфері та гідросфері Наслідком нерівномірного розподілу земної речовини є асиметрія у співвідношенні суходолу та океану у північній та південній півкулях. Суходіл сконцентрований значною мірою у північній півкулі, де вона займає 39% усієї поверхні. У південній півкулі суходіл займає 19% площі. Можна говорити про існування північного материкового кільця у полярних, помірних та субтропічних широтах північної півкулі та південного океанічного кільця у відповідних широтах південної півкулі.Асиметричними є також полярні області: у північній півкулі Північний Льодовитий океан, у південній — материк Антарктида. Льодовики займають більшу площу в південній півкулі. Більше річок, озер, боліт та інших водних об’єктів суходолу знаходиться у північній півкулі. 2.4.3. Прояви полярної асиметрії в атмосфері Асиметрія в розподілі водної та суходільної поверхонь є однією з основних причин, яка обумовлює своєрідну асиметрію кліматичних умов північної та південної півкуль. Сутність кліматичної полярної асиметрії формулюється так: клімат північної півкулі тепліший і континентальніший, ніж південної. Наочно відмінності термічного режиму цих півкуль доцільно показати у вигляді таблиці.
Пояснюється відмінність кліматичних умов північної та південної півкуль комплексом причин. Північна полярна область зайнята океаном, який зв’язаний з іншими океанами і одержує тепло внаслідок механічного перенесення течіями. Крім того, в зимовий період в субарктичних широтах посилюється циклонічна діяльність. Циклони приносять тепло в Арктику шляхом повітряної адвекції. А влітку кільце сусідніх розігрітих материків ще більше утеплює Арктику, яка сама по собі влітку одержує велику кількість сонячної радіації. Отже, полярні райони північної півкулі не дуже охолоджені в силу указаних причин. У південній полярній області все навпаки. Потужний постійний льодовиковий покрив Антарктиди (на відміну від океанічної криги Арктики, яка на значних площах існує лише в зимовий період), обумовлює від’ємні значення радіаційного балансу за рахунок великого (до 95 %) альбедо та аномально великого ефективного випромінювання криги. До того ж Антарктида практично ізольована від надходження тепла із сусідніх, більш теплих районів. Вона оточена суцільним кільцем Течії Західних вітрів, яке не дає можливості океанічної адвекції тепла. Панування стаціонарних антициклонів над охолодженою Антарктидою обумовлює переважно стокові вітри, що дмуть із середини материка на периферію, практично виключаючи повітряну адвекцію тепла. Таким чином, Антарктида зберігає свій аномальний холод і охолоджує усю південну півкулю порівняно з більш віддаленою від неї північною. Крім того, в "океанічній" південній півкулі на випаровування витрачається більше енергії (86% радіаційного балансу), ніж у "материковій" північній півкулі (77% радіаційного балансу). Тому у південній півкулі менше сонячної радіації залишається на нагрівання повітря і температури тут нижчі, порівняно з північною півкулею. До того ж випарувана у південній півкулі водяна пара за рахунок перенесення повітря через екватор у зоні внутрішньотропічної конвергенції (зміщеної в північну півкулю, тобто асиметричної), конденсується в північній півкулі (5-10° пн.ш.) і там віддає в атмосферу тепло, забране із поверхні південної півкулі при випаровуванні. Північна півкуля не лише тепліша, але й континентальніша, ніж південна. Унаслідок переважання суходолу північна півкуля влітку більше нагрівається, а взимку більше охолоджується, ніж південна. Тому річна амплітуда температури приземного шару повітря у північній півкулі складає 13° С, що у 2 рази більше, ніж у південній півкулі (6° С). 2.4.4. Прояви полярної асиметрії у біосфері та природній зональності Відмінності кліматичних умов північної та південної півкуль разом із відмінностями розподілу суходолу та океану в них, спричиняють асиметрію в розподілі рослинного та тваринного світу, ґрунтів. Разом це знаходить своє комплексне відображення у певній асиметрії природних зон на Землі. У південній півкулі немає зони типових тундр. На островах в помірних та субполярних широтах, де, за аналогією з північною півкулею, має бути тундра, простягається зона приокеанічних лук. Вічнозелені ліси Вогняної Землі, Нової Зеландії, Тасманії — це зовсім не те, що тайга і листопадні ліси північної півкулі. У південній півкулі відсутні також зони лісотундри, лісостепів і пустель помірного поясу. Жоден тип рослинності північних помірного та субполярного поясів не повторюється у їх південних аналогах. У Антарктиді, на відміну від Арктики, немає наземних ссавців (наприклад, лисиць, мускусних биків), судинних рослин, значна (до 50 %) ендемічність мохів та лишайників. У південній півкулі відсутні двогорбі верблюди, яки, білі ведмеді, моржі, родини соснових і таксодієвих. А у північній півкулі не зустрічаються пінгвіни, лама, кондор, араукарії, нототонієві риби тощо. 2.5. ЗАКОНОМІРНІСТЬ БЕЗПЕРЕРВНОСТІ ТА НЕРІВНОМІРНОСТІ РОЗВИТКУ ГЕОГРАФІЧНОЇ ОБОЛОНКИ 2.5.1. Відмінність понять динаміка та розвиток географічної оболонки Географічна оболонка ніколи не залишається застигло сталою. У ній завжди відбуваються зміни, які можна поділити на оборотні та необоротні. Оборотні зміни називаються динамікою. Динаміка зумовлена переважно зовнішніми чинниками і має ритмічний характер. По суті, мова йде про ритми різної тривалості (з періодом більше року). При цьому певний стан географічної оболонки у загальних рисах та якісних характеристиках повторюється. Розвиток географічної оболонки виражається необоротними змінами. при таких змінах повернення до попереднього стану не відбувається, зміни йдуть в одну сторону, в одному напрямку. Необоротні зміни призводять до якісного перетворення географічної оболонки, появи в ній нових об’єктів та властивостей. 2.5.2. Основні етапи розвитку географічної оболонки Остання пройшла довгий і складний шлях розвитку. Догеологічний етап розвитку Землі (4,6-4.0 млрд. років тому) — зародження тонкої земної кори, примітивної добіологічної атмосфери. Географічна оболонка тоді не існувала. Сформована пізніше географічна оболонка Землі пройшла у своєму розвитку три якісно різних етапи: добіогенний, біогенний, антропогенний. Добіогенний етап (4 млрд. — 570 млн. років тому) охоплює архейську, протерозойську ери. У цей період відбувалося нарощування й ускладнення земної кори, утворилися протоплатформи і протогеосинкліналі, гідросфера існувала з меншим за сучасний об’ємом води, оформився лише один із океанів — Тихий із солоною водою. У кінці протерозою в океані розвинулося багате життя. Але у цей період біота не грала визначальної ролі у географічній оболонці, ґрунтів не було, атмосфера містила мало кисню, озоновий екран був відсутній. Біогенний етап (540 млн. — 40 тис. р. тому) включає палеозойську, мезозойську і майже усю кайнозойську ери, за винятком останніх 40 тис. років. Він характеризується інтенсивним розвитком та масовим поширенням біоти як у Світовому океані, так і на суходолі. Живі організми сформували кисневу атмосферу, за їх участю утворилися ґрунти, а води усіх об’єктів гідросфери набули сучасного хімічного та газового складу. Утворилися потужні товщі осадових гірських порід органогенного походження. Антропогенний етап (40 тис. р. назад — наш час). Хоча людина як біологічний вид з’явилася 2-3 млн. років тому, проте її вплив на природу довгий час залишався дуже обмеженим. Якісно новим такий вплив став у верхньому палеоліті, в розпалі останнього (вюрмського) зледеніння 38-40 тис. р. тому. Звідси бере початок антропогенний етап розвитку географічної оболонки. Він характеризується специфічним впливом на природу Землі за допомогою знарядь праці та наукових розробок, створенням величезної кількості штучних об’єктів, синтезованих речовин тощо. 2.5.3. Інтегральна спрямованість розвитку географічної оболонки Головна закономірність розвитку — якісне перетворення складових (компонентів, геосфер, ПК тощо) шляхом переходу від більш простих систем до більш складних. Дуже яскраво такі спрямовані зміни проявилися в органічному світі. Упродовж геологічної історії йшла еволюція від найпростіших організмів до більш складних, яка завершилася появою людини. Спрямовані зміни характерні також для земної кори і рельєфу. Упродовж геологічної історії збільшуються площі платформ, а площі геосинкліналей скорочуються. Зростає потужність осадової товщі і накопичення в ній біогенних порід, збільшується контрастність рельєфу — збільшується висота материків і глибина океанічних западин. Географічна оболонка стає усе більш контрастною, різноманітною і складною. зростає різноманітність геосистем, особливо на суходолі (Згадайте формування природної зональності від примітивно пустельних ландшафтів через широкий спектр до лісових ландшафтів). Джерелами розвитку географічної оболонки є не зовнішні чинники (значимі для ритмічної динаміки). Сутність її розвитку визначається її власною організацією, зокрема складом із геокомпонентів. Їх утворення відбулося внаслідок гравітаційної та фізико-хімічної диференціації речовини Землі. Послідуюча взаємодія геокомпонентів означала виникнення комплексної фізико-хімічної взаємодії. Після цього розвиток географічної оболонки визначався особливостями (закономірностями) її організації. На достатньо високому рівні організації географічної оболонки розвинулося життя. Воно розвивається за власними законами, одночасно сприяючи розвитку геосистем і географічної оболонки в цілому. Отже, географічна оболонка має здатність до саморозвитку. 2.5.4. Коротка історія розвитку географічної оболонки Земля утворилася біля 4,6 млрд. років тому. З цього часу протягом 600 млн. років послідовно формувалися первісні геосфери. Спочатку на поверхні остигаючої планети з’явилася тонка базальтова кора, яку назвали “місячною”. Її рельєф, що створювався вулканічними процесами та бомбардуванням метеоритами, на Землі не зберігся. На Місяці подібний рельєф із слідами вулканічних вивержень — базальтовими “морями” (без води), вулканічними і метеоритними кратерами, можна спостерігати і зараз. Вулканічні виверження супроводжувалися виділенням газів із магми. гази утримувалися біля Землі силою земного тяжіння і утворили атмосферу, яка складалася із двоокису вуглецю, азоту, водяної пари, метану та інших газів. Кисню у первісній атмосфері не було. Близько 4 млрд. років тому охолодження атмосфери до +15оС створило умови для конденсації водяної пари. Почалися інтенсивні зливи, які тривали дуже довго. Вода заповнювала нерівності земної поверхні — виникла первісна гідросфера. З утворення і взаємодії трьох геосфер (літосфери, атмосфери і гідросфери) почалася історія розвитку географічної оболонки. Геологічну історію Землі (географічної оболонки) поділяють на великі часові проміжки — ери, які в свою чергу складаються з періодів. З виникненням атмосфери і гідросфери почався процес фізичного та хімічного вивітрювання — утворення теригенних осадових порід, метаморфізація під потужним шаром осадових порід. Тоді утворювалися гнейси, глинисті сланці. Уже в архейську еру почалося формування материкового і океанічного типів земної кори. На Землі існували значні масиви суходолу (древні материки) і великі водойми типу морів і океанів. З того часу загальний напрямок розвитку земної кори проявлявся у послідовному розростанні площі материків за рахунок скорочення кількості і розмірів океанічних ділянок поверхні планети. Уже тоді були виражені кліматичні пояси, які визначалися нерівномірним широтним розподілом сонячної енергії на земній поверхні. В атмосфері майже не було вільного кисню. Первинні форми життя, сліди яких знаходять у архейських породах віком понад 2 млрд. років, були анаеробними тобто такими, які можуть існувати без вільного кисню. Кисень в атмосфері з’явився пізніше — як продукт життєдіяльності зелених рослин. Вони з’явилися і масово поширилися у протерозої. Збільшення вмісту вільного кисню дозволило органічному світу зробити новий крок у еволюції. З’явилися організми, що використовують кисень, — тварини. Живі організми поширилися на всю поверхню планети, виникла біосфера. Розвиток біосфери відбувався у безпосередньому зв’язку з розвитком інших геосфер і географічної оболонки в цілому. У результаті життєдіяльності організмів у археї і протерозої відбулися корінні перетворення оболонок Землі. В атмосфері з’явився вільний кисень. Велика кількість вуглекислого газу була поглинута рослинами із атмосфери і гідросфери та законсервована у літосфері у залежах кам’яного вугілля, вапняків, крейди тощо. Живі організми на суходолі брали активну участь у процесах вивітрювання гірських порід. Упродовж палеозойської ери відбувалися неодноразові підняття та опускання земної кори. Внаслідок опускань площа материків зменшувалася, а площа водної поверхні збільшувалася, а при підняттях — навпаки. У зв’язку з неодноразовими змінами у розподілі суші та моря змінювався клімат Землі. Так, в кінці палеозою при зменшенні площі водної поверхні відбулося значне похолодання. Це, в свою чергу, обумовило найбільш велике в історії Землі гондванське зледеніння. Воно тривало 150 млн. років. Свою назву це зледеніння одержало від величезного древнього материка Гондвана, який в мезозої розколовся на сучасні материки південної півкулі. У часи зледеніння Гондвана була покрита льодовим панциром, потужність якого досягла 6 км. На початку палеозою головною ареною життя було море. Утворення озонового екрану дозволило живим організмам заселити верхні шари океанічної води і вийти на сушу. Протягом палеозойської ери площа суші зросла, клімат став більш сухим. Зміни в “неживих” геосферах спричинили важливі події в органічному світі: 1) виникнення у кембрії наземної рослинності; 2) виникнення у ордовіку — силурі перших наземних тварин (примітивних скорпіонів і багатоніжок); 3) бурхливий розвиток рослинності на суходолі (хвощі, плаунові, папоротеподібні, голонасінні, деревна рослинність). У результаті в атмосфері й далі зменшувався вміст вуглекислого газу і збільшувалася кількість кисню. Земна атмосфера за складом ще більше наблизився до сучасної. У зв’язку з заселенням суходолу рослинами і мікроорганізмами у карбоні починають утворюватися ґрунти і формуватися природні зони (вологі ліси, примітивно-пустельні зони). У мезозої бурхливо розвиваються плазуни, з’являються птахи і квіткові рослини. Важливою подією стає формування природних зон степів і саван. У кінці мезозою гігантські плазуни — динозаври — вимерли. Учені припускають, що їх вимирання викликано зміною клімату. Він став більш сухим і холодним. Зникла рослинність, якою харчувалися травоїдні динозаври. Вимирання останніх привело до вимирання хижих динозаврів. У тваринному світі панування перейшло до ссавців. У кайнозойську еру відбувалося інтенсивне підняття материків. Їх площа збільшувалася, а площа океанів зменшувалася. Відбувалося утворення великих гірських систем. Збільшення площі і висоти суходолу сприяло охолодженню (Згадайте, що суходіл відбиває більше сонячних променів, ніж океан). Тому в антропогені розвинулося потужне зледеніння, яке охопило простори полярних і помірних широт. Після танення льодовиків на їх місці поступово сформувалися зони тундри і тайги. До такої різноманітності природних умов на суші найкраще змогли пристосуватися квіткові рослини і ссавці, які панують в органічному світі кайнозою до теперішніх часів. В антропогені на Землі з’явилася людина. 2.5.5. Поняття ноосфера і антропосфера Глобальний характер взаємовідносин людини із середовищем її існування привів до появи поняття ноосфери, введеного Ле-Руа, а потім до концепції ноосфери, розвинутої Теяром де Шарденом. Він вважав, що ноосфера — це колективна свідомість, яка буде контролювати напрямок майбутньої еволюції планети і зіллється з природою в ідеальній точці Омега, подібно до того, як раніше утворювалися такі цілісності, як молекули, клітини, організми. Розвиваючи концепцію ноосфери, В.І.Вернадський передбачав, що на певній стадії розвитку природи Землі у взаємодії людини і природи може бути досягнута гармонія. Ноосфера (за Вернадським) — такий стан біосфери (географічної оболонки), при якому мають проявитися розум і спрямовувана ним робота людини як нова небувала на планеті геологічна сила. Вернадський розвинув концепцію ноосфери як зростаючого глобального усвідомлення вторгнення людини у природні біогеохімічні ритми (кругообіги). Це має призвести у свою чергу до все більш зваженого і цілеспрямованого контролю людини над природою Землі. Сучасний етап розвитку географічної оболонки має назву антропосфера. Це антропоцентричне поняття. У центрі відносин — хазяїн — людство, як організоване ціле, що впливає на довколишнє середовище конструктивно (через виведення нових порід тварин, винайдення нових хімічних сполук, запровадження видів енергії тощо) та деструктивно — через деформацію та знищення цілих ландшафтів, порушення можливостей самовідтворення та саморегуляції природних систем. Географічна оболонка піддається глобальним впливам: насичення технічними спорудами; відходами діяльності людини; новими речовинами, що не асимілюються редукційними системами біоти: грибами, бактеріями; новими процесами (термоядерний синтез, біоінженерія). 2.5.6. Людство як компонент географічної оболонки Природне середовище існування людства Усі живі організми існують у певному середовищі, з яким вони постійно обмінюються речовиною, енергією та інформацією. Людина, на відміну від інших живих організмів, пов’язана з власним середовищем не лише біологічним обміном речовин, а й трудовою діяльністю. У процесі останньої за допомогою знарядь праці людина створює штучні об’єкти, здійснює виробничі процеси, значною мірою відмінні від природних. Тому середовище існування людини у зв’язку з її подвійною (біологічною та соціальною) сутністю включає природну та штучну складову. Середовище існування людства субстратно (за речовинним складом) визначається на основі географічної оболонки – глобальної геосистеми, у якій взаємодіють та взаємопроникають літосфера, атмосфера, гідросфера та біосфера. Частину природного оточення людського суспільства, з якою воно знаходиться у безпосередній взаємодії, називають географічним середовищем. Елементи останнього функціонують і розвиваються відповідно до природних законів. Межі географічного середовища розширюються по мірі розвитку людського суспільства (засобів праці, технологій тощо). Зараз указані межі в основному співпадають з межами географічної оболонки. За умови проникнення людини в надра Землі та інтенсивного освоєння та використання навколишнього середовища вийде за межі географічної оболонки. Людство створило штучне середовище, що складається із інфраструктур: господарсько-побутової, промислової, транспортної тощо. Із природного географічного середовища людство бере усе необхідне для життя та господарської діяльності. Це природні умови, які можуть бути сприятливими або несприятливими. Зокрема, для кожної геосфери і для різних районів Землі характерні несприятливі стихійні природні явища. Наприклад: землетруси, виверження вулканів, урагани, смерчі, посухи, катастрофічні паводки, шторми, епізоотії. Існування усього людства і кожної людини зокрема неможливе без природних ресурсів. Природні ресурси – це компоненти природи, які на даному рівні розвитку виробничих сил використовуються в якості засобів виробництва і предметів споживання. За генезисом виділяють мінеральні, водні, земельні, біологічні, кліматичні тощо. Природні умови – це сукупність природних об’єктів та явищ (в тому числі й перетворених людиною), необхідних для людини, для її діяльності, отримання кінцевого продукту споживання. Природні умови на відміну від природних ресурсів безпосередньо не входять до складу продукції, створеної людиною. Природне середовище людства складається і якісного різних елементів, що мають відмінні властивості та характерні процеси, тощо. Згадаємо вертикальну будову географічної оболонки, що полягає у послідовній зміні геосфер знизу вгору: літосфера, гідросфера, атмосфера, а також біосфера, представлена живими організмами у ґрунтовому, наземно-повітряному, водному та організмовому середовищах. Геосфери і природні компоненти, з яких вони складаються, взаємодіють, утворюючи природні комплекси. Поєднання природних комплексів різних розмірів складає горизонтальну будову географічної оболонки. Природні комплекси також взаємодіють між собою і впливають один на одного. У природному середовищі діють закони природи. Усі об’єкти, процеси і явища у географічній оболонці підлягають дії загальних географічних закономірностей: цілісності, дискретності, зональності, азональності, ритмічності, кругообігів речовини та перетворення енергії, полярної асиметрії, безперервності та нерівномірності розвитку. Для того, щоб економічно ефективно використовувати природні умови та ресурси, людство має враховувати у своїй діяльності указані особливості власного природного середовища: 1)складну ієрархічну будову; 2) якісну різноманітність; 3) взаємозв’язки та взаємодію між елементами; 4) функціонування згідно природних законів та закономірностей. Класифікації природних ресурсів Існує низка класифікацій природних ресурсів. За походженням ресурси поділяються на групи: 1) земельні, 2) агрокліматичні, 3) мінеральні, 4) біологічні, 5) водні, 6) енергетичні. Земельні ресурси – один із найбільш універсальних видів природних ресурсів, необхідних для усіх галузей народного господарства. Земельні ресурси являють собою території з певними ґрунтами, характером рельєфу, сукупністю несприятливих умов природних процесів в ґрунтах та літосфері, умовами зволоження. Земельні ресурси є просторовим базисом розміщення створених людиною об’єктів, головним засобом виробництва у сільському та лісовому господарстві, де використовується родючість ґрунтів. Особливості земельних ресурсів полягають у тому, що вони мають використовуватися лише там, де знаходяться. Агрокліматичні ресурси – це термічний режим повітря і ґрунту у поєднанні з кількістю атмосферних опадів і запасами вологи в ґрунті. Мінеральні ресурси – включають усі види корисних копалин. Вони є сировинною базою народного господарства. Біологічні ресурси – сукупність живих організмів (рослин, тварин, грибів тощо). Водні ресурси – складаються із вод Світового океану, поверхневих вод суходолу. Енергетичні ресурси – сонячна радіація, вітрова енергія рухів води в Світовому океані (хвиль, течій), припливів і відпливів, енергія спонтанного атомного розпаду й спонтанних хімічних реакцій, біоенергія (ліс, органічні відходи). Гній використовують для одержання біогазу (метану). Класифікація за умовами відновлюваності: 1) невичерпні (сонячна енергія, енергія вітру, рухомої води, вода –геотермальна енергія); 2) вичерпні, які поділяють на: а) поновлювані (чисте повітря, прісна вода, родючі ґрунти, тварини й рослини); б) непоновлювані (корисні копалини). Природні ресурси вичерпуються, пошкоджуються (наприклад, забруднюються води поверхневі та підземні, органічні; ґрунти хворіють рослини і тварини). Одне із основних завдань екологічне обґрунтування раціонального використання природних ресурсів та мінімізації негативних екологічних наслідків природокористування. Природокористування раціональне та нераціональне. Уплив людини на природу буває як свідомим і цілеспрямованим, так і стихійним, випадковим, непередбаченим. Звідси слід розрізняти природокористування раціональне і нераціональне. Раціональне природокористування означає збереження відтворення природних ресурсів у процесі їх інтенсивного господарського використання. Досягнення високих показників розвитку економіки, значних обсягів виробництва має поєднуватися із заходами не стільки подолання, скільки попередження негативних наслідків антропогенного впливу на природу. Раціональне природокористування передбачає такі умови:
Раціональне природокористування має враховувати географічний чинник. Один і той же антропогенний вплив має різні екологічні наслідки у різних природних зонах, фізико-географічних країнах, провінціях та інших фізико-географічних регіонах. Особливої обережності потребує господарська діяльність у регіонах із високим рівнем нестійкості до антропогенних впливів. У тундрі з її пригніченим і повільно відновлюваним біогеоценозом слід всюдихода кілька років залишається оголеним, позбавленим мохів і лишайників. Піщані напівпустелі, що використовуються як пасовища, швидко реагують на перевипас утворенням рухливих барханів. Алгоритм раціонального природокористування представляють у формі такої послідовності дій: потреби суспільства → створення засобів для їх задоволення (у тому числі шляхом використання природних ресурсів) → зміни природи (очікувані і неочікувані) → наслідком цих змін (позитивні та негативні) → проведення заходів (з використанням накопиченого досвіду) для підвищення економічного та екологічного ефекту і зменшення негативних наслідків → корекція управління організації діяльності. Раціональне природокористування забезпечує найдоцільніше використання невідновлюваних природних ресурсів, ресурсовідтворення відновлюваних ресурсів (родючості землі, самоочищення вод, відтворення біогеоценозі) та максимальне зниження побічних впливів, шкідливих для інших ресурсів або для екологічних умов життя людей. Нераціональне природокористування виникає в тому разі, якщо не виконується хоча б одна з цих вимог. Наближення природокористування до вимог називають його раціоналізацією. Раціональне природокористування виходить з вибору оптимальних варіантів досягнення екологічних, економічних і соціальних цілей за рахунок використання природного середовища та ресурсів на основі компромісу інтересів. Нераціональне природокористування характеризується «споживацьким» відношенням до природи, прагненням вилучити із неї якомога більше матеріальних благ, не турбуючись про її збереження та поліпшення. Перетворення природи приводить до певних корисних для людини змін якостей природних комплексів. Проте часто при цьому відбуваються негативні вторинні зміни. Іноді небажані зміни якостей ландшафтів мають необоротний характер. Ці неочікувані наслідки часто перевершують і навіть знищують значення позитивних цілеспрямованих перетворень природи. Негативні наслідки цілеспрямованих перетворень природи обумовлені межею тотальних зв’язків «усього з усім» у природних комплексах і між ними у географічній оболонці. Згідно закономірності цілісності спеціально здійснюваний «первинний» антропогенний вплив на один природний компонент викликає відстрочені у часі «вторинні» зміни у всіх інших компонентах даного ландшафту. Проте ця закономірність не завжди враховується у природокористуванні. Нерідко воно проводиться з вузько галузевих позицій або приватновласницьких інтересів, що призводить до низки вельми істотних негативних наслідків для великого регіону. Наприклад, спорудження ГЕС із переважним урахуванням інтересів енергетики може підірвати основи відтворення рибного стада (греблі перекривають шлях на нерест), скорочуються площі кормових угідь (затоплюються заплавні луку), скорочуються ріллі (за рахунок абразії і від ступання берегів), погіршуються умови землеробства (за рахунок підтоплення навколишніх земель), посилюються процеси забруднення води (за рахунок застою і «цвітіння» води), що погіршує умови водопостачання населених пунктів, а також умови відпочинку населення. Тривала історія взаємодії людства і природи показує, що екологічні проблеми людства в усі часи пов’язані із незнанням про середовище існування або із нехтуванням законами природи у житті та діяльності. Деструктивні впливи антропогенної діяльності на довкілля. Вплив людства на довкілля можна виразити у формі узагальнених наслідків: 1) пошкодження та вичерпання природних ресурсів; 2) погіршення якості навколишнього природного середовища (або його деградація). Прояви деградації природного середовища вельми різноманітні, оскільки є реакцією на надмірний антропогенний тиск з боку складної за будовою та різнорідної за складом географічної оболонки. Крім того, види людської діяльності, що змінюють довкілля, теж різнорідні і, відповідно, мають різні екологічні наслідки. Отже деградація навколишнього природного середовища характеризується такими проявами: 1. Зменшується біорізноманіття: зникають види живих організмів, скорочується різноманітність біоценозів у цілому. У середині70-х упродовж дня зникав 1 вид, а у середині 90-тих 1 вид зникає упродовж години. На сьогоднішній час кількість сучасних зниклих видів може сягнути 1 млн. 2. Відбувається забруднення усіх геосфер. 3. Порушується кругообіг речовин, бо відходи життєдіяльності людини не можуть бути повністю мінералізовані. У біосфері просто відсутні бактерії і гриби, здатні переробляти нові речовини на звичайні для географічної оболонки. 4. Людина видобуває із глибин земної кори гірські породи, не властиві природним комплексам, приуроченим до земної поверхні. У результаті погіршується якість ґрунтів, хворіють тварини, рослини, люди, деградують природні комплекси у цілому. 5. Відбувається зміна енергетичної системи Землі (антропогенне потепління клімату). 6. Пошкодження і знищення окремих ландшафтів (бедленди, антропогенні пустощі, опустелювання генезису). Із середини 50-х років XX століття внаслідок різкого збільшення кількості населення - так званого «демографічного вибуху», НТР та зростання масштабів господарської діяльності з’явилися ознаки глобальної екологічної кризи. Це: 1) антропогенний вплив набув загальнопланетарних масштабів; 2) порушена рівновага між складовими географічної оболонки; 3) пошкоджені механізми саморегуляції та самовідновлення природних комплексів. Внаслідок руйнування природного середовища під загрозою знаходиться життя та здоров’я людей подальше існування людської цивілізації. Розширення і посилення антропогенного тиску на природне середовище руйнує економічну основу соціального розвитку, наносить шкоду. Спрацьовує ефект еколого-економічного бумеранга. Його суть полягає у тому, що безмежна економіка руйнує природу, а руйнування природи (джерела ресурсів) підриває економіку. Конструктивні впливи людства на довкілля Конструктивні впливи людства на довкілля проявляються у всіх геосферах, у кожному природному компоненті. Найбільш істотний, найменш витратний позитивний вплив людство може здійснювати на біоту. Способи такого впливу вельми різноманітні: - лісорозведення у районах природно безлісних (наприклад, степове лісорозведення на Україні, озеленення у пустельних умовах країн Перської затоки, Середньої Азії тощо); - створення полезахисних, водозахисних, протиерозійних, санітарних лісосмуг і зон; - вирощування високопродуктивних лісокультур на місці вирубок і гарей; - виведення нових сортів культурних рослин; - створення високопродуктивних штучних фітоценозів, зокрема теплиць; - переселення та акліматизація (інтродукція) живих організмів в інші регіони; - виведення нових культурних порід тварин; - озеленення населених пунктів житлових та виробничих приміщень. Також найбільш легким і вельми ефективним є вплив на водні об’єкти, стік та умови зволоження території. Людина створює нові водні об’єкти: ставки, водосховища, канали у вододефіцитних районах. Проектування таких об’єктів слід проводити із запобіжними заходами попередження передбачуваних негативних наслідків. Так, оптимальним є спорудження водосховищ в горах серед цокольних рівнин, щоб не затоплювати значні площі, попередити розмив берегів та підтоплення. У каналах потрібно робити водотривке днище та береги тощо. В аридних районах проводиться зрошення та обводнення. Для попередження негативних наслідків слід використовувати екологічно найбільш цільні технології (дорощування, внутрішньоґрунтове крапельне зрошення). Часто штучно створюють оази за рахунок підземних вод. У заболочених місцевостях проводиться осушення земель. Слід враховувати можливі негативні наслідки. Наприклад, осушення заплавних боліт збільшує загальну площу сільськогосподарських угідь. Проте при цьому поступово знижується рівень ґрунтових вод на сусідніх оптимально зволожених вододільних рівнинах, які у посушливі роки стають недостатньо зволоженими. Осушення буде ефективним лише на значних заболочених масивах в умовах плоского або хвилястого рівнинного рельєфу. Водосховища регулюють водний режим річок, дозволяють знівелювати катастрофічні повені й паводки, попереджують їх обміління під час межені. Лісорозведення на схилах гір та височин теж дозволяє відрегулювати річковий стік. Для поліпшення якості ґрунтів, їх родючості використовуються хімічні меліорації: вапнування кислих ґрунтів, гіпсування та промивання солонцюватих ґрунтів, підвищення вмісту поживних речовин шляхом внесення мінеральних добрив, покращення родючості ґрунтів шляхом внесення органічних добрив, заорювання стерні тощо. Людина попереджує несприятливі геоморфологічні процеси: ерозію, зсуви, дефляцію, сходження лавин тощо. Створюються штучні метаморфічні гірські породи. Здавна використовуються різні способи поліпшення мікроклімату: кольору штучних поверхонь та споруд (темні — у холодному клімату, світлі — у спекотному кліматі), підвищується вологість повітря озелененням та обводненням. Здійснюється попередження граду, туманів, приморозків, штучно викликаються опади. Мікроклімат полів покращується за рахунок лісосмуг: зменшується швидкість вітру, рідше бувають пилові так звані «чорні бурі», підвищується відносна вологість повітря. Людина формує нові культурні ландшафти, у яких природа раціонально змінена і оптимізована для кращих умов життя населення, забезпечення необхідними продуктами та матеріалами одержання економічної вигоди. Людство винаходить нові хімічні сполуки, створює нові матеріали із наперед заданими властивостями, запроваджує нові види енергії тощо. |
| ОСНОВИ ЛАНДШАФТОЗНАВСТВА Методичні рекомендації знаходяться на кафедрі географії у лаборанта. Відповіді на питання співбесіди кожен студент має вивчити до... |
Урок із спецдисциплін операторів комп’ютерного набору Урок-конкурс «Найкращий оператор!» ... |
| ПЛАН-КОНСПЕКТ для проведення заняття з антисуїцидальної МЕТА: розглянути з особовим складам 1-го караулу основи християнства, його історію та основи віровчення |
ПЛАН-КОНСПЕКТ для проведення заняття з антисуїцидальної МЕТА: розглянути з начальницьким складам СДПЧ-3 основи християнства, його історію та основи віровчення |
| Уроку. Тематичне оцінювання №5 Знайдіть об'єм правильної чотирикутної піраміди, діагональ основи якої дорівнює 4 см, а бічне ребро утворює з площиною основи кут... |
ПРОГРАМА НАВЧАЛЬНОГО КУРСУ «ОСНОВИ САМОПІЗНАННЯ» ДЛЯ УЧНІВ 9 11 КЛАСІВ Коновальчук В.І. Основи самопізнання: навчальний курс. Черкаси: ОІПОПП, 2011. 28с |
| ПРОГРАМА НАВЧАЛЬНОГО КУРСУ «ОСНОВИ САМОПІЗНАННЯ» ДЛЯ УЧНІВ 9 11 КЛАСІВ Коновальчук В.І. Основи самопізнання: навчальний курс. Черкаси: ОІПОПП, 2011. 28с |
Календарно-тематичний план "Основи кадрового менеджменту" для професії... Теоретико-методологічні основи управління персоналом. Концепція управління людськими ресурсами |
| Скільки років працює вчителем ваш стажист? ... |
Програма вирівнювального модулю «Економіка 1» «Економіка 1» (основи ринкової економіки; основи макроекономіки) за напрямом підготовки «Економіка» і «Адміністративний менеджмент»... |